– Розкажеш про Гарсій? Чому через них такий переполох?

Ми з Лайєю знову тренувалися. Цього разу це було метання ножів. В приміщенні були й інші вампіри, а навколо ходив, Томас, який перевіряв результати тренувань. Після того випадку у місті піднявся градус переживань. Всі, мов на колючках сиділи. Я повинна була знати, що так лякає буквально безсмертних створінь.

Вампірка, яка до того занесла над головою ножа, аби жбурнути його в мішень, повільно опустила руку і сіла на підлогу у позі лотоса.

– Як я вже тобі казала, у них було своє уявлення про мир і свої методи його досягнення. Це було неймовірно жорстоке подружжя. Вони не щадили нікого на шляху до своєї цілі. І ніби ціль благородна, але якою ціною… Саме через них… Загинули наші з Едом батьки…

Я нервово ковтнула слину.

– Пробач… Мені дуже шкода…

– Забудь. Пройшло п’ятсот років. Я вже мала змиритися. – зітхнула Паркер.

– Але ти не змирилася… – тихо сказала я.

– Ні. – погодилася вона. – Не змирилася… Я змушувала себе забути. – Лайя піднялася на ноги і знову взяла ножа. – Адже немає кому мстити. Але якщо є їхній потомок, я вб’ю його, чого б мені це не коштувало.

Дівчина замахнулася і через секунду ніж з дзвінким стуком встромився точно в центр мішені.

– Обіцяю… Я вирву його нутрощі і змушу зжерти! – вона не на жарт розсердилася. – Гарсії заплатять за те, що зробили!

– Це все не більше, ніж просто вигадка…

Ми повернулися на голос і побачили Томаса, який поважно підійшов до нас, склавши руки на грудях.

– Ви про що? – поцікавилася я.

– Ніякого потомка Гарсій не існує. Хтось дуже дурнувато пожартував. – він пильно подивився на Лайю, а потім перевів погляд на мене. – Вони не мали дітей. Та й навіть якщо і мали. То не обов’язково їхнє дитя нестиме небезпеку. Минуло багато часу.

– Авжеж. – пирхнула Паркер. – Ви самі вірите в те, що кажете? Остання битва понесла великі втрати, ми втратили багатьох безсмертних. І все це на совісті Гарсій. І їхнє дитя буде таким же!

– Нагадаю, що самі Алан і Барбара також загинули у цій битві.

– Вони заслужили.

Містер Грейв лише всміхнувся одним куточком губ і пішов далі перевіряти процес тренувань. Лайя провела його суворим поглядом.

– Пам’ятаєш, ти питала, чому до мене так агресує Гелла?

Перед очима промайнув спогад мого першого дня у навчальній частині. Здавалося минула вічність, а по факту лише трохи більше місяця. Я згадала, як заступилася за Лайю і як вона зіщулилася під поглядом вампірки з волоссям фіолетового кольору. Я кивнула.

– Звісно пам’ятаю.

Кілька секунд Лайя мовчала.

– Її батьки довгий час допомагали Гарсіям. А потім в одній із битв вони раптом стали воювати проти них. Ніхто так і не зрозумів чому. А у спробі допомогти нашим з Едом батькам, потрапили під немилість Алана. Він убив всіх чотирьох. Маму… Тата… І батьків Гелли. Вона вважає, що наші батьки винні в їх смерті і тепер зривається на мені. Еда не чіпає, бо він хлопець, та й у навчальній частині рідко з’являється. А я… Тут практично оселилася. Ну і…

– А Мерфі? Він звідки про це знає?

– Він був першим, хто почав захищати мене від нападів Гелли і Стіва. – вампірка стала крутити в руках ножа, не дивлячись мені в очі. – До того я намагалася відповідати їй сама. Едові не казала, бо знала, який він імпульсивний. А Мерфі… Поглянь на нього він одним поглядом може принизити тебе. І це я не про придушення волі. – ми розсміялися. – Коротше кажучи, коли я тут, я іноді відчуваю, що Мерфі ще один мій брат. Коли він поруч, я почуваюся в безпеці.

– Тобто… – я хитро посміхнулася. – Він тобі подобається?

– Що? Ні-і-і! Це не так! – вигукнула Лайя і знову почала жбурляти ножі в мішень. По-моєму, наша розмова зайшла кудись не туди.

Я не стала сперечатися. Лиш пирхнула, піймавши на собі злий погляд вампірки. Тренування зупинив голосний хлопок Томаса і всі звернули на нього увагу.

– З ножами на сьогодні все! – оголосив він. – Але я ще б хотів перевірити ваші сили у бійці. Амандо, Стіве, покажіть, як ви б’єтеся.

Я витріщила на нього очі. Він хоче, аби я билася зі Стівом? Це ж божевілля! Він набагато сильніший за мене! Стів спокійно вийшов в центр кола, який створили вампіри, і вишкірився, а я залишилася стояти на місці. Так, я тренувалася. Так, Томас мене хвалив. Так, там, у лісі, я вбила людину. Людину! Не вампіра! Але ж мені і не потрібно вбивати. А якщо я розслаблюся, то точно програю. Всі вперли в мене свої погляди. Я ще більше занервувала.

– Давай, Амандо. Сміливіше. – знову озвався містер Грейв.

Лайя легенько підштовхнула мене в спину.

– Натовчи йому пику. – прошепотіла вона і я повільно вийшла, ставши навпроти Стіва.

– Починайте. – дозволив Томас.

Я не встигла оговтатися, як в моє обличчя прилетів масивний кулак і я полетіла в натовп вампірів. Лайя допомогла мені піднятися.

– Амандо, потрібно відбиватися. – м’яко нагадав тренер.

– А вона не вміє. – приміщення залилося сміхом.

– Тихо, Гелло. Твої коментарі недоречні. Давайте ще раз.

Я пригадала уроки з Томасом і приготувалася відбивати удари, слідкуючи за рухами Стіва. Кілька разів я змогла ухилитися від його кулаків і, здається, три рази штрикнула його маленьким кулачком. А він лиш хихикав, його це забавляло. Наша бійка була більше схожа на безглуздий танець, всі навколо сміялися з моїх вмінь. «Амандо, ти ж обіцяла, що доведеш, що сильна» – раптом подумала я. Несподівано, ніби прочитавши мої думки у залу зайшов Мерфі, на якого, крім мене, ніхто не звернув увагу. Я згадала наш діалог.

– Я не слабачка.

– О! Звісно. Ніхто цього й не сказав.

– Хочеш доведу? Коли наступна вилазка?

– За тиждень.

– Я піду на неї.

– Не ходжу на вилазки, але із задоволенням прийду подивитися. Жовтоока…

Я ще не довела. Я маю показати, що я не ганчірка! В моє обличчя знову прилетів неслабий удар. Опинившись на колінах, я відчула, як регенерує мій зламаний ніс. Я примружила очі, щоб зібратися з духом, а, коли розплющила їх, ледь не закричала.

Світ переді мною змінився. Я бачила все в червоних, зелених і синіх кольорах, ніби в інфрачервоній камері. Повільно піднявши очі подивилася на Стіва. Він посміхався, задоволений тим, що переміг. Поки що переміг…

Його тіло майже все було в червоному кольорі. Окрім кількох зон. Коліна і щелепа. Чомусь майнула думка, що бити потрібно саме туди. В щелепу влучити буде важко, він постійно тримає кулаки біля обличчя. Досі Стів влучав і відбивався тільки тому, що пильно стежив за моїми рухами. Тому він одразу помітить рух ногою по коліну. Що ж робити? Раптом я згадала нашу з Лайєю тренувальну бійку і мене раптом осінило.

Я знову піднялася і, коли струснула головою, стала бачити, як звичайно. Я почала обманний маневр.

Повністю нахилила верхню частину тіла вперед, даючи зрозуміти, що битиму в голову. Стів, як зазвичай, підняв кулаки ближче до обличчя і, як я й задумала, штовхнув мене в плечі.

Я впала на спину і, не давши йому оговтатися, ногами влупила по колінам. Від несподіванки він впав прямо на мене, а я негайно перевернула його під себе, кілька разів вмазавши йому ліктем в горло.

Стів заволав, відчувши, як хруснула його шия. А я раптом згадала уроки Мерфі. «Стисни його мозок в уявному кулаці». Я уявила дві сильні руки, які буквально почали викручувати мозок мого суперника.

Я настільки сильно стиснула його волю, що, якби він був людиною, то, мабуть уже помер. Але Стів лише корчився від болю і верещав, зриваючи голос.

– Амандо! – я не чула, хто кликав мене, я лише думала про те, що він разом з Геллою знущався над Лайєю, і мав за це поплатитися.

– Амандо, перестань! Відпусти його! – тепер я почула голос Томаса.

– Амандо! – тепер це був голос Лайї. Її голос був наповнений жахом.

Хтось відтягнув мене від Стіва і я втратила з ним зоровий контакт. Чиїсь руки вели мене кудись, тримаючи мене за плечі. Я не могла зрозуміти, що відбувається, енергія витікала з мене, як вода з дірявої пляшки. З придушенням волі я явно перестаралася.

Мене всадовили на стілець в якомусь кабінеті і зачинили двері. Переді мною навпочіпки сів Томас.

– Все нормально? Крові вип’єш?

– Ні… Все добре…

– Тобі потрібно відновити енергію.

– Зі мною все гаразд. – твердо повторила я. – Я, здається, знайшла свою здібність.

Містер Грейв здивовано підняв брови. Я кілька хвилин мовчала, чомусь сумніваючись, казати йому чи ні. Тренер теж не говорив, він терпляче чекав доки я нарешті почну говорити.

– Я… Бачила його слабкі місця… – почала я. – Він, ніби палав весь, крім окремих частин тіла. Що це? Як я це зробила?

Вампір не відповідав, ніби збирався з думками, а потім раптом ошелешив мене:

– Зараз ти єдиний вампір з такою здібністю… – він піднявся на ноги і, відійшовши від мене, опустився на диван, що був у кабінеті. – Ти бачиш чужу ауру.

– Що це означає? – перелякано запитала я.

– Що ніхто, крім тебе, не може бачити слабкі місця інших. Раніше були вампіри, які вміли це. Та, зазвичай, це були чистокровні вампіри. Це… доволі небезпечна здібність. Особливо для полукровок. Тобто таких, як ти.

– І… Чим же вона… Небезпечна?

– Вона забирає більше енергії, ніж будь-яка інша. Вона як внутрішній монстр, що зжирає тебе зсередини. Чистокровним вампірам легше до нього пристосуватися, вони сильніші.

Я згадала нашу зі Стівом бійку. Як я перебувала в такому собі тумані, через який ледве розрізняла голоси, як відчула, ніби помру прямо зараз, як здалося, що це не я, а хтось інший придушив мою волю. І до мене дійшла думка…

– Тобто… Це не придушення волі мене виснажило?

– Придушення волі ніщо в порівнянні з баченням аури. Для цього треба мати міцну внутрішню силу. Не знаю навіть, як ти витримала це…

Томас знову піднявся на ноги, а я втупилася в одну точку. Я… Могла померти? Але ж зі мною все добре. Як так вийшло? Чому? Як я змогла витримати це й до того ж придушити волю Стіва. Я подивилася на свої руки, ніби боялася побачити на них кров. До всього того… Я могла його вбити. Якби не Томас… Піді мною б уже лежав мертвий вампір…

Збоку краєм вуха я почула дзвін скла і звук рідини. Переді мною з’явилася рука містера Грейва зі склянкою крові. Я подивилася на нього, а він очима вказав на свою руку, мовляв, візьми. Та коли я похитала головою, відмовившись, Томас примусово ткнув склянку мені в руки.

– Ти повинна це випити. Тобі стане легше, повір.

Кілька секунд я гіпнотизувала кров у склянці, а потім нарешті випила залпом. У роті розлився приємний мені віднедавна людський смак.

– Краще нікому не казати про твою здібність. Навіть твоїм друзям. Нехай всі думають, що ти перестаралася із придушенням волі. – сказав вампір.

– Чому? – я обережно витерла губи від крові протягнутою мені серветкою.

– Це для твого ж блага. Якщо вампіри дізнаються, що серед них з’явилася настільки сильна полукровка, буде переполох. – пояснив Томас. – Повір, на фоні останніх подій, вампіри зараз доволі агресивно налаштовані. Тому, поки що, варто мовчати про це. Так буде краще для всіх.

* * *

Щойно я вийшла на вулицю, на мене з питаннями накинулася Лайя.

– Амандо! З тобою все гаразд? Як ти? Що сказав Томас? Як у тебе так вийшло побороти Стіва?

– Лайє, заспокойся. – озвався Ед, що стояв у неї за спиною. – Досить завалювати її питаннями.

– Зі мною все добре. – відповіла я і Паркер-молодша полегшено видихнула. – Просто не звикла. Стів доволі сильний.

– І неважливо, що ти до цього кілька днів тренувалася. – неподалік стояв Мерфі, який вперся спиною в стіну, склавши руки на грудях.

– Мерфі, не чіпляйся до дівчинки! – насупила брови Лайя. – Ходімо краще до місіс Купер. В її крамниці нове шмаття з’явилося.

– Потім підете. – сказав Мерфі. – Аманда піде зі мною.

– З якого це переляку? – насупив брови Ед і інстинктивно закрив мене собою.

– З такого, що обіцянки треба виконувати. – Батлер дивився мені прямо в очі і нахабно посміхався. – «Хочеш допомагатиму тобі зі стрілами і луком? Я вмію працювати з деревом». Твої слова?

Я гордо підняла підборіддя, дивлячись йому в очі. Він мене провокує… Так було й минулого разу. Він думає, що я здамся?

– Мої. – відповіла я, відчувши на собі здивовані погляди Еда і його сестри. – І я їх дотримаюсь. Ходімо.