– Отже… Ти бачиш видіння? – констатувала Лайя і я кивнула. – Чуєш голоси і відчуваєш запах вишні…

– Голос. – виправила я. – Це один голос, чоловічий. Іноді здається, що він хоче сказати, щось важливе, а іноді я зовсім не можу розібрати слів.

– І що ж він каже?

– Я так і не зрозуміла. Я можу почути слова. Вони… Не пов’язуються між собою. Але мені здається, що це якесь попередження.

– І давно ти бачиш ці видіння? – дівчина вперлася спиною на якісь металеві ворота і схрестила руки на грудях. Тільки зараз я помітила, що вона вища за мене на пів голови.

– Ну… Стільки, скільки я себе пам’ятаю.

– Ого! З самого дитинства? Кажуть, що деякі свої сни чи видіння в дитинстві люди бачать чіткіше. Може спробуєш згадати?

– Справа в тому… – почала я. – Що я не пам’ятаю свого дитинства. Мені було десь три, коли я потрапила до інтернату. Так кажуть. До років шести я, чомусь, не пам’ятаю нічого. А з того часу… Лише такі обривки…

– Але чому вишня? – я знизала плечима.

Кілька хвилин ми стояли так, думаючи про своє. Повіяв легенький вітер і я зрозуміла, що не відчуваю його температури. Я не відчувала ні холоду, ні тепла з тих пір, як опинилася тут. Моя рука мимоволі потягнулася до шиї і я більше не намацала слідів від зубів Фелікса. Я регенерувала. Дивно, але… я не сердилася на дивака Діаса. Він перетворив мене на безсмертне створіння, яке питиме людську кров, на вбивцю. Я відчувала, що багато людей ще вб’ю. Проте… злості не було. Можливо тому, що в мені зникає частинка людського? Я згадала слова Еда і поглянула на зап’ястя, де від ран не залишилося й сліду. «Випити» себе? Хм… А це боляче? Нарешті Лайя перше вийшла із «трансу» і поглянула на наручний годинник.

– Час йому вже повернутися… – пробурмотіла вона і з усієї сили влупила по воротам, біля яких ми стояли, та так, що я навіть подумала, що ті ворота злетять з петель. – Агов! Мерфі, котяча ти мамця! Відчиняй!

Спочатку була тиша і Лайя уже піднесла руку, щоб постукати ще раз, але вона швидко її опустила, коли ворота почали роз’їжджатися в різні боки. Перед нами стояв той самий лучник, якого я бачила кілька годин тому. Лук висів на його плечі, з іншого боку – футляр зі стрілами. Цього разу його обличчя закривала чорна маска, на руках гловелетти – рукавиці без пальців. Його образ був доволі похмурим, про його строгість говорили чохли з ножами, що висіли на його ремені. Він байдуже поглянув на мене і насупив брови, піймавши погляд вампірки.

– Чого двері виносиш? – якщо обличчям він виражав повне незадоволення, його голос звучав рівно з ноткою сталі. Аж мурашки по шкірі…

– Новеньку потрібно провести у навчальну частину. – схоже Паркер взагалі не хвилювалася тим, що лучник був не в гуморі. – Пустиш?

– В мене є вибір? – він відійшов в бік і кинув в слід: – Краще тобі повернутися якнайшвидше.

– Сама знаю, пупсику. – хихикнула та, змусивши лучника закотити очі, і пройшла мимо нього.

Я рушила за нею, краєм ока спостерігаючи як ворота плавно поверталися на свої місця. Переді мною виросла висока готична будівля з гострими шпилями, довгими вузькими вікнами і сірими стінами. Всюди снували блідолиці постаті. Хтось парами, хтось великими групами, хтось наодинці. Лайя схопила мене під руку, коли на нас почали обертатися, і прошепотіла.

– Не звертай увагу на цього зануду. – кивнула вона в бік лучника. – Його звуть Мерфі. Він завжди так себе веде. Насправді Мерфі хороший, а, коли побачиш його у компанії з милим пухнастим котиком, то взагалі добрішого вампіра ти не зустрінеш. Але він всіх від себе намагається відштовхнути. Чому? Не знаю.

Я обернулася назад і поглянула на Мерфі. Вампір проходжувався туди-сюди попід воротами, діймаючи пилюку власними кроками. Зараз я не бачила його обличчя, та я доволі чітко запам’ятала його очі. Блискучі, мов злиток справжнього золота, сяючі, мов пісок на сонці, що складає у пустелях дюни і бархани.

– Він – Данаг. – раптом констатувала я.

– Так. – підтвердила Лайя. – Проте він відрізняється від інших. Підтримує нейтралітет між кланами. На вилазки з іншими членами клану практично не виходить, з людьми працювати не бажає, проте часто допомагає з підготовкою. Мерфі виробляє луки і стріли до них на замовлення. Дуже часто чергує тут – в навчальній частині. До речі, тут навчаються не лише полукровки, як ось ти. Вампіри від народження також іноді приходять сюди вдосконалювати свої навички.

Паркер раптом різко замовкла і, знітившись, опустила голову, ніби намагалася сховатися від когось. Вона продовжувала вести мене під руку, але ми помітно пришвидшилися. Вампірка тихо пробурмотіла щось на кшталт «не дивися вперед», але було пізно. Я почала активно озиратися в пошуках того, що чи хто так вплинув на поведінку веселої Лайї. І побачила. Високий широкоплечий юнак з нахабною посмішкою, а з ним дівчина одягнена в стилі емо з фіолетовим коротким волоссям, що робило її схожою на хлопчика, підведеними чорним очима і купою сережок на правому вусі. Неозброєним оком було видно – Данаги. Вони стали у нас на дорозі і ховатися вже не було сенсу. Лайя обережно підняла очі.

– Лайя Паркер… – приторно протягнула дівчина, поставивши руки в боки. – Давненько я тебе не бачила, люба.

Ту від її тону покоробило.

– Пішла нахрін… – прошипіла Лайя і я зрозуміла, що мав на увазі Мерфі, коли казав їй швидше повертатися.

– Ну навіщо ж так грубо? – посміхнувся юнак і торкнувся її волосся, на що сестра Еда луснула його по руці. – Агресивна кішечка. – йому, схоже, це подобалося.

– Менше з тим. – незнайомка з фіолетовим волоссям плавно, мов граціозна пантера махнула рукою. – Мене цікавить одне: що ти, Паркер, робиш у навчальній частині? Не соромно тобі тут з’являтися? Га? І чому ти мовчиш, шльондро?

Мені здалося, що під їхнім тиском Лайя навіть зменшилася. Стало шкода її. Я не могла більше стояти осторонь, коли її ображали. Тому, набравшись сміливості, я стала між нею і нахабами і звернулася до зухвалої вампірки:

– Слухай, ти, між іншим, з дівчиною розмовляєш. – я оглянула її з голови до п’ят і, помітивши її збентеження, продовжила: – А! Перепрошую. Ти також дівчина. Пробач, моє невігластво, але ти не схожа на дівчину, радше на пофарбованого дятла. Кликатиму тебе «дятлом».

Вампір, що стояв поруч з нею придушив сміх і вампірка вдарила його ліктем в бік. Я здійняла підборіддя доверху, намагаючись бути переконливим стервом, і відчула, як на моє плече лягла рука Лайї.

– Хто тобі давав право так зі мною розмовляти? – нахаба підійшла до мене впритул. – Ти хоч знаєш, хто я?

Я закотила очі.

– Мені глибоко по цимбалам, хто ти. – відповіла я. – Хоч цуцик королеви Єлизавети. Хоча… Ти навіть до нього не дотягуєш.

Вона загарчала від злості, демонструючи власні ікла, а її товариш торкнувся до її руки.

– Гелло, заспокойся. Не витрачай нерви на ці опудала. Ходімо.

Вампірка, котру він назвав Геллою, востаннє зиркнула на мене з-під лоба і наблизилася до мене так близько, що між нашими обличчями залишилося лише кілька сантиметрів.

– Я тебе запам’ятала. Подруга шльондри.

– Щось я не впевнена, що ми з тобою подруги. – сказала я, а Гелла у відповідь промовчала і пішла геть, штовхнувши плечем свого супутника, який пішов за нею.

Ті, хто чув нашу розмову, почали ледь чутно гомоніти, а до моїх вух долетіло кілька виразів, щось на зразок: «Молодець!», «Так тримати!», «Ви чули, як вона її взула?» Я полегшено видихнула, відчувши, що до цього була в суцільній напрузі, і повернулася до Лайї, яка досі стояла у мене за спиною.

– Хвацько ти її. Дякую. – посміхнулася вона. – Мало хто наважується так з нею розмовляти.

– Пусте. Хто вони такі і що вони від тебе хотіли? – поцікавилася я.

Вона стушувалася, нервово потерла носа і відвернулася, розглядаючи свої масивні черевики.

– Та це… Це через наших батьків. Не зважай. – Лайя явно не горіла бажанням говорити про це.

– Якщо захочеш про це поговорити, я вислухаю. – запевнила я.

– Дякую. Давай я відведу тебе в твою кімнату. Сьогодні, як на зло, ніч повного місяця. Новеньким важко стримувати свої інстинкти перші дні. Тобі хотітиметься крові. В твоїй кімнаті поставлять склянку з кров’ю, але все одно буде важко.

Поки вона це казала, ми вже піднімалися сходами цієї готичної будівлі, біля якої ми щойно стояли. Я провела рукою по шорсткій поверхні кам’яної стіни. В повітрі витали запахи ладану, лимону і крові. Я була на сто відсотків впевнена, що це була кров і мені чомусь зовсім не було гидко. Я стаю монстром. Лайя незвично для себе мовчала, а я й не намагалася її розговорити. Ми знайомі менше одного дня. Навряд чи вона захоче розкритися мало знайомій людині. Пардон, вампіру. Запах крові сильнішав і я зрозуміла, що ми майже прийшли.

– А де ви берете кров? – Лайя смикнулася, ніби до того, як я заговорила, вона подумки була у своєму світі.

– У людей, звісно. Як вважаєш, що трапляється з людьми, які зникають безвісти в лісах?

Я нервово ковтнула слину і витріщила на неї очі, а вампірка єхидно посміхнулася. Так само вона посміхалася під час нашої зустрічі.

– Ви їх вбиваєте? – намагаючись звучати твердо, запитала я.

– Нам же потрібно якось виживати. – Лайя хихикнула. – Кумедно, так? Мертвим потрібно виживати.

– Але ж на зниклих безвісти не розживешся. – я вже міркувала, як справжній вампір.

– Це точно. – погодилася вона. – Саме тому Данаги часто з’являються на війнах, стрільбищах і тому подібне. Тоді стільки крові привозять, що бенкет можна влаштувати. – побачивши мій збентежений вираз обличчя Паркер додала: – Вони, звісно, намагаються брати кров в уже мертвих. Виходить, вампіри не винні в їх смерті, але цим все одно скористалися.

Нарешті ми зайшли у кімнату, в якій мені належало деякий час жити. Тепер я зрозуміла звідки запах ладану. На столі стояли ароматичні палички на підставці. Вони помірно диміли, створюючи таємничу атмосферу. Поруч я побачила склянку з багряною густою рідиною. Кров. Крім ліжка, шафи і стола в кімнаті нічого не було. А, ну і голі кам’яні стіни. Мене це, чесно кажучи, мало хвилювало. Я підійшла до вікна, за яким на місто мертвих повільно опускалися сутінки, а хмари повільно розступалися, ніби пропускали вперед короля-місяця, який замінював сонячне світло своїм. Щойно місяць повністю став для мене відкритим, я відчула шалену спрагу. Таку спрагу, яку я відчула в Ратуші щойно прокинулася. Жага крові. Я повернулася і поглянула на Лайю. Вона помітила мої сяючі очі і все зрозуміла.

– Бажаю удачі. – цілком серйозно сказала Паркер. – Тобі потрібно пережити цю ніч. Впевнена ти впораєшся.

Двері за нею закрилися, а я ніби відчула, як мої ікла видовжилися, а в жилах замість крові, як у живих, запульсувало щось мені не знайоме. Єдина думка, яку я чула в своїй голові була така: «Я хочу крові, я хочу крові, я хочу крові, я хочу…»