По всьому будинку лунав звук телевізора. Це я ввімкнув його заздалегідь. Просто ящик трохи барахлить, тож інколи картинка довго з'являється, а Меріен дуже сумує, коли приходить з садочку й не встигає побачити нову серію серіалу "Усі жінки відьми". Не думаю, що таке взагалі можна показувати дітям, але казочки про нечисть від покійної бабусі пробудили в ній страшний інтерес до всього потойбічного.

З кухні несло рибою. Терпіти її не міг, але мама часто запікала скумбрію по п'ятницях, коли батько раніше повертався додому й сам забирав малу з дитсадка.

Хотів відкрити вікно, аби хоч трохи вивітрити той сморід, але надворі була злива, тож мама, швидше за все, не зраділа б від розмоклого підвіконня.

Ще й домашнє завдання з мови ніяк не хотіло мені піддаватися. Навіть в дитинстві гуманітарні науки були моєю слабкістю. Хоч вбийте, а я досі не бачу сенсу в синтаксичному розборі речення.

Стукіт дощу. Осіння прохолода. Запах запеченої риби. Шум телевізора. Очі втомлені від читання. Буденність.

Не вистачало лише Меріен. По ящику її улюблена Пайпер саме заморозила своєю силою китайського мафіозі, до якого її привів привид іншого азіата, поки Фібі працює ворожкою, щоб заробити Прю на подарунок. Ми вже бачили цю серію двічі, як мінімум, але моя сестра не пропустила б перегляд, навіть якби почався всесвітній потоп. Щось негаразд.

Спустившись вниз, побачив маму. Заплакана, у так-сяк надягненому бежевому плащі, вона намагалась відкрити парасольку, яку ми з Меріен кілька днів тому використовували в якості парашуту, коли стрибали з драбини біля закинутої ферми. Вона зламалася, проте ми зробили вигляд ніби нічого не сталося й поклали її на місце, аби не отримати на горіхи найближчим часом.

- Едріен, повертайся до своєї кімнати! - її обличчя було більше налякане, ніж розлючене, яким мало б бути через наказовий тон.

- Що сталося?

Я не збирався відступати, адже якщо мене вже назвали повним ім'ям, то чекай біди.

- Меріен зникла, а тато... Тато... - сльози не давали їй закінчити речення, і я, хоч і не розумів того, що вона мала на увазі, підійшов обійняти.

Ми простояли менше хвилини, затиснуті батьківськими обіймами. Мама дала волю риданням. Та вона зуміла взяти себе в руки, витерла воду на щоках і промовила, дивлячись мені в очі:

- Йди в свою кімнату. Не виходь, доки я не повернуся, гаразд?

Кивнув.
Мені було страшно. Дощ продовжував стукати у вікно. Надворі уже стемніло. Очікування було нестерпним. Намагався заспокоїти себе переглядом телевізора, але думки не зосереджувались на мультиках. Взяв своє йо-йо. Думки все одно поверталися до зникнення сестри.

- Цікаво, куди поділась Меріен? - шепотів сам до себе. - Сьогодні п'ятниця. Тато мав забрати її з садочку. А де ж тоді тато? Вони щоразу йдуть дорогою від дитсадку до пекарні, купують тістечка, а звідти через залізничний вокзал, по коліях, прямують до нашого дачного поселення. Дорога немаленька, але майже пряма, тож Меріен уже мала б її запам'ятати. Вона й сама дійшла б, якби тільки не стемніло. А де ж тато?

Я не міг знайти логічну причину того, чому тато загубив свою доньку й як він це міг зробити, тож вирішив намалювати карту з позначеними точками, де є великий натовп чи щось таке, що могло б їх розділити. Взагалі, я любив малювати, у мене для цього навіть був спеціальний олівець - з наклейкою Чіпа і Дейла.

Отож, намалював карту. По суті, то були каляки-маляки з позначками-хрестиками на пекарні, підземному переході й залізничному вокзалі, але тоді все здавалося дуже реалістичним. Я подумав: "Якщо в мами не вийде знайти Меріен, то вона перегляне карту й зрозуміє, що саме пропустила й куди варто повернутися".

Тоді, після довготривалої тиші, почулося тріскотіння з першого поверху. Пролетіла думка, що мама повернулась, і я кинувся до неї, прихопивши карту з олівцем. На сходах у ніс вдарив запах горілого, а обличчя обпікало гарячим повітрям.

Уся кухня в диму, навіть полум'я складно розгледіти, але я чітко побачив чийсь силует і чув кроки, що піднялися на сходах вгору. Потім мене довго переконуватимуть, що то лише глюк. І переконають. На якийсь час.

Вогонь перекрив вихід. Мамина риба на столі теж палала.

Розгубленість. Я був дезорієнтованим. Намагався не дихати й розшукати дорогу назад у кімнату. Коли таки дійшов туди, то міцно зачинив двері й волів насолодитися чистим повітрям з вікна. Нервово оглядав кімнату в пошуках того самого силуету, але нікого не було.

Діти тоді не мали розкоші у вигляді мобільних телефонів, та і не кожен дорослий таким володів. Тому я не знайшов кращої ідеї, ніж зіскочити з вікна другого поверху й податись до сусідів просити про допомогу.

"Ми з Меріен ще не пробували стрибати з такої висоти без парасольки", - подумалось в польоті.

Сусідів не було вдома. Я оббігав усю вулицю, але так ніхто й не відчинив. Чому? Бо всі, окрім мене, пішли шукати зниклу дівчинку.

Дуже довго стукав у двері будинку навпроти, де жила моя подруга - Емілі Пітерсон. Спершу здалося, що всередині таки хтось є, та цю думку я відкинув. Точно знаю, якби Емілі була вдома - відчинила б.

  Жодної живої душі не було в окрузі, коли мій дім палав, немов сірник.

Я вирішив бігти далі, якщо доведеться - навіть до пекарні, щоб викликати пожежників. Проте не було необхідності. Уже на вокзалі я побачив поліцейського й повідомив про все, що сталося, хоч він і не одразу мене зрозумів.

- То ти син Енда? - з жалістю в погляді промовив знайомий офіцер.

- Так, і моя сестра зникла, а наш будинок горить, і всі сусіди теж зникли! Там треба щось зробити! - весь змоклий, я розмахував руками, вказуючи на тьмяне сяйво пожежі за лісом.

- Молодець, хлопче. Тепер йди всередину, заспокойся й зігрійся трохи. Дякую, що повідомив.

Наостанок поліціянт погладив мене по голові, подарував ще один жалісливий погляд і дістав рацію, направляючись до групи інших службовців біля колії.

Тільки-но стало помітно те, що вокзал пустував. Немає ні звичних у п'ятницю натовпів, ні крикливих дітей, ні навіть жебраків.

З іншої сторони колій, біля лісу, світились ліхтарики. Усі шукали Меріен. Я мав допомогти. Принаймні, відчував дику необхідність у цьому.

Сів у залі очікування, розгорнув свою карту. Якби сестра загубилась у місті, хтось із перехожих вже звернув би на неї увагу. Отже, вона там, де людей немає. Із варіантів ліс і величезна площа залізниці. У лісі її вже шукають дорослі, отже я допоможу, якщо огляну вокзал.

- Меріен, ти тут? - вигукнув прямо в залі, проте відповіді не отримав.

Заглянув під кожен стілець, обдивився буфет і вийшов на перон.

- Меріен! Меріен, ти тут?

Одне місце на станції було особливим для моєї сестри - підземний перехід між перонами, де вже досить давно тривав ремонт. Там стояли стелажі з фарбами, плиткою й цементом, а на одній частині стіни висів плакат з героями її улюбленого серіалу (того самого, про відьом). Якось вона сховалась там за стелажами, коли злякалася шуму потяга, й від тоді інколи просила спуститись, щоб подивитися на постер.

От тільки перехід був неподалік поліцейських, а я боявся, що мене насварять за те, що не всидів на місці.

Йшов туди навшпиньки, не привертаючи увагу. Спустившись по сходах, прошепотів у темряві:

- Меріен, ти тут? Меріен? Агов, Меріен, якщо ти тут, то виходь, гаразд?

Згори почулися гучні обговорення чоловіків у військовій уніформі.

- Самогубство, однозначно! При власній дитині? Він же не божевільний! А ви впевнені в цьому? - навперебій кричали поліціянти.

Меріен не відгукнулась, тож я пішов нагору. До компанії приєднався ще один чоловік, проте одягнений не так, як інші поліцейські. Скоріше, типовий детектив з фільму - довгий плащ, біла сорочка, і лаковані туфлі, які виблискують у сяйві місяця.

Те, на що він світив ліхтариком, викликало в мене нудоту. Розірваний одяг, пошматовані частки людського тіла розкидані по різних сторонах колії; нутрощі змішались з камінням і піском, руки неприродно вивернуті. Щось незрозуміле... Здається, печінка. Так, надвоє роздерта печінка, ніби брудна ганчірка. Одна нога коліном втискається в розколоту потилицю, іншої взагалі не видно. Суцільний фарш. Дощ, падаючи на тіло, перетворювався в червону річку, і все хлюпав, і хлюпав, і хлюпав...

- Заберіть звідси малого! - мене помітив поліцейський, якого я зустрів спочатку. - Заберіть, кажу ж! Це син Енда!

Я б і сам радий піти, тільки от ноги не слухаються. Події ніби проходили десь поруч, а не через мене. Складалося враження, що я дивлюся на світ немов на фільм - як спостерігач.

Руки заніміли, звуки доходили ніби крізь затички, у вухах шуміло. Кожне слово поліцейських було зрозуміле, але в речення вони не зв'язувались.

З того стану витягнув мене ледве чутний голос Меріен, що лунав десь з-під землі. Поліцейські, які збирались провести мене звідси, також завмерли і прислухались.

- Братику, це ж ти?

Промокла до нитки, дівчинка вийшла з підземного переходу й дивилась на мене великими почервонілими очима.

- Ед, це ж ти? - вимовила вона, не наважуючись підійти ближче. - Ед, мене шукав бабай!

Її слова подіяли як контрастний душ. Миттю кинувся обійняти її й пригорнув до себе, не давши побачити те, на що досі світили ліхтариками чоловіки в формі.

- Ед, ти вже бачив, що з татом зробив бабай? - мала стала гучно рюмсати й вказувала пальцем на пошматовані рештки.

Не одразу в'їхав у її слова. Зрозумівши, що службовці розглядають і сперечаються саме через труп мого батька, я заплакав. Нечутно. Солоні сльози змішувались з прісним дощем, і це було мені на користь: не треба, щоб Меріен знала, який у неї насправді слабкий брат.

Вона все повторювала: "Бабай, бабай, усе зробив бабай!", доки в якийсь момент не замовкла й більше не сказала ні слова.

Чоловік у довгому плащі повів нас додому. До його залишків. Пожежники заливали водою вікно моєї кімнати, хоча вогонь не здавався. Під будинком, в оточенні місцевих жителів, стояла матір. Неправильно сказано. Сусіди намагались утримати її від бездумного стрибку в полум'я, а вона ж щосили виривалась.

- Мам! - покликав її здалеку. - Мамо, ми знайшли Меріен!

Передчував крики і покарання завчасно.

Побачивши обличчя матері, я злякався. За один вечір вона постаріла на роки.

Угледівши своїх дітей живими, вона зі сльозами кинулась ближче, впала на коліна й міцно притисла нас до себе.

- Втечемо, мої пташенятка... Ми з вами втечемо вже завтра! Не бійтеся...

От з того часу наше життя перестало існувати як таке. Воно перетворилось на втечу невідомо від чого.