- Ви не можете викликати Шапковскі на допит до Бодрейву, коли заманеться! - загорланив Пітерсон, щойно Наталі поклала слухавку. - Будуть неприємності!

- Їх буде ще більше, якщо винним визнають Вас, чи не так? - відповіді на ці слова я не отримав. - Отож, заступник прокурора приїде завтра зранку. Боюся, до того часу нам з Вами, пане Пітерсон, доведеться попрощатися.

- У такому разі можу порекомендувати готель Ламантин...

Піднявши праву руку, зупинив його на напівслові. Ночівля вже спланована.

- Перепрошую, та ми з командою зупинимося в домі моєї бабусі.

Сивоволосий кивнув.

Йдучи до фургона, бічним зором я відчував косі погляди. Напарники, яким раніше відкривались лиш крихти інформації про моє минуле, були розлючені. Вони зляться на мене, зляться на те, що почувались ідіотами, слухаючи розповіді про смерть мого батька, ідентичну з убивством Блека. Злі, бо від чужої людини почули про найсерйознішу мою моральну травму. Про те, що я давно мав розповісти самостійно.

А тепер я везу їх в будинок покійної бабусі, де востаннє був у ніч після пожежі. Остання ніч у цьому місті пройшла в будинку, заставленому іконами і книгами про нечисть, а з вікна, на ділянці через дорогу, виднілось згарище рідної домівки. Може тому я виріс закомплексованим інтровертом? Бо один чортів день пустив усе коту під хвіст?

Їхали мовчки. Намагався обдумати питання, які завтра поставлю Шапковскі. Чи знав він про зняте відео? І про те, що воно знаходиться у Блека? Чи шантажував його слідчий? Треба буде ретельно перевіряти свідчення на поліграфі.

- Ну?

- Що? - зробив вигляд, ніби не розумію, чого хоче Джеремі.

Іржавий замок розхитаних дерев'яних дверей не хотів піддаватися. Або ж справа в ключі, який усі ці роки лежав у горщику для квітів під порогом. По факту, будинок перейшов у спадок мені та Меріен, а матір могла вільно розпоряджатися усім, чим забажає, доки ми не вступили в право власності. Чому вона не продала його? Щоб таки мати змогу повернутися сюди?

- Сам розкажеш детальніше чи нам для цього треба зламати базу даних ФБР? - продовжував Джеремі.

- Нема про що розказувати.

- Ні, є про що, - долучилась до нападу Наталі.

Двері таки піддалися і я спішно зайшов усередину, перевіряючи наявність світла по кімнатах. Розраховувати сьогодні можна було лише на сірники і воскові свічі.

У ніс вдарило пилом і сирістю. Старі дерев'яні дошки різали слух своїм скрипом на кожному кроці. Вечірнє сонце заполонило своїми променями кімнату, так-сяк заставлену вінтажними меблями. Брудно, але як же гарно.

- Чувак, - заговорив Біллі. - Нащо ти погодився на справу, приїхав сюди? Нащо? Ти говорив, що давно не був у рідному місті й от, ми всі тут, півдня слухаємо ваші сварки з замовником, бо ви не можете вирішити, від чого помер твій старий, - він поглянув на мене з-під лоба й заговорив пошепки: - Чувак, ти навіть не обмовився, що його переїхав потяг. Про те, чому твоя сестра німа ми теж почули вперше. І, чувак, це геть не прикольно.

- Щоб увійти до команди, нам довелося вивернути душу перед тобою! - Ната кинула свою сумку на старе бабусине крісло й підходила до мене, чітко вимовляючи кожне слово. - "Довіра й чесність понад усе", - не твої слова? Ми розказали про кожну дрібницю, все наше минуле у тебе на аудіозаписах зі співбесіди. І що маємо навзаєм?

- А нічогісінько, - втрутився Джер. - Він не проходив співбесіду з нами. Це ж він засновник фірми. І байдуже, що ми з тобою вже три роки як кращі друзі. Байдуже, Едріен?

- Чувак, так нащо ти погодився? Нащо ми тут, якщо ти не хотів, щоб ми це знали? - не переставав Біллі.

Так багато голосів. Голова обертом. Вони всі від мене чогось вимагають. Чого вони хочуть? Пояснень? Що їм сказати? Правду? Я ж і не брехав. Просто не любив згадувати.

- Не мовчи, чорт забирай! - вигукнула білявка.

- Я погодився, бо вони платять! Платять, зрозуміло вам? - у мене не виходило бути спокійним. - Бо мені треба бісові гроші, щоб забрати Меріен з притулку!

Джеремі хитав головою. Він не зрозумів зв'язку.

- Народ, комісія хоче, щоб я одружився. Типу для дитини треба повна сім'я і бла-бла-бла. Часу тиждень.

- У тебе ж немає дівчини, чорт забирай, - Ната розгублено очікувала продовження.

- Тому я і берусь за всі справи останні місяці! Я знаю закони не гірше них, і очікував, що щось таке заявлять. Але вибачте, хто погодиться бігти за штампом в паспорт з першим ліпшим? Шансів когось знайти в короткі терміни менше, ніж шансів вдало дати хабаря членам комісії.

На секунд десять запала тиша. Ніхто навіть не ворухнувся. Та зрештою, мовчання порушив Біллі.

- Чувак, з чого ти взагалі взяв, що вони візьмуть відкат?

- У кожного є своя ціна. Треба лише піднімати суму, доки опонент не встоїть, - протер свої окуляри від пилу, що так і витає в повітрі, й окинув оком свою команду.

Біллі запустив руки у русяве волосся й підняв погляд до стелі. Він ненавидить усі ці юридичні деталі й поганенько в них розбирається. Здавалося б, такому немає чого робити в детективній конторі, проте роль програміста він виконує справно.

Джеремі й Ната здивовано дивилися на мене, забуваючи моргати. Вони підходять одне одному. Навіть у цьому. Їхні думки й дії співпадають. В усьому оточенні, Ната - єдина дівчина, яка приділяє мені хоч якусь увагу. Я б міг запропонувати їй фіктивний шлюб, але коли бачу їх поруч - ця думка зникає сама собою. Вони створені одне для одного, хоч дуже сильно ускладнюють. Люди взагалі люблять ускладнювати.

- Ти мав сказати нам! Щось придумали б! - торочила білявка.

- Ти випадково не забув, що ми команда?

- Може ти хоч зараз розкажеш усе детально, чувак?

Ти, ти, ти... Ці люди чогось від мене хочуть. Розумію, мав бути відвертішим. І я збирався, чесно. Багато разів. Але щоразу бракувало духу. Як і зараз.

- Помовчіть! Будь ласка, - трохи заспокоївшись, я додав: - Вибачте. Не тисніть на мене.

Обличчя напарників були почервонілими від суперечки. Вони замовкли, але було видно, що не заспокоїлися. Просто очікували відповіді.

Раптом у двері хтось постукав.

- Ми чекаємо гостей? - запитав Біллі.

Заперечно похитавши головою, я витяг пістолет і, намагаючись оминати скрипучі дошки в підлозі, крокував до виходу. Інші стояли на місці, затамувавши подих.

- Ей, є тут хто? - приємний жіночий голос почувся після того, як до коридору з вулиці ступив худорлявий силует у бежевому плащі. - Агов, я почула крики з вулиці...

Посуд у шафі задрижав від крику, що йшов з горла рудоволосої дівчини. Ах так, я все ще тримав пістолет.

- Заспокойтеся, пані, усе нормально! - вигукнув я, ухилившись від статуетки якогось древнього ідола, що летіла в моє обличчя. - Заспокойтеся, ми не крадії! Це мій законний дім!

Зненацька дівчина завмерла. Вона перестала кричати й кидатися предметами. Лиш уважно поглянула на мене. І в її спокійному обличчі, у тому рудому волоссі й темному ластовинні на світлій шкірі я побачив знайомі риси.

- Ед? - несміливо запитала дівчина.

Знову почувши її голос, майже перестав сумніватися. Лиш широко посміхнувся і радісно вигукнув:

- Емілі? Це точно ти?