Хай що кажуть про те, що дівчатам битися не можна, - мені байдуже. Ображати нас теж не можна, та хіба ті малі шибеники слухають?

- Ей, це за що? - хлопець тримався долонею за почервонілу щоку.

- За те, що обзиваєшся!

- Але я ж нічого поганого не сказав! Ліліт, ну твою ж матір...

Ще один ляпас, тільки вже в праву щоку, умить прилетів хлопчині, та так, що дзвінке ехо покотилося по всій галявині.

- Це вже перебір! Я ж і здачі дати можу, якщо що.

Він завжди так говорив, але жодного разу далі розмов це не зайшло. Лиш потирає щоки і посміхається на всі двадцять чотири зуби.

- Едріен! - я вимовила його ім'я якомога серйозніше.

Посмішка сповзла з дитячого обличчя. Цей малий ніколи не любив своє повне ім'я й кликали його так тільки тоді, коли мали всипати ременя за провину.

- Не говори так. У мене одразу відчуття, ніби час ховатися під ліжко.

- Ліжко врятує тебе від бабая, але не від мене. Я - Емілі. Емілі, чорт забирай!

Сказавши ці слова, почала збирати розкидані по траві фломастери в дитячий пенал з феями Вінкс. "От би сюди фей або відьом, щоб вони закляттям змусили забути всіх, як мене звати насправді", - подумалось тоді.

- Гаразд, зватиму тебе Емілі, тільки не забирай оранжевий фломастер, доки я не закічив. Добре?

Простим олівцем Ед продовжував виводити лінії портрета в альбомі, що позичив у сестри. І хоч його малюнок був сірим, проти нього намальоване мною обличчя здавалося каракулями.

- Нащо? У тебе й так гарно.

- Волосся все ж розмалюю. Тоді буде одразу зрозуміло, що це - ти, - він знову посміхався, забувши нашу сварку.

- Нехай ліпше лишається таким. Сірим воно виглядає краще.

Та Ед знову насупився й таки взяв оранжевий фломастер.

- Дурна ти, Емілі. Немає волосся гарнішого, ніж твої руді кучері.

І тоді я вже не розуміла, від чого в нього такі червоні щоки: через ляпаси чи похвалу моєї шевелюри. Та наступний удар не забарився, і відповіддю на німе питання в очах однокласника було:

- А це щоб дурною мене більше не називав!

Ми часто так збиралися на галявині за будинком Ендів. Це місце бачило і безпричинний сміх, і сльози через розбиті коліна, і кров з носу через невдалу подачу м'яча, і обіцянки одружитися одне на одному, якщо до тридцяти не знайдемо собі пари, і нескінченну кількість ляпасів через оте бісове "Ліліт".

Почався дощ і портрет Ед пішов завершувати додому. З мого вікна було видно світло в його кімнаті, інколи й самого хлопця, коли той підходив поправити штори. Було видно, як місіс Енд вибігає з будинку, та ніяк не зрозуміло: сльози на її обличчі чи дощ. Хоча я знала, що то таки сльози.

А потім будинок Ендів запалав, та світло в кімнаті мого друга продовжувало горіти. Я тоді подумала: "Невже цей бовдур продовжить малювати, навіть якщо папір під рукою горітиме?"

Хотілося піти, схопити його за комір і витягнути з будинку, проте я не змогла. Не змогла навіть відкрити двері, коли хтось так гучно стукав. Могла тільки трястись, цокотіти зубами й шепотіти щось малозрозуміле, сидячи в шафі, обхопивши себе руками. Це сховало від моїх очей вогонь, якому так і кортіло перекинутись на наш будинок. Та звуки від цього не зникли: спершу пожежна тривога, потім гамір людей, з-поміж яких виділявся крик місіс Енд.

- Син! Там мій син! Врятуйте мою дитину!

І цей крик вивертав нутрощі назовні, давив на скроні, змушував палати грудну клітку, а потім і всю шкіру, ніби у вогні знаходишся саме ти.

Струмки сліз котилися на складену в шафі ковдру, а зрадницьке тремтіння рук ніяк не допомогало в неї загорнутись. Я сиділа там, аж доки зі звуків залишився лиш стукіт дощу по шибках. Заледве виглянула у вікно, але побачене не втішило - від сусідського будинку залишилося суцільне згарище і жодна жива душа, окрім мене, вже не спостерігала за ним.

Раптом долинуло рипіння вхідних дверей і наляканий голос, від якого по шкірі побігли мурашки.

- Доню, ти вдома?