- Ти чуєш мене? Агов, Емілі!

Маніпуляції з нашатирем, який дістала зі своєї аптечки Наталі, не допомогали. Рудоволоса, ще забачивши мене в коридорі, голосно закричала, а за секунду й зовсім втратила свідомість й вперто не хотіла приходити до тями. Добре хоч я встиг її підхопити, інакше без лікарні не обійшлося б.

Розтирання пальцями скроней також не допомогали, рівно як і легенькі ляпаси по щоках.

- Нат, може швидку? - запитав я, не відводячи погляду від своїх пальців, якими намагався упіймати пульс на тонкій блідій руці.

- Слабенькі ж у тебе знайомі. Біллі, подай води, - наказала білявка.

Напарниця набрала в рот мінералку й, без особливих церемоній, провела мені та Емілі імпровізоване диванне хрещення.

- А мене навіщо?!

- Для профілактики.

Крізь заляпані бризками окуляри виднілась єхидна посмішка Наталі.

Та сваритися на неї було ні за що: мені й справді треба було охолонути, а для Емілі ця процедура виявилась цілком дієвою.

- Господи, ти такий реальний... - ледве вимовила дівчина, торкнувшись долонею до мого підборіддя.

- Господи? Ти його переоцінюєш, мала, - саркастично підмітила білявка.

Почувши це, Емілі різко прибрала руку, а її погляд набув виразності та настороженості.

- Емілі, - я говорив пошепки, щоб до решти команди не дійшли мої слова. - Заспокойся, мила, я живий... Це я, Ед, ти ж пам'ятаєш?

Вона лиш злегка кивнула й відвела очі, втупившись в пошарпаний диван. Після тихого схлипування стало зрозуміло, що дівчина плаче.

- Ей, ти чого? Ліліт, не треба...

Ляпас.

Ната і Джер відкрили роти від подиву, а Біллі навіть тихенько свистнув для ефекту драми.

Руда, трохи посміхнувшись, одразу обійняла мене зі словами:

- Бовдур, я ж просила звати мене Емілі!

- Дідько! Ти невиправна, хіба тільки сил побільшало.

Всього на кілька секунд я сильніше притис до себе давню знайому, але цього вистачило, щоб мій светр змокнув від її бежевого плаща.

- Ти вся тремтиш, а в нас сьогодні ще немає опалення... Певно, я відведу тебе додому.

Колеги незадоволено витріщились на мене, і в їх поглядах чітко читалась погроза: "Тільки спробуй втекти від розмови, Енде!"

- Тут зовсім близько, я й сама... - почала дівчина, але договорити їй не вдалося.

- Відмови не приймаю, ти ж знаєш.

Від дому бабусі до подвір'я Пітерсонів всього два паркани, але дощ вже стих і я намагався пройти цей шлях якомога повільніше.

Ми зупинилися на охайному порозі, довкола якого росла незліченна кількість квітів. Так, от це місце змінилось. Територію Пітерсонів було складно впізнати.

Напроти їх будинку все ще валялась купа сміття у вигляді металобрухту і дерев'яних балок, що колись звались моїм домом. Те, що не встигло згоріти, тепер лиш заростало бур'янами.

- Дивно, що бідні не розібрали метал,  - констатував, озираючись на масу брухту.

- Ти що! Люди навіть підходити туди боялись, не тільки щось забирати!

Емілі вмить запнулась, ніби сказала зайве.

- Чому ж? - я запитально вигнув брову.

- Ми всі... Майже всі вважали, що твоя сім'я згоріла разом з будинком.

І тоді Емілі з головою пірнула в розповідь про те, як колись бачила з вікна світло в моїй кімнаті під час пожежі; чула крики моєї матері, а потім міські чутки довигадували, ніби вона схопила на руки Меріен й кинулась за мною у вогонь, який миттю поглинув усіх. Поліція чутки не спростовувала, але й не підтверджувала. Розповіла і те, що її батько ситуацію коментувати відмовився, та й з того часу вони не розмовляють між собою.

- То де ж ти був усі ці роки, Ед?

- Розумієш, Емілі... - намагався зробити пояснення якомога м'якшим. - Мама була впевнена, що нам загрожує небезпека й вважала єдиним вірним виходом повне зникнення, тому тих, хто був присутній під час пожежі вмовила передавати легенду про нашу смерть. На когось подіяла жалість, на когось гроші... На копів, власне, гроші. Та твого батька там не було; він лишався на вокзалі, коли я бачив його востаннє перед від'їздом.

З очей дівчини знову скотилась сльоза. Чорт, ми стільки років не бачилися, а згадуємо такі злі часи!

- Ей, мала, поглянь на мене, - припіднявши пальцями її підборіддя, залишив легкий поцілунок на губах. - Я скучив за тобою. Не уявляєш як.

- І я теж, - вимовила рудоволоса, міцно притиснувшись до мене. - Чому ж ти з'явився тільки тепер?

Мовчки знизав плечима.

- Хтозна. Твій батько найняв мою команду, щоб розслідувати вбивство Блека, а гроші зараз потрібні, та й... Досить уже звідси тікати.

- Отже, його все таки вбили... Знаєш, я маю дещо тобі розповісти, - дівчина оглянулась і помітила силует Наталі, зі складеними на грудях руками, у вікні будинку моєї бабусі. - Видно, не сьогодні.

Мене збентежило те, що в Емілі новина про вбивство не викликала необхідного здивування та переляку, проте зараз на це дійсно не було часу.

- Так, не сьогодні... Зустрінемося завтра?