Мені знову згадався той епізод минулого, коли все пішло шкереберть. Після того дня не було більше ні спокою, ні затишку, ні буденності. Не було постійності.

Чому саме сьогодні? У день, який мав стати початком чистого аркушу мого життя. Це такий жарт долі чи як?

- Детективе Енд? - голос із мобільника привертав мою увагу назад. - То ви візьметесь за це?

- Будемо у вас через три години. Влаштовує?

Коли поклав слухавку, поглядом наткнувся на здивованого Біллі.

- Чувак, ми заїдемо туди за годину, якщо вирушимо вже. Навіщо відтягувати?

- Маю завітати до соціальної служби.

Тепер такими ж здивованими були Наталі й Джеремі. Я безліч разів говорив їм, що в нашій справі заборонено мати таємниці від колег, проте сам часто грішив недомовками.

- Ед? - пронизливий погляд Наталі свердлив мій діловий костюм. - То ти розповіси сам, чи нам починати розслідування з приводу твого парадного вигляду?

Блондинка грайливо підморгнула мені, і все б нічого, але від того жесту в очах Джеремі можна було переглянути сцену, де він робить з мене жертву інквізиції.

- Спокійно, народ, - поправивши окуляри, урочисто додав: - Сьогодні на співбесіді соцслужба нарешті вирішить те, чи можу я стати опікуном Меріен.

Колеги, після секундного мовчання, кинулись обіймати й стукати мене по плечу.

- Чувак, ти молодець, - усміхнено стверджував Біллі. - Ти заслуговуєш на це більше, ніж будь-хто інший!

- Я така рада за тебе!

Дівчина здушила мене в обіймах своїми тендітними ручками, а Джеремі знову насупився. Після розриву ці двоє просто нестерпні.

Делікатно знявши блондинку зі своєї шиї, я вказав на уявний годинник на руці й вимовив:

- О ні, тільки-но погляньте! Час завершувати ніжності!

Для початку склав документи й техніку в робочий автомобіль. Перед виходом Джеремі підійшов ближче й прошепотів:

- Ну, ти того... Покажи їм. Коротше кажучи, удачі.

- Ага, дякую, - я помітив те, як коситься на нас Ната, й тихо продовжив: - А ти з нею поговори. Самим не набридли ці ігри?

- Які ігри? - колега не підіймав очей.

- Ти знаєш. Вона зумисно вішається на всіх підряд, якщо ти це бачиш, а ти ведешся й ревнуєш, хоч між собою комунікації нуль. Дивитися смішно.

Соціальні служби в нас ніколи не відрізнялись добротою і поступливістю. Ось уже майже півроку після смерті матері я намагаюся забрати Меріен під свою опіку, проте різні бюрократичні деталі вічно стоять на заваді.

- У вас доволі небезпечна робота, пане Енд, - промовив підстаркуватий дід, який був головою комісії з усиновлення.

- Не більш небезпечна, ніж у поліцейських, солдатів, моряків і лікарів, але дітей у них через це ніхто не забирає, - спокійно відповідав я.

- Їхні діти не втратили здатність говорити через те, що побачили труп самогубці, - чоловік різко затих, ніби сказав щось не те. - Перепрошую. Ви маєте розуміти, що дівчинці потрібна постійна турбота й нагляд психолога. Вона не зможе спілкуватися з усіма однолітками, піти в звичайну школу і...

- Так, пане, я чув це сотню разів. І в сотий раз повторюю: я вже знайшов школу для глухонімих дітей, де готові її прийняти. За необхідності ми переїдемо будь-куди - грошей маємо достатньо.

Чоловік насупився. Його колежанки взагалі робили вигляд, ніби нічого тут не вирішують.

- Справа не в грошах. Меріен має бути комфортно вдома. Потрібна повноцінна родина. Сподіваюся, ви розумієте.

- Розумію що? Що мушу одружитися? - чоловік кивнув. - Цього не можна уникнути?

- У дівчинки зараз перехідний вік, тож потрібна довірена особа її статі. З дорослим хлопцем про дівочі проблеми... Самі розумієте.

- Тобто, ви вважаєте, що моїй німій сестрі буде краще в дитбудинку, бо зі мною вона соромитиметься говорити про дівочі проблеми? У неї ж немає людини довіренішої, ніж я!

- Воно може й так, але ми не можемо обійти правила. Повторимо засідання через тиждень. Сподіваюся, до того часу ви щось вигадаєте.

Хотів було заперечити, але час грав не в мою сторону. Скоро вирушати, а я ще хотів би побачитися з Меріен.

Вона весь час була в коридорі. У літній рожевій сукенці, зі святковими темними локонами, вона усміхнено чекала на мене.

- Пробач, мала, - я виглядав як суцільне розчарування. - Не вийшло. Через тиждень ще одна спроба. Я не здамся, чуєш?

Меріен притислась до моїх грудей. Відчув вологу, що пройшла крізь сорочку.

- Ей, ти чого? Ми вже півроку йшли до цього, тож що нам один тиждень?

Та сестра не заспокоювалась. Думаю, її велика проблема зараз у тому, що вона не може виговоритись. І я не про те, що Меріен німа, а про те, що поруч з нею немає нікого, кому б вона час від часу плакала в плече.

- Мала, ти ж у мене бойова дівчина, чи не так? Досить сирість розводити. Я от сьогодні поїду у відрядження, трошки підзароблю й заберу тебе звідси.

Мала підняла свого зацікавленого носика й пильно поглянула у вічі. Я намагався відвернутись, проте крихітною долонею вона повернула моє лице назад й поновила зоровий контакт.

- До Бодрейву, - промовив тихо і обережно, але реакція Меріен все одно була дуже яскравою. - Не хвилюйся, це швиденько. Просто треба розплутати одну справу, а твій братик у цьому профі, пам'ятаєш? Уже за кілька днів повернусь.

Не впевнений, що на практиці все буде так просто, як на словах.

В автомобілі протягом поїздки тривало мовчання. Напарники добросердно дали мені спокій після зустрічі з комісією. Біллі інколи намагався закинути анекдот, але виходило так собі.

Бодрейв зустрічав нас зливою. З часу останньої моєї зустрічі з цим містом минуло стільки років, а тут і досі дощить.

На вокзалі знову майже немає народу. Тільки от цього разу жовто-чорна стрічка перекриває всі входи і виходи, а поліції набагато більше.

- Едріен Енд? - навпроти мене стояв старий чолов'яга, в якому заледве можна було розгледіти того помічника слідчого, яким я знав його раніше. - Ти дуже схожий на свого батька, синку.

- Ага. Було б дивно, якби я виріс схожим на когось із сусідів, пане Пітерсон.

Сивий чоловік посміхнувся. Він дивився на мене уже без того жалю, який читався в його очах, коли ми бачилися востаннє. Проте було в його погляді дещо складне, болюче. Страх задати питання.

- Меріен у дитбудинку, та скоро я її заберу. А от мама померла. Уже півроку як.

- Зрозуміло, - протягнув Пітерсон.

Здається, я одним махом відповів на все, що його цікавило. Біллі, Джер та Ната не могли підібрати слів, щоб описати мою лаконічність.

- То де, власне, місце інциденту? - я перервав роздуми старого знайомого.

- Здогадайся, синку, - старий враз посерйознішав.

По різні частини колії лежали роздерті шматки слідчого Блека - того самого, який колись проводив нас з сестрою до палаючого будинку, а потім отримав підвищення у вигляді батькового робочого місця. Він не зраджував своєму стилю: довгий плащ, біла сорочка, лаковані туфлі. Тільки от плащ тепер схожий на сито для макаронів, сорочка плямисто-багряна від крові, а туфлі розрізані на кілька частин разом з п'ятами. Благо голова цього разу тримається тіла.

У цьому бісовому місті не змінюється нічогісінько: усе ще дощить, усе ще немає камер спостереження на вулицях, усе ще намагаються видати вбивство за самогубство. Стабільність, матір вашу.