картина
virvechka
ковзнути вимараними руками по тихому склу що тягнеться по підлозі пожованим шматтям — стулки пельку! — кричать з перших вікон квартир а ти їх змінюєш і змінюєш проміння місяця танцює і крутиться темнота навкруги лиш би не захлинутися тим що стало далеким в осерді¹ не придумуєш кварцу сталевих нот немає потреби носити старий блокнот писати непотріб зі слів очевидців тобі чужих [ну, чому ти затих?] герої не пишуть свої помилки вони продукують щасливі фінали тоді ж виходить що ти антагоніст і хороший сюжет не твоя обітниця а криваві руни що малюють кирилицею вповні згасають на виході [не відходь] як чекати досягнення своїх помилок вони рідні у зв'язці працюють завжди арканять першого другого проковтують глузд «дивлюся, на себе» — шепочеш — «і сам з себе сміюсь...» блідість лиця — це початок лише в нікуди. примітки: осердя¹ — замкнене утворення навколо серця; перикард.
2022-10-14 10:34:27
5
0
Інші вірші поета
замкнуто ВИПЛОДОК за обрієм занепад, як поклик душі
Інші поети
Схожі вірші
Всі
Темнота теней ночи ...
Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)
Пусто стало без границы Ночь взошла забрав луч дня Темны улицы, как тишины темницы , Освещает только свет одного фонаря ... Покров одеяла ночи вкрыто небо В далеке не страшны мне тени ветвей И не будоражит больше холод ветра , Что касается руками глубины очей ... Бурю льда он не приносит Темнота стала привычна мне Звук сверчков не веет грустью Больше ничего бояться нет... Свет от звёзд полны свеченьем Они стали снов мечты путей Для того , кто вдруг заблудит И поддастся темноте своей ...
44
13
2472
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12521