Так страшно
Варвара Короленко
Ти думаєш, в мені замало страху. Живу так, ніби у яйце сховала голку. Чи може просто вже немає даху, Бо лізу у тенета бісів змалку. Глибока темна оксамить ночей Мов кличе мене поринати У її брудні казки. Шукати Блиск сапфірових очей Та білих ікл, що можуть покусати. Як піде дощ, Сміятимусь під гуркіт грому. Як вабить літаки аеродрому Чорних хмар могутня товщ, Як птаха, мене прикро вабить Височінь, оманлива блакить. А мені лячно, як погляну на людей. На їхню гру за гроші про життя. Вар'ятське щастя без думки вороття З країв забутих мрій, закинутих ідей, Полону вихідних, дорослого буття. Ти кажеш, у мені замало страху, А мені страшно повсякчас. Так страшно, що може вже й немає даху, Але є віра У майбутніх нас.
2021-07-09 10:01:06
1
0
Інші вірші поета
Чекаю снігу Для неї Коли я мушу піти Закохана навічно
Інші поети
Dana.
@danamyglas
CVLD BLVVDED
@CVLD_BLVVDED
Схожі вірші
Всі
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4512
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11997