Я готувався вбивати.

Місце для перепочинку вибрав спокійне — передмістя, степ, невисока огорожа й жодної душі в радіусі кількох кілометрів. Духота в машині стояла нестерпна, від неї паморочилося в голові та плуталися думки. Від неї й від усвідомлення — я маю це зробити. Тут і зараз.

Було по-справжньому страшно, і це збивало з пантелику. Від страху я відвик. Як і від розгубленості.

Довелося вийти з машини, вдихнути холодне, просочене дощем повітря. Пальці смикнули блискавку на куртці. Долоні лягли на капот. Холод металу протверезив, повернув у вогку реальність. І я ще раз подумки промовив собі слова, які завчив, наче молитву. В які повірив.

Так потрібно. Страшенно складно. Небезпечно. Жорстоко. Але іншого виходу немає.

Інакше я ніколи не позбудуся її…

Вона приходила ночами, у снах. Іноді посміхалася і просила, але частіше вимагала, адже адепти не сміють чинити опір наказам пані. У мене є те, що їй потрібне — у цьому проблема. Такі, як Герда, завжди здобувають бажане. А я… я не дуже люблю, коли чіпають тих, хто мені дорогий.

Й ось куди це мене привело. Заклинання вивчено давно, у мене є ніж, бинти та план. Ставки зроблені, на коні життя сім’ї, моє власне.

А Поліна…

Вона виплутається — сильна. Іноді, здається, сильніша за мене самого. І битися за життя вміє, як дика кішка. Сьогоднішній день зітре з її обличчя усмішку. Адже я ще пам’ятаю, як вона вміє усміхатися. І сміятися — дзвінко, безпосередньо, ніби ніхто не бачить. У такі моменти вона стає особливо вродливою.

Якщо я маю слабкості, то це вона. А слабкостей я звик позбавлятися.

Я повільно сів у машину, перевірив, чи все поклав у сумку. Відкинув голову на сидіння. Заплющив очі.

Вона дихає поруч: уразлива, слабка, і від цього ще гірше.

Спи, спи, маленька. Скоро все скінчиться.

Набрав знайомий номер.

Коротка фраза — ще один хід конем. Шах. І здається трохи дивним, що я поставив його своєму королеві.

На лобовому склі залишав напівпрозорі крапки дрібний, неприємний дощ. Її покровитель. Ніби засуджує… Мов уколи совісті — ці липкі краплі. Добре, що совість — не одна з моїх переваг.

Сьогоднішній день багато змінить. Але головне, він змінить мене.

Я завжди умів адаптуватися — звикну. До бажаної мети якихось двісті метрів. Двісті метрів, і я отримаю бажане. Двісті метрів — і втрачу єдине, що має значення в житті.

Увімкнув запалювання, натиснув на педаль. Мотор тихо загарчав, і машина рушила. А десь далеко, я був певен, завівся інший мотор — того, хто завжди поспішає на допомогу. Він, як і я, ніколи не здається.

Він прийде, я це знав точно. Тільки ось…

Чи встигне?