Я відсахнулася, похитала головою. Вітер увірвався у відчинене вікно, підняв фіранки, і прохолодна тканина торкнулася моєї руки. Я страшенно втомилася від переходу — очі буквально злипалися. На мить здалося, що це просто сон. Прокинуся вранці у власній спальні та зрозумію: ніякого Інгвара не було, мені здалися і шрами, і пильні ноги, і в’язкий портал.

Але лише на секунду — реальність ледь не одразу відгукнулася бурчанням порожнього шлунка та позіханням. А потім просигналило свідомість. Що каже цей чоловік? Він ненормальний?

— Я — не Лея.

Але Інгвар навіть уваги не звернув — підійшов до дверей і, виходячи, кинув:

— Відпочинь. Пізніше я надішлю Інгу. Вона принесе поїсти, допоможе вимитися та переодягтися. У такому вигляді небезпечно ходити в хельзі.

Тепер кімната видавалася зовсім непривітною. Тиснула темними стінами, невеликим простором. Як тут загалом можна жити? І ночувати не хочеться, хоча мені зараз і така лежанка зійде — аби поспати.

Я обернулася до вікна й завмерла. Ось де простір! Величезна пустеля без єдиного зеленого деревця, без натяку на вологу, сягала наскільки вистачало погляду. Жовте царство смерті. Море піску, розмежоване дрібними брижами, а над ним небо — ясно-блакитне — і білий сонячний диск. Ані хмарки, ані руху — тільки велич і мовчазність, наче вид із вікна завмер у часі навіки.

Так ось вона яка — хельза. Долина смерті.

Долина смерті, долина сну… Я прилягла всього на хвилинку, перевести дух і провалилася в порожнечу.

Прокинулася різко від сверблячого відчуття небезпеки й одразу не зрозуміла, де перебуваю. Села на ліжку й кілька секунд намагалася прийти до тями. На вулиці стемніло, і хтось запалив смолоскип на стіні. Моторошна напівпечера напружувала.

Отже, я в хельзі. У літописах я дещо читала про неї, але насправді хто із живих може судити?

З хельзи не повертаються… Чому я думала, що повернусь? Чому довірилася Інгвару? Дивно, але тоді в мене навіть сумнівів не виникло, а зараз… Треба спитати його про Влада. Я настільки розгубилася, коли хельїн назвав мене Леєю, що про все забула, але наступного разу я змушу його все мені розказати.

Нема чого розкисати. У мене тут багато часу, вважатиму його безстроковою відпусткою. Незрозуміло, чого від мене хоче Орм, можливо, просто сплутав із якоюсь Леєю, але все з’ясується під час зустрічі, а поки що треба вирішити, із чого почати пошуки.

Навряд чи Влад зберіг колишню зовнішність у хельзі. Померлі її не вибирають — просто з’являються тут і всі. Такі, як є. Тож у мене надія лише на його кен та спогади. Хоч якісь.

Цікаво, чи на хельїнів якось впливають події в кевейні? Наприклад, прокляття. А мої розмови з Владом у лікарні — чув він хоч слово?

З вулиці почувся брязкіт мечів і войовничий рик. Так, їм не до нас — живих. Тут вічні війни, посягання на владу та інші сереньовічні проблеми. Вони, мабуть, і сплять, обіймаючи свій меч. Коли втомлюються від численних дружин.

У кімнаті Інгвара панувала порожнеча — ні особистих речей, ні деталей, на яких міг затриматися погляд. Наче він хотів скопіювати пустелю за вікном. Якби не знала хельїна особисто, подумала б, що тут живе чернець.

Ченці точно кілька разів не одружуються…

Зібравшись із думками, я вийшла за двері. Точніше, дверима це складно назвати. Відсунула фіранки — і вже в іншій кімнаті. Простішу, ніж спальня Інгвара, але така ж маленьку. З меблів — лише квадратний стіл та чотири стільці навколо. У кутку — табурет, а на ньому мідний таз із водою. Стінами розвішені смолоскипи. Вогонь тріпотів від протягу, на стінах танцювали первісний танець тіні, і мені здалося, я бачу плем’я ар, що танцює навколо багаття, створене Герсиром у лісах Скандинавії.

— Ти — Лея?

Я здригнулася і обернулася. На мене дивилися розкосі темні очі на смаглявому обличчі, прикрашеному копицею темного і скуйовдженого волосся. Волосся кучерявилося і стирчало на всі боки, і я подумки запитала себе, а чи знають у хельзі, що таке гребінець.

Дівчина посміхнулася і поставила на стіл дві глиняні тарілки.

— Я — Інга. Зараз буде вечеря.

Вечеряли удвох, Інга поглядала на мене з-під лоба, але розмову починати не поспішала. Я ж губилася в питаннях — їх було так багато, а відповіді на головне з них дівчина, напевно, не знала. Їжа була смачною та абсолютно звичайною — м’ясо та картопля, як удома. У мене навіть голова закружляла від задоволення — воно й не дивно, я не їла близько доби.

Після трапези дружина Інгвара зібрала тарілки та поклала їх у тазик на табуреті.

— Я підігріла воду, і ти зможеш помитися, — сказала вона.

— Знаєш… мені не дуже хочеться купатися зараз. — Я зиркнула на відчинені двері, що вели на вулицю, і додала: — Тут.

— Не бійся. Інгвар нікому не дасть скривдити тебе. Орм наказав охороняти Лею.

— Чому ви всі називаєте мене так? — роздратовано запитала я. — Мене звуть Поліна. І взагалі здається, Інгвар сплутав мене з кимось… Загалом він ходив у кевейн даремно, Інго.

— Інгвару зручно називати тебе так. Орм каже — його воїни повторюють, — посміхнулася Інга. — Леєю звали першу провидицю західних земель. Вона зникла так само таємниче, як і з’явилася. Подейкували, Лея була живою, а тут була… як кажуть у вас у кевейні? Проєкція, ось! Або хтось провів її, як Інгвар тебе, а потім вивів назад. Але відколи Орм завоював західні землі, він одержимий провидицею. А тут ти… Ось вони тебе так і називають. Не бери в голову, дитино.

Дитиною мене назвала «жінка» від сили вісімнадцяти років. Я не заперечувала, але усмішку стримати не змогла. Інга, мабуть, сприйняла усмішку, як згоду на допомогу, і почала стягувати з мене майку.

Я мимоволі позадкувала від несподіваного нахабства і сказала:

— Якщо ти не проти, я зроблю це сама. У спальні.

Інга знизала плечима, на хвилину вийшла до сусідньої кімнати та повернулася зі ще одним мідним тазом, милом і перекинутим через лікоть напівпрозорою блакитною тканиною.

Це і є одяг, який мені доведеться носити в хельзі? Сама Інга теж була одягнена в щось повітряне та напівпрозоре. Напевно, чоловіки в хельзі люблять одразу бачити дівчину напівоголену.

Стало трохи ніяково, коли я зрозуміла, що треба буде вдягнути таке вбрання. До того ж мені ще не показали кімнату, де я спатиму. Більше кімнат у будинку, до речі, не було. Можливо, Інгвар піде ночувати до дружини.

Інга поставила таз на підлозі в спальні хельїну, поклала поруч мило, а одяг акуратно розклала на ліжку. Сама присіла поряд, розправивши відсутні складки на безформних шароварах. Хто в них модельєр — арабський шейх?

Я стояла, переступаючи з ноги на ногу.

— Починай, Лею, інакше вода охолоне, — незворушно промовила Інга. — Ночі в нас стилі — холод приходить із пустелі.

— Я звикла робити це наодинці, — пробурмотіла я і зиркнула на воду, що парувала.

Вона знизала плечима.

— Заберу твій одяг і піду. Він же весь у багнюці, треба випрати.

Із цим я не могла не погодитися — коли вивалилася з порталу, добряче забруднила джинси та майку.

Долаючи збентеження, я швидко роздяглася, одяг склала поруч із блакитним шифоном. Інга відразу схопила його та пішла, я встигла лише пропищати:

— Гей, куди? А білизна?

Але вона вже зникла.

Поспіхом вимившись, я обняла себе руками та зрозуміла, що рушники в хельзі теж не шанують. Довелося натягувати одяг просто на мокре тіло. Тканина виявилась абсолютно прозорою, хоч і збирався складками в «потрібних» місцях. Зате живіт, ноги, плечі — усе на очах.

Інга повернулася і задоволено кивнула.

— Якби не Орм, перед тобою відкрилися б великі перспективи, Лею, — сказала вона. — Незвичайна зовнішність завжди приваблює чоловіків.

Я не звернула уваги на її слова та запитала:

— Якщо з пустелі тягне холодом, як ти кажеш, вікна постійно відчинені, а одягаєтеся ви… скажемо так, по-літньому, то як грієтесь ночами? Хіба це, — я підняла тонку ковдру сумнівної якості, — може зігріти?

— Це ні. — Інга посміхнулася. — А ось гаряче чоловіче тіло, що пахне битвою, — завжди.

Я похитала головою. Значить, мені доведеться замерзнути сьогодні. Перспектива неприємна, але це все, щоб знайти Влада. Ніхто не казав, що буде легко. Потрібно дізнатися, що від мене потрібно Інгвару та Орму, постаратися не загинути, а потім знайти вихід із хельзи.

— Навіщо я тут?

Інга лише знизала плечима.

— Звідки мені знати? Я в справи правителів не лізу. У мене одна справа — порядок підтримувати, та чоловіку догоджати. Інгвар до цього ласий, якщо розумієш мене.

Вона підморгнула, а я скептично скривилася. Ну, хоч подробицями не ділиться, та й то добре. Дивні звичаї, хоча для хельїнів, мабуть, це нормально.

— Добре. — Я зітхнула. — Тоді мені треба поговорити з Інгваром. Де він? Я до нього піду і все з’ясую.

Інга похитала головою.

— Краще тобі стримати пиху, дитино. Не знаю, як у кевейні тепер заведено, але в нас жінка не сміє суперечити чоловікові. Інгвар сам прийде й розповість, якщо вважатиме за потрібне.

Із цими словами вона забрала воду, мило й була така. У мене всередині розгорілася паніка — спочатку повільно, сверблячим фоновим звуком, а через годину я вже готова була плакати від розпачу. Куди я потрапила? Чого хоче від мене цей Орм? Звідки він узагалі знає про мене?

І головне питання: як у всій цій каші серед незнайомих осіб у величезній країні, оточеній пустелею, знайти Влада? Особливо якщо врахувати, що зовнішність у нього може бути не та, а специфіка кена… Може, він взагалі не в хельзі!

Вільний шифон замість полегшення приніс тягар — наче на мені була надіта десятикілограмова кольчуга. До всього ще навалилося відчуття беззахисності — білизну Інга, напевно, випрала, а без неї було незатишно.

Я міряла кроками простір кімнати, іноді виглядаючи у вікно, ніби на горизонті серед піщаних пагорбів мав зʼявитися Влад на білому коні та врятувати мене з біди. Втім, обрій потонув у чорній, майже безпросвітній імлі — у хельзі не спостерігалося ні зірок, ні місяця. А ось про холод Інга не збрехала. Дивно, адже вдень було напрочуд жарко. Це завжди так у пустелі чи тільки в хельзі?

Чого я чекала? Напевно, я просто навіжена, раз вчинила так необачно. Дивно, але в той момент, коли Інгвар відчиняв портал, у мене не виникло й тіні сумніву. А тепер… Що тепер переживати? Потрібно просто чекати, що принесе вечір.

Хельїн повернувся пізно. Опустив меч у кутку, зняв шкіряний жилет, оголюючи сполосований слідами битв масивний торс. На мене ледь глянув, роззувся і впав на ліжко.

Я кілька хвилин постояла в нерішучості, а потім тихенько покликала:

— Інгваре.

— Ммм? — сонно промимрив воїн.

— Ти спиш?

— Я втомився за день, треба відпочити. Завтра повертається Орм.

— Знаю, ти казав. Навіщо я потрібна твоєму правителю? І взагалі, якщо пам’ятаєш, я тут не для цього. Мені треба знайти Влада.

Інгвар розплющив очі, глянув уважно.

— Я попереджав, що ти, швидше за все, не знайдеш його тут. І не обіцяв допомагати, Лею.

— Не обіцяв, — погодилася я. — Але і я не обіцяла. Твоєму правителю щось потрібне від мене, і я піду назустріч, якщо він допоможе. Інакше я просто піду допомагати собі сама, а Орм нехай шукає іншу Лею.

Інгвар зітхнув і повільно сів на ліжку.

— Ти дурна, якщо думаєш, що зможеш вижити в хельзі одна. — Він трохи помовчав, оглядаючи мене. — Закінчиш у найближчій таверні, і, повір, це не буде приємним для тебе.

Слова про таверну неприємно вразили, але я постаралася зберегти незворушний вигляд. Прогнуся зараз — ніколи не знайду Влада.

— Ти кажеш про нерозсудливість тій, яка, не роздумуючи, пішла з тобою в хельзу! — Я підійшла до нього і склала руки на грудях. Я тут по справі, і вона не пов’язана з Ормом, Інгваре.

— Я — лише провідник, Лею, — втомлено промовив хельїн.

— Але ти знаєш, навіщо я тут? Орму потрібна провидиця, чи не так?

Інгвар кивнув.

— Але я не можу пророкувати йому. Мої видіння пов’язані з атлі, інших не буває. Хіба Орм цього не розуміє?

— Завтра, — сказав Інгвар, — ти спитаєш його самого. А сьогодні лягаймо спати, Лею. Я втомився.

— І де накажеш мені спати? Твоя дружина не запропонувала мені кімнати.

Він поплескав долонею поруч із собою.

— Пропонуєш спати з тобою на одному ліжку? — Я похитала головою. — Так не піде. Думаю, краще тобі піти до Інги.

Інгвар знизав плечима.

— Тоді можеш стояти в кутку, доки не задубієш. — Він відвернув ковдру й ліг. — І Лею, у тебе жахливий характер! З ним точно в хельзі не вижити.

Інгвар заснув майже одразу, а я ще довго стояла біля вікна й дивилася на пустелю. Точніше, на ту частину, що не тонула в безпросвітній темряві. Хотілося вірити, що я не загину в складному світі мертвих хижаків і що Орм просто помилився. Що він…

А що як Інгвар дійсно прийшов за мною не просто так? Правитель західних земель послав за мною до кевейну, він шукав мене. Можливо, Влад не пам’ятає імені, зовнішності, але суть — адже саме в суті прокляття, чи не так?

Здогадка була надто очевидною, надто логічною, щоб виявитися правдою. Але якщо відкинути сумніви, що я маю? Чоловік, втрачений у хельзі та прокляття, що незмінно з’єднує нас. А раптом той, кого шукаю, шукає мене сам?

У душі прокинулася радість — ще несвідома, але вже сформована. Я усміхнулася і обняла себе за плечі. Пустеля і справді дихала холодом.

Я подивилася на сплячого Інгвара, повагалася пару хвилин і зробила крок до ліжка. Обличчя хельїну було розслабленим, й у світлі смолоскипа шрами не виглядали такими жахливими, а риси — не такими войовничими.

Обережно, намагаючись не розбудити чоловіка, лягла поруч. Потрібно виспатися, щоб зустріти завтрашній день бадьорою та сильною. Зустріти Влада…

Від хельїна пахло сонцем і вином, поряд із ним було тепло та затишно. Сон, як на зло, не йшов, я лежала й думала про завтрашній день, слухаючи мирне дихання Інгвара. Здогад приніс радість, хвилювання більше не було, тепло розлилося тілом, розслаблюючи та заспокоюючи.

Я заснула під розмірене дихання воїна західних земель.

… Ранок виявився жарким, навіть задушливим.

Я розплющила очі та зрозуміла, що в ліжку одна. Інгвар пішов, забравши меч, і кімната знову спорожніла. Ну, якщо не рахувати мене.

Я встала, потяглася. Зізнатися, спати в шифоні — задоволення ще щось. В одному місці він збирається, в іншому — перетискає. А ще, як я зрозуміла, жахливо мнеться.

Втім, це не має значення. Я усміхнулась.

Сьогодні…

Інга клопотала в іншій кімнаті, наспівуючи нехитру пісеньку. За вікном спала пустеля, повітря тремтіло і плавилося, а небо залишалося безтурботно-блакитним.

Взагалі непогано було б вмитися і зуби почистити. Потрібно було захопити зубну щітку, але я не подумала, що потраплю в майже середньовічний світ.

Я вийшла зі спальні та натрапила на пильний погляд Інгвара. Він снідав за столом, а Інга метушилася навколо, оточуючи чоловіка турботою. Попри їхні дивні порядки, завжди зворушливо дивитися на сімейний затишок.

Навіть якщо відкинути те, що з якихось нез’ясованих причин, цю ніч я спала в обіймах її чоловіка.

Ні, потрібно терміново шукати Влада та повертатися додому, у кевейн, де все знайоме та комфортне.

— Доброго ранку, — зніяковіло пробурмотіла я.

— Лею, — привітався Інгвар, а Інга похмуро кивнула і відвернулася.

Образилася, напевно. Я б теж образилася, звичайно, але ж я не придумала ночувати в кімнаті Інгвара. Думаю, він просто боявся, що в будинку, де двері та вікна відчинені, таку цінність, як мене, можуть викрасти. А може, Інга боїться, що я стану його другою дружиною?

Ця думка потішила. Втім, не варто морочитися стосунками хельїнів — самі розберуться.

— Мені б вмитися, — сказала я.

Інга мовчки вийшла, мабуть, за водою. Так, водопровід не цінуєш, коли він є. Як, втім, і всі інші зручності.

— Як спалось? — Інгвар лукаво подивився на мене, ледве стримуючи посмішку. — Не змерзла?

— Виспалася.

Я чомусь зніяковіла. Спати з малознайомими чоловіками, нехай усе було безневинно, не входило до списку моїх звичних справ.

Інга принесла воду й поманила за собою на вулицю. Пустеля маячила простором, Інгвар жив, як я зрозуміла, на краю селища. Саме селище являло собою безліч невеликих будівель, а вдалині, приблизно за кілька кілометрів височів замок — напевно, саме туди Інгвар збирався вести мене. За ним зеленою стіною стояв ліс. Дивне поєднання: пустеля та ліс. Дивне для нашого світу, але не для хельзи.

Сонце палило нещадно, я із задоволенням вмилася прохолодною водою, прополоскала рота.

— Ось тримай. — Дівчина простягла корінь якоїсь рослини, коричневий, трохи покручений. — Це позбавить від запахів.

Я подивилася на неї, а потім до мене дійшло.

— Це замість зубної пасти? Для ротової порожнини?

Вона кивнула.

— Дякую.

— Я люблю Інгвара, — сказала вона похмуро. — І сподіваюся, що він більше не одружиться.

— Мені не потрібний Інгвар, — запевнила я. — Я прийшла в хельзу шукати іншого чоловіка, і, здається, уже знайшла.

Не знаю, чи мені вдалося заспокоїти її, але я на це щиро сподівалася. Не хотілося б, щоб вони посварилися через мене.

Корінь виявився терпким на смак, але пожувавши його, я справді відчула свіжість у роті. Як жуйка, лише рослинного походження.

День пройшов спокійно. Я дивилася, як Інгвар тренується — підіймає та опускає меч, вражає уявного супротивника. Інга клопотала по господарству, кидаючи на мене підозрілі погляди. А мені було напрочуд затишно в них. Думки про майбутню зустріч із правителем хвилювали, але ніби це має статися нескоро, у далекому майбутньому. Внутрішній таймер обдурив — ближче до вечора до мене підійшов хельїн, заправляючи в піхви меч.

— Нам час іти.

Дивне передчуття накрило, і я невпевнено кивнула. Якщо я маю рацію, й Орм — це Влад… Потрібно просто переконати його повернутися, сказати, що без нього атлі вже не те плем’я, що раніше. Втім, якщо він сам послав за мною, то пам’ятає.

— З ким ви воюєте? — спитала я в Інгвара дорогою. Насправді стало цікаво, що і з ким не поділив Орм. Територію? Людей?

— Його звуть Вестар, і він бунтівник. Колись він служив Орму, але потім він і його поплічники підняли бунт проти правителя. Довго розповідати, але вже багато століть триває війна.

— І чи часто відбуваються битви?

Інгвар знизав плечима.

— Коли як. Але я люблю гарну битву.

До замку ми дійшли напрочуд швидко. Він не був огороджений, але на периметрі стояла охорона. Воїни кивали моєму супутнику, коли ми проходили повз, висловлюючи тим самим повагу.

Біля входу примостилися дві потужні колони, а за ними — сходи. Піднявшись, ми увійшли до великої зали, заповненої людьми — чоловіки, жінки, навіть діти щось бурхливо обговорювали. Шум голосів був схожий на звук бджолиного вулика — нічого не розібрати, але гомін такий, що мимоволі хочеться втекти. У центрі народ стояв щільним кільцем — саме туди й попрямував Інгвар, спонукаючи мене слідувати за собою.

Серце билося в грудях, у горлі пересохло від хвилювання. Зараз я побачу його, і якщо маю рацію…

Голоси стихли, натовп розступився, виявляючи того, хто був центром усього тут. Інгвар трохи вклонився, але Орм навіть не глянув на нього — темно-карі, майже чорні очі дивилися на мене. Правитель західних земель усміхнувся і сказав:

— Радий бачити тебе, Лею.

Я не знала, як реагувати на вітання, тому зніяковіло кивнула і знайшла руку Інгвара. Хельїн, мабуть, здивувався і глянув на мене підозріло. Мені було все одно. Перебуваючи далеко від дому, хотілося комусь вірити.

— Я привів її, — сказав Інгвар, звертаючись до Орма, але долоню, на мою радість, не відібрав.

Орм підняв руку, і люди почали тягтися до виходу, а я внутрішньо стиснулася під пронизливим поглядом правителя.

Взагалі я не таким уявляла Влада в хельзі, і якщо це він, зовнішність вибрав таку собі — низького зросту, огрядний, смаглявий до неподобства, та ще й бородатий. Моторошний.

Він ще раз усміхнувся, наблизився до нас, й Інгвар випустив мою руку. Стало самотньо і страшно. Я все намагалася відчути щось — натяк на ейфорію, народжену прокляттям, близькість, впізнавання.

Марно.

— Залиш нас! — звелів Орм. Інгвар вклонився і покинув залу.

— Ти знаєш, навіщо ти в хельзі, Лею? — вкрадливо спитав правитель.

Я похитала головою.

— Щоби пророчити? Знаєте, вождь атлі казав, що в мене не може бути видінь про інші… племена. Тобто мені доступне тільки майбутнє атлі, та й то не завжди, — обережно сказала я.

Орм розреготався. Наче й добродушно, але в мене нутрощі немов у грудку звело, а волосся на потилиці заворушилося від жаху.

— Звідки ти така? Невже в кевейні не навчають більше хижих? Невже літописи, що ведуть жерці, ніхто не читає?

— Літописи? — пробелькотіла я.

— Є велика сила, Лею, підвладна нам. Сила дев’яти, що беруть наш кен, — пафосно промовив Орм. Погане передчуття посилилося раптовим здогадом.

— Налі… — прошепотіла я.

— Налі, — підтвердив правитель західних земель. — Коли проженеш дев’ятьох, станеш всесильним, здобудеш таку могутність, що всі хижаки схиляться перед тобою.

Так ось які цілі переслідував Влад. Що ж, амбітно, нічого не скажеш. Мало йому атлі, подавай весь світ хижаків.

Втім, зараз це зовсім не важливо — треба з’ясувати, що потрібно від мене хельїну. Наскільки я знаю, жінка взагалі не має стосунку до налі.

— До чого тут я?

— Ходімо.

Орм провів мене до інших дверей, і ми вийшли в надзвичайно гарний сад. Сонце облило бронзою пальми, розбризкавши частину на папороті та невисокі лави. Вимощена каменем алея вилась між затіненими альтанками, повитими плющем. Сад закінчувався лісом. Дерева шуміли, погойдуючись від вітру.

Якби не дивна компанія, я, мабуть, залюбувалася б.

— Бачиш, Лею, провидиці з’являються в хельзі нечасто, — поважно почав Орм, фамільярно взявши мене під руку, ніби ми сто років знайомі. Я суперечити не стала. Усе ж я знаходилася в його будинку, до того ж як полонянка, і чомусь була впевнена, що не до добра всі ці підлещування. — Склалося так, що природна, тобто людська смерть серед пророків — рідкість. Ти ж знаєш, що вбиті мисливцем хижі не потрапляють у хельзу?

— Тепер знаю, — процідила я.

Орм лякав до чортиків. Спокійний, врівноважений і справедливий, здавалося б, правитель, був не такий простий, як хотів здаватися.

— Але ти, напевно, не в курсі, що саме провидиця завершує ритуал.

— Ритуал?

— Вигнання Дев’яти, — мовив Орм і погладив мене по руці. — Мало хто знає, що дев’ятий налі живе в жили хижака рівно три дні, а потім вмирає. Якщо за три дні не встигнеш вигнати його та провести ритуал, то все марно.

— Все одно не зрозумію… — насупилась я.

Орм загадково посміхнувся і шепнув на вухо:

— Для обряду потрібна кров пророка. — Помовчав трохи й додав: — Уся.

До мене не одразу дійшло, а потім я жахнулася моторошної здогадки. Вона раптом оформилась у невтішний висновок: Орм — не Влад. Я тут зовсім не через прокляття. Я тут, щоби… померти.

Я відсахнулася від хельїну, оступилася і впала, боляче вдарившись спиною об камінь. Орм спокійно наблизився і подав мені руку.

— Тікати нікуди, Лею. Зі сходу ліс, а із заходу — Велика пустеля. Ти не перетнеш її сама. До того ж палац охороняють.

Я інстинктивно відповзла, але він нахилився і безцеремонно підняв мене на ноги. Пильно вдивився в обличчя, а я завмерла, не розуміючи, чого чекати від нього наступної секунди. Що він зробить, якщо почну бунтувати? Вдарить? Кине у в’язницю? Піддасть тортурам?

— У тебе дивовижний кен, і мені шкода, що тебе доведеться вбити. — Орм провів рукою по моєму волоссі, і я сіпнулася, намагаючись ухилитися. — Упевнений, відчувати його в собі — задоволення, яке ні із чим не порівняєш. Хоча я не проти спробувати й без цього.

Мені не сподобалися його слова. Про що каже цей чоловік? Він хоче вбити мене заради сили, узяти мою кров? Або щось ще?

Погана думка, Поліно, дуже погана.

— Якщо ти думаєш, що я погоджуся… — Вказівний палець правителя ліг мені на губи.

— Мені зовсім не потрібна твоя згода, Лею. Ні на твоє тіло, ні на обряд.

Орм зробив жест рукою, і за пів хвилини з’явився Інгвар. Я вже проклинала той день, коли ми пустили хельїна до хати. І хто придумав ці дурні закони?

— Проведи Лею в мої покої, — наказав Орм. І знову цей погляд — моторошний до мурашок. — Придивися за нею, поки я не повернуся.

Інгвар кивнув, узяв мене під лікоть і повів у бік палацу. Я так злякалася, що не могла стримати сліз. Подивилася на хельїна з благанням.

— Інгваре, він уб’є мене, — сказала пошепки. — Допоможи!

— Ти розумієш, про що просиш? — навіть не глянувши на мене, різко відповів хельїн. — Я ходив за тобою до кевейну, я служу Орму. Воїн західних земель не зраджує пана через гарні очі, Поліно.

Я не стала вмовляти його — зрозуміла, що марно. Дивно, але в душі ворухнулося тепло, нічим не обґрунтоване, але відчутне. Інгвар назвав мене Поліною. Я вже ненавиділа ім’я Лея!

Потрібно подумати, як вибратися звідси. Хоча можливість втекти бачилася чимось міфічним та нездійсненним. На відміну від будинку Інгвара, палац ретельно охоронявся, але навіть якщо вдасться втекти, я зовсім не знаю, як вижити в хельзі самостійно. Західні землі — з одного боку пустеля, з другого важкопрохідний ліс, напевно повний хижаків і небезпек. Я просто загину.

Втім, я і так помру — Орм візьме мою кров. Краще вже померти в пустелі, ніж принести Орму задоволення від користування собою.

Інгвар завів мене в покої правителя. Шикарні до нудоти. Скрізь строкаті килими, подушки на підлозі, величезне ліжко біля стіни. Покої шейха. Напевно, Орм мав кілька дружин.

І тут я зрозуміла, що ненавиджу хельзу.

Захотілося негайно повернутися додому, обійняти Гліба, розповісти, яка я ідіотка. Адже він і не кинувся ще шукати мене, спить собі, мабуть, чи блукає десь.

— Ти не маєш боятися, Лею, — тихо — надто тихо, наче жаліючи мене, — сказав Інгвар.

— Ти хіба не боїшся смерті?

Він посміхнувся.

— Я вже помирав одного разу.

— Ти пам’ятаєш те життя? Ким ти був? Пам’ятаєш близьких?

— Ні. — Він похитав головою і раптом став задумливим. Мені здалося, хельїн брехав — десь у глибині горіхових очей майнула туга. Майнула і зникла. — Так, уривки.

— А налі? Ти впускав їх?

— Я вигнав шістьох.

— Так ти чекаєш на свою Лею…

Я витерла сльози — у хельзі немає від них користі. Від них взагалі мало користі — лише вода. Не те, що кров — ця субстанція відкриває набагато ширші перспективи. А моя кров звеличує.

— Забирайся! — прошепотіла і відвернулася до вікна.

Інгвар ще трохи постояв і покинув кімнату.

На відміну від будинку воїна, у палаці були двері — міцні, дубові, але, на щастя, відчинені. Я міряла кроками кімнату, налякана, повністю позбавлена волі. Уже зовсім стемніло, і я боялася, що ось-ось прийде Орм. Згадала його слова в саду, і мене пересмикнуло. Не знаю, скільки часу доведеться провести в очікуванні страти, але провести його, догоджаючи бездушному хельїну в ліжку, не хотілося зовсім.

Бігти! Потрібно терміново вибиратися із золотої клітки. Краще в ліс, там хоч є шанс не загинути від спраги.

Обережно я прочинила двері, виглянула й тут же натрапила на підозрілий погляд молодого охоронця. Інгвар неподалік розмовляв із темноволосою служницею. Скосився на нас підозріло, але підходити не став.

— Мені потрібний Орм, — сказала я, намагаючись надати собі важливого вигляду. — І терміново.

— Рабиня не має права віддавати накази, — байдуже відповів охоронець і відвернувся.

— Ти, напевно, не зрозумів, з ким говориш, юначе, — продовжила я, сама не чекаючи, що брехня придумається швидко і звучатиме настільки переконливо. Той, кого я назвала юнаком, був старший за мене років на п’ять і вищий на дві голови, але увагу я все ж привернула — воїн виглядав збентежено. — Я — Лея, провидиця. Я бачу майбутнє, і якщо ти зараз не покличеш Орма, ваш правитель помре від ворожого меча. Мені було видіння щойно.

Охоронець сумнівався. Я бачила, як його карі очі забігали, губи звелися в одну лінію.

— Вестар приведе військо сьогодні вночі, — додала я, чим остаточно добила хлопця.

Він кивнув і кинувся вниз сходами, забувши, що мене треба охороняти. На мить стало його шкода, але лише на мить.

Інгвар відпустив дівчину, наблизився.

— У мене було видіння, — сказала я, і голос здригнувся. Чорт би забрав цю паніку! Ніколи не вміла брехати переконливо.

— Ти брешеш, Поліно.

Ні натяку на співчуття на пошматованому шрамами обличчі, ні краплі віри.

— Не брешу.

Наприкінці коридору замаячив ще один воїн. Я зрозуміла, що мій план провалився. Мені не втекти…

— Я хочу жити…

Очі так близько — горіхові із жовтими вкрапленнями навколо зіниці — надзвичайно яскраві у світлі смолоскипів на стіні.

Інгвар розумний, він не той хлопчик, якого мені вдалося провести. А фальш у голосі не так важко розрізнити.

— Інгваре! — вигукнув воїн, підбіг до нас, шепнув щось на вухо.

Той кивнув, глянув на мене підозріло, а потім відчинив двері та вштовхнув мене в кімнату Орма.

— Сиди тут, — наказав грізно. Подивився дивно, а потім нахилився і прошепотів у вухо: — Слухай уважно, Поліно. Я не знаю, як ти це зробила… Втім, байдуже. Вестар привів військо, битва буде кривавою, і тобі тут залишатися небезпечно. Рівно за дві хвилини після мого відходу ти вийдеш і побіжиш. Швидко. З усіх ніг, зрозуміла?

Я ошелешено кивнула, і він продовжив:

— Наприкінці коридору є сходи, спустишся вниз — там одразу вихід. ДТуди ходити не можна. Прошмигнеш, як мишка праворуч, до головної зали. Пройдеш її, перетнеш кухню, а звідти — на заднє подвір’я. Біжи до лісу, там хоча б є шанс вижити. У пустелі загинеш — замерзнеш уночі чи помреш у муках від укусу скорпіона.

— Інгваре… — прошепотіла я, і голос зірвався.

Він стиснув моє плече, а потім випустив і промовив:

— Прощавай, Лею.

Хельїн зник за дверима, і в душі оселилося занепокоєння. Несподівана допомога людини, яка привела мене на смерть, насторожила, але я не стала розмірковувати. Вибір у мене невеликий. Спочатку бігти, потім думати. На задвірках свідомості ворухнувся страх за нього.

Дурниці! Інгвар має меча і вміє ним користуватися.

Я рахувала секунди, намагаючись не пропустити жодної. На рахунок сто двадцять відчинила двері та кинулась уперед. Подолала відстань до сходів, потім униз, повз двері, до величезної зали.

Велике приміщення зустріло луною кроків. Я не озиралася. Здавалося, перетворилася на стрілу, випущену з лука. Єдине, що мало значення — ціль. Я подолала кухню, вибігла надвір.

Із західного боку тягнуло прохолодою, але адреналін у крові зашкалював, і я не відчувала холоду. На задньому дворі панував хаос — усі кудись бігли, хапали речі, жінки верещали, деякі з них падали навколішки та плакали.

Я, не роздумуючи, рвонула через сад у бік лісу. Приблизно пам’ятала напрямок. Якщо мене схоплять — я пропала. Причому неважливо, чи це будуть люди Орма, чи Вестара.

Сад скінчився невеликим проліском, а через сотню метрів ліс став густішим, і в заростях можна було сховатися. Я присіла біля високого дерева й затулила обличчя руками.

Що тепер робити? Куди йти? Де шукати притулок та як повернутися додому? Чи зможу я взагалі повернутись?

— Чорт би тебе забрав, Владе Вермунде! — зло прошепотіла я і встала.

Потрібно йти. Глибоко в ліс заходити не варто, невідомо, хто мешкає в хащі, але трохи далі від палацу відійти необхідно. Відійти та подумати. Коли Орм відіб’є атаку ворога, помітить, що я втекла й почне шукати. Потрібно сховатися, але де? Де можна сховатися в хельзі?

На ранок я повністю вибилася із сил. Ішла, насилу тягнучи ноги, вмираючи від спраги. Попри те, що пустеля була далеко позаду, а праворуч почалися широкі безкраї степи, ніч усе ж виявилася холодною, і я змерзла до кісток.

Через ліс пробиратися стало важко, я наважилася вийти ближче до поля. Воно виявилося ароматним, квітучим і абсолютно пустельним. Жодного натяку на поселення, дорогу чи інші докази присутності людей.

До середини дня сили залишили мене остаточно, і я стомлено впала в траву. Страшенно хотілося пити — від спеки губи потріскалися і кровоточили. Перед очима пливли багряні кола.

«Якщо не знайду воду — помру», — промайнуло в голові. Думки текли мляво, і коли я побачила вдалині кількох вершників, не одразу повірила. Які вершники в полі без доріг? Я дивилася, як крапки наближаються, ледве утримуючись у свідомості, а потім зрозуміла…

Схопилася на ноги, придивилася в далечінь. Ні, не міраж. Люди на конях. Погоня!

Я побігла, що є сил, а в голові крутилася тільки думка: «Сховатися в лісі!».

Сховатися не вдалося. Уже майже досягнувши мети, я зачепилася ногою за корч і впала в траву. Біль відгукнувся у всьому тілі відразу — здавалося, на ньому не залишилося місця, не вкритого синцями. Я застогнала, а за мить сильні руки підняли мене й перевернули.

Перед очима стояла завіса від спраги та голоду, але я все ж змогла розглянути чоловіче обличчя. Світле волосся, зелені очі… Це просто сон, ілюзія. Я простягла руку, щоби погладити його по щоці, але тіло відмовлялося слухатись, і рука безвольно повисла вздовж тулуба.

— Влад… — прошепотіла я і відключилася.