А потім почалися ці сни. Одноманітні, туманні та просочені еротизмом. Яскраві, насичені, божевільні.

Уві снах приходив Влад. Посміхався недобре, наближався, зачарував.

У цих снах не було розлуки. Тільки бажання — нестримне, різке. Розчиниться в ньому, кохати, кохати… Відчувати. Торкатися.

Ми цілувалися до несамовитості, позбавляючись одягу, руки стискали, дряпали шкіру, дихання обпалювало, шепіт вганяв у транс.

Здавалося, до мене повернулося щось важливе, без чого життя втратило сенс.

Я хапала губами повітря, повторюючи:

− Люблю тебе, люблю…

Він мовчав, все більше посміхався, але якось хитро, ніби щось знав, чого не знала я. А потім усе змінювалося.

Влад зникав, залишаючи мене одну, і я знову наповнювалася тугою.

Хотілося кусати лікті. Непотрібна, покинута… Так мені треба! Адже я зрадила — зрадила Матвія…

Спогади про нього народжували почуття провини. Жаль душив, дряпаючи серце зсередини.

Я прокидалася розгублена, розбита. Обіймала Матвія і намагалася перепочити. Прогнати думки про Влада. Але вони наполегливо поверталися паморочливими сценами та думками, про які мені було соромно зізнатися самій собі.

Постійно здавалося, що Влад кличе мене. Чи було це правдою, чи я просто знайшла привід думати про нього знову?

Сни зводили з розуму. Повторювалися і з кожним днем ставали дедалі шаленішими. Вимотували.

Матвій не розумів, що зі мною відбувається, і, мабуть, у нього не вистачало духу наполягти, щоб я розповіла. Я ж закрилася від усіх, злякавшись свого розуму.

Так тривало три тижні, і до кінця третього я перетворилася на смикану істеричку. Взяла лікарняний — на роботу не хотілося, та й сил не було.

Матвій списував усе на гормони вагітних, але я бачила проблему глибше. Страшне, але логічне пояснення.

Хвороба?

Я боялася цього слова. Адже не могла ж я збожеволіти від шаленого потягу до людини, яка давно покинула мене? Але ці сни… Вони лякали до чортиків.

Кажуть, щоби позбавитися страху, треба подивитися йому в обличчя.

Чи існує магія? Чи можна виправдати нею ті, чи інші дії, позбавлені волі? Чи можна сказати, що нас змушують діяти певним чином, чи все ж потрібно усвідомлювати: ми самі винні у всьому, що відбувається з нами?

Уперше з того дня, як покинула квартиру Влада, я свідомо попрямувала туди. Бездумно. Імпульсивно.

Погода зіпсувалася, почався сніг із дощем, але це дивовижним чином заспокоювало. Мені завжди подобався дощ, ще змалку. Я могла годинами сидіти й дивитися на краплі, що розбивалися о підвіконня, а якщо промокала, потрапляючи під зливу, почувала себе по-дитячому щасливою.

На автобусі я дісталася центру й пішла в бік будинку Влада. Шмигнула в під’їзд разом із якимсь мешканцем, піднялася на ліфті на сьомий поверх.

Навіть повітря тут мало знайомий запах. Чорно-біла плитка на підлозі озвалася на мої кроки глухим звуком. Сходовий майданчик зустрів похмуро, наче бурчачи: «Тебе вигнали давно. Чого прийшла?»

Я заплющила очі, намагаючись упорядкувати думки, повторюючи завчену до дірок промову, яку готувала цілих два дні.

Видихнула. Натиснула кнопку дзвінка.

Замок дзвінко клацнув, і двері відчинилися.

Влад виглядав трохи скуйовдженим, ніби щойно прокинувся, але це дивним чином надавало йому шарму. Мимоволі в памʼяті спливли образи зі сновидінь, і я скривилася, намагаючись вигнати їх, очиститися.

— Потрібно поговорити, — сказала я тихо, без привітань. В очі намагалася не дивитись.

— Звичайно. Що-небудь трапилося?

— У двох словах не поясниш. Запроси мене пообідати.

Він помовчав кілька секунд, а потім кивнув.

— Почекай унизу, добре?

Я спустилася, вийшла надвір. Торкнулася кованих поручнів на ґанку.

Що я роблю? Безумство якесь…

Але водночас чомусь знала, що маю бути тут. Ні, була впевнена в цьому.

Дощ припинився, і я відсторонено спостерігала, як два горобці пустували біля масивної лавочки з хитромудрими візерунками на підлокітниках. Відчуття безвиході не залишало — душило, давило на серце, віддавалося гулким стукотом у скронях.

Влад з’явився за п’ять хвилин. Жестом велів слідувати за ним, відчинив дверцята автомобіля, і я сіла на переднє сидіння.

Відвернулась і дивилася у вікна будівель, що миготіли, зрідка крадькома поглядаючи на Влада. Він здавався розслабленим, невимушеним, але зі мною не заговорював, ніби відклав усі слова на той час, коли ми опинимося в більш сприятливому для діалогу місці.

А може, у нього й не було для мене слів…

Ми зупинилися біля невеликого ресторанчика на околиці. Раніше ми часто тут обідали.

Усміхнена офіціантка в зеленому фартуху зустріла нас біля дверей і провела до столика біля вікна.

— Це дивно, тобі не здається? — озвучила я свої думки, зніяковіло подивившись на Влада. Здавалося, ситуація анітрохи не дивувала його. Навпаки, він ніби чекав, коли я, нарешті, заговорю.

— Що саме?

— Ми… тобто я хочу сказати…

— Я знаю, навіщо ти тут, Поліно.

Я здивувалася. Так і залишилася сидіти, розплющивши очі та відкривши рота від подиву. Промова, яку я тренувала годинами, тут же забулася. Звідки він знає?

— Питання в тому, чи ти готова дізнатися. — Влад відкинувся на спинку стільця, не зводячи з мене пильного погляду.

Мені стало ніяково, і я машинально ковтнула води зі склянки.

Коли нам принесли воду?

— Я дуже заплуталася, — пробурмотіла я, відганяючи думки про свою незграбність. — Що саме ти маєш на увазі?

— Почнемо з того, що ти скажеш мені, навіщо прийшла. Адже це саме ти прийшла до мене.

Я відчула себе безглуздо. Що я могла сказати? «Владе, мене мучать кошмари, і, здається, ти в цьому винен»? Безглузда ситуація, і я в ній ще безглуздіша. І як удома моя мова здавалася логічною, правильною? Зараз вона була смішною.

— Я… просто… — Я опустила очі та, на свій сором, відчула, як фарба заливає обличчя. — Мені сняться сни. Сни про тебе.

Влад нічого не сказав — і далі мовчки розглядав мене, і це нервувало.

— Не знаю, навіщо прийшла! — роздратовано пробурмотіла я, глибоко зітхнула і відпила ще ковток. Подивилася на нього спідлоба. Як не дивно, але Влад усміхнувся.

— Давай спочатку поїмо, — запропонував він, — а потім продовжимо розмову.

Ми замовили обід, і, попри відсутність апетиту, я старанно доїла салат з овочів — найбільше, що дозволяв токсикоз, який зʼявився нещодавно.

Відразу виникла нудота, голова закрутилась. Позиву до блювоти не було, і то добре. Не вистачало ще, щоб знудило перед Владом. Тоді точно згорю зі сорому.

Я потерла скроні.

— Мені зле, — пробурмотіла, підводячись. — І розмова ця дурна. Вибач, що відірвати від справ.

Він відразу опинився поруч, підтримуючи під лікоть. Близький, знайомий. Навіть одеколон не змінив — мускат із домішкою кедра та жасмину. Мій улюблений.

— Дякую. — Я зніяковіла. Торкнулася його плеча, й одразу полегшало. Стало спокійно.

— Відвезти тебе додому? — запитав він, і я кивнула.

Влад вільною рукою дістав гаманець і розрахувався. Ми вийшли надвір. Морозне повітря трохи протверезило, нудота зменшилася, але голова все ще крутилася, і я ледве переставляла ноги.

— Можливо, краще поїхати до лікарні? — запитав він.

Я замотала головою.

— Додому.

Ми сіли в машину, я назвала адресу, і Влад рушив із місця.

У тонованому склі мерехтіли вогні вулиць, дерева, перехожі, вітрини магазинів. Несподівано навалилася втома й сонливість. Повіки попри зусилля волі опускалися, і я перестала боротися з організмом. Я ж не десь на лавці засну, Влад збудить… потім…

… Коли я розплющила очі, довкола було темно. Піді мною явно вгадувалося м’яке ліжко, але згадати, як опинилося тут, не вийшло. Голова все ще крутилась, але свідомість повернулася повністю.

Я подумала, що Матвій, мабуть, хвилюється, а я тут лежу. Спробувала підвестися, але живіт скрутило болем, і я застогнала, знову впавши на ліжко. Крижаний жах прокотився хребтом, протвережуючи остаточно. Я зрозуміла, що це може означати.

Пересиливши біль, я сіла, а потім спробувала встати. Не вийшло. У голові запаморочилось, а ноги не хотіли коритися імпульсам мозку. Коли очі звикли до темряви, я побачила обриси тумбочки та ліжка й помацала там, сподіваючись знайти телефон. Нічого.

Від безсилля та страху я заплакала, але змусила себе заспокоїтися. Потрібно взяти себе в руки. Де я взагалі? Як тут опинилась?

За кілька секунд двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік.

Я не злякалася. Було боляче настільки, що це затьмарило страх.

— Викличте швидку. Живіт болить. Дуже…

Чоловік зачинив двері, підійшов. Простягнув руку, увімкнув невелику лампу на стіні. Я скривилася від яскравого світла, а коли розплющила очі, завмерла:

— Владе, — прошепотіла, намагаючись придумати хоч якесь пояснення нашому перебуванню тут удвох.

А потім згадала… Справді, я заснула в нього в машині! Він що ж, мене переніс кудись та вклав у ліжко?

— Що відбувається?

— Тихіше.

Він не дивився у вічі. Не знаю чому, але саме це мене насторожило. Навіть налякало.

Влад обхопив моє передпліччя і спритним рухом обв’язав руку джгутом.

— Що ти робиш? — обурилася я, намагаючись висмикнути руку. — Ти не чув? Я вагітна. Мені потрібен лікар!

Він глибоко зітхнув, а потім подивився просто у вічі. Його погляд був порожнім і різким, зовсім незнайомим мені поглядом чужої людини.

Повіяло невідворотністю. Бідою.

— Все, що тобі потрібно — відпочинок та спокій.

— Але дитина…

— Немає ніякої дитини, Поліно! — перервав він мене. — Забудь.

— Тобто як… немає?! — Я заціпеніла. Було відчуття, ніби мене вдарили чимось важким по голові: потилиця налилася свинцем, у вухах зашуміло.

Скориставшись моїм сумʼяттям, Влад ввів голку мені у вену, і через кілька секунд я відчула, що біль почав вщухати.

Влад склав інструменти та підвівся, щоби піти, але я рішуче схопила його за руку.

— Відповідай! — вигукнула, намагаючись заштовхати глибше розуміння того, що мені вже не потрібна відповідь: я все зрозуміла сама.

— Ця дитина не повинна була народитися, — сказав він тихо.

— Що ти зробив?!

Хотілося кричати, битися, плакати, але мене охопила неймовірна слабкість і байдужість — мабуть, подіяв препарат.

Влад допоміг мені лягти. Я відчула, як сльоза скотилася щокою, і він дбайливо витер її.

Дбайливо? Хіба можна було так сказати після того, що він зробив?

— Відпочинь. — Він провів рукою по моєму волоссю, а через мить я провалилась у сон.

Прокинулась я через те, що сонце світило в обличчя. Від учорашніх хмар на небі не залишилось і сліду, наче погода хотіла затерти наслідки моєї трагедії.

Я озирнулася. У світлі дня стало ясно, що я в гостьовій кімнаті квартири Влада. Трохи змінилася ситуація, але загалом тут усе залишилося так само, як і коли я тут жила.

Слабкість, швидше за все, була спричинена ліками, але я наказала собі не піддаватися їй. Повільно, перемагаючи тремтіння і запаморочення, сіла на ліжку.

Живіт усе ще болів, але вже менше, і я змогла підвестися. Ноги ніяк не хотіли слухатися, тому я сперлася на тумбочку, потім на комод, що стояв неподалік, а потім спиралася об стіну, пробираючись до дверей.

Кілька разів зупинялася, щоби перепочити. Ніколи ще два метри не здавалися мені довжиною такого масштабу. Єдине, чого хотілося — вибратися із цієї квартири та бігти, не озираючись. Повернутися додому. Туди, де на мене чекав Матвій. Сховатись у його обіймах від болю та відчаю, від нереальності подій. Дозволити йому вирішити, що робити далі.

Я натиснула на дверну ручку й потягла на себе. Намагалася діяти якомога тихіше, бо розуміла: якщо Влад удома, я не вийду з квартири.

Влад…

Ще зовсім недавно я думала про нього, як про нездійснене солодке минуле, а тепер… Що в мене було тепер? Він зробив жахливу річ, і треба було це визнати, але моя хвора свідомість увесь час твердила: ти спиш, це черговий жах.

Я була одягнена в якусь подобу нічної сорочки, яка доходила мені до колін. Спідня білизна намацувалася крізь неї, але я боялася навіть припустити, що зі мною діялося, і хто мене переодягав.

Я вибралася з кімнати й опинилася в коридорі, який вів у величезну кухню-студію, суміжну із вітальнею, а з іншого боку, — до виходу. Мені не потрібно було шукати його — я дуже добре знала квартиру.

Від зусиль я вся покрилася потом, але намагалася не звертати уваги на слабкість. Потрібно піти, інакше збожеволію.

Як це все? Навіщо? Чому?

Нарешті, я добралася до вхідних дверей і зупинилася, важко дихаючи. Перед очима пливло чи то від дії ліків, чи то від втрати крові, чи від голоду — адже з учорашнього дня я нічого не їла. З останніх сил тримаючись на ногах, я витерла сльози.

Не можна розкисати! Тільки не тут, не в його домі.

Я повернула клямку замка і відчинила двері.

Мабуть, мені забракло сил, бо, опинившись в обіймах примарної втечі, я похитнулася і впала прямо на сходовий майданчик. Не знепритомніла, але була близька до цього.

— Дідько, Поліна! — почула позаду знайомий голос і заплющила очі, а через мить Влад підняв мене на руки та вніс назад до квартири.

Я більше не могла стримуватись і заплакала. Він поклав мене на ліжко.

— Подивися, що ти наробила.

Я перевела погляд на нижню частину свого тіла — нічна сорочка була вся в крові, кров’ю було забруднено постіль та ноги. Я знову заплакала.

— Не плач, — сказав він тихо, злегка стискаючи мою руку. — Все буде добре.

Я відвернулася. Заплющила очі. Усе здавалося якимось сюрреалістичним, несправжнім. Просто поганим сном — цього разу справді кошмарним, лячним.

Влад вийшов, а через деякий час повернувся з ліками, речами та вологим рушником. Зробивши черговий укол, попросив мене підвестися. Я підкорилася. Цілком розгубившись, не знала, що робити.

Підтримуючи мене однією рукою, другою він стягнув брудний одяг, витер кров і переодягнув мене. Потім навіщось водив руками в мене над животом — довго, ледве торкаючись.

— Ну ось. — Усадив мене в крісло. — Все добре…

Я подивилася у вікно. Небо знову затягнуло хмарами, пішов дощ. Краплі осідали на склі та скочувалися вниз, поступаючись місцем новим, прокладаючи хитромудрі доріжки на гладкій поверхні.

Чомусь стало спокійно й легко, думки випарувалися. Залишилися тільки хмари, темні та в’язкі. В’язкі, як мої думки…

— Полю. — Влад торкнувся моєї руки. Його голос був буденним, наче я захворіла, і він просто доглядав мене. Мов не він зробив це… — Матрац зіпсований. Ходімо, ляжеш у моїй спальні.

— Мені треба зателефонувати, — тихо сказала я. Подумала, що Матвій там, швидше за все, збожеволів, не знаючи, де я і що зі мною сталося. Знов захотілося плакати. Я більше не стримувалася — навіщо?

— Пізніше. — Влад підняв мене на руки, наче дитину. — Відпочинь.

Кілька днів я провела в ліжку, іноді виринаючи з небуття. Влад годував мене, і хоча апетиту не було зовсім, я розуміла, що треба їсти, якщо хочу вибратися звідси.

Вночі прокидалась і чула, як він мирно дихає поряд. Іноді доводилося вибиратися з його затишних, міцних обіймів. Обережно, щоби не розбудити. Щоб не дивитися у вічі.

Колись я спала в цьому ліжку й була абсолютно щасливою. Давно, у минулому житті… А тепер мені шалено хотілося втекти. І водночас я боялася навіть поворухнутися.

А за кілька днів Влад пішов. Зазирнув перед цим до мене, але я прикинулася сплячою. Потім клацнув дверний замок. Я притихла, прислухаючись до кожного шереху. Полежала ще кілька хвилин, підвелася. Перевірила квартиру.

Довгоочікувана свобода запаморочила голову, надала сил.

Порившись у комоді, я знайшла жіночі речі. На той момент було начхати, кому вони належать. Тішило те, що моя сумочка лежала тут же, в одній із ящиків. Я схопила її та перевірила вміст: ключі, косметичка, гаманець. Розряджений мобільний.

Одяглася я швидко й буквально вибігла із квартири. Весь час здавалося, що зіштовхнуся з Владом на вулиці, тож я постійно оглядалася. На автобусі доїхала до нашого району.

Матвій — ось хто допоможе! З ним нічого не страшно, ні крапельки.

Квартира зустріла похмурістю. Тиша давила, пригнічувала. Але я запевнила себе, що Матвій на роботі. Зайнятий. А може, шукає мене, пропащу. Серце тьохнуло.

Кинувши речі на трюмо в передпокої, я увійшла на кухню. Страшенно хотілося пити. Наспіх вгамувавши спрагу, я поставила склянку на застелений скатертиною стіл.

— Де ти була?

Кілка фраза протверезила, неначе крижаний душ. Ні хвилювання, ні полегшення — нічого цього в голосі Матвія не пролунало.

Я повільно обернулася, натрапила на чужий погляд.

— Матвій…

Він мовчав. Схрестив руки на грудях, і дивився — уважно, недобре. На мить здалося, він не чекає відповіді зовсім. Що він уже знає…

— Я приїхала додому, — навіщось сказала я і замовкла.

Слів не було, пояснення раптом видалися туманними, неправдоподібними та дикими.

— Бачу, — не пом’якшившись ні на грам, сказав він. — За речами?

— Що?..

Очі наповнилися сльозами. Я ненавиділа себе за них, але стримати не могла — вони покотилися великими краплями, зриваючись униз, на блакитний лінолеум.

Матвій відвернувся, пройшов повз, відсунув фіранки. Сови на підвіконні витріщилися круглими очима, немов побачили в мені незворотні зміни. Втім, одна сова не дивилася. Сиділа в півоберта і спостерігала за тим, що коїться на вулиці.

Небо спохмурніло, і пішов сніг. Дивно, учора була весняна погода, а сьогодні, наче за помахом чарівної палички, полетіли з неба липкі пластівці. Вони вкладалися на землю, як простирадло. Як те, яке…

Я заплющила очі й наказала собі не думати. Не зараз — треба говорити з Матвієм, пояснити де була.

Матвій мовчав і дивився у вікно. Ненавиджу сніг! Особливо зараз, коли Матвій дивиться на нього. А мусив дивитися на мене. Інакше як він зрозуміє, чи здогадається?

— Матвій… — у голосі прорізалися жалісні нотки. Чорт, ну чому так? Я ж думала, прийду, а він пожаліє, скаже, як далі бути. Куди йти… А він чужий, далекий і не дивиться на мене. — Що відбувається?

— Що відбувається?! — Матвій різко обернувся, різонув крижаним поглядом. — Тебе не було тиждень.

— Але я…

— Нічого не кажи! Я тебе бачив. Бачив… із ним.

Повітря зі свистом вирвалося з легень, а на його місце ринула палка жижа. Я похитнулася, притулилася до стіни й сіла навпочіпки. Прикривши голову руками, розплакалася, мов дитина. Слова, які ретельно готувала дорогою додому, виходили вульгарними та непотрібними. Неправильними.

— Я поживу в батьків кілька днів, — так само беземоційно сказав він. — Потрібно вирішити, що робити далі.

Потім покинув кімнату, прошурхотів у передпокої одягом, впустив звуки з під’їзду. Гулко грюкнули вхідні двері, і я здригнулася.

Тільки тепер зрозуміла: я залишилася сама в незахищеній квартирі. А якщо Влад прийде?

Хоча якась різниця? Гірше не буде…

Я встала, рішуче подалася у ванну. Зняла чужий одяг, запакувала у великий сміттєвий пакет. Потім довго мокла під душем, відчайдушно терла тіло мочалкою, намагаючись змити пам’ять із запахів та дотиків. Марно — вони в’їлися в шкіру й повзали під нею, наче дрібні комахи.

Спати… Треба поспати, інакше збожеволію.

Механічними рухами знайшла в аптечці таблетки валеріанки, висипала на долоню. Відрахувала десяток, проковтнула. Прошамкала у вітальню, ввімкнула телевізор — на якомусь каналі показували фільм про левів. Я лягла на диван, сховалася під м’яким смугастим пледом і провалилася в сон.