Заснути вийшло не одразу. Спочатку була Віка. Терпляча, ласкава Віка. Я вже й забула, як це — прості дружні посиденьки. Мовчання. Коньяк.

А потім вона вклала мене в моїй колишній кімнаті, але я довго крутилася. Я не думала про те, що сталося напередодні — про дивних типів, про те, що так і не побачила Матвія. Про те, що трапилося в темному провулку.

Ні. Я думала про нього — людину, яка була для мене всім і яка завдала такого болю. Про свого світловолосого ідола. Ненависного, нав’язливого. Божевільного. Так і заснула з його образом перед очима. А потім мені наснився сон.

Я одна серед нічного лісу. Десь вдалині кричить пугач. Вітер розгойдує високі дерева, тріпає моє волосся, свистить у вухах. Над деревами простяглося темне, у грозових хмарах небо.

Мені страшно, але водночас бентежно, і я знаю: зараз щось станеться. Тому серце так стукає в грудях. Гулко. Приречено. Тому тремтять змерзлі коліна. Тремтіння підіймається від п’ят, поступово заволодіваючи тілом, добирається до потилиці і проникає в мозок.

Я стою, не в змозі поворухнутися, у напівтемряві, і чекаю.

І раптом голос різкий, глибокий.

— Ось ти де!

Обертаюся. Майже не володію собою, ніби під впливом вітру й цього голосу. Із жахом дивлюся на його власника. Розумію, що не можу тікати…

Влад стоїть неподалік, не наближаючись. Усміхається. Тримається спокійно, засунувши руки в кишені чорної шкіряної куртки. Як завжди — моя улюблена поза, але така лячна тепер.

Повільно, із зусиллям, біжу. Колючі гілки боляче хльостають по щоках. Прикриваю очі руками, пробираюся крізь густу хащу, іноді оглядаючись.

Він не переслідує. Я одна. Заблукала зовсім і змерзла. Але все ж іду. Спотикаюся, падаю, і боляче б’юся животом о коріння. Біль розтікається тілом повільно, охоплює зсередини. А потім хтось простягає мені руку.

Підіймаю очі. Переді мною чоловік. Інший. Темноволосий, худий, у чорній довгій рясі. Я хочу закричати, але голосу нема. Хапаючи ротом повітря, мов риба, викинута на берег, намагаюся відповзти. Він нахиляється, і в цей момент блискавка висвітлює обличчя. Запалі щоки, дивні очі. Я впізнаю його.

— Мене звуть Пилип, — каже він.

Я прокинулась. Годинник показував дві години ночі. Від страху я стиснулася і вчепилася в подушку. Не могла вгамувати тремтіння, тому встала, заварила чаю, вийшла на балкон. Свіже березневе повітря приємно холодило обличчя. У кишені куртки намацалася візитка.

«Пилип Макаров. Приватна юридична практика», нижче були номера телефонів. Викинути? Чомусь опустити у відро для сміття рука не підіймалася. Трохи подумавши, я засунула її назад у кишеню.

Отже, підіб’ємо підсумки. Безперечно, усе почалося із зустрічі з Владом біля клініки. Швидше за все, він дізнався, навіщо я приходила — адже проговорився, що його друг працює там. Потім у нього виникла ця божевільна думка — позбавити мене дитини… Чому? Тобто навіщо? Чим йому заважала моя вагітність? У ревнощі я рішуче не вірила. Безглуздо й зовсім на нього не схоже. Напрошується один висновок: він просто псих. Збожеволів уже після того, як ми розбіглися, або добре маскувався раніше.

На заваленій мотлохом полиці Вікиного балкона я знайшла пачку цигарок і запальничку. Тепер можна курити — ніхто не засудить. Добре, що не сказала Віці про вагітність, бо довелося б пояснювати. Пояснювати нічого не хотілося — виникло непереборне бажання забути. На жаль, пігулок від небажаних спогадів ще не винайшли.

Віка тактовно не лізла, більше слухала та інколи хитала головою. Це мені завжди в ній подобалося. Я розповіла тільки те, що вважала за потрібне, промовчала про історію з Владом, а сварку з Матвієм списала на власну дурість. Сказала, що жила в хаті бабусі, злякалася серйозних стосунків, хотіла подумати.

— Ти маєш із ним поговорити, — сказала ввечері подруга, закушуючи коньяк лимоном. — Чоловіки — вони взагалі психологію жінок просікти не можуть. Їм треба розжовувати, пояснювати. Завтра поїдеш і все йому поясниш. Він адекватний, не те що твій колишній.

Згадка про Влада заставила здригнутися, і я поспішила уникнути небезпечної теми.

У словах Вікі простежувався сенс. Я зможу пояснити Матвієві так, щоб він повірив. Усе ж він казав, що любить мене.

Любить… Дивне, незрозуміле слово. Тепер воно не здавалося таким романтичним та надійним. Тепер нічого не здавалося надійним.

Я чиркнула запальничкою і підпалила цигарку. Дим хвилеподібним струмком попрямував надвір.

Добре, гаразд. Влад псих. Але хто ці двоє? Як виявилося, Пилип цілком добропорядний громадянин, має свою адвокатську контору. Кирило, швидше за все, теж не злочинець — принаймні виглядав він пристойно. Втім, я вже переконалася, що добробут зовсім не є ознакою нормальності.

А той, третій? Він спричиняв неконтрольований жах, навіть спогад про нього породив тремтіння в руках і неприємний холодок на потилиці.

Атлі. Він теж вимовляв це дивне слово і, схоже, асоціював його зі мною. Казав, що, якщо почекати, атлі зберуться разом. Пилип із Кирилом стверджували, що я теж атлі. Кирило в провулку називав кремезного типа мисливцем. Вочевидь, саме його вони мали на увазі. Він прийде по мене. Прийде… навіщо? Спогади підкинули ще одне не дуже приємне слово — смерть. За словами Кирила, якщо не зв’яжусь із ними, помру.

Маячня! Ти серйозно віриш у це, Поліно? Вони ж є психи. Останнім часом тобі щастить на них.

Не про те я думаю, зовсім не про те. Потрібно вирішити, що робити далі. Навіть якщо помирюся з Матвієм, у безпеці не опинюсь. Влад будь-коли зможе знайти мене — я ж сама назвала адресу в кафе. Поговорити з Матвієм, змінити квартиру? І що це дасть? Житомир — не таке велике місто, загубитися складно, а у Влада всюди зв’язки.

Чому він не шукає мене, адже я втекла? Чи він спеціально дозволив мені піти? Дивно. Ні-ні, зовсім інше питання має зараз хвилювати: навіщо він убив ненароджену дитину?

Не можу сказати, що для мене життя скінчилося. Я майже звикла до неминучих змін, усміхалася, дивлячись, як радіє Матвій. Але усвідомлення цих змін — того, що в мені зародилося життя — чомусь не було. А мало бути!

Може я просто не відійшла від шоку? Може, пекучий біль прийде пізніше, коли я зрозумію…

Там билося серце. Маленьке, розміром із горошину. Живе. Гаряче.

А тепер ні. Нічого нема…

— Боже мій…

Я присіла навпочіпки та заплакала. Страх поступово виходив, звільняючи місце для втоми. Сльози закінчилися швидко, але мені стало значно легше.

Я неймовірно втомилася за ці божевільні дні, сповнені дивних подій та людей. Просто треба відпочити. Знайти надійне місце, сховатись, подумати. У Віки небезпечно, так само як і в нашій із Матвієм квартирі. Майнула думка про бабусин будинок — після її смерті я була там лише одного разу. Опалення відрізали, але можна розтопити піч — бабуся не стала прибирати її навіть після газифікації району.

Ні, туди теж не можна — Влад знає адресу. Попросити Матвія пожити в батьків? Його мама добре ставиться до мене і, швидше за все, не заперечуватиме. А потім винайняти іншу квартиру, поставити сигналізацію, кілька замків.

Ні, мабуть, я не зможу почуватися в безпеці. Тепер уже ніколи.

Потрібно заспокоїтися. Паніка — поганий помічник. Дивитися страху у вічі — ось чого я ніколи не вміла.

— Ти зовсім одна тут.

Я різко піднялася, випустивши напівпорожню пачку цигарок. На порозі, трохи спершись на раму дверей, розслаблено стояв хлопець Віки.

— Чорт, Славіку, ти налякав мене! — з докором вимовила я. — Хіба можна так підкрадатись?!

Віка зустрічалася зі Славіком уже кілька місяців. Він не подобався мені — грубіян, неохайний та поваги до жінок — нуль. Втім, мене не чіпав, швидше за все, Віка попередила, щоб не чіплявся. Іноді він ночував у неї, тож раптовій появі нічного гостя я анітрохи не здивувалася. А даремно.

— Хіба можна бути такою дурною? — не моргнувши й оком, запитав Славік.

— Вибач, що?

— Я трохи здивований, що ти тут одна. Хіба одноплемінники не попередили, що не можна йти далеко від своїх?

— Не розумію тебе…

— Все ти розумієш. Твій страх я відчуваю шкірою. Ти тремтиш, і правильно робиш. Такі, як ти, мусять боятися нас, бо ми — смерть.

До горла піднялася грудка, дихання збилося. Я машинально намацала в кишені пляшечку, що дав Пилип, міцно стиснула.

Відступати нікуди — хіба що зістрибнути з третього поверху. Славік перегородив шлях до кімнати, я могла закричати, але тоді зовсім не було б часу думати.

— Ти п’яний? Несеш дурню якусь, — намагаючись зберегти обличчя, видихнула я.

— Славік спить. А мисливець може увійти до будь-якого тіла — так простіше переслідувати хижаків. Останнім часом ви дуже добре маскуєтеся під людей.

— Маскуємося? — Я рішуче зробила крок уперед у надії прослизнути повз нього в кімнату. Розуміла мало, але небезпеку відчувала п’ятою точкою.

Потрібно йти. Швидко. Живіт неприємно занив, а потім озвався різким болем, наче нутрощі намотали на центрифугу. Я зігнулася навпіл і застогнала.

— Стій, де стоїш, звірятко!

Славік виглядав незвично. Ні, справа не в зовнішності — зовні він залишився все тим же Славіком — невисоким, огрядним із рідким русявим волоссям, яке іноді хотілося познайомити із шампунем. Але манери… Пряма постава, рішучий погляд, іронічна посмішка — усе це було не схоже на Вікиного хлопця. У мене в голові виникла дуже дивна думка. Дивна й нереальна настільки, що я сама боялася повірити в неї.

Це не Славік. Інший чоловік, і я вже зустрічала його. Минулого вечора в темному провулку. Саме він ударив Кирила по голові.

Я важко дихала, слова зникли, паніка повністю заволоділа мною. Живіт болів неймовірно, і я розуміла, що причина в ньому — у цьому незнайомцю. І якщо я зараз не зроблю щось, він уб’є мене.

І я помру.

Мене не буде…

Світло у вітальні засліпило, і я заплющила очі.

— Приперся, нарешті!

Віка стояла посеред кімнати, уперши руки в боки, і гнівно дивилася на Славіка. Мить — і він відвернувся. Мить — і мені вистачило, щоб відкрутити пробку на дивній пляшці. Чоловік уже повернув до мене голову, хижо посміхнувся.

Так голосно я ще ніколи не кричала. Плеснувши рідину «Славіку» в обличчя, щосили штовхнула його долонями в груди. Він похитнувся, відступив до вітальні. Скориставшись збентеженням ворога, я рвонула з кімнати, за мить натягла чоботи й вибігла в ніч.

Додому дісталася за двадцять хвилин. Таксі спіймала швидко — прямо на дорозі, всю поїздку гіпнозувала потилицю водія, побоюючись, що мисливець може «вселитися» в його тіло, і тоді кінець.

Полю, ти зовсім із глузду з’їхала! Невже реально віриш у це? Дивно, але в словах Пилипа я не сумнівалася. Мені було боляче — і це зробив мисливець. Він завдав шкоди, навіть не торкаючись, і я знала — інтуїтивно, наче в мене прокинулося шосте почуття, — що так само він може і вбити.

Сходи я подолала за хвилину — бігла, перескакуючи одразу через кілька сходинок, а відчуття погоні обдавало жаром спину. Зачинивши за собою вхідні двері, притулилися до них і заплющила очі. Тільки тепер зрозуміла, що все ще стискаю в кулаку пляшечку, яка врятувала мені життя.

Що відбувається? Хто підмінив моє безпечне, затишне життя на це неподобство? У нормальному світі колишні хлопці не вбивають ненароджених немовлят, незнайомці не чіпляються на вулиці, не називають на ім’я і не дають дивних артефактів. У хлопців подруг не вселяються вбивці та не викручують нутрощі поглядом. Не доводиться бігти нічним містом у наполовину розстебнутих чоботях, заглядаючи в обличчя перехожих у страху побачити знайомий вираз вбивці.

— Що з тобою відбувається, Поліно? — прошепотіла я, відштовхуючись від дверей.

— От і мені хотілося б знати!

Від несподіванки я здригнулася. Дуже багато сюрпризів на сьогодні. Занадто багато бентежних подій, які збивають із пантелику, лякають до одуру. Занадто багато адреналіну, страху, сліз та розчарувань. Можна стати істеричкою.

— Матвію…

Він стояв у отворі дверей, що вели у вітальню, дивився на мене із сумішшю злості та жалю на обличчі.

— Все ніяк не нагуляєшся?

Ну ось знову. Я прийшла майже під ранок, що ніяк не грає на мою користь.

— Я була у Віки.

Прозвучало непереконливо, навіть фальшиво. Ну чому так? Коли говориш правду, вона звучить неправдоподібно!

— Ага, і вона виставила тебе з дому серед ночі.

Він мені не вірив. Хотів вірити — я бачила, як він намагається, — але не міг. Я б і сама не повірила. Матвій бачив мене поруч із Владом. Це, мабуть, виглядало неоднозначно та провокаційно.

— Нічого не було, — сказала я стомлено. — У мене з Владом нічого…

Нова ідея по-шпигунськи пролізла до голови. Мисливець полює на мене, і я на гачку. А ще він може опинитися в будь-якій людині, яку я знаю. Він може бути в Матвії.

Я позадкувала до дверей.

— Тоді де ти була цілий тиждень? Що мені думати, Поліно? — Він зробив кілька кроків назустріч, зупинився, ніби теж боявся наблизитись. Це саме він — мій Матвій, не інший чоловік у його тілі. Чи маскується? Страх знову вповз у мене, заполонив нутрощі в’язкою чорною жижею підозр.

— Я ледве не збожеволів!

— Знаю, — обережно кивнула я. — Слухай, я не можу поки що все пояснити. Думаю, ти мав рацію, і нам треба подумати… Вирішити, що робити далі…

Навіть якщо зараз це мій Матвій, де гарантія, що завтра мисливець не забереться в нього? Адже найкращий спосіб підібратися до мене — використати близьких.

— Але ж ми… — Він запнувся, опустив погляд.

Дивитися на розгублене, пом’яте обличчя близької людини було важко. Але я більше не мала права ризикувати. Навіть якщо мисливець не стане вселятися в нього — чорт, я і справді в це вірю! — він може завдати шкоди Матвію. А цього я точно не можу допустити!

— Мені треба зателефонувати, а потім я поїду, — сказала я і відвернулася. Я не зможу дивитися йому у вічі. Не зможу прикидатися байдужою.

— Куди поїдеш?

— Треба зустрітися з другом.

— Зараз? Які зустрічі можуть бути о третій годині ночі?!

— Прошу, не починай…

Говорити було важко, брехати ще важче.

— Я просто хочу зрозуміти, що відбувається. Ти ж не пояснюєш нічого до ладу! Якісь тижневі відсутності, нічні прогулянки з друзями, таємниці… Ти не забула, що носиш мою дитину?

Ці слова завдали реального болю. У грудях стало гаряче — нестерпно, ніби в легені залили окріп. Я звела очі. Як дивно, ще вчора Матвій і слухати мене не хотів, а тепер ладен придумати виправдання сам. Його обличчя красномовно говорило: залишись.

— Дитини більше немає, — сказала я. Тиша, що наступила за цими словами, оглушала. Я чула його уривчасте дихання та власний пульс.

Потрібно триматися — що вже шкодувати? Усе скінчено. Тепер я зрозуміла це. Нормальне життя, стосунки з хлопцем, мрії про сім’ю. З роботи мене швидше за все звільнять — я ж не попередила про відпустку. Жити ніде — після того, як піду звідси, ночувати доведеться на вокзалі. Втім, там також не можна. Мисливець шукатиме — я була в цьому певна. Життя полетіло під три чорти, і безглуздо намагатися вдавати, що все гаразд.

— Як немає? — Матвій неприродно зблід, відсахнувся.

Мене охопило дивне заціпеніння, навіть байдужість. Світ навколо здавався сірим, вицвілим.

Я підійшла до телефону, дістала з кишені візитівку Пилипа.

— Дуже просто — немає та й усе. Тиждень тому я зробила аборт.

Я не стала дивитися йому в очі. Зрозуміла, що не витримаю. Не думаючи про наслідки, просто зняла слухавку та набрала номер.

За кілька секунд мені відповів сонний голос:

— Слухаю.

— Це Поліна, — сказала я. — Можеш мене забрати?

Жовтий «Опель» приїхав хвилин за сорок.

Матвій сидів на ліжку, обхопивши голову руками, і не рухався. Я зібрала речі — їх виявилося напрочуд мало, і вони помістилися у велику спортивну сумку. Колекцію сов я акуратно склала в пакет. Чорне совеня дивилося на мене круглим жовтим оком. Я поставила пакет поряд із сумкою, видихнула напругу.

— Я поверну її тобі. Потім, — сказала тихо.

— Не варто.

Він випростався. Напружене обличчя, стиснуті в тонку лінію губи, порожні очі.

«Пробач мені, — подумала я. — Вибач і будь щасливий».

У передпокої задзвонив телефон, я кинулася відповідати.

— Виходь.

Коротко та ясно. Пилип приїхав, треба спускатися. Я не знала, що буде завтра, але чомусь відчувала: я роблю правильно. Можливо, потім, коли небезпека мине, я зможу знову побачити Матвія, усе пояснити.

Ні, пояснити точно не зможу. Тим більше, коли особисто спалила всі мости…

Матвій мовчав. Я думала, він ставитиме питання, злитиметься, буде кричати. Мовчання вбивало, робило лише гірше. Але, напевно, так і має бути — гнітюча тиша у відповідь на брехню про зраду. Втім, чи насправді це брехня? Подумки я зраджувала його у своїх снах, віддаючись іншому, втрачаючи розум від його дотиків. Подумки, не фізично. Але все ж.

Я підняла важку сумку, закинула на плече, узяла в руку пакет.

— Прощавай, — прошепотіла й рішуче покинула кімнату.

Уже біля самих дверей почула кинуту навздогін фразу:

— Ненавиджу тебе.

— Знаю, — відповіла я і вийшла в ніч.