Образа розцвіла яскраво-червоним, страх розплився сірим і каламутним. Погане поєднання, моторошне.

Я стояла в коридорі, куди мене досить грубо виставили.

— Треба подумати, — буркнув Гліб і зачинив двері перед моїм носом.

Неймовірно! У мене навіть слів не знайшлося, щоб відповісти на це зухвальство. І знову земля пішла з-під ніг і обернулася химерними пісками. Нічого не змінилося: інформації — нуль, одні суцільні таємниці, розмиті погрози, від яких німіють коліна.

Влад повернувся, піти я не можу, а Гліб зовсім перестав бути схожим на мого Гліба.

І що тепер робити?

Вниз я спустилася не одразу. Декілька хвилин намагалася опанувати сумбурні думки, ще хвилину сумнівалася, а потім видихнула й пірнула у звичну для атлі атмосферу.

Для мене все було інакшим. Немов уперше я прийшла до цього будинку і вперше зрозуміла, хто його господар. І знову опинилася на роздоріжжі.

Але тепер я була іншою. І вже не готова була вестися на пояснення напівнатяками. Навіть із вуст Гліба.

Внизу було тихо та порожньо. Тільки Лара стояла біля вікна, обіймаючи себе за плечі, і здавалася безмірно нещасною. Вродлива та загадкова, як завжди.

Обернувшись на мої кроки, захисниця різко видихнула. Не знаю, кого вона чекала побачити, що діялося в неї всередині, які думки блукали в чорнявій голові. По обличчю було видно, що вони аж ніяк не райдужні.

— Де Рита? — поцікавилася я, очікуючи почути холодну та лаконічну відповідь. Після народження Кіри Лара зненавиділа мене остаточно. Наче я хотіла цього, наче планувала. Наче легко було усвідомити, що я назавжди пов’язана з людиною, яка мало не вбила мене.

Що ж, я знайшла ще один привід забратися звідси якомога далі.

У племені атлі єдності явно не вийшло. Та й до біса!

— На вулиці. Гуляє з дитиною, — відповіла Лара, і її голос здригнувся. Вона подивилася якось по-особливому тужливо й запитала: — Як думаєш, навіщо це йому було потрібно?

Я знизала плечима, намагаючись зберегти незворушний вигляд.

— Ти його краще знаєш.

— Іноді тільки здається, що когось знаєш, — сказала Лара і відвернулася.

Я зітхнула і вийшла надвір. Небо заволокло низькими хмарами, повітря просочилося вологою та прохолодою. Пахло осінню — сухим листям, вологою землею та паленим деревом. Із сусіднього двору потягло шашличним ароматом, десь шуміли та веселилися діти.

Навколо мене вирувало життя, то чомусь здавалося, що смерть ближче, ніж будь-коли.

Але здаватися течії більше не хотілося, і я рішуче зробила крок уперед.

Риту та Влада я знайшла на задньому дворі, в альтанці. Він уже переодягся, вмився і зовсім не був схожий на людину, у якої щойно була бійка. Сестра хитала коляску, поклавши голову йому на плече, і виглядала абсолютно щасливою.

У грудях стрільнуло образою, як тоді в хельзі, після розмови з Уною. Але я запхала свої думки про Риту якомога глибше. Не до них зараз. Маю серйозніші образи й цікавіші запитання.

Влад помітив мене першим. Зустрівся зі мною поглядом і замовк. Рита підвела голову, а потім стиснулася, наче я застала її за чимось ганебним та аморальним.

Чи я могла її засуджувати? Ми завжди виправдовуємо тих, кого любимо. Засуджувати дуже хотілося. Набридло бути доброю і всіх прощати. Усередині нила давня рана, а зовні доводилося зберігати незворушне обличчя. Набридло!

Настав час розставити нові пріоритети і ставитися до всього простіше. І цинічніше. Такий він — мій світ.

— Марго, почекай мене в будинку, добре? — Влад ласкаво погладив її по голові, і Рита припала щокою до його долоні. Ідилія! І що я тут роблю? На жаль, піти я поки що не могла, і це найбільше бісило.

Що найшло на Гліба? Чи міг Влад вплинути на нього магічно? Чи, може, це зробив Первозданний? Він би нізащо просто так не виставив мене з кімнати. Хай не сказав би всього, але проганяти б не став.

А зараз він став схожим на… Влада.

Але навіщо це Владу? Навряд чи тільки заради того, щоб я залишилася в атлі. Кіра однаково за законом належить йому, неважливо, де вона житиме. У батьківські почуття, що раптово прокинулися, вірилося важко, але інших причин я не бачила.

Рита обережно проїхала коляскою повз мене і зникла за поворотом. Повітря тут же стало густим, липким і осіло на горлі неприємною грудкою. Влад дивився прямо на мене, не відриваючись, і тому було моторошно. Ні, страху я не відчувала — це було якесь інше почуття. Неприємне відчуття безвиході.

— Присядеш?

— Не горю бажанням, — різко відповіла я. — Що ти наговорив Глібу?

Влад зітхнув і відвів погляд. Мене обдало холодом, наче звідкись потягло протягом. Я краще закуталася у вовняну кофту. Дивно, адже вересень цього року особливо теплий, літній. Але в той момент я наче змерзла зсередини.

— Гліб не може говорити про це з тобою, — ухильно відповів Влад і підвівся.

— Але ти можеш.

— Повір, краще тобі не знати.

— Це мені вирішувати! — майже вигукнула я, і він сіпнувся. Різко підняв голову й обдарував крижаним поглядом, відразу народжуючи погані асоціації.

Ні, не відступлю! Рано чи пізно в кожної людини настає момент, коли вона перестає боятися. Від дикого жаху зриває дах, адреналін упорскується в кров, і ти вже не контролюєш себе.

— На жаль, ти тут нічого не вирішуєш, Поліно, — безпристрасно сказав Влад і попрямував до виходу з альтанки. Знову ігнорує. Ні, я не дозволю!. Не цього разу.

— Ненавиджу тебе! — видихнула я, стискаючи кулаки.

— Переживу.

Ну от ми й повернулися до того, із чого починали…

— Я не вірю в кару богів. Боги обманювали хижаків віками, обіцяючи суперсилу за дев’ятьох налі, — не вгавалася я. — І що зрештою? Я готова ризикнути та порушити клятву глибинним кеном. Це краще, ніж жити з тобою в одному будинку.

Я важко дихала, дивлячись йому прямо в очі.

Чорт, я справді сказала це! І справді готова піти. Уже майже на виході, напіввільна. Я зможу. Якщо знадобиться, сховаю дочку там, де він ніколи не знайде. І сама втечу. Аби не відчувати цієї порожнечі, образи. Аби не бачити його обличчя, не згадувати…

Влад опустив очі, глибоко зітхнув і повернувся. Близько підходити не став, наче боявся злякати. Але навіть так було незатишно, наче він проникав у мої думки, міг прочитати всі страхи та сумніви.

— Що ти знаєш про себе, Поліно? — тихо — надто тихо — запитав він. Від безневинного, на перший погляд, питання, усе всередині заніміло.

— В якому сенсі? — обережно запитала я.

Він збиває з пантелику. Знову. Таємниці, змови, недомовки, страшні плани — у цьому весь Влад. І я буду дурепою, якщо знову поведуся.

Але Влад дивився прямо й різко. Десь у глибині свідомості промайнула думка, що мені не сподобається те, що я зараз почую. Відступати було пізно — він заговорив:

— Тобі не потрібно харчуватися, ти швидко відновлюєшся, навіть повністю виснажена одужуєш і встаєш без допомоги ясновидців. — Влад зробив паузу, обминаючи мене ззаду. Спиною пробігли мурашки — від куприка до потилиці, дихання завмерло на видиху. — З твоїх долонь ллється смертельний кен, що спалює. Ніхто з атлі, включаючи твою матір, не мав таких здібностей. І не матиме.

— Що ти хочеш цим сказати? — Голос став хрипким, слова розчинялися в повітрі, забарвлюючи його тривогою. Влад говорив про мене, але інтонація була така, наче ми були ворогами, і винна в цьому я. І знову повернулося це свербляче почуття, а внутрішній голос нашіптував на вухо: «Ти тут зайва, Поліно…».

— Таких, як ти, називають сольвейгами, що в перекладі означає «промінь сонця». Простіше — це хижаки, кен яких особливі має особливості. Сольвейги народжуються нечасто. З’являються самі собою в якомусь племені, є частиною громади, але ніколи, — його дихання обпалило потилицю, — ніколи не приносять нічого доброго одноплемінникам. Ці випадки завжди закінчуються бідою.

Я завмерла, не в змозі повірити в те, що він сказав. Боячись обернутися, подивитися йому в очі та знайти там…

Що?

Він же бреше! Влад завжди бреше. Не можна йому вірити! Нізащо. Ніколи.

— Брехня, — прошепотіла я, але вийшло непереконливо.

— Ти ж вивчала літописи Пилипа, чи не так? Невже не зустрічала згадки про світлих?

Звісно, я їх зустрічала…

Згадалася давня історія про хижака, який, розлютившись, спалив своє племʼя. Я читала її першого дня, коли тільки переїхала до Пилипа, рятуючись від мисливця. Слова про вогонь у його руках бачилися тоді метафорою, але тепер, у світлі останніх подій, не здавалися такими безпідставними. Згадки — рідкісні, туманні — про хижаків із дивними здібностями спливали в пам’яті. І щоразу їхнє плем’я знищувалося, а самі хижаки зникали, і ніхто більше про них не чув.

Але це все міфи! Неправда. Я не можу бути однією з них!

Я підняла руку до обличчя і виявила, що плачу.

— Я ніколи не завдам шкоди цим людям, — прошепотіла, хитаючи головою. — Ніколи…

— Ти цього не знаєш, — твердо промовив Влад. Так близько. Знову близько. Душно… Зовсім нема чим дихати. — Це неможливо контролювати.

Слова рвалися зсередини — питання, що лякають, раптові припущення. Ламали ребра, розривали нутрощі. Я помру, якщо не спитаю. Якщо не дізнаюся. Згадалася розмова з Глібом, страх у його очах, дивний погляд.

— Ти хотів убити мене через це? Хотів і… не зміг? Через прокляття?

Я вже не боялася правди. Вона бачилася мені сюрреалістичною, спотвореною, як відображення в кімнаті кривих дзеркал. Але Влад не брехав — цього разу ні. Інтуїція переконувала: слова про сольвейгів — не брехня.

— Я ніколи не хотів твоєї смерті, Поліно.

М’який тембр, вкрадливий голос. І щирі інтонації.

Чому ти боїшся подивитися йому в очі? Що ти можеш там побачити?

— Тоді навіщо?

— В тобі зібралося занадто смертельного кена.

Я із шумом видихнула. Нарешті картинка склалася, і я побачила невтішну правду. У ній я — саме я, а не він — була монстром, здатним завдати шкоди тим, кого я люблю. Можливо, обидва ми були монстрами.

Можливо, ми…

— Мій кен… Ти виплеснув його тоді, чи не так? — Я повернулася до нього. Влад не відповідав — просто дивився. Відповідати було необов’язково, я знала відповідь. — Щоб я не нашкодила атлі? Але я ніколи б… ніколи…

Різкий крик розірвав тишу. З даху зірвалася зграя голубів і рвонула в небо, і це чомусь здалося мені поганим знаком. Дуже поганим. Виникло відчуття, що я запізнилася на поїзд, і він забрав від мене щось, що ніколи не повернеться.

Немов у сповільненому фільмі я обернулася на крик, потім знову подивилася на Влада — тепер уже запитливо. Секунду він зволікав. А потім побіг. Я нічого не розуміла, але паніці піддалася одразу. У вухах шуміло, відстань до будинку здавалася величезною, майже непереборною. Кроки тонули в траві, одного разу я спіткнулася і мало не впала.

До ґанку залишалося кілька метрів, і я додала швидкість. За інерцією натрапила на Влада, який різко зупинився та завмер. Він відразу відвів руку назад, із силою заводячи мене за спину.

Дивний жест, незвичний. Я навіть злякалася. А потім встала навшпиньки, обережно виглянула з-за його плеча й застигла.

На під’їзній доріжці біля паркування поруч із блискуче-червоним «Фордом» Рити стояв чоловік.

Вогненно-руде волосся відсвічувало міддю та золотом, шкіру обличчя покривала сіточка червоних судин. Ясно-блакитні очі дивилися прямо, а рот скривився в саркастичній посмішці.

Поруч, біля його ніг, лежав Пилип. Лежав нерухомо, наче…

Я затулила рота долонею. Смикнулася, але Влад утримав мене, міцно притискаючи до себе.

— Навіть думати не смій! — прошепотів у саме вухо.

На ґанку в дивній позі завмерла Лара. Схрестила руки перед собою в хитромудрому жесті. Якийсь оборонний пас — вона знала їх багато. Карі очі захисниці виблискували люттю та страхом. За її спиною Гліб — зібраний, готовий битися. Наші очі зустрілися на мить, а за секунду він знову дивився на мисливця.

Стародавній не ворушився, зволікав. Оцінював ситуацію? Порівнював сили?

Маячня! Якщо вірити легендам, він міг убити нас усіх одразу. Тоді чого він чекав?

Мисливець труснув рудою шевелюрою, а потім повернув голову і глянув у наш бік. Ні, не на нас — на мене.

— Привіт, Кастелло. — схилив він голову у вітальному жесті. — Пам’ятаєш Мішеля? Я прийшов повернути борг.

Далі все сталося надто швидко. Кирило з’явився звідкись праворуч, із кущів. Стрибнув на мисливця згори, збиваючи на землю. Краєм ока я помітила, як Гліб обхопив Лару за талію і потяг до будинку. Земля відразу пішла в мене з-під ніг, навколо все закрутилося калейдоскопом. За пів хвилини мене акуратно опустили на підлогу у вітальні, і я зустрілася очима з Владом. Я випустила із чіпких пальців тканину його сорочки, відійшла на крок.

Події ніяк не хотіли вкладатися в голові та давати мені можливість хоч щось зрозуміти. Погане передчуття пройшло протягом по кісточках.

— Що відбувається? — запитала я, ні до кого не звертаючись.

— Іди нагору, — наказав Влад Глібу. — Забери Риту та дитину. У шухлядці мого комода візьми браунінг. — Він витяг із кишені ключі й кинув їх Глібу. — Якщо буде потрібно, стріляй. Це його не вбʼє, але затримає. Запріться в кабінеті. Ларо, постав захист.

— Там Кирило. — Я підвела очі, усвідомлюючи, нарешті, що відбувається. — Потрібно допомогти йому! Потрібно…

— Потрібно йти, куди я сказав, — м’яко, але наполегливо перебив Влад і підштовхнув мене до Гліба. Сповільнив секунду й додав серйозно: — Залишайся з Кірою.

Ці слова протверезили, і я відразу кинулася нагору. До своєї кімнати дісталася за кілька секунд, відчинила двері, увірвалася всередину. Видихнула з полегшенням, коли побачила, що сестра вкладає сплячу Кіру.

Помітивши мене, вона насупилась. Затулила спиною ліжечко.

— Будь ласка, не гарячкуй. Подумай…

— Мисливець, — різко перервала я, відсунула її і обережно взяла дочку на руки. — На вулиці. Перед будинком. Стародавній.

Сестра затулила рота долонею і моментально зблідла. Схопила памперси, пляшечки, кинула в сумку. Гліб відчинив двері, кивнув:

— Готові?

— Мені страшно, — притискаючи руки до грудей, прошепотіла Рита.

— Знаю, — сказала я щиро. — Мені також.

Вітальня була порожня — пустеля, що вимерла, місце страху. Навіть у будинку немає порятунку, якщо прийшов древній. Я знала це. Кожен знав.

Коли приходить біда, усе решта відступає на другий план — недомовки, образи, невисловлені слова. Навіть сьогоднішня розмова з Владом більше не здавалася такою важливою. Усе, що було дорого, залишалося в мене в руках, і я не знала, чи зможу вберегти дочку, якщо мисливець проникне за ці двері.

Але крім страху за дитину, всередині піднялося, збунтувалося, повстало інше почуття — страх за тих, з ким я була поєднана навіки. І вперше з того дня, коли в нічному лісі присягалася глибинним кеном, я відчула єдність. Належність. Любов до них — людей, з якими насправді мене нічого не пов’язувало. Але я знала: насправді ми — одне ціле. І частина мене розуміла, що сьогодні від цього цілого залишиться лише частина.

Дар розкрився квіткою, показуючи мені майбутнє. Темне відлуння страху та розпачу.

Ні-ні, я — провидиця, і можу все змінити!

Жила завібрувала, свідомість заволокло туманом. Долоні приємно занили, відчуваючи приплив кена. Кіра відразу прокинулася і заплакала. Відразу згадалися слова Влада: «Ти не можеш це контролювати». І я злякалася — уперше злякалася, що зможу нашкодити їй. Власній донечці.

— Де Оля та Ліна? — запитала я, намагаючись заспокоїтися і взяти себе в руки.

— І Пилип. — Голос Рити здригнувся. — Потрібно знайти Пилипа!

Ми з Глібом переглянулися, а потім він узяв Риту за руку і впевнено сказав:

— Я знайду їх. Ідіть до кабінету. Мерщій!

Ми побігли. Думок не було, припущень також. Лише рішучість.

Сховатись. Чекати. Врятувати дочку.

Двері кабінету зачинилися, і Лара почала водити перед нею руками.

Хіба може звичайна, навіть сильна захисниця, вберегти нас від стародавнього? Ні. А всі, хто залишився там, за цими дверима, швидше за все, мертві. Втім, Гліб мав пістолет, а це давало йому шанс.

Я не можу його втратити. Не зараз. Не після всього, через що ми пройшли. Двері відчинилися, і я зітхнула з полегшенням — увійшов Гліб, а одразу за ним — Ліна, що стискалася від страху.

— Оля? — спитала Лара.

Гліб похитав головою.

— Мисливець уже в домі.

Від цих слів усередині похололо і відразу покрилося інеєм. Почуття немовби відключилися, а в районі пупка натяглася пружина. Я відчувала нестерпний свербіж, силу, яку стримувала насилу. Побоювалася думати про це, але думки, мов дим, просочувалися крізь щілини свідомості.

Мій кен прокидався.

Долоні горіли вогнем, і я, уклавши Кіру на диван, підійшла до вікна, ховаючи руки, наче хтось міг побачити, зрозуміти. Лара підозріло зиркнула, і відразу відвернулася — продовжила ставити захист.

— Ти як? — Рука Гліба лягла на плече, і я глибоко зітхнула.

— Боюся починати думати про все це.

— І не потрібно.

— Усі, хто не тут… мертві? — спитала я, і повіяло могильним холодом, немов духи вбитих мисливцем атлі прорвалися всередину.

— Ні! — вигукнула Рита різко, наче щойно прокинулася від шоку. — Ні! Пилип там. І Влад. Вони живі…

Лара метнулася до неї, посадила на диван поряд із Кірою, яка на подив притихла й дивилася на нас величезними темними оченятами. Захисниця буквально втиснула Риту в диван, схопивши довгими чіпкими пальцями, наче та могла встати та втекти з кабінету рятувати коханого та брата.

— Ну, звісно, вони живі, — сказала безапеляційно. З докором подивилася на нас із Глібом.

Що це я, справді, розводжу паніку? Не можна думати про погане, навіть якщо розумієш, що це погане вже сталося. Навіть якщо всі вони…

Долоні спалахнули сильніше, і я стиснула кулаки.

— Обіцяй не робити дурниць, — попросив Гліб і заглянув мені у вічі.

— Не буду, — відповіла я. А потім насторожилася. Навіщо він каже мені це? Чому дивиться дивно, надто рішуче? Нахмурилася і додала: — Ти мені не дозволиш.

Він похитав головою.

— Не можу.

— Чому? — майже вигукнула я. Схопила його за рукав, а в голові виникло нав’язливе бажання прив’язати його до батареї. Тому що в синіх очах горіла азарт і рішучість. Бо він повернувся попрощатися.

— Я — атлі, і ти не уявляєш собі, який через це щасливий. — Гліб замовк і відвів погляд. Потім узяв мою руку, вклав у неї пістолет. — Стріляй, якщо побачиш мисливця. Не зволікай, якщо він увійде, зрозуміла? Це виграє вам декілька хвилин.

Я кивнула, уже плачучи.

— Прошу, не ходи туди… — попросила, розуміючи, що це марно.

— Я мушу. — Гліб рвучко обійняв мене і притулився чолом до мого чола. Помовчав трохи. — Він там один. Атлі своїх не кидають.

Я зі свистом видихнула, кивнула. Дивитися на нього не могла — чомусь здавалося, якщо подивлюсь, більше ніколи не побачу.

Ні, Гліб не помре сьогодні!

А потім він вийшов. Грюкнули двері, і я до болю закусила губу, щоб не розплакатися. Відчула себе безпорадною, не здатною вплинути ні на що у своєму житті. Доля, мов страшна лавина, збивала з ніг, несла кудись, і чинити опір було марно. Цього разу вона несла мене в прірву — прямісінько на гостре каміння. І разом зі мною борсалися люди, яких я любила.

І де ці бісові здібності, про які говорив Влад? Чому б їм не виявитися зараз? Чому б мені не вдарити мисливця, а не ховатися від нього в майже незахищеному приміщенні?

— Чортові мисливці! — злісно сказала Лара і встала. Ліна схлипнула в кутку, розтулила рота, але відразу передумала й уткнулася поглядом у підлогу.

— Не всі мисливці однакові, — заперечила я, підходячи та сідаючи на диван поруч із Кірою. Дочка обхопила мій палець ручкою і посміхнулася. Така мила. Добре, що вона нічого не розуміє. Я почувала себе мишкою, загнаною в куток. Очікування вбивало.

— І як я могла забути про твою лояльність до вбивць? — уїдливо відповіла Лара і блиснула очима. — Але тебе ніхто не вважає адекватною, тож…

— Що це має означати? — обурилася я.

Дівчата мовчали, наче боялися вставити слово. Втім, я б не здивувалася, якби вони погодилися із захисницею. Рита швидше за все так і вважала. Злість на сестру, що спалахнула сьогодні вдень, потонула в роздратуванні на Лару. Дивно, що я раніше цього не відчувала — адже вона ніколи не приховувала неприязні.

— Ти неадекватна, — знизала плечима Лара. — Що тут пояснювати?

— У тебе теж є недоліки, — скривилася я, — але я не озвучую їх.

— Дуже цікаво послухати які. — Вона посміхнулася. — Здоровий глузд?

— Як ти мене дістала! — видихнула я і відвернулася.

Перед очима попливли багряні плями. Тіло ніби жило окремо від мене, своїм власним життям.

Лара нестерпно дратувала. Я неадекватна? Серйозно? Я ледве стримувалась, щоб не накинутися на неї. Ніколи ще не відчувала такої люті — сліпучою, чистої енергії, готовою вирватися назовні.

— Дівчатка, не сваріться, — тихо попросила Ліна і знову схлипнула.

— Ти мене теж добряче дістала, — не звертаючи уваги на мою призначену, прошипіла Лара. — Але нам доведеться потерпіти одне одного. Влад сказав охороняти вас, і, на відміну від тебе, я слухаюся вождя. Недарма атлі — плем’я, але ти, схоже, думаєш, що це балаган.

Згадка про Влада й послух знесли мені дах геть-чисто, але тут прогримів постріл. Десь у домі, зовсім недалеко.

Далі все сталося якось швидко. Віддавшись паніці, я схопилася. Ми з Ларою переглянулися, зовсім забувши про те, що тільки-но лаялися. Захисниця вже не приховувала переляку — дивилася на мене так, наче я могла щось зробити. Я не могла.

Або все ж…

— Все швидко на вихід! Я замкнув його, але магічна стіна не протримається довго, — почула я впевнений голос Влада і з полегшенням видихнула. Що б між нами не сталося, зараз я була рада, що він живий. Чорт, я була щаслива, що можу перекласти свій страх на чужі плечі.

Немов у трансі, намагаючись не шуміти, ми вийшли з дому. Світ миготів у очах старим діафільмом, змінюючи декорації. Думки сплуталися. Притискаючи до грудей дитину, я молилася богам, у яких насправді не вірила. Зберегти життя Кірі — більше я нічого не просила.

Надворі вже стемніло. На небі згустилися сіро-сизі хмари, повітря було чистим і напрочуд свіжим. Холодний вітер пробирав до кісток, мрячив дрібний дощ, і я притискала до себе Кіру, яка вже починала пхикати.

Рита скрикнула, затиснула рота долонею. Лара відразу обняла її, потягла до машини Влада, а я ще кілька секунд дивилася на тіла братів Макарових, що лежали на подвірʼї. Так близько один від одного й так далеко…

У грудях стислося, і я проковтнула, не в змозі скинути ману. Ще сьогодні вранці я усміхалася Кирилові перед сніданком, перекинулася парою слів із Пилипом. Й ось вони мертві. Лежать без руху на холодній землі.

— Треба забиратися. Мисливець у домі, — тихо сказав Влад.

Від його присутності стало трохи спокійніше — звична реакція через прокляття. Втім, зараз мені це лише на користь. Не можна панікувати.

Я кивнула і швидко пішла до машини.

Лара обіймала Риту на задньому сидінні, а сестра плакала, затуливши обличчя руками. З іншого боку Ліна гладила її по спині та щось лагідно шепотіла. Я згадала слова Пилипа, коли ми тільки почали спілкуватися: життя хижака небезпечне. Ніколи не знаєш, де ти зустрінеш смерть.

Багато атлі зустріли її сьогодні у власному домі. Нам удалося втекти, але чи надовго?

— Сідай. — Влад відчинив передні двері машини.

Світло ліхтарів на доріжці відбилося на вигнутому металі пістолета. Я звела очі.

— Де Гліб?

Всередині спалахнуло погане передчуття, стискаючи, розриваючи, спалюючи нутрощі.

Влад мовчав. Погляду не відвів, дивився прямо та безапеляційно. Кам’яний. Непробивний.

Я схлипнула. Відійшла на крок.

Очі відразу заповнили сльози — реальність розпливлася і померкла. Я боялася думати, аналізувати, але думки, як на зло, усе лізли та лізли. Задушливі, злі.

Я відчинила задні двері, обережно передала Кіру здивованій Ліні. Повернулася до Влада.

— Де він?

Я майже не розуміла, що роблю. Щось вело мене — дике, неприборкане — диктуючи сценарій, за яким я маю грати.

— Сядь у машину, Поліно, — наполегливо, навіть жорстко сказав Влад.

— Де Гліб? Він у домі?

— Навіть не думай!

Я і не думала — побігла. Вітер свистів у вухах, кеди ковзали мокрою плиткою. Ось вони — сходинки, потім двері… Я вдерлася до вітальні, озирнулася. Підняла очі вгору й завмерла — на сходовому майданчику в неприродній позі, звісивши чорняву голову на сходинки, лежав Гліб.

Чиїсь руки висмикнули із заціпеніння, потягли до дверей.

— Мисливець у домі! Ходімо.

— Ні!

У мозок ринула лава, у вухах зашуміло, світ закрутився, фарби злилися. З грудей гарчанням виплеснувся біль. Я розгорнулася, виставила руки вперед і вдарила. Не стримуючи злості, переляку та розпачу. Душа розривалася на шматки жалем та виною.

Я відпустила Гліба на смерть. Не пішла з ним.

В очах прояснилося, я розвернулася і побігла нагору. Не дивлячись на те, що накоїла.

Впала навколішки поряд із другом, схопилася руками за комір футболки, до тріску тканини, але він не поворухнувся.

— Вставай! Ну, будь ласка… Глібе, рідний, підіймайся! — І вже тихіше, вибившись із сил: — Не кидай мене одну. Чуєш, Ізмайлове! Вставай!

Тіло друга залишилося нерухомим. На обличчі застигла воскова маска — нежива, бліда. А його вже немає… його… немає…

Зовсім. Він пішов.

Від ридання боліли ребра, живіт, голова — усе. Мізки перетворилися на криваву кашу зі спогадів, страху, жорстоких слів.

«Ці випадки завжди закінчуються бідою…»

Це через мене. Усе, починаючи з того часу, коли я присвятилася. І закінчуючи сьогоднішнім днем.

— Чудово. Ти граєш за сценарієм. — Я підвела очі. Мисливець посміхався, склавши руки на грудях. Підняте підборіддя, зневажливий погляд. — Як тобі така плата, Кастелло?

— Подавися! — прошипіла я і встала.

Більше я не стримувалася — розвернула долоні, дозволила лаві, що обпалювала зсередини, виплеснутися, досягти мети. Мисливця відкинуло назад, він ударився о бильця, перегнувся і тяжко полетів униз.

Не гаючи ні секунди, я побігла туди, сповнена гніву й бажання трощити. Дикого, досконалого. Чистої люті.

Я — величезний спрут, а мої руки мацаки.

Не чекаючи, поки він підніметься, вдарила знову. І знову.

Шкіра на руках мисливця, пузирилася, почорніла від опіків. Він намагався сховатися, гарчав і лаявся незрозумілою мовою, а я все била й била доти, доки кен не перестав виливатися з долонь.

Потім впала на коліна, заплакала, не прикриваючись і не ховаючись — втомлена, знесилена. Мертва всередині.

Мисливець оговтається — вони зцілюються швидко. Він оговтається і закінчить усе — і біль, і надії, і розпач. Різким рухом порве мою жилу, і я порину в темряву — рятівну, теплу. І, можливо, забуду. Опинюся в тому загадковому місці, що нагадує хельзу. Побачу дивного, але приємного чоловіка, і він вилікує мої рани. Я знаю, тільки він може…

— Вставай! — різкий голос вирвав із відчаю, мене грубо підняли на ноги. — Не смій здаватися!

Я знала цей голос. Ненавиділа його та любила — завжди. Навіть зараз. Ця їдка суміш сколихнулася осадом, змусила повернути голову.

Бог мій, він ледве стоїть! Ліва брова розсічена, і з неї струмує кров, заливаючи око, стікаючи на білу тканину сорочки. Ні, вона вже не біла — розірвана, обвуглена в районі грудей. Понівечена плоть, майже смертельна рана.

І це зробила я…

— Пробач… — прошепотіла я і відступила на крок. — Ти маєш рацію, це все моя вина.

Сильні руки схопили за плечі, грубо струснули.

— Досить себе жаліти!

Влад рвонув мене вбік, притиснув до себе і виставив перед нами руку в невідомому мені пасі — вказівний і середній палець схрещені, а великий відведений убік.

Мисливець підвівся, труснув головою. В очах — здивування та азарт. Мабуть, убити такого хижака, як я, для нього буде честю.

Влад вимовив кілька слів, як мені здалося, латиною, і стародавній позадкував, захитав головою. Здавалося, через те, що зробив Влад, він здивувався ще більше.

— Ходімо. — Влад потягнув мене до виходу. Мисливець не ворушився — просто дивився на мене, а я на нього.

— Ріхар, — прошипів він. — Мене звуть Ріхар. Щоб знала, хто тебе вб’є.

— Усім начхати на те, як тебе звуть, — роздратовано промовив Влад, відчиняючи двері та виштовхуючи мене на вулицю.

— Я однаково прийду за тобою, Кастелло, — прокричав мисливець навздогін.

Я ледве стояла на ногах, але змусила себе переставляти ноги. Сил майже не лишилося, очі злипалися. Я спідлоба глянула на Влада — він рішуче дивився вперед і йшов. Майже тяг мене за собою, притримуючи й витираючи іншою рукою кров з обличчя.

Людина, яка ніколи не здається. І я впіймала себе на думці, що захоплююся ним. Зараз, коли майже все втрачено, він іде далі.

А я не хочу. Більше нічого не хочу. Так утомилася…

Немов відчувши мій настрій, Влад різко зупинився, розгорнув мене до себе. Поклав руки на плечі та дуже лагідно сказав:

— Не смій здаватися, провидице! У тебе є дочка. — Погладив мене по щоці, стираючи сльози, змішуючи їх із власною кров’ю, і додав тихіше: — У нас є дочка…

Слова про Кіру протверезили, повернули в реальність. Я кивнула, змусила себе зібратися. Ноги майже не слухалися, але я йшла. Десяток метрів до машини здалися марафонською дистанцією, я майже повисла на Владі, човгаючи ногами мокрою плиткою..

Нарешті я відчула під долонями холод металу. Сперлася на багажник, намагаючись віддихатися, не впасти.

— Швидше, Поліно!

За кермом уже сиділа Лара, готова одразу натиснути на газ. Влад сів поряд із нею, я впала на заднє сидіння, поряд із Ритою. Сестра вже не плакала — просто дивилася вперед пустим поглядом, нагадуючи всім виглядом статую.

— Що сталося? — злякано запитала Лара, мабуть, побачивши каліцтва Влада.

— Потім, — відповів він. — Рушай.

Я простягла руку, намацала ручку Кіри та відключилася.