Гліба я не побачила ні вдень, ні ввечері. Спочатку він довго відсипався у своїй кімнаті, а потім знову втік, причому зробив це так непомітно, що ніхто й не зрозумів, коли. Примара будинку атлі — так називала його Лара. Мені не було смішно. Він перебував на межі, я відчувала. Ось-ось зірветься. Губить себе, а я нічого не можу вдіяти.

Чи можу?

Я пообіцяла собі дочекатися Гліба увечері та поговорити. Хоча б спробувати, бо не була впевнена, що слухатиме.

Але Гліб не прийшов ночувати. Я чекала у вітальні до другої години ночі, а потім заснула.

Мені наснився співробітник — із комерційного відділу, Максим Григор’єв. Ми бачилися нечасто, і щоразу після цих зустрічей на душі залишався неприємний осад. Не подобався він мені й усе. Перебувати поряд із ним було некомфортно, хотілося швидше попрощатися та втекти.

Мене й саму дивувало власне ставлення до зовсім незнайомого чоловіка. Начебто нічого особливого, привітний, симпатичний, завжди усміхнений. Але відразливий. Кілька разів він натякав на побачення, але я тактовно відмовчувалася і уникала теми. Потім вирішила не морочитися — буває ж нічим не обґрунтована ворожість, феромонна несумісність.

Наснився мені Максим несподівано.

На пустирі — тому, де знаходиться джерело племені атлі — напрочуд тихо. Ні шелесту трави, ні скрекоту нічних комах, ні інших нічних звуків. Я йду до будиночка, мені потрібно до великого валуна. Потрібно конче, ніби від цього залежить моє життя, причому, чим швидше я там опинюся, тим краще.

Ось він уже поряд — невеликий будиночок із вибіленими стінами та червоною черепицею. Притулок. Я вже поряд і готова простягнути руку, щоб відчинити двері.

Дотик до плеча, і все зникає — і будиночок, і пустир, і бажання кудись іти. Тільки очі — сірі, бездонні, що гіпнотизують. Максим дивиться, і від кінчиків пальців ніг мене паралізує страх. Я не просто боюся його — панікую. Розумію, тікати нема куди — святилище атлі не врятує, але чому? Відповіді немає, думки наче вітром із голови видуло. Максим поруч — страшний, таємничий. Небезпечний. Я чомусь розумію, що він такий і є.

Він простягає руку, гладить мене по щоці.

— Кастелла, — шепоче, і в голосі вловлюються сумні нотки.

А потім обличчя змінюється, спотворюється гримасою злості, він дивиться вже не на мене, а кудись убік. Я повільно повертаю голову.

Влад стоїть за кілька метрів від нас. Чорна куртка, руки в кишенях, розслабленої поза. Він усміхається, і я усміхаюся у відповідь, піддаючись звичним відчуттям захищеності та спокою. Він тут, отже, нічого боятися.

Дивний сон. Але ще більш дивним було пробудження в ліжку нагорі, а я точно пам’ятала, що заснула у вітальні. З’ясовувати, як я потрапила до кімнати, часу не було, тому що я раптово зрозуміла, що запізнююся на роботу. Похапцем зібравшись, кинулася вниз, і через п’ять хвилин уже була на зупинці. Звичайно, триклятий автобус поїхав прямо з-під носа, і я залишилася стояти в огородженому склом просторі зупинки, яке, до речі, зовсім не захищало від вогкого вітру. Чорт, і прийшло ж мені на думку вдягнути спідницю!

Я тремтіла від холоду, розуміючи, що тепер точно доведеться чекати хвилин двадцять, а потім ще кілька годин червоніти за запізнення. Але я помилилась. Через пару хвилин за метр від зупинки пригальмував відомий мені чорний «Ауді». Проклинаючи все на світі, у тому числі й ні в чому невинного водія автобуса, я попленталася до машини.

— Раненько ти до міста зібралася. Тим паче в таку погоду, — усміхаючись, сказав Влад, коли я вже грілася на сидінні поруч із водієм. Він хвацько вирулив на трасу й недбало перемикнув передачу.

— Я взагалі-то на роботу, — відповіла я, дихаючи в задубілі кулаки. Спіймала його здивований погляд. — А ти не знав?

— Що за дурниці? — буркнув він, переводячи погляд на дорогу. — Навіщо?

— У сенсі навіщо? — Я спохмурніла. — Ти ж працюєш.

— Це інше. Втім, не має значення. — Він трохи помовчав. — Ми не договорили позавчора.

Ну ось, я так і думала. І не втечеш тепер, хіба що з машини вистрибнути на повному ходу. Я уявила картину: відчиняю двері та, поки Влад не встигає схаменутися, стрибаю, боляче б’юся об блискучий від вологи асфальт, здираю шкіру на колінах і стрімголов прямую в кювет. Що ж, хоч подумки посміялася, і напруга трохи спала.

Я відвернулася і подивилася у вікно. Якось рано цього року осінь настала. Щойно літо було, і — на тобі — холод. Так і тягне забратися кудись у тепло, запалити камін, включити хороший фільм і закутатись у плед. Забути про проблеми, відчути, нарешті, спокій, якого так хочеться.

Але треба їхати на роботу й говорити з Владом про прокляття.

— А чи варто? — запитала я більше в себе, ніж у нього, і він на подив швидко здався:

— Може, і не варто.

Скоріш за все, йому також було важко. Тяжко, мабуть, коли батька тягне до якоїсь чужої жінки, а мама тим часом плаче в подушку. А ця ненависна жінка народжує йому сестру.

Цікаво, якщо Рита й моя сестра теж, то хто ми з Владом один одному? Виникла неприємна асоціація з легендою про першу пророчицю, яку так яскраво розповів Пилип. Напевно, у цьому всьому щось неправильне, порочне. Усе ж добре, що ми не разом.

Деякий час ми їхали в тиші. Напівпуста траса поступово наповнювалася потоком машин, який ближче до міста збільшувався, поповнюючись кількістю тих, хто так само як і ми, поспішав на роботу. Звичайний ранок понеділка в незвичайній для мене компанії.

Як завжди, у присутності Влада було затишно, але я раз на три хвилини повторювала собі, що не варто піддаватися дії стародавнього прокляття. Що ж, можливо, мені і вдасться примиритися. Жити поряд із ним, не сподіваючись на близькість, забувши, наскільки чудово він цілується, не кажучи вже про те, що… Ну ось знову думки не про те.

— Про що замислилась? — запитав Влад як би між іншим. — Ти дуже мовчазна сьогодні.

— Сон дивний наснився, — ляпнула я перше, що спало на думку.

— Все тому, що треба засипати у своєму ліжку. — Він хитро посміхнувся. — Тебе куди підкинути?

Я назвала адресу. Запитувати, звідки Влад дізнався, де я заснула, потреби не було. Це також пояснювало те, що вранці я прокинулась у себе. Мабуть, він повернувся і переніс мене нагору. У грудях ворухнулася тепла грудочка, яку я так не змогла придушити.

— Що тобі снилося? — Влад перервав мої роздуми, паркуючись біля мого офісу. Вигляд у нього був дуже серйозний, і безсумнівно, питання він поставив не із цікавості.

Його можна зрозуміти, я — провидиця, і мені цілком могли снитися пророчі сни. Втім, у сьогоднішньому я нічого особливого не бачила. Незрозуміло, чому мені наснився саме Максим, але Влад часто зʼявлявся мені в нічних видіннях. Я вже встигла змиритися, списавши це спочатку на хворобливу привʼязаність, а потім на прокляття.

Так що сон, як сон. Хіба що джерело племені могло виявитися якимось символом. Владу я розповіла — на всяк випадок. Він насупився, кілька хвилин про щось думав, а потім кивнув.

— Навряд це щось означає, але молодець, що повідомила. Твої видіння завжди важливі.

— Бувай. — Я потяглася до ручки дверцят. Потрібно вийти на свіже повітря, відокремити власні відчуття від нав’язаних. Навчитися їх розрізняти нарешті.

— Полю!

У нього напрочуд теплі руки. Завжди.

Ну навіщо ти це робиш? Нестерпно, гаряче — у грудях, у голові…

— Немає жодного прокляття, — сказав Влад дуже серйозно. — У тієї жінки й сил не було.

— Мені час бігти, — прошепотіла я, обережно вивільняючи долоню. Захотілося просто обійняти його, притиснутись і кілька секунд ні про що не думати. Але я, звичайно, цього не зробила.

— Гарного дня. — Він усміхнувся, поправив моє волосся. Зовсім як раніше.

— І тобі.

Весь день я маялася незрозумілою тугою, і надвечір зовсім вимоталася. Вистоявши велику чергу на касі в супермаркеті, відключилася в автобусі та мало не пропустила свою зупинку. Дорога до будинку вже не була такою привабливою, як влітку — поривчастий вітер посилився, намагаючись залізти під одяг, і я насилу переставляла задубілі ноги, мріючи швидше опинитися в теплі. У дім я увійшла голодна і зла з твердим наміром заснути відразу після вечері.

Нормально поїсти мені не дали. Посеред кухні на одному з високих барних стільців сидів Гліб. У руці в нього диміла сигарета, попіл із якої нещадно падав на паркет. Поруч, на столі примостилися наполовину спустошена пляшка бренді та тарілка з недоїденим бутербродом.

— Привіт, пророчице, — похмуро сказав Гліб. — Проходь, не соромся.

— Поліна, — кинула я у відповідь, викладаючи продукти та завантажуючи їх у холодильник. — Мене звати Поліна.

Готувати не хотілося, тож я просто взяла булку та включила чайник. Шлунок одразу забурчав, вимагаючи своє. Гліб пильно спостерігав, наскільки міг дозволити його несфокусований погляд.

— Чай будеш? — намагаючись здаватися невимушеною, запитала я. Насправді пильна увага дратувала, і я почувала себе на сцені у світлі софітів, коли глядачі чекають на мій виступ, а я повністю забула текст власної пісні.

Він похитав головою і показав на пляшку.

— Дякую, у мене є.

Я сіла навпроти. Хотілося повечеряти, але ще більше — допомогти Глібу. Хоча, що я могла сказати? Претендувати на статус друга не мала права, та й не склалося в нас спілкування останнім часом. Але тривога за нього нікуди не дівалася.

Під яскраво-синіми очима відбилося тінню недосипання. Сірий колір обличчя говорив про зловживання алкоголем, безглузда напівусмішка — про те, що зараз довести йому навряд чи щось вдасться. Може, почекати, доки проспиться, а тоді вже спробувати поговорити? Ага, якби він ще вдома ночував!

— Ти б не пив, Глібе, — сказала я якомога м’якше. — Собі ж гірше робиш…

Жаль ворухнувся десь на задвірках свідомості, але я придушила його. Хто я така, щоб його жаліти? Сама не можу протистояти спокусі, а він сильний, просто оступився. Знаю, що сильний, просто відчуваю. Тільки не підпускає до себе нікого. Надувся, як індик, і ходить зі своєю образою, як із писаною торбою. У всіх нас є образи, і що?

— Ой, тільки не починай! — Гліб відкинувся назад, забуваючи, мабуть, що спинка біля стільця ледве прикриває поперек, і мало не впав. Я сіпнулася, щоб утримати його, але він спритно вхопився руками за стільницю. — Ненавиджу ці бла-бла про мораль.

— Мораль тут ні до чого. — Я спохмурніла. — Це моя думка, не більше.

— Тобі що за діло?

— Є діло, раз кажу.

— Гарна ти дівка, Полінко, — відповів він без злості. — Мізків тобі не вистачає, але…

Далі я вже не слухала — темрява накрила хвилею, я сіпнулася і втратила рівновагу. Впала, боляче вдарившись потилицею о начищений паркет, і провалилася.

Високий темноволосий чоловік одягнений у чорне. Чорний щільний джемпер, чорні джинси, трохи стерті на колінах, берці з грубої шкіри. Смоляне волосся до плечей колише вітер.

Де саме ми знаходимося, я не можу зрозуміти. Простір навколо рябить, змінюється, згинається хвилями й розчиняється в нових картинках, клубочиться і зникає.

Незнайомець виглядає доброзичливо, і я не боюсь. Навпаки, хочу дивитися на нього, запам’ятати грубі риси обличчя, погляд, напівусмішку, шляхетну поставу.

Що зі мною?

Намагаючись скинути марення, відводжу очі та завмираю. Поруч із чоловіком стоїть Рита. Якось дивно стоїть, хитаючись із боку в бік, нагадуючи маятник на старовинному годиннику в кабінеті атлі. Чоловік скидає руку, і голова Рити опускається на груди, руки безвольно звисають уздовж тулуба, а сама вона немовби спить, але стоячи.

Чоловік у чорному все дивиться. Мовчить, та й не треба йому говорити… Я сама мушу зрозуміти. Але що?

Хочу підійти ближче, розворушити сестру, але не можу зробити і кроку. Чорний погляд — я більш ніж впевнена, що саме він — прикував до місця. А потім проник у мене, як чорнило у воду, забарвлюючи темним, смоляним єством свідомість. І я знаю: його кен теж чорний, тягучий, наче смола, і солодкий, як патока. Звідки я знаю? Він показав мені.

Чорна-чорна жижа… Я тону в ній, захлинаюся, не витримую натиску, підкоряюся чужій волі, втілюю її. Я і є чужа воля. І я виконаю її…

«Слухай мене, — подумки каже чоловік у чорному. — Моє слово — наказ. Зараз ти зробиш ось що…»

Я вбираю кожен звук, як земля, що змучена посухою, вбирає вологу. Він мій пан, і я зроблю все, що він скаже. Прийму його волю та бажання його, як свої власні…

Я розплющила очі, інстинктивно відповзаючи вбік, судомно обтираючи долонями одяг, наче могла тим самим відмитися від видіння. Потилиця відгукнулася знайомим болем. Кухонний паркет виявився напрочуд твердим і незручним, і я обережно поворухнулася, намагаючись зрозуміти, чи всі кістки цілі.

Поруч навпочіпки сидів Гліб, стривожено вдивляючись мені в обличчя. Погляд сфокусувався — напевно, переляк усе ж протвережує не гірше холодного душу.

— Ти в порядку? — запитав він, допомагаючи мені сісти. — Вдарилася?

Я кивнула. Мозок відразу вибухнув новим спалахом, і кілька секунд довелося сидіти нерухомо із заплющеними очима, перш ніж я змогла нормально зосередитися на реальності.

Впасти зі стільця під час видіння — такого я не передбачала. Треба бути обережнішою — так можна й на дорозі впасти, а там і до справжньої травми недалеко.

— Тобі треба нагору, прилягти. — Гліб допоміг мені підвестися, дбайливо підтримуючи під лікоть. — Ходімо.

— Ти й сам ледве на ногах стоїш, Ізмайлове! — сказала я з іронією.

— Ти маєш рацію: другий поверх — погана ідея. — Він підхопив мене на руки й додав: — Але до вітальні, думаю, донесу.

Я міцно обхопила Гліба за шию і заплющила очі, зрідка розплющуючи їх, коли його хилило вбік, ніби могла допомогти утримати рівновагу поглядом. І подумки готувалася знову впасти, але цього разу неодмінно зламати руку. Або ногу. Не можна впасти двічі за кілька хвилин і нічого не зламати — це як глузування з долі. А доля глузування не любить.

На мій подив, до вітальні ми дісталися без падінь. Гліб дбайливо посадив мене на диван, сам присів поруч і обняв за плечі.

— Ну, як ти?

Я не відповіла. Дивилася прямо перед собою, відчуваючи, як камʼяніє тіло — починаючи з кінчиків пальців, повільно застигає в очікуванні і тремтить, як маленький злодюжка, застуканий на гарячому.

З боку вхідних дверей на нас дивився Влад.

Та чого це я справді! Він не мій чоловік, і я не маю перед ним звітувати!

Але Влад дивився так, що холодило й без того забиту потилицю.

— Якого біса ти виробляєш, Ізмайлове? — Погрозливо-тихий голос змусив утиснутись у спинку дивана.

Втім, на Гліба він не справив такого сильного враження.

— Не заздри, Вермунде! — сказав він. Повернувся до мене й лагідно додав: — Вибач.

За що він перепрошував, я не зрозуміла, але обережно кивнула і знову подивилася на Влада.

— Я впала.

Його вираз обличчя змінився. Влад підійшов ближче, присів поруч, стиснув мою долоню. Повіяло надійністю.

Я заплющила очі, дорахувала до десяти. Усе це обман, помилка — Влад який завгодно, тільки не надійний. Не для мене.

— Що трапилося? — Турбота в його голосі надала сил і трохи розслабила. Це пішло на користь — головний біль вщух, зрідка подаючи сигнали, але вже терпимі.

— Видіння, чи не так? — запитав Гліб. — Тебе ніби силою зі стільця скинуло.

— Я бачила людину в чорному одязі, а з ним Риту, — сказала я. — Він не тримав її, не примушував, але все ж таки вона була… його лялькою! Він ніби керував нею, а потім… — я затнулась, підбираючи слова. Спогади викликали почуття гидливості, ніби той чоловік забруднив мене, дізнався про думки й таємні бажання. — А потім він вліз мені в голову. Немов…

— Підкорив тебе. — Влад не питав — стверджував. Глянув на Гліба, не випускаючи моєї руки.

«І не відпускай, — подумала я. — Так добре просто сидіти поряд, відчувати твоє тепло».

— Чортів чаклун повернувся! — пробурмотів Гліб і скривився.

— А ти сумнівався? — На мій жаль, Влад усе ж випустив мою долоню, піднявся. Різко накотила тривога, занило в районі шлунка. — Нікому не виходити з дому! Я знайду Лару. — Він глянув на мене й додав: — Приглянь за нею, Глібе.

— Добре.

Це був перший раз за весь час, коли вони дійшли згоди. А це означало одне: небезпека надто велика, щоб лаятись. Хребтом пробіг страх, пускаючи коріння в спинний мозок, підкоряючи нервову систему.

Небезпека. Перша небезпека в незвіданому магічному світі, і я реально не знаю, що робити.

Гліб присунувся і знову обійняв мене за плечі. Я схлипнула, поклавши голову йому на плече, і заплющила очі. Заспокоїтись. Потрібно просто упорядкувати думки, не панікувати. Впевнена, вони знають, як боротися із чоловіком у чорному, чи хоча б як захиститися від нього.

— Ну, не розкисай… — Гліб обережно й незграбно погладив мене по голові.

Не розкисати виявилося складно. Уперше за останній рік захотілося, щоб Влад залишився поряд. Начхати, чим це викликано — прокляттям, хворобливою прихильністю чи любов’ю. Хай би він обіймав мене, дозволив відчути безпеку, захищеність та турботу.

Але він пішов. Ніби нічого не було, наче ми чужі. Ми і є чужі… Щоки обпалило сльозами.

Потрібно переключитися на щось інше, не думати про нього. Я повернулася до Гліба.

— Хто це був? Я маю на увазі, чоловік із видіння.

— Його звати Тан, він — Чорнокнижник, — відповів він. Потім, мабуть, вирішив пояснити та додав: — Це такий чаклун, який використовує в заклинаннях різні темні знання.

Я кивнула. Випрямилася. Рішуче витерла сльози.

— Я дивлюся телевізор.

— Ну, приблизно так, як у фільмах жахів. — Він усміхнувся, мабуть, намагаючись підбадьорити мене.

Що це я справді? Розкисла, як малолітка якась! Розвела тут рожеві соплі. Одного мисливця я вже відвадила, а все тому, що не здалася. Потрібно з’ясувати все про цього чаклуна. Якщо він заявиться до атлі, я маю бути готова.

— Звідки ви його знаєте? Він уже зʼявлявся раніше?

Гліб кивнув. Відвернувся, ніби не хотів, щоб я бачила, наскільки він занепокоєний. Мені й не треба було — у пам’яті свіжими відбитками горіло видіння.

— Довгі роки ми думали, що він убив Ларису, — глухо сказав він. — Тан викрав її та тримав кілька днів. Вермунд тоді трохи не збожеволів, біснувався тут… А потім вона поїхала, не сказавши нікому. Загалом драма.

Я затулила рота долонею.

Ось чому Влад пішов — він має вберегти Лару. Сліз більше не було, тільки гіркота — холодна, непереборна. Туга, що отруює душу.

Вона в небезпеці, і він буде поряд. Милий, дбайливий. Не мій. Так близько й так далеко водночас. Ну чому мені так прикро?

— Що йому треба? Навіщо прийшов Чорнокнижник? — машинально спитала я, щоб щось спитати. Щоб хоч якось заповнити порожнечу в душі, відігнати непотрібні думки. Відповідь була приголомшливою і несподіваною:

— Він хоче плем’я атлі, Поліно. Тан хоче бути вождем.