До будинку Гліба я дісталася менше ніж за десять хвилин. Ще коли перебувала в маршрутці, місто накрило зливовою хвилею, і я із задоволенням дивилася, як біжать тротуарами люди, прикриваючись від дощу хто чим може: у хід пішли газети, пакети, навіть портфелі одягнених у суворі костюми чоловіків. Деякі з перехожих — напевно, найрозторопніші чи ті, хто зранку подивився прогноз погоди — розкрили парасольки, чим викликали заздрість у промоклих наскрізь і не таких заповзятливих людей.

Я ж тішилася — хоч щось у світі існує виключно для мене.

Двері маршрутки відчинилися, і я зробила крок у дощ. Одяг миттєво промок і прилип до тіла, волоссю побігли теплі лагідні струмені, вологі локони обрамили обличчя, краплі повисли на віях. Жила завібрувала, наповнюючись кеном — захисник ділився зі мною, огортав, заспокоював нерви.

Не все втрачено. Ніколи не можна здаватися!

Я пірнула в під’їзд, попередньо обтрусившися на ґанку. Відчула, що змерзла, і подумки посварила себе за безтурботність. Але потім махнула рукою. Вип’ю в Гліба гарячого чаю, зігріюсь. Мені просто треба було це — відчути єднання із захисником, зрозуміти, що я нікуди не піду. Навіть якщо доведеться пожертвувати спокоєм та частиною себе самої. Це моє плем’я теж, і я не дозволю Владу позбавити мене його. Він і так забагато в мене забрав.

— Зовсім здуріла! — Гліб зустрів бурчанням, як завжди. Я лише посміхнулася і прошмигнула у квартиру. Роззулася на порозі, пірнула у ванну кімнату, стягнула мокрий одяг і стала під гарячий душ.

Я звикла до його квартири й почувала себе тут, як удома. Загорнувшись у сірий махровий халат, відчула себе краще.

— Їсти хочу, — заявила безапеляційно, попрямувала до кухні та відчинила дверцята холодильника. Так, вибір невеликий: запліснявілий сир, ковбаса сумнівної свіжості та яблука.

Ну хоч щось. Я вимила два та одне простягла Глібу. Він хмурився біля вікна, дивився з-під лоба, але яблуко взяв.

— Не треба до мене приходити, — пробурчав мій друг. — Рано чи пізно Макаров дізнається про те, що ти бачишся зі зреченим.

— Пилип уже знає, — сказала я, сіла на стілець і підібгала під себе ноги. З великим животом це виявилося не так просто.

— Як… знає? — Гліб сів поруч і поклав яблуко на стіл.

— Намагався шантажувати мене, але я його послала. — Я жадібно вгризлася в червоний рум’яний бік фрукта і глибоко зітхнула. — Пилип — не найбільша наша проблема. Я була у Влада.

— Ти… — Гліб зі свистом видихнув. Підвівся. Пройшовся кухнею. Його обличчя спочатку побіліло, а потім пішло червоними плямами. Я навіть злякалася. Сині очі блиснули сумішшю гніву та страху. — Здуріла?!

— Влад — мисливець, — спокійно промовила я. — Ритуал зробив його таким. Він приходив до мене вночі, а потім я дзвонила до Андрія. Він сказав, Влад просив Альріка за тебе.

— Що?!

Гліб знову опустився на стілець, опустивши погляд на пошматовану подряпинами стільницю. Провів руками по волоссю, але воно знову безладно розсипалося, а одне пасмо впало йому на чоло.

— Я була в нього щойно. Ми говорили… — Я зам’ялася і проковтнула пекучий ком. — Говорили про все.

— На біса йому це знадобилося? — розгублено спитав Гліб. — Суперсила — це сутність мисливця? Та вони іноді слабші за наших бувають? Навіть ти подолала двох.

Після згадки про Мішеля на очі звернулися сльози. Гормональне, мабуть. Всю вагітність хочеться плакати. Чи все ж це пов’язано з недавніми подіями?

— Думаю, Владу були потрібні знання Первозданних, адже тільки мисливці можуть із ними зустрічатися.

— І для цього він мало тебе не вбив? Заради знайомства зі спорохнілими дідами?

— Після того, як вирішить проблеми з Альріком, Влад повернеться до атлі разом із тобою. Ти ж знаєш, судити його не будуть — він був у своєму праві… зруйнувати прокляття.

Гліб усе зрозумів — йому не треба було нічого пояснювати. Узяв мене за руку й дуже серйозно спитав:

— То ти підеш?

Я похитала головою.

— Як я можу? Незабаром народиться дитина. І як би я не ненавиділа Влада, він має рацію — захисниця з мене жахлива. Свої бойові здібності я не контролюю. Як боронитиму дитину від мисливців? Їй необхідно жити в племені, під захистом, а я не зможу її залишити… Я надто багато втратила.

Гліб стиснув мою руку.

— Це добре, що він повернеться. — Він недобро посміхнувся. — Моя кров дає мені право…

— На що? — злякано видихнула я, хоча вже знала відповідь.

— Я викличу його на двобій. Здолаю. І вб’ю.

— А якщо не здолаєш? Ти про це подумав? — вигукнула я. — Якщо в тебе не вийде?

— Це особисте, — твердо відповів Гліб. — І має закінчитися, нарешті.

Я не змогла відмовити його, як не намагалася.

Двобій — це навіть звучало страшно, а якщо уявити… Вони майже завжди закінчувалися чиєюсь смертю. Мало хто визнавав власну слабкість, а не визнати означало померти.

Якщо Гліб програє… Ні, навіть думати про це було страшно!

Всю ніч я не могла заплющити очей. Сиділа в кріслі біля вікна і слухала, як він спокійно дихає.

Я залишилася на ніч — наплювала на правила та закони. Однаково одяг був ще мокрий, та й удома мене не особливо чекали. Чомусь я була впевнена, що Пилип не каратиме мене. Про ранковий інцидент я змусила себе забути, хоча десь у глибині душі зародилася образа через Риту. Вона любила Пилипа. А він її — ні.

Хоча… Мої поняття про шлюб і любов сильно відрізнялися від понять інших хижаків. Як смішно, напевно, виглядали для Влада мої претензії на моногамію.

І навіщо я про це думаю?

Сіра туга, мов туманом, затягла повітря. Дихати стало тяжко, і я вийшла на балкон. Вмите зливою місто спало. Зрідка дорогою проїжджали машини, а в деяких вікнах будинку навпроти горіло світло.

Прикро, що все це сталося зі мною. Не могла закохатися в когось не настільки божевільного? Наприклад, у Матвія. Адже хижаки інколи живуть із людьми, заводять сім’ї, дітей. Але мені доля приготувала це прокляття. І тепер я змушена жити із цим до кінця своїх днів.

На мене Владу, по суті, начхати. Якщо я піду, мене замінить Кароліна. Атлі не втратять провидицю. Але залишити дочку… Від цієї думки дряпнуло в грудях, і це завдало реального болю. Ні, не зможу. Втратити другу дитину через Влада — це вже навіть не іронія долі, не рок. Чистої води знущання. Але як існувати в атлі, щомиті згадуючи, що він зробив? Навіть зараз, перебуваючи далеко, змінивши сутність, він впливав на моє життя. І як це змінити, я не знала. Може, дозволити Глібу спробувати? Малодушна думка наповнила надією, але я не дала їй розквітнути. Поки Влад сильніший, Гліб не переможе. Отже, помре.

З квартири я вислизнула на світанку. Натягнула все ще вологий одяг, погладила сплячого друга по волоссю і вирушила геть.

Тиждень не могла прийти до тями. Тинялася хатою, як сомнамбула, лякала народ. Усе ніяк не виходило звести докупи все, що дізналася. Та і я сумнівалася, чи варто.

Поки одного разу мене не зупинив Кирило.

Лікар атлі завжди відрізнявся особливою тактовністю. У чужі справи не ліз, порадами не напружував. А ще саме він витяг мене, коли я однією ногою була в хельзі. Ну, чи в іншому житті, якщо вірити Владу. І саме завдяки Кирилу, скоро має народитися моя донька.

— Ти жахливо виглядаєш, Поліно, — сказав він чесно.

— Я жахливо почуваюся, — зізналася я. Подивилася на нього допитливо. — Ти знав, що Влад повернеться в плем’я?

Кирило зітхнув. Погано так, з паузою. Відповідати після цього в принципі не треба було.

— І чому мені ніхто нічого не сказав? — з досадою запитала я.

— Я знав, як ти відреагуєш. Але послухай, він поверне Гліба. Можливо, ти…

— Неможливо! — відрізала я. — Ти справді думаєш, я маю все забути? Викинути з голови, вдати, що нічого не було?

— Я нічого не думаю, — зітхнув він. — Просто хочу, щоб ти залишилась. Ти і Гліб.

— Я не зможу піти, і ти це знаєш. Моя дочка буде атлі. — Я сплеснула руками, не в змозі більше стримувати емоції. — Чорт, та що з вами всіма? Хіба ми єдині, якщо всі шепочуться за спинами один в одного? Якщо навіть у Влада після всього вистачило сміливості поставити мене перед фактом, коли ти мовчав? Хіба так чинять рідні люди?

— Вибач. — Кирило похнюпився і виглядав засоромлено. — Я боявся говорити з тобою. Ти ж ледве видерлася з лап смерті, Поліно. Мені довелося буквально витягувати тебе з того світу.

— Але ти не можеш приховувати правду вічно, — спокійніше сказала я. — І буде краще, якщо я підготуюся. Ще одного удару в спину я точно не переживу.

Наступні кілька тижнів я перебирала варіанти. Яка користь у стражданнях і злості, якщо однаково доведеться примиритися з дійсністю? Я дійшла висновку, що дитину залишити не зможу — краще померти. Життя в будинку атлі після повернення Влада бачилося фарсом і нестерпними тортурами. Думаю, він також розумів це. Саме тому попередив. Краще нам не бачитися взагалі. Ну, або звести зустрічі до мінімуму, адже зовсім не бачитися не вдасться. Він батько майбутньої дитини.

Батько…

Як же все так нечесно? Чому? Хіба я цього хотіла? Хіба про це мріяла? У результаті все, що в мене є — поламана психіка та понівечене тіло.

Але майбутнє вже не здавалося таким безрадісним. Заради дочки я зможу через себе переступити. Іти на компроміси я завжди вміла.

Чи готовий Влад іти на них?

Єдино вірна думка прийшла несподівано за сніданком. Апетит зник геть-чисто, і я розсіяно колупала салат, роздумуючи про можливий вихід. Статус постраждалої сторони давав мені перевагу — я могла вимагати.

Те, що Владу начхати на мене, я розуміла чітко. Значить, справа не в ревнощах. А оскільки Гліб має свою квартиру, ми цілком можемо жити там удвох… утрьох. Гліб не відмовить, я була певна. Він зможе захистити мене й малечу, а я зможу втекти якомога далі від цього будинку та пов’язаних із ним спогадів.

Тільки ось щодо Гліба це зовсім нечесно…

Совість прокинулася в грудях, спонукала думати насамперед про нього. Гліб — мій найкращий друг. Він досить постраждав за цей час. Напевно, буде радий повернутися додому, до атлі. А ще в нього до мене почуття. Дідько!

Важкий вибір. Знову.

Хоча, мабуть, Гліб і сам не захоче тут жити. Після всього, що сталося, він та Влад в одному будинку — не найкраща ідея. Ще нам і справді поєдинків не вистачало. Ні, усе ж моє рішення здавалося найкращим з усіх боків. З мінімальними втратами для всіх.

Я озвучила його Глібу наступного дня. Він довго думав, кілька разів зітхав, а зрештою кивнув.

— Все ж буде краще, якщо я його викличу, — похмуро сказав він, але я рішуче замотала головою.

— Ні. Не хочу втратити ще й тебе. Я ще від минулих втрат не оговталася.

Він погодився. Можливо, вдав, а може, і справді вирішив мене не засмучувати. Я сподівалася, що все ж друге. Не зможу без нього — пропаду.

А в серпні — на два місяці раніше за визначений термін у мене почалися перейми. Я не встигла злякатися, як уже була в клініці, а довкола метушилися люди. Потім усі пішли, залишився лише лікар атлі.

Кирило весь час був поряд. Якби не він, я б просто збожеволіла від болю. Вона накочувала хвилями, накривав із головою, відсікаючи решту думок, як гострим лезом. Час втратив значення — я вже не стежила за ним.

Кирило хмурився, поглядав на годинник і частенько косився на двері. Потім знову розважав мене історіями з їхнього із Пилипом дитинства, розповідав про старий будинок атлі, який згорів, про батьків, яких убив мисливець в Австрії.

А потім мені робили уколи у вену, але я пам’ятала невиразно — майже втратила сили. Після них перейми посилилися, біль став нестерпним, і я вперше подумала: щось не так.

Кирило кудись подзвонив, а потім підійшов до мене й лагідно сказав:

— Ти слабка. Потрібно робити кесарів розтин.

Я відчула злість та образу. Слово «слабка» вже здавалося лайкою. Чорт, і Гліба немає поряд. Він мені дуже потрібен зараз.

Я мовчки кивнула, Кирило посміхнувся і стер сльозинку з моєї щоки.

— Я весь час буду поряд, чуєш! Усе буде добре.

Я обійняла його. Рвучко. Міцно.

Не має значення, як з’явиться моя дочка — я вже її люблю. Так люблю, як не любила нікого й ніколи. А це значить, я впораюся! Що б не сталося.

В операційній симпатичний анестезіолог жартував, готуючи мене до уколу, і випрошував номер телефона.

Навколо метушилися жінки в медичних халатах та латексних рукавичках, а потім з’явився Кирило. Перетворившись зі знайомого мені чоловіка на серйозного хірурга, викликав довіру й заспокоював страхи.

Підійшов до мене, узяв за руку.

— Готова?

Я кивнула і стиснула його долоню.

— Нехай вона народиться здоровенькою.

Він усміхнувся і кивнув. Мені побажали бачити гарні сни й наказали рахувати від десяти до одного. На рахунок дев’ять я провалилася в теплу та затишну темряву.

М’який теплий пісок зігріває ступні, хвилі лоскочуть пальці ніг, викочуючи до берега дрібні різнокольорові камінці. Блакитна, майже прозора гладь заспокоює.

Я сиджу, підібгавши ноги, і дивлюся в далечінь. Уперше за останні місяці по-справжньому щаслива, у місці, звідки не хочеться йти.

— Тут красиво, — каже незнайомий чоловік, якого я зустріла тут минулого разу. Уві сні після ритуалу.

Усміхаюся.

— Це ж не хельза?

Він хитає головою.

— Це твоє місце. Ти створила його.

— Хто ти? Мій ангел-охоронець?

— Я — більше. Я — це ти. Ми — єдині.

Білі перини хмар розмірено пливуть по небу. Повітря прозоре й чисте, розбавлене лише сплесками хвиль і співом птахів.

— Я не знаю, хто я, — спокійно кажу й лягаю на спину. Мені добре.

— До твого дому наближається біда, — серйозно вимовляє чоловік. — І вона ближче, ніж ти думаєш. Бережи себе, Поліно.

— Не хочу, — безтурботно відгукуюсь я, заплющую очі і… прокидаюся.

Я розплющила очі і відразу заплющила очі від яскравого світла. Голова паморочилася, а в роті був неприємний металевий присмак та сухість. Трохи поморгавши, я звикла до освітлення, облизала потріскані губи.

У полі зору виникло дбайливе обличчя Кирила. Він уже встиг переодягнутися у світлу футболку та просторі лляні штани кольору хакі.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він, вдивляючись мені в обличчя, помацав пульс і задоволено кивнув.

— Добре, — прохрипіла я. — Де вона?

— В інтенсивній терапії. Але не хвилюйся, з нею все гаразд. Вона просто народилася раніше строку й потребує нагляду. Але трохи пізніше, коли прийдеш до тями, я відвезу тебе до неї.

Дочку я побачила лише на наступний день.

Маленька грудочка — смагляве, зморщене личко, темні очі й кучеряве синювато-чорне волосся. І навіть добре: що вона на Влада не схожа! Малятко дивилося на мене і хмурилося, а я тихо ридала в кріслі, несила відвести від неї очей.

Подумати лишень, скільки я пройшла! Через що ми обидві пройшли. Скільки пережили небезпек, страхів, розпачу. Це коштувало того, щоб ось так сидіти й дивитися на людину, у якій для мене зосередився весь світ.

Як я могла сумніватися? Плювати на всіх! Нікуди її не відпущу, ні на секунду не відведу погляду і, якщо знадобиться, буду цілодобово сидіти й дивитися на неї. Тому що вона — моє все.

І вона навіки, аж до смерті пов’язує мене з Владом…

Від цієї думки стало неспокійно. Я розуміла, що можу розірвати всі узи — піти з племені, поїхати, забути його, але в такій не схожій на жодного з нас дівчинці змішана наша кров. А від цього нікуди не подітися.

Переживу. Вона є, і це головне.

— Ти вже вибрала ім’я? — спитав Кирило, сідаючи поряд.

— Так. Є одна людина, завдяки якій вона з’явилася на світ — назву дівчинку на його честь. — Я подивилася на лікаря атлі. — Як тобі ім’я Кіра?

Він почервонів і відвів погляд.

— Я — атлі, і мушу допомагати тобі, Поліно, — промовив зніяковіло.

— Нехай так. Я не росла серед хижаків і звикла цінувати добро.

За три тижні я повернулася додому. Насправді я оговталася значно раніше, але не хотіла залишати Кіру одну в лікарні, тому вмовила Кирила залишити й мене. Атлі зустрічали нас у вітальні: розчулена Рита, усміхнений Пилип, похмура Лара й метушливі Оля з Ліною.

Мені не вистачало Гліба — саме того дня гостро, до божевілля. Виникло бажання повернутися до Житомира — сісти в таксі й назвати його адресу, але я придушила його. Розуміла, що вірити Владу не можна, але інтуїція наполягала: Гліб повернеться. Незабаром — треба почекати. День, два, тиждень… Не має значення. Я чекала так довго, що цей термін уже нічого не змінить.

Я сказала всім, що втомилася і піднялася нагору. Вклала сплячу Кіру в ліжечко з балдахіном, яке, напевно, купив хтось з атлі за той час, поки ми були в лікарні.

Озирнулася.

Кімната перетворилася з моєї на нашу — наповнилася дитячими речами: рюшами, плюшевими ведмедиками та брязкальцями. Іграшки були скрізь — на ліжку, на підлозі, у кріслі. Навіть совам на підвіконні довелося потіснитися і поступитися місцем ведмедику Тедді із латкою на лобі.

Який кошмар! Половину прийдеться прибрати.

Якщо, звісно, я не переїду звідси.

Його дім…

Як я не усвідомлювала цього раніше? Жила тут, ніби нічого не сталося, уникаючи лише однієї двері — там, де залишила останні крихітки власної наївності.

А зараз ніби хтось відкрив її, і весь будинок просочився фальшю, брехнею та зрадою, через що повітря стало затхлим, важким і поглинатися легенями рішуче не хотіло.

Кіра прокинулася і вимагала їсти. Наказавши собі не розкисати, я дістала із сумки термопляшку і взяла дитину на руки. Молоко в мене одразу пропало, та й не було його майже. Кирило сказав, через стрес, а я відчувала власну неповноцінність, неможливість дати дитині елементарного природного харчування. І зрозуміла, наскільки зламана всередині, змучена недовірою до всього, похмурими думками, привидами минулого.

І сказала собі: я все зміню. Стану сильною — такою, що ніхто більше не наважиться зробити боляче. Дихатиму всім на зло, житиму заради доньки. Я впораюсь. І більше ніколи не плакатиму.

Наступного дня я зібрала речі. Їх було так само небагато, як і в день, коли я переїхала сюди — наповнена страхами більше, ніж сьогодні. Зараз я бодай знаю, чого чекати. Досвід — завжди зброя, а мій досвід взагалі — танк.

Тоді я вирішила: щойно Влад повернеться, я з’їду. Напиратиму, витримаю важкий погляд, виграю словесну битву. У мене в атлі є союзники, один із них — сильний воїн.

Вночі я довго дивилася на сплячу Кіру. Як маленький носик роздмухується, як смішно тремтять у треморі ручки, морщиться лобик. У такі моменти груди розпирало від дивного, незрозумілого почуття — суміші єдності, належності та любові. Наче я вся обросла невидимою, але твердою шкаралупою — не проб’єш. А всередині причаїлася м’яка, вразлива істота, зародок нової мене.

Якою людиною стане цей зародок — невідомо. Але ясно було одне: стару себе я поховала біля жертовного каменю, вилила кров’ю та кеном і відхрестилася.

Досить!

Згодом я звикла: до безсонних ночей, до годування за розкладом, до радості хоч інколи побачити дзеркало, коли мене змінювала Рита — на пів години, не більше. Більше я не могла собі дозволити не бачити дочку. Настільки вросла в неї, вжилася, втиснулася, що буквально відчувала нас єдиним цілим — нерозлучним та неподільним. Іноді намагалася дихати в унісон із Кірою, уявляючи, як стукіт наших сердець зливається в один ритмічний звук.

Знову звикла до будинку, від якого після повернення вивертало. До поглядів Лари, ніби вона причаїла злість на мене за дитину. До дивної поведінки Пилипа, який всіляко набивався до мене в друзі, старанно доглядав і напрошувався допомогти. До їхніх сварок із Ритою, які знехотя асоціювалися з неприємною сценою в кабінеті атлі.

А потім я плюнула на них — хай самі розбираються. У мене попереду серйозніші проблеми, про них треба думати. Втім, через місяць ці проблеми нагнали мене самі.

Кирило обережно постукав і, коли я впустила його, поцікавився, як я почуваюся. Після запевнень, що все гаразд, глянув серйозно:

— Завтра.

Мені не потрібні були пояснення. Серце забилося швидше, у голові зашуміло. Я зиркнула на сумку, що стояла в кутку — я не розпаковувала її, користуючись мінімумом одягу. Сиділа, як на пороховій бочці, чекаючи на день, коли доведеться піти.

Й ось він настав.

— Добре.

— Не передумала?

Я замотала головою.

— Ні.

— Я підтримаю тебе на нараді. — Кирило стиснув мою руку, і я вдячно усміхнулася.

— Дякую. Сподіваюся, скликати нараду не доведеться.

Цієї ночі я не спала зовсім — сиділа біля колиски й дивилася в одну точку. Перетворилася на пучок напружених нервів, здавалося, вибухну від будь-якого звуку чи дотику.

Другу половину ночі Кіра спала неспокійно, і я тримала її на руках, пересуваючись кімнатою і наспівуючи мотиви давно забутих колискових. Притискаючи до себе дочку, губилася в страхах і здогадах, будуючи різні варіанти результату завтрашнього дня.

І жоден із них не виявився вірним.

Вони повернулися удвох — Влад та Гліб. Увійшли в будинок атлі, мовчазні, помітно пошарпані та брудні. Одразу було видно: билися. Я навіть здивувалася, хоча, по суті, мала припустити, що вони можуть спробувати повбивати один одного. Принаймні Гліб.

У Гліба була звезена щока й безнадійно зіпсована куртка. Влад торкнувся розсіченої губи і скривився. Я навіть посміхнулася від зловтіхи, побачивши кров на його обличчі.

Але не могла не визнати, що зраділа.

Він усе ж повернув Гліба в плем’я — аура друга була чистою, цільною, і не скажеш, що зрікався.

Пилип, похнюпившись, стояв біля вікна. Нелегко, напевно, віддавати те, що вже вважав твоїм навіки, але в той момент мені було начхати. Зовсім інші думки народжувалися в голові, змінюючи одна одну.

Влад глянув на мене пронизливо, і відразу захотілося сховатися. Дихання збилося, щоки спалахнули, але погляд я не відвела — витримала. Гліб порівнявся зі мною, але в очі не глянув. Буркнув тільки:

— Потрібно поговорити.

— Глібе! — гукнув його Влад. Той завмер, і на обличчі застигла маска — напівстраху, напіврозпачу.

Чомусь стало страшно. І тоді я зрозуміла: нічого не буде добре. Згадався приємний незнайомець зі сну, і його слова — незрозумілі та лякаючі.

Там не було страшно. Але Влад повернувся, а з ним повернувся і жах.

— Я все добре пам’ятаю, — процідив Гліб і взяв мене за руку. Міцно стиснув — я мало не скрикнула — і потяг до моєї кімнати.

У голові промайнула думка, що Рита десь там, унизу з моєю дочкою. Разом з усіма атлі. Поруч із Владом.

Від цієї думки по шкірі поповз холод. Гліб втягнув мене всередину кімнати й зачинив двері з такою силою, що я навіть злякалася. Я хотіла вийти, але він перегородив шлях.

— Мені треба забрати звідти дочку! — різко сказала я.

— Нічого з нею не станеться. Там усі наші, розслабся.

— Що відбувається? — насторожено запитала я, не зводячи переляканого погляду з друга.

— Сядь.

— Не хочу я сідати…

— Сядь!

— Влад заразив тебе зарозумілістю та нахабством? — огризнулася я, але все-таки присіла в крісло. Гліб опустився біля моїх ніг, похнюпив голову. Зітхнув.

Я напружилася.

— Що трапилося?

— Куди зібралася? — Він кивнув на упаковану сумку в кутку.

— Ми ж домовились. Сьогодні ж поговорю з Владом, наполягатиму, вимагатиму, якщо знадобиться…

— Ні.

— Глібе, та що відбувається? — роздратовано спитала я, а потім здогадалася: — Влад щось сказав тобі?

Він кивнув.

— Що?

— Є таємниці, які не можна розкривати. — Подивився серйозно та трохи оцінювально. Так зазвичай дивляться на людину, яку бачать уперше. — Я присягнув глибинним кеном перед Первозданним. Це сильна клятва, Поліно. Порушу її — помру.

— Ти завжди кажеш, що в мене мізків немає, але зараз… Вірити Владу? Серйозно? Після того, як він…

— Він показав мені! — майже викрикнув Гліб, і в мене по шкірі поповзли неприємні мурашки. Потилицю обдало жаром і виникло відчуття невідворотності. Біди. — Він має таку здатність. Таке не можна вигадати. І знаєш… — Гліб відвів погляд. — Я вже сам починаю вірити в це ваше прокляття.

— Що він показав? — хрипко запитала я, не впізнаючи власний голос.

Він повернувся до мене. Блідий, змарнілий, наляканий хлопчик. Останній раз я бачила його таким біля осередку, коли із затиснутим у руці ножем він прийшов рятувати мене. Наодинці з навіженим убивцею, з яким ми змушені жити в одному будинку.

Чи ні?

Нині в очах Гліба не було рішучості. Ні каплі.

Він узяв мене за руку і видихнув:

— Ми всі помремо.