Зранку я прокинулася з твердим переконанням викинути думки про Влада з голови. Досить собі нерви тріпати. Не таке вже сильне це прокляття, щоб його не змогли побороти п’ятничні нічні пригоди з Вікою, робота та спілкування із симпатичними хлопцями.

Так, в останньому пункті я не дуже досягла успіху. Але сама винна. Залізла в панцир, сиджу самітницею в кімнаті, жалію себе. Досить! Наче він єдиний чоловік на світі. Треба нарешті і про себе подумати. У Влада своє життя, у мене — своє. Єдине, що нас об’єднує — плем’я, але із цим я можу змиритися. Сподіваюся, мисливці та чорнокнижники в минулому, і я зможу нормально жити. Раніше в мене непогано виходило.

Усе, вирішено: у ці ж вихідні завіюся з подругою до якогось нічного клубу!

Гарний настрій тривав аж до вихідних, і в п’ятницю ввечері, лягаючи спати, я вже передбачала прийдешні веселощі.

Веселощі розвіялися наступного ранку — я зрозуміла, що погуляти на вихідних мені не світить. Перше, що я побачила, розплющивши очі — сіре і змарніле обличчя Гліба, що сидів на моєму ліжку.

— Ти колись казала, що хочеш допомогти, — сказав він замість привітання. — Не хочу визнавати це, але… мені потрібна допомога.

Останні слова він видавив із себе мало не насильно.

Я сіла на ліжку, зазирнула йому в обличчя. Очі він старанно ховав, як і емоції, але здалося, що Гліб більш ніж засмучений.

— Що трапилося?

— Шалено хочу випити.

— Глібе! — обурилася я, але він підняв на мене сині очі, і я замовкла.

— Мама… померла сьогодні.

Ніколи не знала, що треба говорити в таких випадках. Банальне «співчуваю» здавалося чомусь недоречним, «мені дуже шкода» — недостатньо щирим.

Тому я просто його обійняла. Без слів. Розуміла, це мало допоможе, і він, мабуть, зараз усе сприймає з недовірою. Він завжди такий колючий, коли розмова заходить про те, що його насправді турбує. Тепер, швидше за все, він і зовсім панциром обросте.

Але Гліб несподівано обійняв мене у відповідь. Міцно притиснув до себе, уткнувшись носом у ключицю.

— Як це сталося? — обережно запитала я.

Він відсунувся, узяв мене за руку, потягнув на балкон.

Морозне повітря повністю розбудило, змусило зіщулитися. Сніг уже майже розтанув, і краєвид був досить похмурим.

Гліб підкурив, примружився і подивився в далечінь.

— Вона багато хворіла, — сказав, хоч я вже не чекала відповіді. — Рак.

— Вона не була атлі?

Він похитав головою, і я зрозуміла, що сказала дурницю. Звичайно, що не була. Інакше була б присутня, коли об’єднували плем’я, і жила б із нами в цьому будинку.

— Вона була з іншого племені. Коли з батьком… ну біологічним, не склалося, вона не схотіла йти, хоча її вождь був не проти. Не важливо.

— Вибач.

— Вона готувала мене, постійно говорила про хворобу… Лікарі також… Щоб я був готовий… Але хіба до такого можна підготуватися?

— Не можна, — погодилася я. — Якщо потрібна допомога…

Він відсторонився і дивно глянув на мене.

— Я думав, Вермунд тоді тебе вмовить. Чи було?

— Ти пхаєш носа не у свою справу, Ізмайлове, — відповіла я, але без злості. Позіхнула. — Нічого не було.

— Чого ж це?

— На твою думку, присутність Лари в його житті — не аргумент?

— Тобто, якби Домбровської не було, теоретично…

— Глібе, ну навіщо ці питання? А якби все було не так, а якби Земля була у формі млинця і трималася на спинах слонів… Що змінять усі ці «якщо»? Усе так, як є.

— Він розіб’є тобі серце, Поліно.

— Він уже розбив його. Давно. Тож це не новина.

Дивно, але говорити про це стало простіше. Наче все трапилося не зі мною і зовсім в іншій реальності. Зрештою, так воно й було. Усе, що пов’язане з атлі — білий аркуш. Чорний зошит я спалила давно.

— Мені треба в Коростень. Мама… жила там. Вона хотіла, щоб її поховали саме на тому цвинтарі. Поруч із батьком. — Він трохи помовчав, потім різко повернувся і запитав: — Поїдеш зі мною?

Я обійняла його.

— Звичайно.

Гліб сказав, ми їдемо на один день, а завтра надвечір повернемося. Коли я запитала, чи не хоче він, щоб хтось з атлі поїхав із нами, наприклад, Пилип, він відмовився.

— Йому начхати на неї. Усі її рідні та друзі далеко звідси, і єдиний, кому було діло, зараз… недоступний. Ні, будемо лише ми.

У вітальні зранку було жваво.

Кароліна вже освоїлася і реготала над фразою Пилипа, а він поблажливо усміхався. Лара та Влад стояли віддалік, біля вікна і про щось жваво говорили. Точніше, говорила захисниця, а Влад слухав і хмурився. Вона тримала його за рукав, і складалося враження, що якщо відпустить, він втече — таким незадоволеним був його погляд.

Я відвернулася. Не моє діло.

Влад же, навпаки, схоже, вирішив використати нашу появу, як можливість уникнути розмови зі своєю дівчиною. Негайно розвернувся і підійшов. Гліб насупився, але в нього задзвонив телефон, і він відійшов убік.

— Зібралася погуляти? — Влад усміхнувся, поплескав мене по плечу. Взагалі після тієї розмови в кабінеті в день приїзду Кароліни він поводився дивно. Постійно цікавився, чи все в мене добре, чи всього вистачає. Може, і справді, боявся, що мені цегла на голову впаде.

Я воліла не думати про смерть і сприймала Кароліну, як ще одного члена атлі. Вона була мила, приємна й товариська. Без натяку на пиху, що тішило.

— Ми з Глібом їдемо, — відповіла я і додала: — В Коростень.

Влад посерйознішав, насупився і, мабуть, чекав пояснень.

— Його мама померла сьогодні…

— Ольга мертва?

— Гліб каже, вона хворіла.

Він підозріло примружився.

— Чому саме ти їдеш?

— Він попросив.

— Міг би взяти із собою Макарова. Вони, здається, дружили, коли хотіли скинути мене.

Відповісти мені не дали. Гліб хазяйновито обійняв мене за плечі та подивився на Влада.

— Здається, на тебе чекає захисниця, — сказав він із викликом.

Я приготувалася до сутички, навіть намітила план гасіння «пожежі», але Влад не сварився. Його обличчя пом’якшало, стало співчутливим. Неприкриті емоції чи гра? Його завжди складно зрозуміти.

— Мені шкода, Глібе, — м’яко промовив Влад.

Гліб насупився, помовчав кілька секунд, роздивляючись підлогу, а потім підняв погляд і запитав:

— То ти не проти, якщо ми поїдемо?

Не люблю їхні поєдинки поглядів. Особливо коли стоїш близько. Здається, що зараз вибухне бомба, і тебе відкине ударною хвилею. Я згадала, як у минулу їхню сутичку Влад силою думки шпурнув Гліба через усю вітальню. Непрохані мурашки заповзли під кофту і змусили зіщулитися.

Але цього разу Влад здався швидко.

— Звичайно. Якщо тобі щось потрібно…

— Нічого не треба! — відрізав Гліб та потягнув мене до виходу.

— Поліно!

Я повернулась. Зелені очі дивилися пильно й недобре.

— Не будуй планів на завтрашній вечір.

— Чому? — обережно запитала я.

— Ми вирушимо на полювання.

Він розвернувся і пішов геть.

— Достав! — роздратовано промовив Гліб. — Ходімо.

— Що Влад мав на увазі, коли говорив про полювання? — запитала я, приймаючи з його рук шолом. Їхати на мотоциклі в таку погоду небезпечно, але я не стала заперечувати. Зараз хотілося підтримати Гліба у всьому.

— А Пилип хіба не показував тобі? — здивовано спитав він.

— Що саме?

— Кого, — виправив він. — Ясновидця.

Я похитала головою.

— Що ж, тоді тобі продемонструє найвищий пілотаж сам його величність вождь.

Мені не сподобалися ці слова, але більше спитати я не встигла. Довелося вдягати шолом і сідати на мотоцикл.

Будинок Ольги виявився не таким великим, як наш, але просторим. Двоповерховий, із цокольним поверхом та величезною верандою, зустрів нас неприродною тишею та спокоєм. У світлі останніх подій це було й не дивно — тепер у ньому ніхто не житиме. Я інстинктивно намацала долоню Гліба. Уявляю, як йому важко перебувати тут.

Мені стало незрозуміло сумно, але я придушила це в собі. Зараз я потрібна йому.

Всередині світлої вітальні було трохи пустельно, і наші кроки луною відбивалися від обшитих деревом стін. Гліб зупинився, заплющив очі, втягнув носом повітря.

— Я так рідко тут бував…

— Не починай, — ласкаво, але твердо обірвала я. — Ти не винен.

Він кивнув і зачинив за нами двері.

— Завтра її тіло привезуть, щоби… Ну, ти знаєш.

Я кивнула.

— Після поховання зберемося тут. Буде декілька її сусідів, я замовив якусь їжу в ресторані. Нічого особливого, просто…

— Все буде гаразд. Я з тобою.

— Дякую.

У кутку причаївся величезний камін, прикрашений гарною ліпниною. Гліб спритно склав дрова, чиркнув сірником, і за кілька хвилин кімнату наповнив затишний тріск дров.

Сидячи навпочіпки, він повернувся і винувато усміхнувся.

— Тут холодно, але надвечір будинок нагріється. Змерзла?

Я похитала головою.

— Мені треба подзвонити. Щодо похорону… усіх цих… процедур. — Він насупився та опустив очі.

— Я можу допомогти?

— На кухні, ліворуч від входу, посуд. Ще якісь бокали, стакани… що ще треба… Я не знаю. На другому поверсі в спальні комод, там Якісь скатертини...

— Я знайду, — запевнила я.

Посуд я ретельно вимила та протерла рушником. Підготувала необхідну кількість тарілок, бокалів та стаканів. Знайшла виделки та ложки в шухляді стола.

Гліб витягнув на середину вітальні великий стіл, розставив стільці.

На другому поверсі було чотири спальні та ванна кімната. Одну кімнату, як я зрозуміла, займала мати Гліба, інші виглядали закинутими.

У кімнаті Ольги було затишно. Меблі — недорогі та трохи застарілі — зовсім не псували картину. У кутку стояло ліжко, накрите великим в’язаним пледом, навпроти — тумбочка з телевізором, поруч — комод із червоного дерева з хитромудрими малюнками на ящиках. На комоді кілька фотографій.

Я взяла одну з них, придивилася, погладжуючи чорно-білий знімок великим пальцем.

Хлопчик років дванадцяти на пляжі тримає в руках величезну черепашку та усміхається. Так, у Гліба вже тоді був властивий лише йому шарм. На іншій фотографії він уже старший — підліток, одягнений у джинсову куртку. Серйозне обличчя, ні натяку на веселощі. На останньому фото він уже дорослий, хмуриться, наче злиться на весь світ. Знайомий мені Гліб.

Поруч ще одне фото в старовинній рамці. На ньому зображена пара — чоловік та жінка. Волосся в Гліба було мамине. Вона чимось нагадала мені Лару — статна, темноволоса й дуже вродлива.

— Гарна, правда? — Гліб підкрався непомітно, і я мимоволі підстрибнула. — Вибач.

— Гарна, — погодилася я. — Ти дуже схожий на неї.

— Це комплімент?

— Це правда.

— Вже вечір. А ми ще нічого не їли. — Він різко змінив тему, проводячи пальцем по відполірованій поверхні комода.

Я подивилася у вікно і здивувалася — дивно, я навіть не помітила, як стемніло.

— Я замовив нам піцу, якщо ти не проти, — додав він, і я кивнула.

— Чудово.

Вечеряли ми на підлозі перед каміном. Дивно, що в атлі я ніколи не дозволяла собі такого — посидіти перед вогнем на пледі з бутербродом та чашкою ароматного чаю. Там я не могла повністю розслабитися, постійно відчувала чиїсь погляди, що оцінюють. Розслабитися було приємно. Я лягла, спираючись на лікоть, подивилася на вогонь.

Цікавість у мені перемогла збентеження, і я запитала:

— Давно ви з Владом посварилися?

Гліб напружився, наче питання застигло його зненацька, відвернувся і помовчав близько хвилини. Потім, коли я вже не чекала відповіді, відповів:

— Мені було сімнадцять.

— Через що?

— Через дівчину. — Він іронічно посміхнувся. — Ми зустрічалися. Він її звабив, а потім покинув. Мабуть, хотів помститися мені за одну фразу… Не має значення, коротше.

— Якою вона була?

Гліб знизав плечима.

— Звичайною. Вродливою, безперечно, але звичайною. Її звали Юліана, якщо тобі цікаво.

— Вибач, я не мала лізти.

Я відчула себе шпигуном на чужій території. Небажаним гостем у його памʼяті.

Гліб труснув головою.

— Нормально все. Забий. Ти ж хочеш знати, чому я ненавиджу Влада?

Я обережно кивнула, боячись потривожити сумні спогади. Але Гліб заговорив сам:

— Її немає, Поліно. А з ним я мушу жити в одному будинку. Він був моїм найкращим другом, можеш це уявити? Тоді я ще вірив у дружбу. Ідіот! Є люди та їхні потреби, от і все.

— Ні, — твердо сказала я. У горлі пекло, наче я проковтнула стручок червоного перцю. — Мені хотілося б бути тобі другом.

Він різко підвівся, посміхнувся. Не так, як завжди — зло, відгороджуючи, стаючи тим колючим хлопцем, який часто відпускав жарти у вітальні.

— Ти була поруч сьогодні, і я вдячний, але щоб стати другом… для цього потрібні роки.

— У вас із Владом були роки, і що з того? — роздратовано спитала я і сіла. Повіяло холодом, попри жар від каміна, і я мимоволі зіщулилася, кутаючись у вовняну кофту.

Гліб здивовано завмер.

— Ти маєш рацію. Виходить, навіть це не аргумент.

— Я не зраджу тебе, — сказала я майже пошепки й тут же прикусила язика. Усі ці спроби влізти в душу я ненавиділа, а сама туди ж!

Гліб підвівся, підкинув дрова у вогонь, сів поруч — так близько, що торкався мене ліктем. Повернув голову і сказав серйозно:

— А може, я не хочу, щоби ти була другом. Хто завгодно, тільки не ти.

Я надто пізно зрозуміла, що він задумав. Через секунду Гліб уже цілував мене, міцно обхопивши потилицю долонею. Спочатку я розгубилася, не розуміючи, як на все це реагувати, а потім м’яко спробувала відштовхнути його. Він відсторонився, подивився впритул — жадібно, вимогливо і водночас із якимось німим проханням. Притис до себе і видихнув у вухо:

— Тільки не ти…

— Глібе…

— Не кажи нічого, — не випускаючи мене з обіймів, перебив він. — Я знаю, що ти скажеш.

Я замовкла, розгубившись остаточно, не розуміючи, як маю поводитися. Не хотілося його ображати, але брехати я теж не збиралася.

І не довелося — він різко випустив мене та відвернувся. Настрій Гліба змінювався настільки стрімко, що я не встигала стежити за сплесками та спадами активності.

— І тебе він у мене забрав, — сказав він з образою.

Я похитала головою, насупилась.

— Він не міг мене в тебе забрати. Я ніколи не була твоєю.

Я подумала про те, що на цьому тижні буквально мріяла налагодити особисте життя. Така удача — симпатичний, цікавий чоловік буквально зізнався, що небайдужий до мене, а в мене ступор якийсь, і перед очима обличчя Влада.

— Правильно, — він знову повернувся до мене. — Я тобі гидкий?

— Із чого ти взяв? Хіба я казала колись…

— Ти перервала поцілунок лише тому, що не хотіла мене обманювати?

— Так.

— Тоді я хочу бути обманутим. На сьогодні.

Я спробувала заперечити, але він закрив мені рота долонею і заговорив — плутано, збуджено, ковтаючи закінчення фраз. В очі не дивився, мабуть, так було легше.

— Я так довго нічого не відчував. Але там, у квартирі Макарова, коли ти налякалася… я не знаю… ніби щось усередині в мене піднялося, заворушилося… неприємне… живе. Я зненавидів Вермунда ще більше. За те, що він зробив із тобою. Так зненавидів, що захотілося вбити! І я був готовий, віриш? — Гірка посмішка змінилася злістю — емоції, як декорації в театрі, миготіли так швидко, що я не встигала за ними стежити. — А потім біля осередку я зрозумів, що ти все ще… Не розумію тільки, чому? Чому, Поліно?

— Не знаю… — прошепотіла я, коли він прибрав долоню, спантеличена його несподіваною палкістю. — Прокляття…

— Маячня! — Він майже кричав, ніби що голосніше скаже, то швидше до мене дійде. А потім, трохи заспокоївшись, додав уже тихіше: — Його не існує.

Видихнув, подивився спідлоба.

— Це не моя справа, але якщо ти назвалася другом… Ти просто не можеш циклитися так довго!

— Думаєш, мені хочеться?! — вибухнула я. — Думаєш, я не намагаюся забути? Але це трохи складно. Нагадати? Ми живемо в одному будинку, бачимося щодня! А всі ці розповіді про маму… їхнє минуле з Олександром. Про десятки таких самих провидиць, як і я. Думаєш, мені легко?

Я важко дихала, образа пульсом стукала в скронях, плутала думки.

— Я втомилася… — видихнула я і відвернулася. — Просто хочу спокійно жити.

Тепла долоня лягла мені на спину, обережно погладила.

— Вибач. Я був не правий.

Я замотала головою, судомно стираючи гарячі сльози.

— Ні, ти маєш рацію. У всьому.

— Ти дуже подобаєшся мені, Поліно. — Гліб розгорнув мене до себе, дбайливо витер рештки сліз. — Знаєш, коли востаннє я говорив це дівчині?

Я похитала головою, і він усміхнувся.

— Я і сам не пам’ятаю. — Помовчав трохи, дивлячись на вогонь. — Я не вмію показувати, що відчуваю, але можу сказати… — Сині очі подивилися з надією, навіть із благанням. — Я дуже хочу, щоб ти обдурила мене сьогодні. На одну ніч.

У мені щось надломилося і розлилося жаром у грудній клітці. Не розуміючи, що творю, я підняла руку й погладила його по щоці. Не має значення, що там, за цими стінами. Завтра думатиму, втім, як завжди. Але тоді я навіть не сумнівалася в тому, що роблю.

Напевно, нам усім іноді хочеться бути ошуканими.