Темрява не дає розглянути обличчя, але я знаю, що він хоче зробити. Бачу відблиск свічки на металевій поверхні ритуального ножа. Непідробний страх — усвідомлення беззахисності та близькості смерті — розтікається по тілу зрадливою слабкістю.

Він підходить ближче. Людина без обличчя — наче у фільмі з дитинства. Холодний, лячний. Йому потрібне одне — моя кров. Еліксир всемогутності…

Дотик сильних пальців, секундний біль. Я терплю, бо хочу дізнатися. Зрозуміти, що із цього правда.

Зап’ястя покриваються червоним та липким. Мені вже не боляче — всередині прокинулася байдужість. Якщо не можна уникнути, треба змиритися.

Скоритися долі… Чому я не розуміла цього раніше? Так легше, правильніше…

Кров повільно витікає, а голова заповнюється спокоєм. Мені вже байдуже, у кого в руках ніж…

— Маячня! — Розлючений голос прориває байдужість, і я здригаюся. Гліб сердиться, трясе за плечі. Звідки він тут? — Думаєш, я зробив це даремно?

Я прокинулася і відразу скривилася — тіло боліло, немов я брала участь у боксерському поєдинку, і мене відправили прямо в нокаут. Горло палало вогнем, губи розтріскалися, а голова свинцевою кулею прилипла до подушки. Здалеку я почула свій стогін.

— Тихіше, — пролунав звідкись ніжний жіночий голос. — Випий.

Мені підсунули кухоль із водою, і я зробила кілька жадібних ковтків.

Вода! Завжди, завжди цінуватиму воду! А ще цивілізацію. Повернуся додому й розцілую стіни у ванній, обійму м’яке та затишне ліжко, годину примірятиму джинси.

Якщо повернусь.

— Як почуваєшся? — У полі зору з’явилася русява жінка років тридцяти. — Говорити можеш?

Я підвелася на ліктях, озирнулася. Світла кімната, засклене вікно, прикрите кремовою фіранкою, у яке яскраво світило сонце. Біля вікна — стіл, на якому воскова свічка обпливла в масивному бронзовому свічнику. Відчуття затишку посилилося тим, що кімната була схожа на звичне житло в кевейні.

Як же хочеться додому!

Події минулого дня поступово спливали в пам’яті: ось я біжу лісом, повертаю до полів, падаю без сил. Вершники вдалині, я знову мчуся, падаю. А потім бачу Влада…

— Де я? — спитала сиплим голосом, насторожено дивлячись на незнайомку.

— В гостях. — Вона присіла поряд, погладила по руці. — Тобі тут ніхто не завдасть шкоди, Лею.

Ненависне ім’я різонуло слух, і я мимоволі здригнулася, але жінка усміхнулася і трохи стиснула мою долоню. Очі добро примружилися, ніби вона жаліла мене.

— Знаю. Ритуал вигнання Дев’яти, — сказала вона м’яко. — Орм для цього заманив тебе в хельзу?

Я обережно кивнула.

— Він полював на мене тридцять років, — серйозно сказала вона. — Нічого не бійся. Тут тобі не завдадуть шкоди.

— Ви — провидиця?

— Була нею за життя. Мене звуть Уна.

Вона встала, поправила мені ковдру, погладила волосся. Від несподіваного піклування в грудях розлилося тепло, і я відчула, як сльозинка скотилася на подушку.

Напевно, я просто не чекала на турботу в хельзі. Чужий світ виявився жорстоким, різким, проникливим. Пригнічувало все: незвичне місце, закони, порядки, новина про те, навіщо мене заманили сюди… Це занадто для мене.

Навіть той, кому я тут довіряла, постійно брехав. З першого дня. Як знати, навіщо Інгвар відпустив мене, які цілі переслідував. Нікому не можна вірити, навіть цій лагідній жінці. Пам’ятай про це, Поліно. Нікому, окрім Влада. Втім, йому також довіряти на варто.

— Відпочинь, я приготую поїсти.

Уна вже збиралася піти, але я схопила її за руку.

— Чоловік, який знайшов мене… — Я замовкла.

Адже я і не пам’ятаю нічого, по суті. У маренні могло здатися все, що завгодно, а Влада я підсвідомо чекала побачити. Колишній вигляд тут майже ніхто не зберігає. А може, Влад пам’ятає, як виглядав у кевейні? Може, він пам’ятає мене?

— Кому він служить?

Жінка посміхнулася.

— Нікому. Дуже давно Вестар збунтувався проти Орма і звільнив схід.

Уна обережно вивільнилася і вийшла, а я дивилася в стелю.

Вестар. Ну, звичайно, той бунтівник!

Потрібно спробувати привести знання про цей світ до спільного знаменника.

Отже, Інгвара послав за мною Орм, свідомо знаючи, що я провидиця. Чи він не знав? Відправити воїна в кевейн у випадкове плем’я — це ткнути пальцем у небо, адже, якщо вірити літописам Пилипа, провидиці народжуються не в кожному племені, і це радше рідкість, ніж закономірність.

Тобто Орм знав про атлі. А знати він міг, тільки якщо…

Так стоп! Невідомо, скільки триває війна між сходом та заходом у хельзі. Влад не з нами вже пів року, отже, тут минуло достатньо часу. Чи може Вестар бути Владом, чи це просто збіг? У збіги я не вірила.

Якщо припустити, що Вестар — це Влад, й Орм якимось чином дізнався про атлі…

Клубок якийсь нелогічний. І помста у вигляді принесення в жертву колишньої провидиці ворога — надто банальна. У чарівному саду палацу Орм здався мені розважливим, а не імпульсивним.

І якщо Вестар не Влад, навіщо врятував мене? Адже Уна знає, що я провидиця. А раптом у його володіннях теж є той, кому потрібна міфічна всемогутність? Що, якщо він сам?

Так, тільки от Уна жива!

Ясно одне: мені потрібно побачити Вестара, поговорити з ним, а потім вирішувати, що робити.

Я обережно встала, скривилася від болю, оглянула себе. Синці, втома, але нічого критичного. Тільки одяг, що дала Інга, зіпсований безповоротно — де-не-де розірваний на шматки, а десь вимащений пилом. А мій одяг із кевейну залишилася в будинку Інгвара.

Потрібно вибиратися з хельзи — надто екстремальні пригоди для звичайної хижачки.

Я відчинила вікно.

Переді мною зеленим океаном розлилася долина. Дивного відтінку трава вкривала пагорби, недалеко відблискувало широке озеро, оточене розлогими вербами. Невеликі будівлі зліва нагадували будинки в районі мого дитинства — червоні дахи, маленькі верандочки, городи та квітники. На одному з них поралася жінка в блакитній хустці. Розігнувши втомлену спину, вона потерла поперек і подивилася в далечінь, притуливши долоню до чола.

Так ось ти яка, хельза! Не тільки пустеля, похмурий ліс та безкраї степи.

Долина заворожила, і я впіймала себе на тому, що усміхаюся, дивлячись на мальовничу картину.

— Тут справді гарно. — Уна поставила на стіл тарілку, і м’ясний запах заповнив кімнату, викликаючи рясне слиновиділення.

— Так, — погодилася я.

Усе, чого хотілося зараз — поїсти та знову заснути. Набратися сил для повернення. Якщо відпустять.

Ця думка не видалася райдужною. Хто знає, що потрібно від мене східному правителю, якщо він, звісно, не Влад. Безперечно, необхідно поговорити з Вестаром і розставити, нарешті, усі крапки над «i».

— Я принесла воду, щоб ти змогла помитися, та одяг, — сказала Уна. — Твоє вбрання зіпсоване.

— Я — полонянка?

Я вирішила промацати ґрунт. Можливо, Уна, як і Інга, лише прислужниця, але раптом вона щось знає. Натякала ж, що мені нічого не загрожує.

— Що ти?! — Вона сплеснула руками. — Ти з кевейну, і Вестар розгубився, що з тобою робити.

— Ти його дружина?

Чомусь одразу виникла ця думка. Кольнула й підкинула спогади про останню розмову з Владом. Він пропонував мені вінчання. Прикро буде, якщо він у хельзі знайшов собі іншу.

Чорт, про що ти взагалі думаєш, Поліно?

Уна кивнула й чомусь опустила очі. Соромиться? Чи це такі характери в хельинок дивні? Втім, з’ясовувати не дуже хотілося. Я сподівалася, що виберусь і більше ніколи не потраплю в хельзу.

— Мені треба поговорити з Вестаром, — сказала твердо. — Втомилася від невизначеності.

— Вимийся і попоїш. Він чекає на тебе в саду.

Який там їсти — після її слів апетит пропав геть-чисто. Я роздяглася і швидко викупалася, із задоволенням виявляючи, що почуваюся набагато краще. Вбрання Уни виявилося шовковим, але майже цнотливим, чому я невимовно зраділа — усе ж в напівпрозорому одязі почуваєшся зовсім беззахисною.

Я змусила себе з’їсти все, що лежало на тарілці — мʼясну котлету, щось схоже на горох, тільки сірого кольору й зелень. Горох на смак нічим не відрізнявся від свого родича в кевейні, а листя салату пікантно гірчили. Цікаво, які дива творять із людиною ванна, чистий одяг та смачна їжа — через пів години я була сповнена енергії та ентузіазму.

Вестар стояв спиною до входу, скріпивши руки в замок за спиною, і дивився в далечінь. Одягнений зовсім по-людськи, прийнявши знайому позу, викликав болючі спогади. Не про атлі, ні. Про той час, коли я була ще зовсім дівчиськом і мчала на побачення з Владом.

Блакитна гладь озера, мов дзеркало, відбивала хмари, що плавно пливли по небу. Верби завмерли в поклоні, немов молилися невидимому божеству, і навіть вітер не наважувався поворухнути ні листочка. У повітрі розлився дивовижний спокій.

Чи то з волі випадку, чи почувши кроки, правитель сходу повернувся до мене. Неймовірна схожість — це не може бути збігом. Я в них просто не вірила, особливо після того, що сталося.

— Лею, — привітався він і схилив голову набік.

— Ти… ви Вестар, правда?

Я розгубилася. Не знала, як звертатися до нього, як поставити це питання. Чи варто його ставити зараз, чи дочекатися, поки він сам скаже?

— Так, — підтвердив він. — Прогуляймося.

Не чекаючи мене, Вестар пішов до води, а я попрямувала за ним.

Поблизу озеро виявилося надзвичайно прозорим — здавалося, я можу порахувати піщинки на дні. Яскраво-червоні водорості плавно гойдалися з боку в бік, а між ними шастали сріблясті рибки.

— Схід мені подобається більше, — вирвалось у мене.

Вестар усміхнувся і відповів:

— Хельза непередбачувана для живих. Важко провести сюди хижака, тим більше проти волі.

Я опустила очі. Час відкривати карти, хоч навряд чи я вміла добре блефувати. Та й у людях розбиралася погано. Але, кажуть, усвідомлення проблеми — початок її вирішення.

— Я прийшла сюди добровільно, — сказала я тихо.

Вестар нічим не видав себе — ні поглядом, ні словом, ні усмішкою. Слухав уважно, але цікавості до мене, схоже, не виявляв. І я вирішила йти ва-банк. Тікати нікуди, виживати в хельзі я не вмію і навряд чи зможу якось вплинути на правителя сходу, якщо той захоче взяти мою кров для жертвопринесення. Але якщо пощастить, усе ж таки знайду те, навіщо прийшла.

— Вождь атлі… хворий. Він не приходить до тями, і я подумала, що він у хельзі. Один із воїнів Орма і справді прийшов у кевейн за провидицею, але сюди я вирушила з доброї волі.

— Вождь атлі? — задумливо перепитав він. Вестар дивився в далечінь, ніби не хотів показувати мені емоцій. — Його звуть Влад, чи не так?

— Так, — відповіла я, і голос здригнувся.

— Як тебе звати? Я маю на увазі, у кевейні.

— Поліна.

Вестар опустив очі та, здавалося, повністю пішов у себе. Я стояла, завмерши, в очікуванні реакції, уже майже переконана в тому, що мала рацію. Ось він — поруч, тільки руку простягни. Живе собі, править. Одружився.

Абсолютно чужа людина.

Усе ж смерть розділяє, і навіть сильне прокляття не в змозі подолати цю межу. Наприклад, я поряд із Вестаром не відчувала того, до чого звикла, попри схожу зовнішність та звички. Напевно, в’язкий портал у хельзу фільтрує почуття.

— Даремно я прийшла… — прошепотіла я, намагаючись проковтнути гіркоту. Відчуттів нуль — лише втома та сором. Набагато було краще там, біля ліжка Влада в лікарні, де складалося враження, що він просто спить. Я могла годинами просто дивитися йому в обличчя, тримати за руку. А цю людину я і назвати Владом не можу.

— Складно знайти хижака в хельзі, Поліно, — серйозно сказав Вестар.

— Але не неможливо.

Він важко зітхнув, похитав головою.

— Якщо Влад у моїх володіннях, я допоможу, але якщо він прислужник Орма, то навіть я безсилий.

— Тобто… — здивувалася я. — Ти… ви не Влад?!

Він подивився на мене так, ніби я сказала найбільшу дурницю у світі.

— Звичайно ж, ні! Ти зовсім рахувати не вмієш? Я в хельзі кілька тисяч років.

— Ви такий схожий на нього.

— Це трапляється інколи, — ухильно відповів Вестар і відвів погляд. — В хельзі не місце живим.

— На мене однаково полюватимуть, чи не так? — гірко запитала я. — Що в хельзі, що в кевейні. Ті, кому потрібна кров провидиці для ритуалу.

— Я впускав налі, — спокійно сказав Вестрар. — Сімох. Думав, знайду свою Лею, і стану тим, про кого складатимуть легенди. Нехай навіть у хельзі. А коли знайшов, то просто не зміг.

— Чому? Тобто, я хочу сказати, адже Уна теж має кен провидиці. Нізащо не повірю, що у вас прокинулося співчуття.

— Боги з тобою! — Він задерикувато засміявся, а потім знову посерйознішав, нахилився і сказав тихіше: — Просто воно все ще володіє нами, Поліно.

— Воно?

— Прокляття. Хіба ти не тому тут?

На мене наче відро холодної води вилили. Я немов впала в прірву і зрозуміла, що триматися нема за що, але однаково продовжувала хапатися за повітря.

— Ви були там… — сказала я, трохи відійшовши від шоку. — І якщо я правильно розрахувала час, ви… його батько. Олександр, чи не так?

Вестар глянув на мене поблажливо й кивнув.

— А ти не безнадійна.

— Уна — моя мати. — Я підняла очі на хельїна. — Вона… вона знає?

— Уна пам’ятає минуле, якщо ти про це. Але хто ти, вона не знає. Ти ж щойно розповіла мені.

Повіяв вітер, і поверхня озера зарябіла, почала рухатися, зруйнувавши ілюзію дзеркальності.

Нерозумно було думати, що похід у хельзу нічого не принесе. Але замість очікуваної радості я відчула бажання піти з дому Вестара. Чомусь знала, що нові відкриття зовсім не сподобаються мені.

— Чому ви пам’ятаєте все? — спитала я тихо.

— Ще один побічний ефект прокляття, — відповів Вестар. — Але тут ми з Уною знайшли спокій — у кевейні його не було. Коли вона з’явилася в хельзі — налякана, слабка, я хотів провести ритуал. Але потім я почав згадувати. Її, наше життя. А вона згадала мене. — Він трохи помовчав. — Якщо зустрінеш Влада в хельзі, він впізнає тебе, тому твій прихід почасти не такий безнадійний.

— Почасти?

— Звідси не хочеться йти. У хельзі спокійніше, особливо якщо врахувати ваше становище. Місцеве життя пом’якшує вплив прокляття. Якщо він такий, яким був я, Влад не повернеться до кевейну.

На обличчі хельїна відбилася жалість. Напевно, я сама винна, якщо всі вони жаліють мене. Авжеж, що може бути безглуздішим, ніж прийти в невідомий небезпечний світ, сподіваючись повернути людину, яка давно про тебе забула?

Прокляття — виправдання, звичайно, але що принесло мені відвідування хельзи? Знання того, що будь-якої миті кожен хижак, який впустив налі, може спокуситися моєю триклятою кров’ю? Розуміння, що прокляття не зникне навіть після смерті, і я змушена буду завжди відчувати тяжіння до того, кого повинна ненавидіти?

Подальше існування не здавалося мені радісним ні в хельзі, ні в кевейні. Наші світи однаково небезпечні, але цей хоч не маскується під звичний та затишний.

Я кивнула.

— Добре. Ви можете допомогти мені повернутися додому? Лише мешканець хельзи здатний зробити портал.

— Я виведу тебе, — пообіцяв Вестар.

Я підвелася, підійшла до води, зачерпнула долонею. Вона виявилася напрочуд теплою, і я, не роздумуючи, увійшла в озеро. Плисти було приємно, хвилі розслабляли, я просто лягла на спину й заплющила очі.

У хельзі спокійно, але мій будинок у кевейні. Там моя сестра, Гліб і життя, яке, попри все, я люблю. А отже, настав час повертатися.

Якщо нічого не можеш змінити, потрібно це прийняти.

Шовк намок і прилип до тіла, але мені було байдуже. Яка різниця, що на тобі, якщо значення має лише кен? Хоч голою вийди, хоч у паранджі, будь-хто з хижаків зверне увагу. Цікаво, чому саме в провидиць так? Або це в мене — я ж не читала ні про що подібне в літописах.

Коли я вийшла з води, Вестара вже не було. Взагалі здавалося, що його житло ніхто не охороняє — всюди панувала тиша та спокій, як у монастирі. Але я більше не вірила ні очам, ні вухам. Потрібно слухати інтуїцію, а вона казала, що проникнути в замок владики сходу не так просто.

Непросто, це так. Але неможливо.

Сильна долоня затиснула мені рота, і хтось потягнув мене за широку мармурову колону — углиб тінистого саду. Переляк цього разу трансформувався в рішучість, я вивернулася і із силою вкусила викрадача за руку.

— Чорт, Лею, ти, як та дика кішка! — ображено прошипів викрадач і випустив мене. — Боляче ж.

— Інгвар? — Я здивовано дивилася на хельїна. — Якого біса ти робиш на сході?

— Ось як ти зустрічаєш рятівника, — ображено пробурчав він. — Між іншим, оминути охорону Вестара не так просто. — Він оглянув мене. — Ти вся мокра.

— Купалася в озері, — незворушно відповіла я. — Тільки ось найменше я хочу, щоб ти мене рятував. Адже саме ти привів мене в хельзу для жертвопринесення.

— Але ти досі жива. До того ж прийшла сюди добровільно. — Він іронічно посміхнувся і схилив голову набік. — Знаєш, цей одяг нічого не приховує…

— Твої непристойні натяки зайві! — зло сказала я, але Інгвар прикрив мені рот долонею і озирнувся перевірити, чи ніхто нас не бачить. Потім наполегливо підштовхнув глибше в зарості, звідки зовсім не видно замку, та й сонячне світло не проникає. Крони дерев зімкнулися в нас над головами, занурюючи в сутінки та тишу.

Відчувши спиною шорстку кору дерева, я скривилася від неприємних відчуттів. Тіло рішуче не хотіло миритися з відсутністю зручностей та грубим поводженням хельїна.

Дивно, але я його не боялася. Чи то вираз обличчя Інгвара, чи то впевненість, що я зможу покликати на допомогу в разі лиха, розкріпачили, додали сміливості. Щось знайоме, але давно забуте ворухнулося у свідомості. Думки завмерли, залишилася одна, і цілком певна.

Інгвар прибрав руку, провів долонею по моїй щоці.

— Лея…

Ні-ні, то нечесно! Це не ті правила, за якими мені хочеться грати. І ця гра дурна, як, втім, і я.

— Дідько!

Я вивільнилася, відійшла на безпечну, як мені здавалося, відстань, заплющила очі. Відповідь завжди на поверхні. Завжди.

— Не треба було нікого шукати.

— Я казав тобі, — незворушно відповів хельїн.

— Але головного не сказав. — Я повернулася до нього, стиснула руки в кулаки. Прикро було знову опинитися в дурнях. Цікаво, я колись його переграю?

— Ти сама прийшла.

— Я шукала тебе, а ти привів мене на смерть! — вигукнула я, не переймаючись тим, що нас почують. — Дивився б, як твій правитель розріже мені на клапті, і кров витече, а я помру. Він здобув би могутність, а ти — свободу.

Я істерично засміялася, піднявши обличчя до неба, але неба не побачила. Щільний шар листя приховував його, і воно сердито зашуміло під натиском вітру, наче розділяючи зі мною образу й розчарування.

— Тільки ось ти не знайдеш свободи, — з гіркотою видавила я, намагаючись придушити істерику.

Чому я дивуюсь? Він завжди був таким, і якби не прокляття, я б зрозуміла це давно. Прокляття плутає карти, збиває з правильної дороги, змушує робити те, чого жодна розумна людина не зробить ніколи. Я посміхнулась. Він розумів не гірше, можливо, навіть планував усе із самого початку.

— Варто почекати, Владе. Приходь у кевейн, коли будеш готовий, і ризикни.

— Про що ти говориш? — Обличчя Інгвара стало серйозним, очі примружилися і дивилися хижо.

Я знизала плечима.

— Я не воїтелька. Не захисниця. Я не маю особливих талантів, щоб дати відсіч такому, як ти, — сказала тихо. — Тому ти маєш шанс. Вижени восьмого, повертайся і проведи ритуал. У результаті здобудеш два в одному: бажану силу і звільнення від прокляття. Адже саме цього ти хочеш, правда? Вб’єш мене й покінчиш із чортовим потягом!

— Не треба істерик, — зовсім знайомо сказав він і відвернувся. — Я не розумію жодного слова.

— І про прокляття нічого не знаєш? І про налі? Адже ти за цим прийшов у кевейн, чи не так?

— Я прийшов за тобою, бо Орм послав мене! — Інгвар швидко наблизився, грубо схопив за плечі. Так, з ніжністю в хельзі явні проблеми. — Я пам’ятав провидицю зі свого племені, пам’ятав місце. Але про те, що ти говориш, уперше чую.

Я замотала головою, сльози обпалили шкіру. Усередині немов граната, у якої висмикнули чеку — ось-ось взірветься. І нерви напружені до краю, а я гублюсь між бажанням обійняти та врізати йому.

— Поліно. — Голос Інгвара став лагідним, майже рідним. Таким, який я пам’ятала. Ні, це все ілюзія — гра уяву. — Подивися на мене.

Огрубіла від вітру шкіра, смаглява, понівечена шрамами.

Скільки ж ти бився? Скількох вбив? Зовсім інший і водночас знайомий. Як я могла не помітити одразу, не зрозуміти?

— Поруч із тобою я згадую, і спогади мені не подобаються. Тобі не можна повертатись у кевейн.

Я засміялася йому в обличчя.

— Ось як? Чому? Через Орма? — із сарказмом запитала я.

— Орм тут ні до чого. І налі. У кевейні на тебе чекає зло.

— Дуже пафосно та дуже по-твоєму — налякати мене, щоб я довірилася. Не вийде, Владе. Чи краще називати тебе Інгваром?

— У тебе мало шансів уберегтися навіть у хельзі, але тут вони хоча б є.

— Вберегтися від кого? Від тих, хто хоче випустити мені кров? Так тут я зустріла їх набагато більше, ніж у кевейні.

Інгвар розлютився. Струснув мене, і видихнув в обличчя:

— Ти дурна, навіжена жінка! Я не маю часу сперечатися. Я не дозволю тобі повернутися до кевейну.

— Цікаво, і що зробить воїн західних земель, щоби перешкодити цьому?

Інгвар випустив мене й обернувся — склавши руки на грудях, на нас глузливо дивився Вестар.

— Я прийшов, щоби проводити тебе, Поліно, але схоже, Орм ніяк не вгамується.

— Вестаре, це… — почала я говорити, але він перебив:

— Вже зрозумів. Саме тому він досі живий. — Він посміхнувся. — Я попереджав.

Я опустила очі.

— Воно веде вас і вестиме до смерті, — урочисто додав правитель сходу. — Ну, або до смерті одного з вас, що було б непогано. Хоча не знаю, щоб це принесло мені.

Цинічно, проте правдиво. А правда, як виявилося, набагато краще за будь-яку брехню, нехай і солодку.

— Не хочу більше чути про прокляття, — сказала я. — Ані слова. Владе, Вестар був твоїм батьком, коли ще жив у кевейні. Вам не можна ворогувати. Ну, чи можна, якщо так заведено в хельзі.

Не чекаючи реакції, я пішла геть. Присіла на лавочку неподалік колони, підставила обличчя сонячним променям. Одяг уже майже висох і тріпотів на вітрі.

До мене підійшла Уна, примостилася поряд. Я не пам’ятала її обличчя, але з фото на мене дивилися зовсім інші очі. Суперечливі почуття. З одного боку, я раділа, що знову бачу її, а з іншого — зовсім не знала, про що говорити.

Хоча мені й не довелося.

— Я не пам’ятаю тебе, — сказала Уна та акуратно склала руки на колінах. — Намагалася згадати, але не змогла.

Цього я почути не очікувала. Слова — ті, що почала складати щойно — видалися неактуальними. Різко напав ступор. Я тільки й могла, що вирячитися на траву, що вкрилася хвилями від поривів вітру.

— А що ти пам’ятаєш? — запитала я і причаїлася. Здавалося, якщо видихну — злякаю відповідь. Чи потрібна вона мені? Минуле в минулому — мій девіз.

— Пам’ятаю, як приїжджала у вихідні до сестри, а Маргарита забиралася мені на руки й розповідала про те, що сталося за тиждень.

Хоч щось.

Я спробувала заштовхати глибше ревнощі та злість, усе ж я люблю Риту. Та й не можна звинувачувати сестру в тому, що мама любила її більше.

Стало прикро, і я запитала:

— А мене? Зовсім?

— Вибач.

— Та нічого…

Я встала, бо Вестар та Інгвар з’явилися в полі видимості.

— Вестар сказав, ти прийшла шукати Влада, — з незрозумілим трепетом сказала Уна.

— Я прийшла, бо дурна! — відрізала я і попрямувала їм назустріч.

— Ти відкриєш портал? — спитала різко, навіть не помічаючи, як назвала правителя на «ти».

Інгвар щось шепнув Вестару на вухо, й очі правителя сходу округлилися, а потім він глянув на мене.

— Але ж вона просто провидиця, — промовив приголомшено. — Для вигнання Дев’яти шукати її — резонно, але заради кена…

— І все ж, — серйозно сказав Інгвар.

Я нічого не розуміла — дивилася на них, насупившись. Не схоже, що вони войовничо налаштовані, я навіть трохи розчарувалася. Усе ж таки Інгвар служив Орму багато років.

Влад, поправила я себе. Образ хельїна зі знайомим чоловіком ніяк не в’язався, тому й ім’я не клеїлося.

Правитель сходу думав близько хвилини, а потім промовив:

— Все одно, їй тут не місце. Нехай іде.

На мене не дивився, на Інгвара, втім, теж.

— Ти не можеш їй наказати, як і мені, — гордо заперечив той.

— Не можу. Але Орм може — ти поки що його воїн. І повір, коли він дізнається, то погодиться зі мною.

Інгвар мовчав, і я мовчала, намагаючись в’їхати в суть розмови. Тобто хельїн не жартував щодо небезпеки — мені справді є, чого боятися в кевейні? Але чого? Мисливці не можуть проникнути в хельзу, це я знала точно. А на обличчі Вестара позначився жах. У хижаків у кевейні існують ще якісь вороги?

Я подивилася на Інгвара, а він — на мене. Відчуття нестабільності повернулося, виникло непереборне бажання довіритись, але я розуміла, що довіряти не можна. Нікому з них.

У принципі, єдина людина, якій можна довіряти в цій ситуації — я сама. А ще Гліб. Повернуся додому, обов’язково спитаю, що він думає про все це.

— Я відповідаю не лише за себе, — дипломатично промовив Вестар. — Від мене залежить мій народ.

Мені здалося, чи я почула в його голосі ніжність. Так дивно — батько та син зустрілися після смерті.

Ні, це не одне й те саме. Уна зовсім чужа мені, навіть імені мого не пам’ятає. Що ж, і я забуду. Її, хельзу, усе.

Вестар провів рукою повітрям, і я здогадалася, що він створює для мене портал.

Подивилася на Інгвара. Покрите шрамами обличчя — не те обличчя, до якого я звикла.

Він залишиться для мене Інгваром, а Влад… Влад помер. Тепер я точно це зрозуміла. Попри апарати, життя в ньому стільки ж, як у восковій фігурі в музеї, куди ми нещодавно ходили з Вікою. У кевейні залишилася лише оболонка.

— Ти не повернешся…

Я не питала. Уже знала відповідь. У хельзі все простіше, доступніше. До того ж Вестар знає, що Інгвар — його син. Переманить до себе — родючі землі набагато привабливіші за пустелю.

— Бережи себе, Лею, — сказав він і поцілував мене в лоба.

— Передавай привіт Інзі. Вона в тебе розумниця.

Він не відповів. Відвернувся, відійшов убік. Я більше не могла бачити його обличчя і від цього стало сумно.

Підійшла до Вестара. Портал уже набув обрисів дверей, і я приготувалася до важкого переходу, настроїлася морально. На Уну не дивилася — не хотіла злитися, адже вона не винна.

Подумала про те, як добре вирушити додому після такої насиченої емоціями пригоди. Ну і, звичайно, добре, що мене не вбили.

Вестар торкнувся моєї руки, схилився і сказав на вухо:

— Якщо хтось із хижаків розпочне ритуал, пам’ятай: лише зречений із його племені зможе увійти до священного кола.

Я розгублено кивнула, ще раз озирнулася на Інгвара.

І зробила крок у портал.

Перехід назад був швидким — яскраве світло засліпило й портал виплюнув мене в кевейн. Я ступила на м’яку траву заднього двору будинку атлі, похитнулася, але втрималася на ногах.

Скільки тут пройшло? Кілька хвилин? А для мене ніби пів життя пролетіло.

Втім, подорож вийшла пізнавальною — і щодо емоцій, і щодо відкриттів. А ще я дізналася про існування небезпеки — попередження Інгвара засіло в голові. Він сказав, що згадав про якесь зло, від якого не сховаєшся навіть у хельзі.

А це означає, що Влад знав. Знав і мовчав. Чому?

Я підозріло озирнулася. Ні, точно не варто думати про таке наодинці та в темряві. Зараз увійду в будинок, піднімуся сходами, відчиню двері своєї кімнати та захлинуся рідними запахами. Потім довго стоятиму під душем, поки не змию із себе спогади про хельзу. Висплюсь, а завтра подумаю.

І тут я зрозуміла: я вдома. А вдома, як то кажуть, і стіни допомагають. Я розкинула руки та закружляла у світлі повного місяця.