Сонце поспішало сховатися за горизонтом, насамкінець проливши на блакитне небо червону фарбу. Ліс навколо набув лякаючі багряно-червоні відтінки. Немов усе живе навколо почало кровоточити, підносячи життя в жертву майбутньої ночі. Поступово віддаючи свої яскраві кольори, перетворюючись на чорні кам'яні статуї. Швидкий біг чотирьох вовків, здавався мені блюзнірством стосовно застиглого лісу. Але ми мали поспішати!

Не зустрівши Демовонта та його людей у ​​дворі замку та на під'їздах до нього, ми поспішили поринути у ліс і перекинутися на вовків. Саме під склепінням мовчазних дерев має відбутися розправа. Незабаром чуйний слух уловив іржання коней, а також безтурботні веселі розмови вершників. Підкоряючись беззвучному наказу, два однаково чорні вовки відокремилися від нашої групи, розходячись у різні боки та стрімко набираючи швидкість. Фальк і Рендел мали стати "приємним" сюрпризом для Демовента та його людей. Я теж відійшов ліворуч, розділяючись із батьком.

Густе листя низьких чагарників, давало чудову можливість підійти до супротивників якомога ближче. Незабаром я побачив уже знайому мені групу з шістнадцяти чоловіків у чорному одязі. Через круп одного з коней було перекинуто тіло молодого оленя. Демовент їхав трохи попереду, на блискучій рудій кобилі. Чаклун спокійно оглядав околиці, насолоджуючись неквапливою прогулянкою. Поглядав у небо, милуючись заходом сонця. Його почет теж був у гарному настрої – вони сміялися, жартували, обговорювали деталі вдалого полювання. У такому гомоні ми могли б до них підібратися непоміченими, навіть якби голосно тупотіли, немов важкі корови. Так що підкрастися тихим і неквапливим кроком вдалося легко. Єдині, хто відчув наше наближення, стали коні, вони нервово застригли вухами та попереджувально заржали. Чоловіки стали заспокоювати їх, не розуміючи причин нервозності тварин. На жаль Демовент виявився розумнішим, він пильно вдивився в найближчі кущі й поклав руку на руків'я свого меча.

Це стало сигналом для нас!

Першим свою присутність видав батько. Різко вискочивши з-за куща, він припав до землі та погрозливо загарчав. Коні й так були стурбовані, тому їм вистачило одного виду хижака, щоби як слід злякатися. Жалібно заіржав, бідолахи кинулися навтьоки, несучи з собою вершників, зовсім не звертаючи уваги на їх крики. Кінь чаклуна природно теж піддався паніці, він кинувся вліво, але на його шляху раптом виник я. Бідолаха різко вивернувся, дивом не скинувши вершника, і помчав у зворотний бік, але там шлях перегородили два чорні вовки, що грізно вискалювали ряди гострих зубів. Кінь злякано заржав, підвівся дибки, присідаючи на задні ноги, забив передніми. І тут Демовент вже не втримався. Коротко скрикнувши, він повалився на землю. Позбувшись вершника і помітивши рятівний вільний шлях, переляканий кінь кинувся навтьоки.

Цього ми й домагалися. Демовент залишився сам.

Не залишаючи противнику можливості отямитися, Тарел першим кинувся в атаку. Але чаклун виявився не такий простий, він все ж таки встиг підставити піхви меча під ікла нападаючого вовка, тим самим рятуючи своє горло. Тарел вчепився в піхви зубами, рвонув, бажаючи обеззброїти чоловіка. Але Демовент встиг перехопити меч за руків'я, тим самим вивільнивши клинок. Чаклун відмахнувся їм, намагаючись поранити вовка, але батько встиг відскочити.

Користуючись нагодою, чаклун стрімко підвівся на ноги, підняв вільну ліву руку, поспішно бурмотячи заклинання. Я знову відчув той жахливий стан, коли Демовент вдерся у мою свідомість. Тіло почало ставати "чужим". Я похитав головою, скидаючи ману. Виявилось, що не все так погано, як було минулого разу. Можливість керувати собою залишилася, але вона давалася важко, тим самим уповільнюючи рухи. Судячи з поведінки зграї, з ними діялося те саме. Тарел наступав на чаклуна, але робив він це повільно, наче борючись зі стрімким потоком вітру. Близнюки, які абсолютно не розуміли, що з ними відбувається, відчайдушно трусили кудлатими головами.

Ватажок грізно загарчав, наказуючи нам атакувати. Демовенту вдавалося тримати нас на відстані, немов утворюючи невидиму перешкоду довкола себе. Але ми щоразу робили випади, відчайдушно борючись із заклинанням. Чаклун помітно нервував, у нього не вистачало сил повністю підкорити всіх нас, а вистояти віч-на-віч з чотирма перевертнями, у нього практично не було шансів. Не витримавши, він вигукнув ще одне заклинання, скидаючи руку у бік батька. Тарел струснув головою, потім почав відчайдушно моргати. Демовент переможно посміхнувся, заніс руку з мечем для удару. Я кинувся у його бік, щоб допомогти. Заклинання хоч і ослабло, але все ж таки не дало можливості дістати чаклуна. На щастя, Тарел зумів відскочити, вчасно почувши свист клинка. Чоловік лише трохи дряпнув його по загривку.

Утробно загарчавши, я з братами кинувся в атаку з подвоєною силою. Щоразу підступаючи ближче. Демовент відчайдушно махаючи мечем, наслав на нас чергове заклинання. Нічого особливого не сталося, але мене раптово охопив страх, від якого хотілося тікати якнайдалі. Ми не могли залишити ватажка, тому лише відскочили убік. Рендел навіть тихенько заскавчав. Припавши до землі, він дивився на чаклуна очима сповненими жаху, ніби на його місці стояло величезне страшне чудовисько.

І тут я почув болісний крик чаклуна. Обернувся. Тарел, скориставшись моментом, все ж таки дістався супротивника і вчепився йому в ногу. Демовент упав, але здаватися не поспішав, зібравши всі сили, що в нього залишилися, він зумів накласти на батька закляття, від чого тіло вовка звело судомою. Він упав, беззвучно корчачись від болю. Наступної секунди рука чаклуна піднялася, заносячи меч для смертельного удару.

Не вийде!

Страх за життя батька, ватажка зграї, вчителя, розірвав усі кайдани накладених на мене заклинань. Вмить я опинився поруч, вчепившись у руку ненависного ворога. Відчуваючи, як стискаючись, щелепа розламує кістку. Шалений крик болю пролунав далеко по вечірньому лісі. Поруч виникли Фальк та Рендел, приєднуючись до довгоочікуваної розправи.