Після пригоди в саду Лінару наче підмінили. Вона перестала вигадувати дурниці та ускладнювати мою роботу. Завжди була уважна до моїх прохань та порад. Через два дні, коли до неї знову приїхали подруги, суворо заборонила їм розмовляти зі мною. І, як не дивно, ні словом не обмовилася про те, що сталося. Ні, про зустріч з Ітаном вона розповіла, у стилі найкращих жіночих романів, зовсім змінивши кінець зустрічі.

- І що, він нічого не сказав з приводу присутності Роні? – поцікавилася недовірлива Крістін.

- Нічого, - легко збрехала Лінара. - Він з розумінням поставився до цієї новини, і був тільки радий тому, що я під надійним захистом і вдень, і вночі.

- Дивовижно! - захопилася Крістін.

- Нічого особливого, Ітан вчинив як справжній чоловік, який любить свою дівчину, - заперечила довірливіша Рене.

Зі спійманого "стрільця" корисну інформацію вивудити не вдалося. Як завжди, такі замовлення робилися через посередників та імені справжнього замовника він не знав.

Моя робота тривала. Я був радий, що на мою підопічну не нападали щодня, але дні, які проходили в практичній бездіяльності, мене почали хвилювати. У гільдії у нас кожен день були обов'язкові фізичні тренування. Перебуваючи в замку я міг втратити форму, а то й зовсім набрати зайву вагу. Кухарі тут намагалися добре нагодувати своїх панів, а їв я разом з Лінарою, смачно та ситно. Тож було вирішено вечорами влаштовувати собі тренування: невеликий комплекс фізичних вправ та розминка зі зброєю. Добре, що кімната Лінари була простора, з високою стелею і ніякі предмети інтер'єру не постраждали. Сама дівчина була просто в захваті. Для неї мої піруети з мечами виявилися небаченим і захоплюючим видовищем. Вона, звичайно, намагалася не подати знаку. У перший день тренувань старанно вдавала, що читає. На другий день так захопилася, що геть-чисто забула про книгу, а наприкінці навіть зааплодувала. Вражений такою увагою, я підіграв їй, вклонився, наче актор на сцені й усміхнувся. Дівчина розвеселилася ще більше.

- Ти посміхаєшся! - вигукнула вона, починаючи активніше плескати в долині. - Це чудово! У тебе дуже гарна посмішка, чому ти її так старанно ховаєш?

Я був задоволений і ще більше збентежений. Здавалося, що мої щоки палають і освітлюють кімнату занурену у сутінкову сірість.

- Та якось не було нагоди, - пробурмотів я, старанно відволікаючись на запихання меча в піхви.

- А як же наші посиденьки з дівчатками? Ми ж там постійно жартуємо, сміємось.

- Ну, я у ваші розмови не дуже вникаю, постійно зайнятий.

- Так, я звернула увагу, як ти уважно на всі боки дивишся. Немов сова, шо шукає здобич.

Я знову посміхнувся.

- Чому саме сова? - зацікавившись питанням, я так і залишився стояти, тримаючи в руках піхви з мечами.

- А в них теж такі ж виразні жовті очі, як у тебе, і голова крутиться в різні боки, - вона захихотіла. - Мені іноді здається, що ти, як і вони, можеш прокрутити голову по колу. Слухай, а ти можеш і мене навчити, хоч чогось?

- Можу. Але навіщо тобі це, ти ж леді? Твій обов'язок бути тендітною і беззахисною, і давати можливість іншим тебе захищати.

- Ти сьогодні якийсь інший, посміхаєшся, жартуєш.

- Просто і ти змінилася.

- Справді? - здивувалася Лінара. Вона задумливо подивилася на стелю, а потім раптом засміялася. – Знову жартуєш? Не правда, я залишилася такою ж вередливою, і тому хочу, щоби ти мене навчив.

- Гаразд, - я знизав плечима. Потім нарешті поклав мечі на стійку.

- Гей! А як ти мене вчити зібрався?

- Невже ти подумала, що я ось так одразу дам тобі гострі бойові мечі до рук? Мені жити хочеться, та й ти ненароком можеш себе поранити. Вони ж гострі, ними голитися можна.

- Що ж нам робити?

- Завтра знайдемо підходящі палиці, я їх трохи підрівняю ножем, щоб зручніше були, і будемо вчитися.

– Завтра? - засмучено простягла Лінара.

– Завтра. Тим більше, що сьогодні я сильно втомився і хотів би просто повалятися на ліжку. Послухати дощ.

- А хіба він іде?

Лінара уважно подивилася у відчинене вікно, за яким розкинувся сад, занурений у сірі сутінки. За ним височіла висока кам'яна стіна, а за нею місто Горіхо. У будинках, один за одним, починали світитися віконця. Місто готувалося до нічного життя. У вікно увірвався вітерець, сколихнувши візерунчасті штори, несучи запах дощу. Я з насолодою втягнув його носом.

- Не йде, але скоро буде.

- Але на небі, ні хмаринки. Он уже й першу зірку видно.

Лінара мрійливо подивилася на маленький вогник у небі, мабуть, загадуючи бажання.

– Зате вітер посилюється. Незабаром він принесе дощ, можливо навіть грозу.

Підтверджуючи мої слова, сад зашелестів листям, заганяючи в нашу кімнату порив вітру. Якби нам встигли запалити свічки, то довелося б це робити ще раз. Я сів на ліжко і разом з Лінарою залюбувався вечірнім небом, яке, як і містечко під ним, повільно наповнювалося вогниками. Наше приємне заняття перервав стукіт у двері, налякавши дівчину.

- Не бійся, це лише Корін.

Лінара здивовано глянула на мене.

- Звідки ти ... - стукіт у двері повторився, перебивши питання.

Дівчина багатозначно подивилася на мене, хитро примруживши очі, ніби кажучи: "ти не тішся, питання своє я не забуду і ще задам". Потім подивилася на двері, відповідаючи тому хто стукав:

- Увійдіть.

До кімнати справді увійшла служниця.

- Вибачте, якщо завадила, але я прийшла запалити свічки та закрити віконниці, кажуть, гроза насувається. Також, якщо забажаєте, я допоможу вам приготуватися до сну.

***

Перший гуркіт грому пролунав над містом, коли я вже дрімав, вкрившись теплою ковдрою. Мені здавалося, що Лінара давно міцно спить, але вона тихенько пискнула, злякавшись грізного небесного рику.

- Роні, а ти не боїшся грози? - тихо запитала дівчина, пам'ятаючи мою розповідь про чуйний сон, або була впевнена, що і мене грім розбудив.

- Не боюся.

- А я ось боюсь.

- Я зрозумів. Коли я був маленький, то теж боявся.

- А чому перестав?

- Просто довелося пережити багато чого страшнішого, ніж просто спалах у небі та звук від нього.

- Але ж це не просто спалах. Ой! - Лінара знову пискнула під звук грому. - Це ж блискавка, а вона може вбити.

- На другому поверсі, у кам'яному замку, за зачиненими вікнами нам смерть від блискавки не загрожує.

- А якщо вона у вежу потрапить?

- Тоді почнеться пожежа, але ми про неї дізнаємося заздалегідь і встигнемо покинути замок. Але, на мою думку, у вас на вежах стоїть блискавковідвід.

- Стоїть, але мені все одно страшно. Раніше я завжди під час грози з батьками спала.

- Ти хочеш, щоб ми зараз пішли до твого батька? – посміхнувшись, спитав я.

Я не бачив обличчя дівчини, але був певен, що і вона посміхається.

- Ні, що ти, я вже велика, і мені якось соромно.

У небі знову пролунав грізний рик грому. Лінара пискнула. Зашурхотіла ковдра.

- А можна я до тебе переберусь? – трохи приглушеним голосом спитала дівчина, мабуть, вона сховалася під ковдрою.

Питання мене буквально приголомшило.

- Але ж це... нам не можна... - плутано спробував щось пояснити я.

Лінара тихо засміялася з-під ковдри.

- Що не можна? Твоя робота яка?

- Захищати тебе.

- Ну, ось і захисти мене від грози.

Знов зашурхотіла тканина. Я глянув у бік ліжка дівчини та побачив що Ліна, укутавшись ковдрою сіла, звісивши босі ноги.

- Ні-ні, стій! Якщо ти маєш серйозний намір, то давай краще я до тебе. У тебе ліжко більше, і коли гроза закінчиться, я піду до себе.

- Добре! Давай! - вона так зраділа, що навіть не почула чергового грому, а він звучав уже дуже голосно.

Прихопивши свою ковдру та подушку, я перебрався на ліжко Лінари. Воно було теплим, м'якшим за моє, і пахло фіалками. Серце зрадницьки голосно застукало, підганяючи кров до зарум'янілих щік, і до ще одного органу, який, на відміну від мене, чхати хотів на всякі правила. Я щільно загорнувся в ковдру, скромно займаючи місце біля краю, і повертаючись до дівчини спиною. Ліна теж лягла до мене спиною, але при цьому щільно пригорнулася. Два шари пухових ковдр не заважали відчувати мені тепло її тіла, через що мені стало зовсім жарко, але я не міг собі дозволити розкритися.

- Ти такий гарячий, - солодко позіхаючи, сказала Лінара.

"Звичайно гарячий, - злившись на себе, подумав я. - Та я просто палаю від ... Темрява мене роздери, що я як недосвідчений молодик, який вперше опинився з дівчиною в одному ліжку? Швидко зібратися, я на роботі! Думаємо про щось інше, і до демонів мою фантазію, що розбушувалася. Знав би вчитель, що я зараз творю. Хоча, що я особливого творю? Лінара має рацію, я її захищаю. Он вона вже солодко сопе, не звертаючи уваги на грозу, що розбушувалася, за вікном. Цікаво, а як спати мені?"