Мене найняли на місяць, охороняти доньку лорда Станіса Талеона, керуючого містом Горіхо, а також члена королівської ради. Наймач вважав, що дівчині загрожує небезпека, оскільки нещодавно на неї напали в дорозі. На щастя, вартовим вдалося відбитися, але поки не з'ясуються всі обставини цього нападу, або виявиться що хвилювання були марними, було вирішено найняти особистого тілоохоронця. За потреби мій договір можуть продовжити ще на місяць.

Я був не перший із гільдії, хто працював у Станіса Талеона. Фальк та Рендел вже чотири місяці охороняли лорда. Вони супроводжували його в дорозі, але після прибуття до гільдії відпросилися відпочити. Тільки тоді, коли ми зібралися назад, вони знову приступили до своїх обов'язків. Лорд Горіхо не скупився на своїй безпеці - брати близнюки, Фальк і Рендел, так само заслужили право вважатися кращими в гільдії, тому найм їх коштував недешево. У разі чого мені було рекомендовано звертатися до них, і як не сумно, виконувати їх накази теж. Вони були старші за мене, мали більший досвід в охороні, та й замок лорда Талеона встигли вивчити за чотири місяці служби.

Провівши всього день у дорозі, ми в'їхали Горіхо. Невелике, але дуже красиве місто. Воно прославилося тим, що було улюбленим місцем весільних урочистостей. Коли це почалося – ніхто точно не знає, але ходять легенди, що з того часу, коли це містечко ще називалося Ярмар. Тодішній лорд показував свої володіння одній знатній дамі та послизнувся на горіху. Щоб утримати рівновагу, він випадково схопився за її груди. Як і належить благородній та вихованій дамі, вона зчинила скандал, і лорд змушений був на ній одружитися. Вони прожили у довгому та щасливому шлюбі. Їхній старший син, який отримав у спадок місто, перейменував славне місто Ярмар на Горіхо, на згадку про батьків. А на центральній площі встановили пам'ятник покійному лорду та його дружині, де під каблуком чоловіка був невеликий горіх.

Минув час і комусь спало на думку, що через цей випадок місто приносить щастя молодятам. Головне, після весільної церемонії підійти до пам'ятника та потерти горішок. І почалося! Мешканці містечка підлаштувалися і тепер тут можна було знайти все, що потрібно для весілля: від спеціальних кімнат для молодят на заїжджих дворах, до білих стрічок, які пов'язують усім незаміжнім гостям.

Поки ми проїжджали вулицями, стали свідками трьох урочистостей, попри те, що вже був вечір. І ще однієї бійки десяти нарядно одягнених людей, яку заспокоювала місцева варта.

Замок, у якому мені треба було працювати, був трохи осторонь міста і знаходився на пагорбі. Мов величезний свічник, він світився тисячами вогнів на тлі нічного неба. Я вперше бачив таке. Зазвичай господарі не витрачалися на зайве освітлення. А тут! По всьому фасаду розвішані спеціальні ліхтарики та в кожному вікні горить світло, навіть у високих вежах. Мабуть, замок служив якоюсь прикрасою вічно святкового міста.

По приїзді мене розмістили в невеликій гостьовій кімнатці, але лорд Талеон одразу попередив, що це мій тимчасовий притулок і коли буде можливість мене переселять до кімнати Лінари. Він хотів, щоб його дочка була під цілодобовим наглядом.

Ранок наступного дня розпочався зі швидкого сніданку та екскурсією замком. Він виявився дуже великим, на п'ять поверхів, з доважкою у вигляді двох підвальних приміщень, і чотирма вежами. На додаток тут було повно усіляких затишних куточків та таємних кімнат. А на задньому дворі розкинувся величезний садок з високими гіллястими деревами, густими кущами та великими альтанками. За бажання вбивця може розгулювати тут, не боячись бути виявленим.

Після основної екскурсії, мене очікувало ще й додаткове ознайомлення з замком разом з братами, Фальком та Ренделом. Вони показали мені декілька шляхів, якими я маю виводити свою майбутню підопічну під час небезпеки. Також ознайомили з декількома таємними виходами та пояснили, у яких ситуаціях ними треба користуватися. Розповіли, як треба діяти, якщо мені доведеться вийти за межі замку, де переховуватися і чекати на подальші інструкції. Та й взагалі дали дуже багато корисних порад.

Після цього мене познайомили з усіма мешканцями замку, їх теж виявилося чимало: одна покоївка наближена до моєї майбутньої підопічної, ще десять служниць, п'ять молодих конюхів і один літній, старший над ними, десять працівників кухні на чолі з опасистою і дуже добродушною жінкою Марі. Ніколи не розумів навіщо наймати так багато працівників, адже виходило, що близько тридцяти людей трудяться для комфорту лише двох.

Марко виявився не лише керівником групи охорони, а й начальником над вартою замку. На моє щастя, він не став тримати зла за свою поразку, а навпаки перейнявся повагою. Зі своїми хлопцями Марко знайомив мене окремо, принагідно пояснюючи, хто я такий, і що в разі чого вони мають слухатися мене беззаперечно.

Тільки під час вечері мені вдалося познайомитись зі своєю підопічною. Станіс Талеон наказав накрити стіл на шість персон: він сам, два його охоронці, я, Марко, і сама леді Лінара. Як і належить дівчатам, вона трохи запізнилася, граційно спустилась в обідню залу в пишній світло-зеленій сукні. Дівчина була невисокого зросту, з витонченою фігурою, її форми вже помітно округлилися, хоча їй було всього п'ятнадцять. Свої каштанові локони, леді вклала у вигадливу високу зачіску, прикрасивши її квітами. З появою Лінари в повітрі відразу повело ніжним запахом фіалок. Приємно було відзначити цей факт, отже, вона не наносить багато парфумів та ароматичних олій, як деякі знайомі мені шляхетні дами. Це дуже б ускладнило роботу.

Усі чоловіки відразу встали, вітаючи даму у суспільстві. Дівчина кокетливо опустила очі та присіла у легкому реверансі. Я підійшов до вільного стільця біля лорда Талеона і відсунув його, запрошуючи леді зайняти своє місце.

- Лінаро, дозволь представити тобі цього галантного юнака, - сказав намісник, коли його дочка зайняла своє місце. - Це Роні, твій новий охоронець на наступний місяць.

Лінара буквально на секунду підняла брови, видавши своє здивування, потім взяла себе в руки та оцінювально подивилася на мене виразними карими очима, зовсім не соромлячись здатися нетактовною.

- Батьку, це, мабуть, жарт? – мило посміхнувшись пухкими губками, Лінара закліпала очима, з невинним виглядом дивлячись на лорда Талеона.

- Я зовсім не жартую, - суворо відповів він. - Я тебе вже ледь не втратив, коли ти поверталася від подруги й на твою карету напали.

- Це був звичайний напад розбійників, - безтурботно відмахнулася леді.

- Я в цьому не певен. Це моя воля і будь така ласкава, не супереч мені.

- Добре, тату, - дівчина опустила очі, зображуючи покірність, але від мене не вислизнула її швидкоплинна лукава усмішка.

Відчуваю, нелегко мені буде з цією юною леді. Лорд Талеон завів розмову з Марком. Поцікавився, як йдуть справи із посиленням постів, чи вистачає кадрів. Начальник варти запевнив, що все гаразд. Далі намісник почав розповідати, як днями йому принесли листа зі скаргою на малу кількість трактирів у місті.

- Ну, це ж треба! – реготнув він. – Розваг їм мало. Ось підніму податки, знатимуть!

Марко підтримав веселість пана, голосно зареготавши. Далі прислухатися до їхньої розмови я не став, насолоджуючись поїданням їжі. За весь день я їв лише один раз, і це було вранці. На додачу всім вихованцям гільдії прищепили звичку не вникати у справи роботодавців. Слухати лише для того, щоб помітити важливі моменти для більш успішної роботи. Лінара теж їла мовчки, тільки з меншим апетитом і весь час свердлила мене таким пронизливим поглядом, ніби хотіла проглядіти в мені величезну дірку.

- Батьку, я піду до себе в кімнату, - звернулася Лінара, до Станіса Талеона, коли з їжею було покінчено, а слуги почали подавати на стіл закуски, і принесли ще глечики з вином.

- Звичайно, люба, йди відпочивай, - лагідно відповів батько.

Лінара піднялася з-за столу, всі чоловіки встали разом із нею. Леді ввічливо подякувала за вечерю, попрощалася і попрямувала до сходів, але не втрималася від здивованого погляду, коли зрозуміла, що я так само прощаюся з чоловіками і йду за нею. На порозі кімнати дівчину взагалі охопив повний ступор.

- Що відбувається? – обурено вигукнула вона, зупиняючись біля відчинених дверей. – Що зробили з моєю кімнатою?

Я обережно визирнув з-за плеча дівчини, ледве стримуючи усмішку. В ідеальній кімнаті, прикрашеній квітами та всілякими завитками на подушках, покривалах та фіранках, стався певний дисбаланс. Ще одне ліжко, вкрите звичайним сірим покривалом, невелика стійка для зброї та темна дерев'яна скриня з моїми речами - все це ніяк не вписувалося в інтер'єр.

- Вибачте, леді, але це наказ вашого батька, - ховаючи очі від праведного гніву, відповіла Корін, служниця Лінари.

Досить симпатична молода дівчина, з довгою русявою косою та волошковими очима, які вона постійно ховала під скромно опущеними віями.

- Як? - не вгамовувала леді, потім різко повернулася до мене. - Ти що, житимеш зі мною?

- Звичайно, - спокійно відповів я. - Мій обов'язок, охороняти вас вдень і вночі.

- Ну ні! - Лінара буквально закипіла від обурення, стиснувши руки в кулаки, вона стрімко кинулася вниз сходами назад в обідню залу.

Я пішов за нею.

- Батько! - Крикнула Лінара, зупинившись на останній сходинці. - Як це розуміти?

Лорд розгублено подивився на дочку, а потім на мене. Я кивком вказав йому в бік кімнати, після чого лорд Талеон у цілому зрозумів, що відбувається і його розгубленість змінилась на злість.

- Лінара! Ти що, з лісу втекла? Як ти поводиться? Зараз же перепроси перед усіма і повертайся до кімнати.

- Я, звичайно, попрошу вибачення, але до себе повертатися не буду, поки цей там, - вона кинула розгніваний погляд у мій бік.

- Це не "цей", - лорд почав червоніти від злості, але все ж таки намагався говорити спокійно. - Це твій охоронець і він має жити з тобою. Я так сказав і крапка.

- Вибачте, - крізь зчеплені зуби прошипіла дівчина після невеликої паузи. Чемно вклонилася. Але на цьому її стриманість закінчилася, повз мене вона промчала трохи не збивши з ніг.

Я поспішив за нею і дуже вчасно наздогнав, зупинивши двері її кімнати за мить до того як вона б їх гучно закрила перед моїм носом.

- Вибачте, але в коридорі я спати не хочу, - спокійно відповів я, відчиняючи двері, легко відтісняючи Лінару, яка відчайдушно чинила мені опір.

Гучно загарчавши, дівчина різко відвернулася, пробігла поглядом по кімнаті. Потім підскочила до полиці, взяла книгу і вмостилася біля вікна, вдаючи, що читає. Я зачинив двері, радіючи, що зараз зможу спокійно зайнятися своїми речами, переглянути зброю і просто посидіти в тиші, переварюючи ту кількість інформації, яку я встиг отримати за сьогодні.

Щастя тривало недовго, я лише встиг перекласти зброю на стійці, як зручно мені й почав оглядати один із клинків.

- Виходить, ти тепер скрізь тягатимешся за мною? - поцікавилася Лінара, поглядаючи на мене поверх книги.

- Буду, - відповів я, пропускаючи повз вуха неприємне слово "тягатися", зовсім не властиве вихованим леді.

– Навіть тоді коли до мене приїдуть подруги?

- Так.

Я виявив на лезі меча маленьку зазубрину, яка якимось дивом вислизнула від моїх очей при останньому огляді, і взяв точильний камінь для того, щоб виправити ваду.

- І навіть тоді коли я гулятиму зі своїм нареченим?

- Так.

Камінь пройшовся по лезу з приємним для мене скреготом.

- І навіть ванну зі мною прийматимеш? - з єхидою, але з помітною настороженістю в голосі поцікавилася Лінара.

– Ні. Тільки ретельно перевірятиму приміщення, після чого охоронятиму за дверима, - з колишньою незворушністю відповів я, не відриваючись від справи.

Дівчина полегшено зітхнула. Секунду подумавши, дивлячись на мене, знову запитала:

- А сам коли митись будеш?

- Коли буде потреба та можливість.

Ще раз, уважно оглянувши меч, я залишився задоволений результатом і взявся за другий.

- А як же я?

- Сподіваюся, за п'ять хвилин із вами нічого не станеться.

- А якщо станеться? – не вгамувалася Лінара.

- Тоді прибіжу захищати.

- Голий? - усміхнулася дівчина.

- Так - якщо доведеться, - незворушно відповів я, протираючи меч промасленою ганчіркою.

Лінара хихикнула, злегка зарум'янилася і знову почала читати.

***

- Лінаро, ви куди?

- Ой! – тихий писк у темряві та шарудіння тканини нічної сорочки. – Я пити.

Зітхнувши, заглушаючи бурю емоцій, я піднявся з ліжка і запалив свічку. Мені було видно дівчину і так, але хотілося, щоб і вона добре мене бачила, може хоч при світлі їй стане соромно вдавати з себе дурну. Коли вогник впевнено затанцював на своєму п'єдесталі, висвітливши частину кімнати, я мовчки підійшов до столу, взяв глечик і налив воду в склянку. Навмисне голосно поставив його, стукнувши об стільницю.

- А я не знала, що в кімнаті є вода, - невинно закліпавши пишними віями, відповіла Лінара, дивлячись на склянку з водою, наче на диво.

Я помилився, дівчина продовжувала прикидатися, або вирішила вже з мене дурня зробити. Не вийде.

- Тепер знаєте, - спокійно відповів я, сідаючи на своє ліжко.

Стояти босоніж на холодній підлозі було не дуже приємно, і хотілося якнайшвидше повернутися в ліжко.

- Але це нічого не змінює, я все одно хочу вийти.

– Причина? - як і раніше тримаючи себе в руках, спокійно запитав я.

- Ну, мені треба, - опустивши очі, відповіла Лінара.

- Ваше "треба" можна зробити за ширмою, там стоїть нічна ваза, я ж перед сном пояснював.

- Ну, ось іще, щоб ти все чув, - дівчина гидливо скривилася.

- А одразу ми це обговорити не могли? – я стомлено потер очі.

- Тоді я про це не подумала, а тепер соромлюся.

- Добре, я вийду ненадовго за двері. Згодні?

- Так, - на обличчі Лінари заграла задоволена посмішка.

- Але це тільки сьогодні, подальші дні робіть що хочете, або не пийте на ніч або терпіть до ранку, - з останніми словами я вийшов за двері, різко, але дуже тихо закривши їх за собою. Бракувало, щоб вона вирішила зі мною посперечатися.