Останній місяць літа добігав кінця, а мій місяць служби перекотив через середину. Сімнадцять днів пролетіли зовсім непомітно. Я почав ловити себе на думці, що не проти залишитися тут на довше. Ця робота з перших днів припала до душі, я вважав її деякими тривалими вихідними. Але все одно мріяв якнайшвидше повернутися до колишнього життя, до звичних коротких завдань, до яких мене готували від самого народження. Тепер навіть про них не згадував. Життя в замку було розміреним і спокійним, проте, Лінарі вдавалося мене дивувати чи не щодня. Лякало тільки одне – дівчина почала мені подобається, з кожним новим днем ​​вона ставала для мене чимось більшим, ніж просто підопічна. І кожен новий день я починав із нагадувань про те, хто я, що я тут роблю, і які переді мною стоять завдання. Допомагало. Такий самоконтроль запихав мої почуття глибоко, кудись у найнедоступніші куточки душі, але, на жаль, їх не вбивав.

Лінара легко долучила Корін до нашої авантюри. Служниця з таким же азартом спостерігала за нашими тренуваннями, як нещодавно це робила її пані. Я побоювався, щоб і вона не попросилася в учениці, але на щастя поки мовчала. Щоправда, сталося дещо інше.

- А ти їй подобаєшся, - повідомила мені ввечері Лінара, влаштовуючись під ковдрою.

- Їй? - здивовано перепитав я, навіть забувши, що тільки, що збирався робити. - Це кому?

- Корін, звичайно ж.

- І з чого ти це взяла?

- Дівчата таке відчувають. Ще бачу, як вона дивиться на тебе. Але найвагоміший доказ - вона мені про це щойно розповіла, коли допомагала приймати ванну.

- А вона більше тобі нічого цікавого не розповіла? - посміхнувся я, нарешті, згадавши, що теж хотів лягти спати, але перед цим треба було зняти шкіряні нарукавники та чоботи.

- Ну, сказала, що страждає від цього, адже ти на неї ніколи не звернеш увагу. Вона проста служниця, а ти мій особистий охоронець, з якоїсь загадкової та таємничої гільдії, - вона хихикнула. - А ще, каже, що ти красень, а такі на неї ніколи не дивилися.

- Хай не вигадує, вона симпатична дівчина, просто не в міру скромна. У цьому і є її проблема, – сказав я, пропускаючи повз вуха відвертий комплімент.

Красенем я себе ніколи не вважав, але й від браку жіночої уваги не страждав. Як сказала мені одна знайома: "це всі твої очі, ти як подивишся, так я одразу тану".

- Я майже так само їй сказала. А ще порадила тобі все розповісти.

Я знову забув, що хотів зробити, застигши в одному чоботі, тримаючи другий у руці.

– Це ще навіщо?

Лінара знову засміялася.

- Що ти, як маленький? Щоб ви могли гуляти разом. Кохання, це ж чудово! – театрально вигукнула вона, обіймаючи подушку.

- Якщо кохання взаємне, - буркнув я у відповідь, стягуючи другий чобіт, і нарешті, забираючись під ковдру.

- Ах ось воно що. Вона тобі не подобається?

Лінара підклала подушку під голову, загасила свічку.

- Не те щоб зовсім не подобається. Повторюся – вона симпатична. Але в нас із нею нічого не буде, тим більше зараз.

– А якщо потім? Повернешся сюди за нею, на білому коні.

- Лінара, перестань.

- Гаразд, я все зрозуміла. Так їй і передам...

- Ліно! – благав я.

Дівчина дзвінко засміялася.

- Тебе так весело дражнити, особливо коли ти намагаєшся бути серйозним. Добре, я більше не буду, поговорімо про щось інше.

- А може, поспимо?

- Мені не хочеться. Ну, поговорім, трохи. А завтра по обіді підемо до кімнати, і ти відпочинеш.

- І про що ми говоритимемо? - Насправді, мені зовсім не хотілося вести бесіди, ставлячи це питання, я очікував звичної відповіді - "не знаю", а потім сказати - "ну раз не знаєш, то нумо спати".

- Поговорімо про тебе. Ти про мене стільки знаєш, а я про тебе нічого.

Не вийшло! І як я й досі не зрозумів, що з цією дівчиною не все так просто?

- А що саме ти хотіла б дізнатися?

- Все!

- Все – не можу. Багато речей з мого життя є таємницею гільдії.

- Розкажи що можеш, - не вгамовувала дівчина.

- Ох, - я втомлено зітхнув. – Невже ти хочеш почути всю мою біографію? Мені так ночі не вистачить.

- Ні, ну щось цікаве, з дитинства, наприклад. Смішну історію, в яку ти потрапив із друзями.

- У мене таких немає, тому що у мене немає друзів.

- Як так? Зовсім?

Лінара підвелася на лікті, щоб подивитися на мене в неяскравому світлі місяця, що саме в цей час заглядав до нас у вікно. Я теж обернувся на бік.

- Зовсім. Ну, у тому розумінні, що твої подружки. У мене є лише брати по гільдії.

- Невже з вами нічого веселого не відбувалося?

Я замислився ненадовго, згадуючи перші спільні завдання. Так, це було весело: забиратися наввипередки на дах, ставити ставки, хто з нас швидше знайде ціль, дражнити варту і тікати від неї, використовуючи димові бомби…

- Відбувалося. Тільки всі ці випадки пов'язані з роботою, і про них я не можу говорити.

Лінара зітхнула.

- Ех, гаразд. А можеш розказати як ти в гільдію потрапив і чому?

- Можу – я там із самого народження.

- Ось як! Виходить, ти вчився битися на мечах і охороняти людей із пелюшок?

- Майже – з чотирьох років.

- А твої батьки? Вони з тобою там живуть.

– Тільки батько. Мама моя померла, при пологах.

- Ох, вибач.

- Та нічого. Я її зовсім не знав.

- А батько не розповідав тобі про неї?

– Ні. Я й не питав.

- А про свого батька ти розповісти можеш? Хто він, як звати? Яку роль у гільдії виконує?

- Слухай, у мене тут виникли підозри – ти бува, не шпигун?

Дівчина засміялася.

- Ні, що ти. Просто дуже хочеться про тебе більше дізнатися. Стільки часу мешкаємо в одній кімнаті.

- Гаразд, я жартую, - посміхнувся я. – Розкажу. Мого батька звуть Тарел. Він мій учитель та голова гільдії.

- Ого! Так ти там, напевно, важлива людина, як і я тут!

– Ні. Учні усі рівні. У нас є свій ланцюжок чинів, як в армії. І до мене ставляться саме так, як і повинні ставитись до молодших учнів.

– Зрозуміло. Це, мабуть, добре, - вона зітхнула. Забрала руку з-під голови, лягаючи на подушку, але відвертатися не стала.

- Тобі так не подобається бути благородною пані?

- Не те щоб, просто іноді набридає. Я вже казала тобі про це.

- Повір мені, краще жити так, ніж ти жебракуватимеш на вулиці й не будеш знати, чи вдасться завтра знайти хоч якусь їжу.

- Ну, навіщо ж одразу вдаватися в крайнощі? Адже є сім'ї, які працюють заради себе, вирощують овочі, розводять худобу, торгують. Вони мають багато дітей. Які щасливі цілими днями бігають на вулиці, забираються на дерева, граються з такими ж бешкетниками як і вони. І ніхто не кричить на них за те, що вони ненароком забруднили нові туфельки, адже їм все одно, вони взагалі босоніж гуляють.

- Тому, що вони не мають грошей на нові туфлі, - посміхнувся я.

- Ти знову про гроші! - обурилася дівчина, не оцінивши мій жарт. – Зате їм не треба прикидатися.

- Чому ж. Ось візьмемо, наприклад, такий випадок: виростила ця родина городину, поїхала на ринок продавати. Там їм потрібно посміхатися всім і кожному, щоб люди купували у них товар.

- Проте, коли вони повернуться додому, вони знову стануть собою.

- Але ж і ти можеш бути вдома собою. Тобі ніхто не забороняє.

- Забороняє. Знаєш, як я хочу залізти на дерево, - замріяно сказала вона, глянувши на рогатий місяць за вікном. - Або наші тренування з тобою, вони ж таємні.

- Але вони є – отже, не все так погано.

- А коли ти поїдеш?

- Тренуйся сама.

- А якщо я щось не так зроблю? Або хто навчить мене новому?

- Тоді подумай ще раз про розмову з батьком. Він тебе любить і якщо в розмові з ним ти використовуєш свою улюблену відвертість, думаю, він не буде таким категоричним.

Лінара важко зітхнула, потім тихо відповіла:

- Спробую після твого від'їзду. Сподіваюся, ти маєш рацію.

Настала тиша. Спокійний вітерець мелодійно шелестів листям за вікном. Я мимоволі почав поринати в дрімоту, сподіваючись, що наша розмова з Лінарою завершилася. Знову не вгадав.

- Ти хитрий та безсовісний тип! - Раптом обурилася дівчина.

- Не зрозумів?

- Ти навіщо звів тему на мене, а потім, наче не було нічого, заснув?

- Заснути я ще не встиг, - буркнув я, трохи розізлившись. Адже спати справді хотілося і навіть дуже. - Може, завтра поговоримо? Я справді дуже втомився.

- Гаразд. А я не буду, подивлюсь у вікно.

- На добраніч, - з полегшенням побажав я, відвертаючись до стіни.

- Добраніч, - тихо відповіла Лінара.

Звуки ночі для мене завжди були кращою колисковою: шелест листя, ухання сови, писк кажанів, гавкіт собак… з недавніх пір навіть спокійний стукіт серця Лінари став для мене частиною нічної музики. Вона заколисувала, співаючи мені – "все добре, все спокійно".

Несподівано щось потривожило мелодію, в неї нахабно й без дозволу вклинився сторонній звук – чийсь неспокійний шепіт. Немов змія, я зісковзнув із ліжка і безшумно підійшов до вікна, сховавшись за рамою. Говорили внизу, у садку.

- Ти певен, що це її вікно?

- Так.

- Діємо швидко. Якщо вона пікне, прибіжить її вірний охоронець. Та й наші мають бути вже у замку.

Далі слухати я не став. Підскочив до ліжка Лінари.

- Прокинься, - обережно, щоб не налякати я доторкнувся до її плеча.

– Що? - Дівчина сонно потерла очі.

- Тобі загрожує небезпека. Треба йти.

- Куди? – тепер уже злякано спитала вона.

- Я проведу. Одягайся.

- У що? Сама?

Я зітхнув. Сунув Лінарі в руки її туфлі, пошепки наказав взуватися. Сам схопив теплий плащ Лінари, свою заздалегідь готову сумку з усім необхідним. Швидко зашнурував чоботи та причепив пояс зі зброєю. На щастя, Лінара за цей час все ж таки трохи прокинулася і натягла на себе взуття.

- Ходімо, - хапаючи її за руку, я подався до виходу.

Дівчина не чинила опір, проте вирішила засипати мене питаннями. Добре хоч здогадалася говорити тихо:

– Ми куди? Що трапилося? Ти щось чув? І взагалі мені холодно.

- Накинь це, - я кинув їй плащ. - Тільки не зупиняйся, йди за мною.

Дівчина слухняно тупала слідом, кутаючись у вовняне вбрання.

– Так, а ми куди?

- У замку сторонні, - коротко пояснив я, сподіваючись на її кмітливість.

– І ми йдемо їх зустрічати?

Силою стиснувши щелепу, щоб стримати гнів, я постарався заспокоїтись. Здається, Лінара не розуміла всієї серйозності ситуації.

– Ми покидаємо замок через таємний хід. І вистачить запитань.

Я знову взяв її за руку, прискорив крок. Ті двоє, з саду, вже мали влізти у вікно, і збагнути, що в кімнаті нікого немає. А ми все ще знаходимося на поверсі, і плетемося добре освітленим коридором, ще й бесіди ведемо. Я вів Лінару не до основних сходів, а до малих – ними користувалися слуги. Далі вниз, на кухню та у підвал. Там і знаходилися потаємні двері, що вели в довгий коридор, що йде далеко за стіну замку.

Спокійно дістатися пункту призначення, нам, на жаль, не дали. До першого поверху залишалося п'ять сходинок, коли я відчув запах крові. Нічого не пояснюючи, я притис Ліну до стіни, відпускаючи її руку.

- Стій тут. І не кричи, благаю, - тихо наказав я їй, нахилившись до самого вуха. Дівчина злякано проковтнула і нервово закивала, щільно прикривши рота долонями.

Сковзнувши вздовж стіни, я завмер перед поворотом. Прислухався. Тихий характерний шелест свідчив про те, що хтось, притулившись до стіни, тихо йде до сходів. Діставши меч, я виринув з-за рогу. Миттєво оцінив ситуацію, переконавшись що переді мною сторонній чоловік. Захоплений зненацька противник наніс нервовий і швидкий удар мечем. Я відбив його та повів свій клинок вгору, перерізаючи горло нападнику. Крутнувся, і впіймав падаюче тіло ззаду, акуратно саджаючи його біля стіни. За п'ять кроків на підлозі було ще одне тіло – у калюжі крові, розкинувши руки, обличчям униз лежав мертвий вартовий, який навіть не встиг дістати свого меча. Швидко витерши меч одягом убитого, я сховав його в піхви. Тільки потім повернувся до Лінари, вона дивилася на мене зляканими, широко розкритими очима. Я взяв дівчину за руку.

- Закрий очі та йди за мною.

Лінара здогадувалася, що за картина може відкритися їй за рогом, тож послухалася.

За пів хвилини ми зникли за дверима кухні. Я дозволив дівчині розплющити очі, правда, для неї користі від цього було мало. Тут було темно, тільки легке червоне світіння від великої печі – вугілля, що палахкотіло жаром, не встигли охолонути. Відсутність освітлення мені зовсім не заважала, я чудово все бачив і впевнено вів підопічну далі. Несподівано Лінара зупинилася і потягла мене на себе. Звичайно, я одразу обернувся, стурбований тим, що міг пропустити небезпеку, і вона підкралася зі спини. Але, на жаль, усі наші неприємності полягали лише в "геніальній" ідеї Лінари.

– Ми не можемо піти! - випалила вона, коли я обернувся.

- Чому?

- Ми маємо попередити мого батька.

Я мало не завив від прикрості. Ну, за що мені така кара? І це я нещодавно думав, що мені подобається ця робота? Ось вам, будь ласка, отримайте каприз люблячої дочки. Звичайно, я розумів її занепокоєння, тому замість того, щоб мовчки потягнути її далі, постарався спокійно все пояснити:

- Ліно, твого батька теж охороняють. Не аби хто, а два мої брати з гільдії. Вони, так само як і я, відчують небезпеку і зможуть його захистити, або вивести з замку. Будь ласка, не ускладнюй мені роботу. Ходімо.

Я потягнув дівчину за собою, але Лінара не рушила з місця, лише сильніше вперлася ногами, навіть відхилилася назад.

- Ні, - вона замотала головою. - Ти маєш його врятувати. – Голос Ліни почав тремтіти.

Здається, у неї ось-ось почнеться істерика. Цього ще не вистачало.

- Його нема від чого рятувати, - вкрадливо відповів я, - з ним усе буде добре. На відміну від нас, якщо ми застрягнемо тут.

- Ні, Роні, будь ласка! - Вона схлипнула, а в очах заблищали сльози.

Я зітхнув.

- З ним усе буде гаразд. Ходімо.

Я більше не став з нею няньчитися, міцніше стиснув руку і потягнув за собою. Ліна пискнула від болю, почала пручатися, але сил не вистачало. Вона навіть присіла, і так навпочіпки проїхала через всю кухню.

- Прошу-у-у! - занила вона, вчепившись в одвірок біля спуску в підвал.

Я починав злитися.

- Ліно. Моя робота рятуватиме тебе, а не його. Мені не можна кинути тебе і мчати рятувати когось іншого.

- Він не "хтось", він мій батько. - Дівчина вже відкрито плакала, ковтаючи сльози та хлюпаючи носом.

- Він у безпеці.

Я знову потягнув дівчину на себе, але вона ще міцніше схопилася за одвірок.

- Будь ласка!

- Ні, йдемо. Не змушуй мене застосовувати силу.

- Тоді я закричу, і ти нікого не врятуєш.

Я глибоко зітхнув, заспокоюючи нерви.

- Добре, ходімо.

Я зробив крок до виходу, Лінара відпустила одвірок. От і добре. Різко рвонувши дівчину на себе, однією рукою я перехопив її вздовж талії, силоміць притиснув до себе, другою - затиснув їй рота. Підопічна почала стикатися, наче викинута на берег риба, але зі мною їй не впоратися.

Ми спустилися в темний підвал, де зберігалися різні продукти. Тут пахло сирами, ковбасами та овочами. Як і раніше я бачив усе, впевнено обходив полиці, тягнучи за собою Лінару до таємного ходу, відчуваючи, як по долоні течуть гарячі сльози. Зупинився лише біля стіни, поруч з якою стояли ящики з овочами. Намацав спиною потрібну цеглину. Натиснув. Усередині каменя щось клацнуло, сама стіна здригнулася і в ній утворилася щілина. Я пхнув ящик, що заважав, засунув ногу, в цю саму щілину, відкриваючи для нас прохід. Волочачи Лінару, що продовжувала чинити опір, увійшов. Так само спиною натиснув на ще одну цеглу, яка змусила хід закритися.

Як і раніше в підвалі, тут панувала суцільна темрява. Міцно обіймаючи підопічну я пройшов пару метрів, тільки тоді відчув, що вона заспокоїлась. Зупинився.

- Підеш сама? - запитав я, прибираючи долоню з її рота.

- Ненавиджу, - зло прошипіла вона, замість відповіді.

- Це зрозуміло. А опиратися будеш? Чи мені й надалі тебе нести?

– Сама піду.

Я відпустив її, беручи за руку. Лінара нічого не бачила і після мого доторку здригнулася, потім спробувала вирвати в мене долоню.

– Пусти! - вона продовжила на мене шипіти, наче розлючена змія.

Я ж відповідав їй абсолютно спокійно, мабуть, це злило її ще більше.

- А як ти збираєшся йти далі?

- Так само як і ти, телепню.

- Ну, тоді йдемо, - я відпустив її руку, відступаючи на крок, звичайно пропускаючи повз вуха образу.

Лінара зробила кілька невпевнених кроків. Зупинилась. Потім спитала:

- А смолоскип ти запалити не хочеш?

– Ні.

- Але ж тут непроглядна темрява, - злість у голосі дівчині поступилася місцем розгубленості.

- Для кого як. Дозволь мені взяти тебе за руку і пішли. Не хвилюйся, я все бачу.

- А я - ні, - Лінара знову почала упиратися. - Запали смолоскип.

- У мене його немає. Тим більше він тільки заважатиме і видаватиме нас.

- Мені не завадить. І тут нікого немає, хто нас побачить? Я боюсь!

- Ти сама собі суперечиш. Кого бояться, коли нікого немає?

- Я боюся, - вона схлипнула.

Ну ось знову сльози.

- Мені знову тебе нести?

Лінара перестала схлипувати, закусила губу.

- Ти, правда, все бачиш?

- Так.

– Скільки пальців я показую? - Ліна підняла руку, демонструючи мені три відстовбурчені пальці.

- Три.

- А зараз? - вона зовсім прибрала руку.

- Нічого, ти руку сховала.

- Але як?

- Будеш слухняною – скажу.

- Не говори зі мною як із маленькою! - крикнула вона на мене.

- Тоді не поводься як дитина. Ходімо.

Я взяв її за руку, потяг. Нарешті не відчув опору, Лінара слухняно пішла за мною. Навіть сама міцніше стиснула мою долоню, потім і зовсім схопилася за неї обома руками.

Іти нам треба було довго, не менше пів години, зате вибратися ми повинні були біля міста. Далі знайти будинок начальника варти Марка, де ми повинні залишатися, поки сам Марко чи хтось із його людей не принесе звістку про те, що небезпека минула і можна повертатися. Зі стелі час від часу капала вода, повз пробігали щури - від усіх цих звуків Лінара неодмінно здригалася або тихенько пищала. Вихід на поверхню став для неї найрадіснішою подією у житті. Вона застрибала на місці, вітаючи все, що бачила:

- Привіт небо, здрастуйте дерева, вітаю тебе трава...

Небо потихеньку світлішало, зірки гасли, а обрій, назустріч якому ми йшли, став червоніти. Наближався світанок.

***

Люди – дуже дивні створіння. От уб'єш когось, то тебе за це щиро дякують, буває, гроші платять понад призначену суму, за те, що чисто спрацював. А врятуєш когось, то тебе "телепнем" обізвуть, на додачу скажуть: "А я хіба просив себе рятувати?"

Ось і Лінара образилась на мене. А коли ми ввійшли до будинку Марка, і леді потрапила в дбайливі руки дружини начальника варти, то зовсім перестала зі мною говорити. При нагоді дивлячись на мене ненависним поглядом. Було неприємно, але я не дуже переймався із цього приводу, адже ми повернулися до того, що було у нас при першому знайомстві – холодна неприязнь з боку дівчини.

Марко мав чудову родину. Його дружина Дінара – приваблива пишнотіла брюнетка – подбала про нас як про рідних дітей, яких у неї було вже троє. Четвертий мав з'явитися на світ через чотири місяці. Емар був найстаршим сином, високим чотирнадцятирічним юнаком, таким же чорнявим як мати та таким же серйозним як батько. Середній - десятирічний бешкетник, на ім'я Томі - всіх радував своєю щирою веселою усмішкою і великими допитливими карими очима. Їхня молодша сестричка, років п'яти, весь час тулилася до маминої спідниці, і з цікавістю розглядала Лінару.

Виявилося, всі домашні Марко багато чули про мене. Хлопчаки не соромлячись, одразу почали випитувати про ту саму гільдію, в якій я навчаюсь, і як їм туди потрапити? Від тривалого допиту мене врятувала Дінара, суворо наказавши молодшим дітям йти далі спати, адже наш неочікуваний візит змусив всіх дуже рано піднятися. А Емару допомогти влаштувати нам місце для відпочинку. Вони навіть не здивувалися, дізнавшись, що я спатиму з Ліною в одній кімнаті, спокійно прийнявши на віру просту відповідь - "так треба". Але довго пробути в цьому будинку нам не довелося, як тільки ми закінчили снідати – Дінара та Емар вирішили поїсти з нами – повернувся Марко. Дружина кинулася в обійми чоловіка з такою щирою радістю, що Лінара навіть пустили сльозу. Адже Дінара сильно хвилювалася, дізнавшись про подію в замку, тільки дуже вміло приховала свої почуття за домашніми справами. Тепер вона радісно клопотала навколо чоловіка, посадивши його з нами за стіл.

- Як мій батько? – одразу поцікавилася Лінара.

- З ним все гаразд. Його охорона чудово спрацювала, так само як і ти Роні.

Динара поставила перед Марко миску з кашею. Перериваючи розповідь, він негайно запустив у неї ложку. Ми терпляче чекали, поки чоловік вгамує перший голод і продовжить. Він не змусив себе довго чекати:

- Коли один із твоїх, - він кивнув у мій бік, - Фальк, якщо я не помиляюся... Досі не можу навчитися їх розрізняти. Ось у вашого батька, леді Лінара, якось виходить, а у мене ні. - Чоловік різко замовк, розуміючи, що розмова пішла кудись не туди. Прокашлявся. - Вибачте, я відійшов від теми. Так от, коли Фальк прибіг до нас у казарму і сказав, щоб ми підіймали тривогу і мчали в замок, я був, м'яко кажучи, приголомшений. Адже ніхто, нічого й ніде! Але ми без розмов виконали його наказ. Швидко перевіривши всі поверхи, виявили порушників. Як не прикро це визнавати, але працювали вони добре. Охорону обійшли швидко і тихо, а тих, хто стояв на дорозі, безшумно прибрали. Семеро наших хлопців… Якби не Фальк… – він осікся. Кашлянув. - Ну, загалом, взяли ми їх швидко. А тепер ти мені розкажи, як ви дізналися про небезпеку? - Марко благаюче глянув на мене.

Дорослий чоловік із таким поглядом мав смішний вигляд. Важко було стримати усмішку, але ще важче було відмовитись від відповіді.

- З мого боку все дуже просто – я почув розмову під вікном. Двоє з'ясовували, чи це справді кімната Лінари, і розробляли план швидкої дії.

- Справді, просто, - облизуючи ложку, погодився Марко. – Ну, а брати твої?

- У них і спитайте, - з усмішкою відповів я.

- Обов'язково.

- Із нападників когось упіймали? – тепер настала моя черга ставити запитання.

- А як же. Трьох! – гордо похвалився начальник варти.

- А скільки їх було всього?

Марко в задумі пожував свиняче ребро, подане разом із кашею.

- Дев'ятеро. До речі, біля кухні твоя робота?

Я кивнув. Лінара несподівано зблідла і почала швидко допивати компот.

- Так… - Марко знову кашлянув, спостерігаючи за дівчиною. - Тяжка нічка видалася. Ви готові повернутись додому?

- Готові, - відповіла за нас двох Лінара.

Після теплого прощання з родиною Марко, на нас чекала не менш тепла зустріч із батьком Лінари. Станіс Талеон з такою старанністю обіймав свою дочку, як півтори години тому це робила Дінара зі своїм чоловіком. Мені дякував з не меншою запопадливістю. Я був радий, що хоч хтось оцінив мої старання. Слідом за цим, Лінару чекала тепла ванна і не менш тепла постіль. Дівчина заснула швидко, я ж спати не міг зовсім та й не хотілося якось. Натомість я протер клинок промасленою ганчіркою, очищаючи його від залишків крові, потім сів читати книгу.

Моє заняття перервалося тихими схлипуваннями Лінари. Я підвівся, підійшов ближче. Дівчина плакала уві сні. Обережно присівши на краєчок ліжка, я погладив її мокре волосся. Вона відчула дотик, але на щастя не прокинулася. Затихла. А потім вимовила одне єдине слово, яке змусило моє серце битися швидше:

- Роні…