Ранок нового дня був чудовий: яскраво світило тепле сонце, гуляв прохолодний вітерець, розганяючи літню спеку, щебетали птахи, пахли квіти. Тільки ось настрій у мене був гірше не може бути, а вся ця благодать діяла на нерви, ніби знущалася з мене. А все тому, що зараз я сидів у альтанці з Лінарою та двома її подружками Рене та Крістін – такими ж розпещеними, вередливими та приставучими дівчатами. Як і моя підопічна, вони були одягнені в дорогі пишні сукні, прикрашені рюшами, мереживами та квіточками. У всіх трьох було скромне декольте, дозволене молодим дамам. Тільки грудям пишнотілої Крістін було тісно під тканиною і вони весь час намагалися вистрибнути, ще й туго затягнутий корсет допомагав справі. А ось Рене навпаки, були зовсім ні до чого, ні виріз, ні корсет. На жаль, у дівчини не було нічого гідного підкреслення: висока, худа і безформна. Одним Рене могла похвалитися - густим чорним волоссям. Воно було гарно укладене на потилиці, за допомогою химерних косичок і шпильок, кілька прядок спадали нижче плечей.

- То що, він увесь час отак ходить за тобою? - поставила чергове запитання про мене допитлива Крістін.

- Я ж казала, весь час! - зморщивши аристократичний носик, відповідала Лінара, роблячи ковток чаю з маленької порцелянової чашки.

- Бідолашна, - поспівчувала Рене, теж відпивши трошки чаю.

Дивно, що цідила вона його вже пів години. Коли Крістін встигла осушити чотири чашки, і поглинути стільки ж тістечок. Лінара ж тільки зараз доторкнулася до напою та солодощів, до цього вона із захопленням скаржилася на те, що я живу в її кімнаті, влаштував там безлад, і зовсім нікуди її не відпускаю. А ще розповіла пошепки (певна річ, я все чув) страшну історію про те, як їй доводиться ходити в туалет. Моя присутність дам зовсім не бентежила і вони відкрито обговорювали який я нетактовний, безсердечний і взагалі якийсь нелюд.

Тільки бездоганно натренована витримка та думки про те, що я на роботі, допомагали тримати себе в руках. Сидячи на краю лави біля самого виходу з круглої дерев'яної альтанки, я зосереджено оглядав околиці. Вже встиг відзначити місця і маршрути стражників, що чергували зараз. Один якраз нещодавно проходив повз, чемно схиливши переді мною голову, я відповів тим же. Хороші стосунки з тими, хто, по суті, виконує ту саму роботу, значно спрощує життя. Якщо щось трапиться, вони без проблем кинуться мені допомагати. Не тільки тому, що їм наказав начальник, а ще тому, що я добрий хлопець і взагалі свій.

- Уявляю, як відреагує Ітан, - дуже сумно зітхнула Лінара, відставляючи тарілку з половинкою недоїденого тістечка.

Крістін кинула заздрісний погляд на покинутий смаколик, адже основна тарілка була вже порожньою, а всілякі фрукти, що були в достатку присутні на столі, її зовсім не цікавили.

- Ох, - Рене співчутливо похитала головою. - І справді, він же в тебе такий ревнивий.

- Так, - підхопила розмову Крістін, змирившись із відсутністю солодкого. - Він і на балах до тебе нікого не підпускає. А пам'ятаєш, як він на дуель Корсена викликав?

- Ой, дівчатка, не треба про це, - стрепенулась Лінара, в театральному жаху розширивши очі та прикривши долонею рота. - Я досі здригаюся, коли згадую. Добре, що батько Ітана відмовив його тоді.

- Так-так, - закивала Крістін, - їхні сім'ї давно конфліктують між собою. Смерть Корсена стала б достатнім приводом для початку війни.

Я посміхнувся про себе, знаючи справжній стан речей. Синок лорда Даріона, на ім'я Ітан був зарозумілим типом, що постійно ховав свою боягузливу персону за численною охороною, титулами та впливовим татком. А ось Корсен, навпаки, був благородним молодим лицарем, дивно як йому могла сподобатися Лінара. Хоча, цілком імовірно, що на балах вона поводиться зовсім інакше, її акторський талант та вміння прикидатися я вже встиг побачити. Виходить мені належить особиста зустріч з Ітаном, що ж, це навіть цікаво особисто переконається в його боягузтві. Головне, щоб він не створив мені труднощів.

Розмови дівчат ненадовго стихли, бо до альтанки наблизилися служниці, несучи нову порцію солодощів та порцеляновий чайник гарячого чаю. Коли все було розставлено по місцях, а порожній посуд прибрано, Лінара наказала служницям негайно піти, їй не хотілося, щоб вони слухали її розмови з подругами, а чай, так і бути, вона наллє собі сама. Я непомітно принюхався до аромату тістечок, що принесли, і пирога з яблуками, нічого не викликало тривоги, і я знову відвернувся до проходу.

- А він у тебе погано працює, - зненацька сказала Крістін.

- Чому? - обурилася Лінара, що трохи порадувало душу.

Мені й самому було цікаво, але я поки не став обертатися.

- А раптом ці тістечка отруєні, - відповіла Крістін, втім, без особливого страху відкусила шматок від рясно змащеного кремом тістечка. – Або ось ці служниці, що тільки-но приходили, наймані вбивці.

Лінара злякано ковтнула, Рене розкрила темні очі, втиснувшись у спинку лавочки, намагаючись відсунутися від столу, немов отруєна їжа зараз оживе і сама полізе їй у рот.

- Роні! - гукнула мене Лінара.

Я повернувся до неї.

- Слухаю вас, леді.

- Не прикидайся, ти чув нашу розмову. Як ти можеш пояснити свою поведінку?

- Всіх слуг я знаю, а в безпеці їжі певен, - коротко пояснив я.

Правда, так хотілося ще додати: "Якщо не довіряєте, зачекайте кілька годин і подивіться на Крістін".

– Знаєш, це зрозуміло. Але раптом когось із них підкупили? – явно з чистої цікавості запитала Лінара.

– Це було б помітно. Навряд чи серед служниць, які працюють у вас вже понад п'ять років, раптом виявиться найманий убивця, який зможе абсолютно спокійно підійти до вас і холоднокровно вчинити вбивство.

- А як ти можеш бути впевнений у їжі? - Запитала Крістін, витираючи серветкою забруднені в кремі губи.

- Вбивцям нема чого труїти вас усіх, а підсипати отруту саме в те, що з'їсть Лінара дуже складно, тому що навіть вона сама не знає, що захоче з'їсти наступної хвилини.

- І справді, не знаю, - усміхнулася Лінара.

- Якось не дуже переконливо, - не вгамовувалась Крістін. Їй би з таким характером у суді працювати. - Взяв би й сам спробував. - За допомогою спеціальної лопатки вона взяла з блюда шматок пирога, поклала його на свою тарілку і подала мені.

- Пробувати їжу не входить до моїх обов'язків, але це все одно не дасть гарантії. Не всі отрути діють миттєво.

Від моїх слів Рене зблідла ще більше, зрівнявшись кольором з білою трояндою, що квітла біля альтанки. Здається, тепер ця дівчина стане їсти ще менше.

– А просто пирога ти не хочеш? - Несподівано м'яко і кокетливо поцікавилася Крістін, продовжуючи простягати мені тарілку.

- Дякую, але я не люблю солодке.

- Що правда? - щиро здивувалася дівчина, мабуть, з дитинства вона не уявляла свого життя без чогось солоденького.

- Правда.

- Та відчепись ти від нього, - якось не дуже дружелюбно вклинилася в нашу розмову Лінара. Потім зрозумівши, що робить помилку, показуючи емоції, пом'якшала і змінила тему: - Краще розкажи нам, як там у тебе з Георгом складається, він тобі відповів на лист?

Крістін секунду завагалася, дивлячись то на мене, то на подругу, все ще намагаючись осмислити, що тільки-но знайшло на Лінару. Але потім ледь помітно знизала плечима, поставила біля себе пиріг і відповіла на запитання:

- Ох, відповів, - голос її сповнився ніжністю, а очі замріяно подивились у хмари. - Чекаю не дочекаюсь, коли він знову приїде і зробить зі мною все, що він спритно описує на папері.

Рене зарум'янилася, схопивши чашку, захоплено почала пити чай. Лінара мрійливо зітхнула. Я знову повернувся до проходу. Нарешті, дівчата перестали мене обговорювати та почали балакати на інші дівчачі теми. Слухав я їх у пів вуха, зазначивши, що у Крістін крім заморського принца Георга, є ближчий хлопець Тім, хоч і звичайний конюх зате дуже цікавий коханець. По другому колу обговорили ревнивого Ітана. Рене в розмовах практично не брала участі, мабуть, вона ще не могла похвалитися любовними пригодами. Але коли справа дійшла до обговорення нового вбрання, дівчина пожвавилася і з захопленням похвалилася новими придбаннями у своєму гардеробі. Потім похвалилася, що батько пообіцяв їй особисту білошвейку, з якою вона шитиме вигадані нею вбрання. Подруги відразу попросили пошити щось і для них.

***

- Ти, правда, солодке не любиш? - Поцікавилася в мене Лінара, вже ввечері після вечері, коли сиділа біля дзеркала і розчісувала свої каштанові локони.

Я відірвав погляд від книги, взятої з невеликої бібліотеки Лінари.

- Правда. Я брешу лише тоді, коли в цьому є робоча потреба.

- А я думала, що ти не хотів обділяти Крістін, - посміхнулася дівчина, дивлячись на моє відображення у дзеркалі.

- Думаю, її б більше зачепило якби я все ж таки їв солодощі, - відповів я із задумливою серйозністю.

Втім, моя відповідь розвеселила Лінару. Я хотів продовжити читати, але не вийшло. Дівчина закінчила з волоссям, відклала гребінь, підійшла до крісла, що стояло біля вікна і навпроти мого ліжка. Присіла і дуже пильно подивилася мені в очі. Я не відвів погляду, хоч зізнаюся, зробити це було дуже складно.

- Слухай, а чому ти завжди такий серйозний? Навіть коли жартуєш.

- За весь час нашого знайомства я ще жодного разу не пожартував.

- Ось як, - посміхнулася вона. – Тоді пожартуй.

- Вибачте, леді, але ви мене з кимось плутаєте. Я не блазень, я – охоронець.

– Не цікаво з тобою.

Лінара встала з крісла, піднялася навшпиньки, витягнувши руки вгору і закружляла по кімнаті.

- Ех, як хочеться на бал! - вигукнула вона, закінчивши останній пірует.

Я не став реагувати на її дивацтва і знову почав читати. Але не встиг я добратися до кінця речення, як Лінара знову опинилася поряд. Цього разу вона сіла на ліжко і зазирнула до книги.

- Ти вибрав історію? - брова дівчини здивовано зігнулася. - Ще й сучасну! Нудніше книги я ще не читала, дивно, що я її не викинула, коли закінчила навчання. Невже нічого цікавішого в мене не знайшлося?

- Для мене ні.

- А як же роман Вензеля "Залізна кров", який розповідає про лицарів? Там головний герой дуже схожий на тебе, такий же серйозний, похмурий, і навіть голови чудовиськам рубає з незворушним виглядом. Щоправда, дівчат дуже любить. І вони його. А я б в такого не закохалася. Тільки ти не подумай, не через його серйозність, а через зовнішність. Розумієш, Арк, він блондин, з довгим волоссям, завжди заплетеним у хвіст. А ще бородатий. Ти ж інша справа, - вона підморгнула мені. - Мені подобаються брюнети. - Наступна дія дівчини мене вразила остаточно, вона безцеремонно погладила мене по голові, запускаючи п'ятірню між густими пасмами. Ще й відкрито ними захопилася: - Ух, ти! Які вони приємні, густі. Чому ти їх так стрижеш?

Мене дуже важко здивувати, але Лінарі сьогодні це вдалося.

- У гільдії так належить, - швидко сказав я перше, що спало на думку.

Занадто швидко. Подумки вилаяв себе за нестримність, я зібрався і продовжив уже спокійно:

- Та й незручно з довгим волоссям. Ось дивно, чому книжковому герою вони не заважали?

- А він їх постійно під шолом ховав, - просвітила мене Лінара, продовжуючи спокійно перебирати пальцями моє волосся.

Мені було дуже приємно і так важко було вдавати, ніби нічого особливого не відбувається.

- Він що, постійно в ньому ходив? – щиро поцікавився я.

- Ні, перед боєм одягав.

- А монстри стояли та чекали, доки він підготується?

- Так. Причому готувався він ґрунтовно і довго, надягаючи лати та готуючи необхідну зброю. Це ж книга, - Лінара нарешті прибрала руку з моєї голови та запропонувала: - Знайти тобі її?

- Ні дякую. Мені достатньо того, що ви розповіли мені. Не дуже люблю подібні вигадки.

- Як хочеш, - вона знизала плечима. Потім дуже уважно оглянула мене, про щось замислившись. Зрештою запитала: - Слухай, а скільки тобі років?

- Сімнадцять.

- Тоді чому ти до мене на "ви" звертаєшся? Ти ж старший за мене!

- Так, але я на вас працюю і ви леді, - відверто здивувався я. Не думав, що доведеться пояснити їй такі істини.

- Та я знаю, що леді, - безтурботно, але водночас чомусь дуже сумно, відмахнулася дівчина. - Давай, на людях все буде як належить, а наодинці ти називатимеш мене просто Ліна, і на ти?

- Як забажаєте… тобто, як забажаєш. Але чому?

– Тому. Мене з дитинства напихали цими правилами етикету, як треба, і більше уроків про те, як не треба. А я так люблю простоту. Всі, і Ітан, і подруги, поводяться як належить, а не як хочеться. Навіть батько, - вона дуже сумно зітхнула.

Невже зараз вона стала собою, без театральності та вічної награності? Тільки з чого раптом така зміна? Я думав, вона мене терпіти не може.

– Тільки з мамою я могла бути собою, – дуже тихо продовжила вона. – А ти… з тобою, я знаю, також можна. Ти хоч і дотримуєшся всіх цих правил ввічливості, але ніколи не переграєш, навіть не брешеш... - Лінара різко замовкла, потім труснула локонами, зібралася і вже колишнім рішучим тоном закінчила: - Мене нудить від нещирої ввічливості, підлещування і лестощів. Терпіти цілодобово таке я не маю наміру, так що позбав мене від цього хоча б у моменти усамітнення.

- Добре, - відповів я, внутрішньо радіючи, що все стало на свої місця.