Тільки відчинивши вхідні двері додому, на Саманту одразу обрушився потік запитань.

- Доброго дня, люба, де ти була?! І чому повертаєшся так пізно?!

- Так, мамо, з тобою все добре? - спитала Рорі, прибираючи залишки своєї вечері зі столу.

Саманта подивилася на годинник, що висить на стіні. Вони показували половину сьомої.

- У мене сьогодні був важкий день….еее….я сьогодні врятувала життя одній людині… ну… краще було б сказати, що я сподіваюся, що я йому її врятувала…. Або, що я намагалася це зробити… але я не впевнена, що у мене це вийшло…

- Ти мене втратила, десь на другому реченні, - розсміявся Сол.

- Вибач, у мене все перемішалося в голові, - стомлено посміхнулася Сем.

- Ну, і хто ж це був?!

- В сенсі?!

- Ну, жінка чи чоловік? Молода чи не дуже? Які пошкодження? - з цікавістю, спитав чоловік.

Чомусь у цей момент Саманта відчула, що вона зовсім не хоче ділитися з ним, та й взагалі ні з ким, цією інформацією.

- То був чоловік, - роздратовано сказала вона.

- Скільки років?! - Сол, подивився на неї з цікавістю.

- Не знаю, років шістдесят напевно, - чомусь, збрехала вона, - Не впорався з керуванням на слизькій дорозі, і перекинувся.

- Так, шкода бідолаху, - сказав Сол, втрачаючи інтерес до діалогу.

Саманта зітхнула з полегшенням. Чому вона збрехала? Вона сама не знала. Егоїзм? Страх? Ревнощі? Називайте це, як хочете. "Зараз не час для самокопання", - подумала Саманта, у неї просто не залишилося жодних сил на це.

***

У наступні дні, Сем, з величезною завзятістю і рішучістю, намагалася забути все те, що з нею сталося того злощасного вівторка.

Вона займала себе всякими - різними справами, завантажувала себе з головою на роботі, навіть навмисне спілкувалася вдвічі більше з місіс Браун, смиренно вислуховуючи чергову історію про її нову невиліковну болячку, яка за фактом виявилася - простою непоправністю шлунка.

Якось доживши до понеділка, план Саманти забути, провалився з тріском.

І вже до вечора понеділка, вона точно вирішила, що свого вихідного дня, тобто в середу, вона поїде до лікарні, щоб дізнатися, хоч якусь інформацію про того незнайомця.

У середу, закінчивши раніше всі свої справи, Саманта рішучим кроком переступила поріг лікарні.

Підійшовши до ресепшен, вона сказала:

- Здрастуйте, вибачте, що відриваю вас від роботи, але я б хотіла дізнатися, якусь інформацію про одного вашого пацієнта, - сказала Саманта, при цьому мило посміхнувшись.

- Якщо це особиста інформація, то одразу вас попереджаю – у нас політика про нерозголошення.

- Я розумію ... А, ось, щоб дізнатися, якщо пацієнт живий чи вже ні ... це вважається особистою інформацією? - Запитала тихим голосом Саманта.

- Ну, з цим, гадаю, я зможу вам допомогти, - посміхнулася медсестра.

Саманта так зраділа цій відповіді, що відразу й не дочула, про що її запитали.

- Вибачте, що ви сказали?! - перепитала Сем.

- Я кажу, назвіть ім'я та прізвище того про кого ви питаєте, - усміхнулася дівчина.

Саманта розгубилася:

- Еее… розумієте, я не знаю не того, ні іншого…

- Як так?!

- Ця людина… він надійшов до вас минулого вівторка, у нього було кульове поранення в плече … пам'ятаєте?! Ви тут точно були, я вас пам'ятаю.

- Я не розумію, про що ви кажете, - сухо сказала медсестра.

На її обличчі не залишилося й сліду від посмішки.

– Як же так, – підвищила тон Саманта, – Ви не можете приховувати цю інформацію від мене… Це я його привезла сюди… розумієте… Я!! – уже майже кричала вона.

- Забирайтеся від сюди негайно, або мені доведеться викликати поліцію, - прошипіла медсестра.

Але Саманта була настільки вражена такою поведінкою, що незважаючи на всі погрози, повернувшись у бік коридору, де виднілися двері з написом «Хірургія», побігла туди.

Добігши десь до середини коридору, вона відчула, як її схопили ззаду за руки і зігнули їх їй за спину.

- Зараз же, відпустіть мене, яке ви маєте право... мені боляче!! - прокричала Сем.

- Якщо вириватиметеся - буде ще болючіше!! - сказав один із охоронців.

- Поїхали, прокотимося до поліцейської дільниці, - сказав інший, і посміхнувся.

"Чудово!", - подумала Саманта, але більше не чинила опір.

В ділянці час тягнувся зі швидкістю найповільнішого, хворого або напівживого равлика.

Саманте ставили ті самі питання, по десять, а то й по двадцять разів. Це було нестерпно.

- Я вас прошу, скажіть мені, тільки одне - чи жива ця людина чи ні! І все! Я більше нічого не хочу знати! Розумієте! - голос Саманти зривався вже на крик.

В неї вже починалася справжня істерика. Вона просто брала папери з поліцейського столу і кидала їх на підлогу, брала слухавку телефону, і стукала нею по столу... вона мала нервовий зрив.

- Хай поспит ніч тут, - почула вона чиюсь розмову, - а завтра відпустимо.

«Навіщо я їм потрібна?», - подумала вона, але їй було вже байдуже, після заспокійливого, що їй дали, вона просто хотіла спати.

Її завели в камеру і зачинили двері на замок. Саманта лягла на ліжко і заснула. Їй снилася чорна машина, що летить по небу, і чомусь її фари горіли зловісним червоним світлом.

Проспала вона приблизно години зо дві. Прокинувшись, вона подивилася на свій наручний годинник. Було вже шість годин вечора. У роті пересохло, і Саманта постукала у двері, щоб попросити склянку води.

- Дякую! - сказала вона, забираючи запечатану пляшку води з рук поліцейського.

- Та нема за що, відбій о восьмій!! - сказав він.

Саманта подивилася на нього запитливо.

- Це означає, що світло вирубають о восьмій... але ти не бійся, тут через вікно місяць світить, тож буде не страшно, - дружелюбним тоном сказав поліцейський, і пішов.

Саманта сіла на ліжко і затулила обличчя руками.

"Хоч би Сол, додумався мене шукати", - подумала вона.

Випивши води, вона так і залишилася сидіти на ліжку і дивитися на голу стіну, доки не згасло світло.

Через вікно в камеру проникало місячне світло, і від цього в ній було не так страшно і незатишно.

Саманта лягла на ліжко, і сховалася з головою якимсь тонким пледом, який пахнув дешевим порошком.

Вона пролежала так досить довго, але так і не змогла заснути.

Раптом задзвеніли ключі в замку, двері відчинилися і Саманта з радістю схопилася з ліжка:

- Сол, що ти так довго… - радісно сказала вона, але потім різко замовкла.

На порозі стояв не Сол, а той незнайомець з дороги.

- Пробач, але я не твій чоловік, - сказав він, при цьому скорчив таку пику, що Саманта відразу зрозуміла, що Сол, йому явно, зовсім не подобався.

Сказати що Сем була в шоці, це означає нічого не сказати. Вона кілька разів відкривала рота, щоб сказати хоч щось, але звуку не було чути.

- Так ти живий! — нарешті, видавила з себе вона.

- Як бачиш... - роздратовано сказав він.

Саманта, без сорому, почала його розглядати, все ще не вірячи своїм очам. Він виглядав сьогодні інакше: темні джинси, темно-синє поло, а його рука була зафіксована пов'язкою.

- Ти взагалі, як тут виявився?

- Прийшов, дізнатися дещо…

І наблизившись на крок до неї, він раптом закричав:

- Якого біса, ти, не зробила так як я тебе просив?! Якого біса, ти, привезла мене до лікарні?! Як можна, бути такою дурною... - він був настільки злий, що навіть у темряві було видно, як червоніє його обличчя.

Саманта просто скам'яніла.

- Я… я не знаю… я розгубилася, мені було страшно… від хвилювання, я взагалі забула половину з того, що ти мені казав…. Я просто хотіла тебе врятувати… пробач мені, будь ласка…

Він зробив два кроки в її бік і різко наблизився до неї. Він був такий близький, що кінчики їх носів майже стикалися.

Він дивився на неї впритул, не моргаючи. Під тьмяним світлом місяця, було видно як його темно-карі очі, перетворювалися на абсолютно чорні.

Саманта так само дивилася на нього, не моргаючи. Вона не знала, що від нього чекати, але їй зовсім не було страшно.

У камері було тихо, і лише його важке дихання було чути Саманте.

Вона повільно перевела свій погляд з чорних очей на його губи, і в ту саму секунду, почула як його важке дихання перейшло на глухий стогін.

Він різко відвернувся і швидким кроком вийшов із камери.

Саманта лягла на  ліжко, сховалася з головою тонким пледом, і моментально заснула.