Розділ 2.

Стрекіт гвинта першим почув Іван. За порадою капітана він стояв у кутку лабораторії і тренувався скидати автомат до плеча з різних положень. Трохи підрегулював ремені розвантаження і тут почув характерні хлопки повітря, що збивалося лопатями.

- Схоже, прилетіли.

Всі завмерли, прислухаючись. Здивування з'являлося на обличчях по черзі. Схоже, ніхто більше не чув вертоліт.

- Серйозно. Я чую гелікоптер.

- А променями з очей стріляти вмієш? Чи рентгенівський зір?

- Ні, Ігнасіо, не вмію, але можу так дати по гарбузу, що рентгенівський зір з'явиться у тебе.

- Гаразд. - Стік скинув руки. - Спокійно. Зрозуміло, що все на нервах, не варто ще між собою сваритися. Я вірю Іванові. Командуй Конрад.

За час очікування українець як міг виклав те, що сталося в печері, і свій трохи змінений стан. Всі сприйняли те, що відбувається, як даність, тим більше що дітися від апокаліпсису було нікуди, тільки шеф-кухаря щось зачіпало. За найменшої нагоди він намагався підчепити Клочко. Безрозсудна хоробрість і стійкість духу ніяк не компенсували його паскудний характер.

- Усі знають свої дії. - Капітан став біля дверей взявшись за перекинутий стіл. - Залишилося головне завдання.

Мартін кивнув головою. Взяв зі столу пластикову каністру, в якій Ганна змішала якісь рідини. Підійшов до тіла Георга перенесеної біля дальньої стіни і вже облитого іншим розчином. Після з'єднання двох рідин дівчина обіцяла практично повне знищення тіла.

- Прощавай, хлопче, вибач за все. Знаю, ми ще побачимось. Незабаром.

- Прощавай.

- До скорого.

- Побачимося.

- До побачення.

- Чекай у гості.

Рознеслося лабораторією і стік почав виливати рідину. Дивитися було важко але він лив тонким струмком намагаючись не пропустити ні міліметра. Чи не залишити тварюкам ні частинки. Або запам'ятовуючи веселого та безтурботного Джі назавжди.

Відкинувши каністру розвернувся і більше не обертаючись став поруч із конрадом, виготовившись розбирати барикаду. Навпроти дверей у ряд вишикувалися Рон, Іван за ним Ігнасіо і замикала Анна. Розібравши завал і пропустивши всіх, Мартін і капітан мали прикривати тил групи. Усі мовчали. Прислухалися, повторювали вказівки, просто чекали.

- Чую, - прошепотів Рон.

Всі кивнули головами, тепер звук двигуна був виразно чутний. Потужний немов повітря рубали на частини не лопаті, а величезні мечі. "Що там за монстра замовив Мартін?" Іван трохи захвилювався, що якщо вертоліт просто не зможе сісти біля табору? Виходити в поле де тварини можуть вилізти, за словами Ігнасіо, прямо з-під ніг було безрозсудно.

- Ходімо! - Конрад відтягнув убік стіл, Мартін відкинув наступний. - Він сяде за казармою, туди привозили все спорядження, хлопці в курсі. Бігом! Бігом! Бігом!

Рон зірвався у відкритий отвір, Іван піддав швидкості, щоб йому не наступили на п'яти. Невміло тримаючи автомат біля плеча дивився як вчили праворуч того що біжить попереду. Ствол трясло на бігу і українець зрозумів, що толку від нього ще менше, ніж від Ігнасіо. Той хоч тесаком орудував як справжній маніяк. Ззаду чулося пихкання шеф-кухаря, він навіть на бігу примудрявся тихо, пошепки, матюкатися.

А зверху зі сходу стрімко насувався вертоліт. Гучно і методично перемелюючи повітря заходив на посадку, на ходу розвертаючи корпус. Зустрічний вітер пригальмував Рона та інших, від шуму гвинтів заклало вуха. І тоді Клочко почув стрілянину ззаду. Черги по два набої з двох стволів. Але як і наказували не став обертатись і тому не пропустив фантастичної появи монстра прямо за курсом.

Земля спучилась, наче щось виштовхувало її знизу. Пагорб зростав, а потім почав розсипатися, на поверхні з'явилася морда і руки з шипами, потім лапи і після вилізла одним могутнім ривком більша половина звіра. Все сталося буквально за секунду, та ні, навіть швидше.

Тварина вже майже вся була на поверхні, коли морду і груди їй перекреслили точки ударів. Кулі продірявили, залишаючи хмарки сірого пилу, відірвали тушу від землі і відкинули на півметра. Поки Клочко навіть не зрозумів, що робити Рон, просто дочекався, щоб звір виліз побільше і всадив у нього піврожка. Звір трохи смикнувся, чи вмираючи, чи намагаючись підвестися і тут на нього сів вертоліт.

Відкотилися убік двері. На вході стояв чоловік у шоломі з пістолетом у руці. Махну рукою, і тут же присівши на коліно відкрив вогонь кудись за спину Івана. Там уже гуркотіли черги. Рон прямо перед дверима прийняв убік, розвернувся назад і почав стріляти. Іван навіть не думаючи як забратися в салон з розбігу пірнув у отвір, приземлився на лікоть, перекотивсявся по підлозі, перераховуючи собі всі кістки і влип у протилежну стіну.

Не зрозумів цілий він чи ні як отримав коліном у спину від Ігнасіо, що повторив його трюк. Тепер два тіла одною грудкою стогнали в унісон. Звуки черг перемістилися вже в салон, хтось безцеремонно потупцював по витягнутій руці, хтось матюкався, поряд падали гільзи. З-під руки кухаря українець роздивився Ганну змінюючу магазин її пов'язка на руці знову була червоною, чиїсь ноги, і ділянка поля між казармою та урвищем. Там лежало не менше десятка монстрів і з'являлося стільки ж, а то й більше земляних пагорбів.

- Все на місці! Пішов! Пішов! - За гулом турбін, гуркотом автоматів незрозуміло хтось кричав.

Машина різко рвонула вперед і вгору. Ігнасіо та Іван знову перемішалися як у блендері, а ось інші, судячи з безперервної стрільби, були звичні до подібних зльотів.

- Цього разу відбилися, - почув Клочко над головою голос Конрада. - Хоча з такою інтенсивністю бою патронів потрібно вдвічі більше

Розібравшись де чиї руки-ноги Іван та Ігнасіо нарешті піднялися. Усередині було досить просторо. Він явно був розчитаний на більшу кількість крісел, але центральні демонтували залишивши по два в ближній та дальній частинах салону. На підлозі прострелили величезний гумовий килимок, що займав весь простір, зовсім недоречний на тлі велюрової оббивки стін і крісел.

- Дивний у вас дизайнер - Українець зрозумів що стояти не так вже й зручно і присів на підлогу біля вікна поглядаючи вниз. - Авангардист?

- Це "Агуста 139". - Мартін сів поруч. Він масажував плече, салон заповнювався запахом пороху. - Чудова машина на десять пасажирів і дальністю в півтори тисячі кеме. Тільки нам не важливий комфорт, а вільне місце важливе. Зробили апгрейд.

- Ага. Зрозуміло.

- Куди летимо, сер? - Чоловік у шоломі стояв пригнувшись, тримаючись за поручень на стіні.

- На базу, Вінні. Якомога пряміше і якнайшвидше.

Той по комутатору передав вказівки пілоту і сам рушив у бік кабіни, але раптово зупинився, наблизився до вікна, дивлячись на щось.

- Є у кого бінокль? Дивні птахи, хай його. Якщо це птахи.

- Тримай. - Конрад дістав із кишені розвантаження оптичний приціл.

- Що за дрисля віслюча? - Тільки глянувши в оптику другий пілот смикнувся, підняв руку до комутатора - Додай ходу, Антоне, тисни як можеш! На дев'яту годину ворог.

Усі пасажири кинулися до вільних прямокутників вікон, впечатаючись у скло лобами.

Вдалині можна було розглянути десяток чорних крапок розміром з ніготь мізинця. Вони рухалися незрозумілими ривками хаотично переміщаючись праворуч-ліворуч, зрідка застигаючи на секунду на місці і знову набираючи швидкість.

Почалася гонка сучасного дива інженерної думки і невідомо чого, але явно бажаючого це диво знищити.

Крапки були вже розміром з мізинець і можна було зрозуміти що це комахи. А якщо точніше...

- Саранча? - Рон здивовано почухав чоло.

- Так. - Підтвердив Вінні, не відриваючись від прицілу. - Тільки з урахуванням нашого відриву на тій відстані насправді вона розміром метр півтора. І на відміну від справжньої сарани, ця вміє зависати на місці. Коротше... Віраж! Антон, віраж!

Пілот закричав так, що заклало вуха у всіх у салоні. Машину струсило, підлога провалилася вниз, змістилася праворуч. Усі спостерігачі посипалися наче яблука. Зовні, з-за стін гелікоптера, вдарив гуркіт грому ще сильніший за крик Вінні.

- Це що, сука, таке було? - Застогнав кухар, що ударився забивши коліном.

- Тримай. - Вінні впхнув приціл капітанові. - Треба відстрілюватись. Побачиш коли між передніми лапами з'явиться свічення кричі, шоб аж очш на лоба лізли. Ці тварюки стріляють блискавками. Я сам офигів.

Очі всіх присутніх свердлили пілота, чекаючи продовження.

- Чого вилупилися? Стріляйте вашу матір якщо жити хочете! Це блискавка! Одна поразка та електроніці хана. Стріляйте! - Він рвонувся до дверей і міцно схопившись за поручень відчинив.

Салон заповнив хаос бурхливого повітря, рев вітру і гуркіт лопатей.

Біля дверей миттєво примостився Конрад розглядаючи ворога крізь приціплений до автомату приціл. Повів стволом і видав коротку чергу, чортихнувся, дав ще одну. Рон смикав пілота за рукав, показуючи автоматом на вікно. Той одразу зрозумів питання.

- Бий його до біса, тепер тільки б вижити! - Прокричав просто у вухо бійцю.

– Віраж! - Як Ганні вдалося перекричати какофонію звуків було незрозуміло, проте вдалося.

Вертоліт рвонув угору і вліво знову перекидаючи тих хто не встиг за що-небудь ухопитися. Такими виявилися Іван, Ігнасіо та капітан. Тільки Клочко знову покотився до протилежної стіни, а кухар розпластався в неймовірному стрибку, встигнувши схопити Конрада за лямки розвантаження і втримати в салоні, бо від маневру того хитнуло в бік вулиці. Обидва покотилися просто на багатостраждального українця.

"За що ж мені це все?" Мовчки страждав Іван, приймаючи на себе лікті та коліна, добре хоч прикрив обличчя руками. Оглушливо гуркотіли автомати і дзвеніло скло. Вітер забирав гар, рвав звуки на частини, перемішуючи, дезорієнтуючи. Знову піднявшись, українець вирішив не змінювати цього разу позиції. Все одно користі від себе в перестрілці він бачив. Конрад знову зайняв місце біля дверей, цього разу позаду нього сидів шеф-кухар і утримував рукою за лямки іншою рукою, вхопившись за лямку на найближчому кріслі. Махнувши поглядом у вікно у себе за лівим плечем сам не зрозумів, що вже піднімає автомат. Стріляв Іван уже цілком свідомо.

Він побачив за якихось двадцять метрів від вертольота самотню величезну сарану. Між лап у неї зароджувався шар яскраво синього свічення. У бік цієї сюрреалістичної картини і вистрілив Клочко, крізь скло шо пішло тріщинами. У саму тварюку він мабуть не потрапив а зачепило крило яке працювало з шаленою швидкістю. Комаху повело убік. З кулі вирвалася звивиста блакитна лінія, пішла набагато нижче вертольота. Гримнув грім і краєм погляду Іван побачив шматки лап і панцира, що розліталися, мов шрапнель.

- Вони внизу! - Клочко кричав щосили, тикаючи пальцем у підлогу доносячи свою думку візуально.

До нього під вікно перебрався Мартін водячи автоматом вишукував ціль. Стукнув по плечу посміхаючись у всі тридцять два зуби. В очах була лють та азарт бою.

Конрад швидше зрозумів жест, ніж почув українця. Анна і Рон поливали вогнем комах, вдалося збити чотири штуки, а іншим не давали наблизитися, змушували метатися з боку в бік. Капітан грюкнув Ігнасіо по кисті і вказав пальцем униз, під черево гелікоптера. Той кивнув, подався вперед, дозволяючи капітанові висунутися за межі борту, не відпускаючи лямок розвантаження. Конрад визирнув і одразу відкрив вогонь. З-під сталевого черева машини вже мчали на нього, розчепіривши броньовані лапи, дві тварюки. Вони летіли дуже дивно - черевом вгору, начебто збиралися вчепитися в гелікоптер. Чергою в пів ріжка капітан змів першу і перевів ствол, але трохи не встиг. Раптом прискорившись тварюка вчепилася в борт, махнула лапою відбиваючи автомат убік, наступний удар впоров повітря у самого обличчя, одна лапа проникла у відчинені двері, ще одна. Комаха швидко втягувала себе всередину. Жвали схопили черевик, не змогли вчепитися і лише обдерли міцну шкіру. Все тривало менше секунди, тільки зараз Конрад зміг знову навести автомат. Випустив патрони, що залишилися в упор, забув навіть про безпеку і штовхнув з усієї сили тварюку в морду з пробитими фасетковими очима, раз, інший і чудовисько відірвалося від корпусу. Зустрічним потоком його здуло назад і в якомусь конвульсивному припадку комаха, що вмирала, вбила лапу в хвіст вертольота. Однієї кінцівки було недостатньо для такої ваги, вона відламалася і хітинове тіло врізалося в кермовий гвинт. Розлетілися навколо шматки панцира, лап, крил і на жаль гвинта.

Машину повело, корпус розвернуло вправо, що врятувало екіпаж. Прямо за розбитим хвостом пройшла синя блискавка оглушивши гуркітом грому.

Гелікоптер почало смикати і трясти немов у припадку. Усі хапалися за що тільки можливо. Кухар втягнув розлюченого капітана всередину, сунув у руку ремінь безпеки крісла, а сам схопився за інший. Іван з Мартіном перекотилися в хвіст салону вчепилися хтось у поручень хтось у спинку велюрового сидіння.

- Сідаємо! У повітрі – хана! Вниз, Антоне, вниз! - Пілот репетував у комутатор.

Якщо те, що відбувалося раніше, здавалося українцеві хаосом, зараз він зрозумів, що помилявся. То був порядок та тиша. Справжній хаос прийшов зараз. Тряска була шалена, пілот водив машину в сторони, піднімав угору і кидав униз. Він вишукував місце для безпечної посадки і одночасно ухилявся від можливих атак. Ким би не був невідомий Антон Клочко тричі нагородив його всіма можливими медалями та орденами, побажав довгих років і не соромлячись поцілував би. Зовні гриміли гуркіт грому відбиваючись у салоні тьмяними спалахами, виявляється сонце вже сідало, приходив сутінок вечора.

– Земля! Тримайся! - почув Іван, вчепився в крісло ще сильніше, бажаючи злитися з ним, стати його частиною. Здавалося, що гул гвинтів і рев повітря став ще гучнішим, на скількись секунд вертоліт вирівнявся і летів плавно і рівно.

Удар вибив з Клочка дух і свідомість.

- Тихо. - Конрад сів за деревом, наказавши команді завмерти.

Попереду у світлі місяця маячив луг в лісі вкритий невисокою травою. У тиші та безвітрі навколишній пейзаж нагадував картину художника, а не реальну природу. Дерева, що застигли в нерухомості, не ворухнеться ні лист ні травинка. Схожість додавала і повна відсутність звичайних звуків нічного лісу. Зараз, коли завмерли люди, настала цілковита тиша. Від цього ставало страшно до мурашок по шкірі.

Від страшної напруги німіли руки, його викликало відчуття постійної загрози. За весь час руху людей що вижили після падіння вертольота, підземні потвори чомусь не показувалися. Очікування нападу було нестерпним.

- Якого хрону він не прийшов до тями? - Якомога тихіше, нахилившись до вуха дівчини, шепотів Мартін.

- Не маю поняття. З ним все гаразд, руки-ноги цілі, спина ніби теж. Інакше він кричав би вже на всю горлянку. Це щось із головою.

- Все одно рухаємось до дороги, там буде видно. - Рон тримав на плечі одну руку Івана, другу підтримував Антон.

Капітан оглянув уцілілих у повітряному бою. Цілих бійців не залишилося зовсім, всі в синцях, саднах. Рон розсік лоба прямо під рудою шевелюрою і вибив зуб. Ігнасіо, який врятував йому життя, красувався запливаючим оком і злегка накульгував. Ганна здерла шкіру на правій руці і маячила в темряві двома забинтованими руками. Він і сам був у синцях, потягнув зв'язки на правій руці та лівій нозі. А ось український гість завзято не хотів приходити до тями, хоча Ганна обмацала і навіть колола вістрям ножа його всього.

"Взвод івалідів, дідько." Після падіння вертольота капітан і Кабін першими вибралися з салону з ходу розпочавши стрілянину по саранці, що вже підлітала. На землі можна було вести вогонь прицільніше. Шість цілей, що летять у темніючомуму небі, були чудовою мішенню і за пару секунд впали в невисоку посадку метрів за сто від машини.

Пілот зміг на ходу підібрати відносно рівну ділянку, що не заросла чахлим лісом, і грядою невисоких пагорбів і втиснути туди підбитий вертоліт.

Екстрена посадка не далася легко, пілот що допомагав у салоні не втримався, йому зламало руку і викинуло із салону. Знайшли його вже бездиханим, зі згорнутою набік головою. Його затягли усередину, пробили бак машини та поставили в салоні розтяжку. Сюрприз для гостей. Бігом зібравши спорядження вирішили рухатися у бік дороги, яку бачив уцілілий перший пілот - Антон. Потрібно було пройти кілометрів зо три через рідкий лісок.

- Що робитимемо на дорозі? - Ігнасіо схоже перейнявся загальним гнітючим настроєм і практично не матюкався та й взагалі поводився напрочуд тихо.

- Іти. Поки що не зустрінемо транспорт. А якщо не зустрінемо - побачивши рот, що відкривається в питанні, Конрад випередив іспанця - будемо йти до першого населеного пункту. Реквізуємо транспорт і рушимо до бази. Вперед.

Не встигла група почати рух як українець тихо замичав, а потім відкрив очі.

- О! Нарешті. - Рон за допомогою Антона посадили Івана під дерево.

Всі скупчилися у Клочко, тихо стогнучого, чекаючи одкровень. Той похитав головою, проморгався, наводячи різкість. В очах двоїлося, голова була набита ватою, у горлі пересохло.

- Із поверненням, пане Іване. - Сток присів навпроти другаю Усміхнувся з полегшенням. - Як самопочуття?

- Начебто нормально. - Голова практично прояснилася, очі нарешті набули різкості. А ось набридла карта стала тьмянішою, чи що. - Окрім голови нічого не болить, та й то терпимо. Ми сильно розбилися?

- Навіть дуже. Тебе впечатало в стелю гелікоптера я сам бачив.

- Значить я щасливий. Відчуваю себе чудово як для вцілілого в катастрофі.

- Якщо так - рухаємося. - поспішив Конрад. - Не хочу вночі воювати з тваринами. Та й майже нема чим нам воювати.

Іван підвівся і відразу отримав у руки "скар." Швидким кроком гурт перетинав луг.

- Я тут сон цікавий бачив. - Неголосно але щоб чули все сказав українець. - Землю практично із космосу. На поверхні з'являлися бордові цятки. Багато, практично по всій планеті. У великих містах це були величезні скупчення точок. Вогнища.

- Думаєш це поява звірів? – уточнила Ганна.

- Впевнений. Дивно, що точки почали з'являтися і у водоймах.

- Що дивного? - Рон, що йшов попереду, пояснив. - Куди люди побіжать, коли зрозуміють, що на суші небезпечно? На воду. Отут їм сюрприз і буде.

- Згоден. Тільки не про це хотів розповісти. Так задовбала мені ця мітка що вирішила я подивитись де це. І перемістився, завис прямо над зазначеним місцем. Церковка. Одна на високому пагорбі посеред лісу, недалеко маленьке селище. Хотів опуститися вниз, а мене не пускає, як у стіну уперся. Потім я прокинувся. До речі карта трохи зблікла. Не знаю, як довго ще її бачитиму.

- Це погано. - Сток на ходу обернувся. - Де це?

-Італія. Недалеко від моря. Буде картка зможу вказати точку з точністю до міліметра.

- Шукатимемо карту.

Попереду наростав гуркіт автомобіля. Хоча ліс був не таким уже й густим, але дороги видно не було. У повній тиші звуки лунали далеко. Десь на порозі видимості майнули серед стовбурів промені фар.

Неусвідомлено вся група прискорилася, близькість будь-якої цивілізації манила.

- Що робимо, капітане? - спитав Рон.

- Чекаємо на транспорт. Конфіскуємо.

- А якщо? - Боєць багатозначно помовчав.

- Якщо... - Конрад скривився. – Відкриваємо вогонь. Жодних якщо. Нам потрібний транспорт.

Дорога вискочила під ноги зненацька, наче чорна змія. Вузька двосмугова асфальтова стрічка невиразна в сутінках, вона була замкнена деревами з обох боків. Жодних узбіччя або огорож.

Капітан розставив гурт за деревами, проінструктувавши кожного. Ганні відводилася найвідповідальніша роль - як дівчина, до того ж вся в бинтах, вона була ідеальною наживкою. Ніхто не міг зрозуміти чому не нападають монстри, але всі пов'язували це з тим, що люди постійно пересувалися. Вирішено було робити засідки по сім хвилин, а потім зрушуватися дорогою.

Скорчившись за чахлими стовбурами, лежачи на землі, що остигає, кожен вслухався в тишу ночі чекаючи рятівного гулу двигуна. Або звуку землі, що розривається, і тихого гарчання.

"Нам таких доріг не бачити." Заколисаний ритмічним похитуванням кабіни подумав Клочко. "Тепер уже ніколи не бачити" поправив сам себе. Світло фар, вихоплювало самотні кущі по сторонах чорної стрічки асфальту, гіпнотизувало. Повіки важчали і можливо закрилися б але погляд натикався на три рівні отвори в лобовому склі і сон тікав. Як і настрій.

Всупереч очікуванням водій і не думав зупинятися побачивши на дорозі самотню перебинтовану дівчину, навіть не скинув швидкість, Ганна дивом вивернулася кинувшись у ліс. Коротко відстукав автомат Конрада, що сховався за двадцять метрів далі, і машина трохи вивільнувши скинула швидкість. Мертвого водія, брюнета років сорока з пишними вусами та трьома кулями в грудях, відтягли в ліс і прикрили гілками. Всі мовчки поринули: Мартін за кермо, поруч Іван і біля дверей капітан. Інші залізли в кузов всередині якого було порожньо крім чотирьох каністр запасливо наповнених паливом.

Через годину мовчання стало не просто обтяжливим, а в прямому розумінні почало роз'їдати свідомість.

- Я то розумію, що вибір був невеликий. - Українець сумно розглядав акуратні дірки у склі. - Але, блядь, гидко то як.

- Самому тошно.- Кивнув Сток вчепившись у кермо.

- Не знаю, що таке "блядь" - Капітан практично точно відтворив нове слово - Але за змістом думаю підходить. А гидко? Так. Було необхідно? Так. Припустимо, він зупинився б. І що далі?

- Ну, ми б домовилися. Доїхали б разом.

– Куди? Уявіть собі дороги ведуть у різних напрямках. Що якщо йому треба було повернути ще пів години тому? Висадили б бідолаху посеред полів, чволай куди хочеш. Адже машину ми б йому не віддали.

- Конрад, - Мартін скосив погляд - до чого це все?

- До того, що в настільки важких обставинах потрібно розуміти на що ти готовий піти. Чи не підбирати нікого це формула виживання. Сяде попутник погодившись проїхати з доброю до повороту, а насправді він хоче побачити дружину та сина перед кінцем світу. І що? Він доїде до повороту де тобі повертати, а йому стояти і чекати чи підбере його ще хтось? Чи його сім'я важливіша для нього, ніж твої цілі, яким би вони в тебе не були? На додаток у нього в кишені пістолет. То зрозуміло пояснюю?

- Зрозуміліше нікуди. – Іван кивнув. - Але гидко.

- Так, блядь, гидко. - Конрад вийняв обойму, вставив нову.

- Гаразд. Визнаю цю нову кошмарну реальність закону виживання в армагедон. Так ми теж не зупинятимемося? І чи отримаємо пару куль?

- Зупинятись не станемо. А куль не отримаємо. Для цього сиджу я. Якщо побачите на дорозі голосуючого не зменшуйте швидкість, сер, а починайте трохи маневрувати з боку на бік. А я пропрацюю місця можливої ​​засідки стрільців. Головне не зупинятися.

Ніч була місячна. Зірки ледве пробивалися крізь сірий полог перевитий темними прожилками, а ось місяць чомусь світив яскраво. Дорога була порожньою чорною смугою зникаючої під черевом вантажівки. Вже незабаром за твердженням Мартіна був поворот на зняту віллу в передмістях Афін, де квартирувалися всі найманці Сток файненшал і з майданчика якого злітав загиблий вертоліт.

Коли вдалині замаячили помітні в темряві вогні Мартін трохи знизив швидкість а Конрад взяв автомат напоготові, припав до відкритого вікна. Світло було явно не електричним, помаранчеві точки як прямо за курсом, так і осторонь дороги. Всі вже зрозуміли чого чекати, але про всяк випадок капітан трохи висунувся у вікно скануючи через приціл простір.

Горіли автомобілі. Один легковий стояв практично біля узбіччя і вигорів майже вщент. Ще два: вантажівка і кемпер заїхали праворуч у поле і чадили там викидаючи хмари ледь помітного в ночі диму. Сморід забився в сало крізь відчинені вікна.

- Ось ми у володіннях найзліших монстрів апокаліпсису. - помітив Сток. - Людей. Не думаю, що звірі зуміли б хоч щось підпалити.

- Тепер дивимося в обоє.

Українець дістав автомат, примостив на колінах. Нервово стискаючи рукоятку. Рукопашний бій на смерть його шокував, але паніки не викликав. Там було зрозуміло, хто і де ворог. А ось вогневий бій, перестрілка, коли фіг зрозумієш звідки взагалі стріляють викликав збентеження. Він боявся не так промазати, як підвести своїх, а то й не дай бог влучити по своїх. Боявся але відступати не збирався і коли прийде час стрілятиме на рівні з рештою.

На перехресті де виявились з десяток розбитих в аварії машин згорнули праворуч і з півгодини лавірували серед покинутих автомобілів повзучи зі швидкістю черепахи. Лише деякі з авто були продірявлені кулями, більшість просто залишені, деякі з потоками крові на бортах. Жодної людини, тварини чи тварюки. Тільки пусті коробки машин.

Ліворуч почали вимальовуватися силуети будинків. Величезних вілл за парканами занурені у темряву та тишу. Судячи з того, як впевнено ві вантажівку Мартін - він знав куди їхати.

- А ось що твоя теорія виживання говорить про те, що у відео люди все-таки об'єднувалися для боротьби. – уточнив Сток у капітана. - І досить непогано билися.

- Не бачив. Не знаю. А що вони робили наприкінці?

- Ну ... їх убили. Але тільки тому, що звірів було більше, набагато більше.

– Тоді скажу так. Якби люди перемогли організований опір, одразу ж розпався б. Адже кожен має сім'ю, рідних яких треба рятувати. Кожен кинувся б додому, не думаючи про те, що робитиме далі.

- А що робити далі? - Іван і сам не розумів, що треба було робити.

- Не далі, а з самого початку. Якщо вдалося відбитися насамперед спорудити штаб, місце, яке можна захистити вже наявними силами. Наприклад, побіг ти додому, відбив рідних, а що далі? Ви як були в небезпеці, так і залишилися тільки тепер захищатися набагато складніше. А якби було кудись пробиватися? Та й можливо знайшлися б сусіди чи просто одинаки, які допоможуть. Але немає. Усі одразу розбігнуться.

– А як тоді зібратися для виживання? - Тепер уже Мартін втратив нитку сенсу - Якщо кожен сам за себе, що на мою думку цілком природно.

- Простіше, ніж здається. - Зібратися в групу для виживання можуть тільки люди, які мають на меті саме виживання. Коли зустрінуться двоє і один скаже "я виживатиму як зможу" другий погодиться і так, з однією метою вони протягнуть дуже довго. А якщо один скаже "я виживаю", а другий "я йду в Канзас" то вдвох їм бути недовго. Адже другий має свою, чітку мету, заради якої він кине хворого або пораненого або оточеного ворогом першого. Так зрозуміліше?

- Більш за. - Ошелешено простягнув стік.

– Це якась садистська теорія виживання.

- Іншої в мене немає, Іване. Ти або допомагаєш людині у якої є мета, або заважаєш їй. Якщо ваші цілі однакові – ви група. Якщо мета є тільки в одного – другий тягар.

На мою думку ми вже поряд?

- Так. Ще кілометр приблизно. Як повідомлятимемо що це ми?

Усі троє замовкли. Така проста думка про те, що їх можуть просто не впустити нікому не спадало на думку. Потім прийшла думка про зраду.

- З цим кінцем світу зовсім забув, що нас можуть розстріляти прямо на воротах. - Мартін вилаявся.

- Маю сумнів, сер. Я стовідсотково впевнений у Джейсоні, Бені та Брюсі. Ось щодо Саймона є сумніви, не в тому плані, що він ворог. Просто норовливий, як би не плюнув на службу у зв'язку з кінцем світу і не рвонув відриватися. Любить він у війну пограти, а зараз найкращий час.

- Ну, так відпустимо його і всього діл. – запропонував Іван.

- Він перед відходом захоче екіпіруватися на повну. Як на війну. Ми не можемо собі дозволити роздавати зброю. Тим більше, тренованому бійцю трохи відбитому з манією вбивства. У нього мультиварка закипить від адреналіну та почне відстрілювати всіх поспіль. Ні. Просто так розлучитися з ним у нас не вийде. — Конрад дістав пістолет, перевірив обойму і сунув назад у кобуру. - Я вирішу питання, сер.

- Невже ніяк знову без убивств, кеп? - Мартін від хвилювання навіть додав газу, ледве втискаючи машину між порожніми авто. - Ти ж сам їх збирав. Половину знаєш особисто. Як так?

-А ось так, сер. Саймон прибитий але це не його вина. Таких людей не можна звільняти, Він повинен залишатися на службі тому, що так, під наглядом, не зможе натворити шкоди. Йому просто не можна повертатися до громадянського життя, він небезпечний. Тому він постійно на службі. Я розумів це коли наймав і розумію зараз. Навіть гостріше, ніж тоді. Знаю що ви запропонуєте - ні, просто вигнати його за ворота, або залишити всередині, а самим поїхати не вийде. Він стане нас переслідувати, здобуде зброю і тоді вже нам доведеться бігати від нього.

- Гаразд. Вирішуй сам. - Мартін зменшив швидкість. - Ще три котеджі та наша халупа. Які пропозиції?

- А жодних. – Іван усміхнувся. - Просто під'їжджай до воріт і одразу висувай своє фотогенічне обличчя у вікно. Дай бог упізнають. І ще ви помітили що ми поки не зустріли жодної тварі. Є у мене стійка впевненість, що поки ми рухаємося, або перебуваємо в приміщенні, вони не реагують. А ось варто зупинитися, вийти з машини і хрін знає що буде тоді.

Сток ще зменшив швидкість і міцно замислився.

- Я подумав так само. – погодився Конрад. - Ворота там хлипкі, сер, візьмемо тараном і прямим ходом до входу. Я висунуся з вікна, щоб могли моє не фотогінічне обличчя впізнати. Хоча я своїх бійців знаю – коли зламають ворота вони спочатку стрілятимуть, а потім впізнаватимуть.

Тим часом вантажівка вже звернула на підїздну доріжку до двометрових витих зі сталевих лозин воріт вбудованих у такий же сталевий паркан. На подив усіх трьох пасажирів комутатор на спеціальному стовпі горів зеленим індикатором.

Мартін натиснув кнопку виклику наполовину, висунувшись з вікна вантажівки. Відповіли одразу.

– Хто?

- Мартін Сток.

- В камеру.

Мартін почав крутити перед коробкою обличчям не уявляючи, де саме там може знаходитися камера.

- Не туди, дуридло, на ворота дивись, чмо. - Проінструктували із комутатора.

- Дивлюся, дивлюся. — Він повернув голову, розглянувши на лівій стійці чорну точку об'єктива і помахав рукою.

- Доброї ночі, сер. Приїжджайте до дверей, не зупиняючись, вискакуйте відразу. Не стояти на місці. Страхуємо з дому.

Ворота клацнули замком і з тихим шипінням відчинилися. Машина покотила по доріжці дугою, що веде до зануреної в темряву триповерхової будівлі. Фари висвітлили дві мертві тварюки на узбіччі. Вони були висохлі наче мумії, сіра шкіра щільно овлягла скелет. Поруч вирва від вибуху. Ближче до входу, масивним дверям, захованим під балконом другого поверху, лежало ще три мумії.

- Вискакуєте і біжіть у хату. - Конрад пересмикнув затвор, приготувався відчиняти двері. - Я відчиню наших і до вас. Пара секунд. Пішли!

Вантажівка стала. Капітан вистрибнув і метнувся до кузова, за ним вивалився Клочко незграбно скидаючи автомат. З-за капота вискочив Мартін, удвох рвонули до дверей почувши, як одночасно відчиняються двері садиби та вантажівки. На асфальт посипалися втомлені бійці. За пару секунд вся команда тих, хто вижив, була всередині просторого холу потопаючого в напівтемряві. Самотній світильник на сходах між поверхами дозволяв розглянути лише контури предметів трохи більше.

- Ласкаво просимо. Раді, що ви живі сер. - Джей, що відчинив двері, посміхався. - У нас тут кінець світу.

Втомлені бійці повалилися хто куди добре, дивани, крісла, аби витягнути ноги, дати розвантаження спині.

- Як обстановка? - Капітан стомлено опустився на стілець. Обличчя, до цього зібране й зосереджене, здавалося разом опливло, видаючи всю напругу останніх годин. Чоловік ніби постарів на десяток років одразу.

- Хрінове, кеп. Коли проводжали на вертоліт пілотів, зіткнулися з кішками. Трохи постріляли. Дивилися інтернет, там сказали що вони не з'являються коли людина в авто або в приміщенні, навіть коли йде пішки вони вилазять не відразу, а вичікують. Напевно щоб пішов подалі від укриття. Провели експеримент, результати у дворі ви бачили. Все правда.

- Молодці, хлопці.

- Поки що є новини гірші. – Джейсон нервово перекинув автоматом плеча. - Я тут трохи пом'яв Бена. І зв'язав. І закрив, загалом, у коморі.

- Ось як. А чому так? - Здавалося, що Конрад зовсім не здивувався.

Іван спостерігав за розмовою, примостившись на широкому кріслі поруч з Мартіном, витягнувши стомлені ноги і відкинувши голову. Думки текли мляво і його вже мало що могло здивувати.

- Після вашого дзвінка, сер, - Джей кивнув Мартіну - Він якось підозріло заметушився. Почав підбивати нас звалити. Забрати зброю, машини і посунути подалі мовляв кінець світу. Тільки якось награно в нього все це було, не знаю, як описати. Я непомітно перевірив його список викликів і чатів, що там виходить в офіс з додатковим номером нуль сім нуль три і на дискорді оголошення "ми в справі". Все одразу після вашого дзвінка. Ось я його й спитав. Вже після того, як зв'язав, зрозуміло.

– І що він? — Сток ледве відірвав важку голову від такої зручної спинки крісла, хотів глянути на Джейсона, але в напівтемряві розрізнив лише силует.

- Матерився. Я спитав наполегливіше, а він знову матюкався. Вирішили зачекати на вас.

- В принципі - Мартін зрозумів що насилу повертає мовою, повіки важчали - Без різниці, що з нами що без нас він один хрін не заговорить. Я здогадуюсь вже яка падла його купила. Хоча при армагедону я думаю йому вже не до нас буде. - Він широко, до тріску в вилицях позіхнув.

- Це, як ви там казали? "Блядь"? – уточнив капітан, сам борючись із позіханням.

- Вона сама. – кивнув Іван. Як тільки голова досягла нижньої точки кивка, українець миттєво заснув.