Олександр Бойко

Побачимося

Частина 1

Розділ 1

Незважаючи на ранок, грецьке сонце вже відчутно пригрівало. Аеропорт Елеферіос, з його натовпами і метушнею, слава богу залишився позаду. З м'яким шарудінням відчинилися двері випускаючи в світ нову порцію спраглих вражень туристів, або, може, туристів, що повернулися додому. Аеропорт - вічний пункт руху, безупинного, іноді повільного, а іноді на межі надзвуку. Комусь подобалися аеропорти, Івану Клочку – ні.

Поставивши сумки на прогрітий асфальт чоловік повільно озирнувся.

Старий коледжський друг, наполегливо і прямо маніакально попросив прилетіти, обіцяючи настільки грандіозне відкриття, що Іван не втримався і взявши на роботі тижневу відпустку, полетів у далеку Грецію. Полетів незважаючи на стійку нелюбов до перельотів і галасливих натовпів. Накидав у рюкзак пару спортивних костюмів, міцних черевиків і на прохання самого запрошуючого теплих светрів. У невеликому саквояжі лежав ноут, зарядки, повербанк та всякі дрібниці. Тепер лишалося чекати.

Дивний настрій долав його ще з самого дзвінка. Самому давно хотілося відпочинку, півтора роки роботи по десять годин, перебіжок кабінет-цех, трохи виснажили тіло. А вимогливе керівництво нічого не тямуще у роботобудуванні - суттєво прополоскали мозок. І раптом дзвінок від Мартіна, пропозиція взяти участь у шокуючому відкритті. Що б це не означало, віри було мало, але хотілося відпочити - сил немає. Ось і стояв він незрозумілий радіти довгоочікуваній свободі або чекати якоїсь маячної авантюри. Хоча раніше Мартін Сток не відрізнявся ризикованими кроками, та взагалі був незламним прагматиком.

-Сподіваюся не довго стоїш? - Знайомий голос пролунав ззаду.

Навіть незважаючи на індивідуально пошитий костюм Мартін виглядав швидше безглуздо, ніж представницько. Іван знав його з коледжу і вражався постійній худорлявості юнака, а тепер солідного чоловіка, впливового бізнесмена та практично політика. але будь-якого недоброзичливця зовнішній вигляд англійця ввів би у оману небезпечну здоров'ю. Стік молодший був швидким, стійким та безжальним бійцем. Безкомпромісним та жорстоким. Батько, за його розповідями, виховував сина суворо. Під постійним наглядом хлопчик навчався в школі, а потім і в Імперському Коледжі, не отримував потурань, та й не просив про них. На відміну від таких же заможних одногрупників запросто відвідував з новим київським другом Іваном простецькі пивнички, нехитрі посиденьки, що нерідко закінчувалися мордобоєм. За що жодного разу не був покараний батьком, а навіть кілька разів заслужив від батька міцний чоловічий потиск рук. Коли він та Іван відмивали кров і бруд із розбитих мармиз у Мартіна вдома глава сімейства Сток повернувся з наради. Не було ні запитань ні здивування, він мовчки потис руку синові, потім Вані і попрямував до кухні. Вже на порозі обернувся – Як опоненти? - Льюїс Сток відмінно говорив російською. -Коли ми йшли вони лежали - знизав плечима Іван. Батько рушив далі, піднявши над головою руку з піднятим великим пальцем.

Багато цікавих і кумедних історій сталося з ними за час навчання і вони звичайно підтримували зв'язок, але це було можливо були в курсі найбільш значущих моментів один одного. Але життя все ж таки розвело на різні поверхи фінансової піраміди.

-Ваня, Ваня – Посмішка майбутнього лорда палати парламенту була щирою, або добре відрепетованою, що життєво необхідно в такій кар'єрі – Ти що- округлів? У розлученні ніби має навпаки відбуватися? Пельмені, там, горілка та доступні жінки?

-Мене, друже, годує їдальня, напує кулер а трахкає робота.

Чоловіки дружньо обнялися. Схоже сумніви почали розсіюватися і відпочинок все ж таки пройде славно.

-Ти Як долетів? Начебто передавали шторм на півдні?

-Сам знаєш, я не фанат літаків. Але це було терпимо. Дякую за бізнес клас, прямо скажу це кайф. Побував трохи лордом.

-Гаразд. – Мартін кивнув уздовж дороги – Підемо, машину залишив недалеко. Зараз помчимося.

-Не зрозумів. Ти що сам за кермом? Як то не за статусом тобі, дідько, лорду машину водити.

-Достав мене цей статус. Навіщо він потрібен, якщо кайфового нічого робити не можна? Шкода, але скоро я не зможу просто на жінку подивитися, щоб потім не виявитися головним героєм у якійсь кінченій газетці. Дратує. А тут, у спекотній Греції, я для них звичайний багатий турист.

Іван ще здалеку помітив темну бмв п'ятої серії, як тільки зрозумів що друг сам за кермом. Дуже небайдужим був молодший Сток до цієї марки. Той дістав ключ, блимнула сигналізація, багажник поплив угору.

-Завантажуйся і покотимо.

Клочко поклав рюкзак, поруч саквояж. Південне сонце вже пригрівало і перспектива котити в машині, нехай і люкс, кілька годин, не тішила. Дістав пачку і з насолодою закурив першу ще з київського аеропорту цигарку.

-Я, прямо скажемо, нічого не зрозумів із твоїх пояснень. Це якось пов'язано з твоєю сімейною манією? Або прокляттям. Або проклятою манією. Пам'ятаю ти казав що чотири покоління Стоків займаються спеціальними пошуками і тобі, мабуть, теж доведеться щось там шукати. Забув уже.

Стік усміхнувся. Потім усмішка стала ще ширшою. Можна сказати від вуха до вуха. Очі спалахнули, а плечі розширилися. Прямо стійка чемпіона. Це було надзвичайно.

- Будемо їхати розповім тобі таку історію про цю манію - сам очманієш. А фінал – не передати словами, тут бачити треба. Побачиш сам. Кидай свою соску або кури в салоні, мені все одно. Сил немає тут стояти колись там, як казав один класик «все чудесніше і чудесніше». Поїхали, друже, поїхали.

Заінтригований Іван акуратно загасив цигарку об колесо дорогої іномарки і, пошукавши очима урну, точним кидком відправив недопалок усередину.

-Бачу не змінив улюблень. - Зауважив Клочко залізши в салон, провівши рукою по торпеді. Відразу максимально відсунувши крісло і відкинувши спинку. Витяг ноги. - Кайф!

-Що їх міняти, улюблення? Хороша якість за потрібну ціну. Та й загалом, ну подобається мені німецький дизайн, що тепер? - Мартін рушив, плавно, без поспіху. Авто буквально пливло полотном дороги.

Іван позіхнув. Чому після будь-якого, навіть невеликого перельоту завжди хилить у сон? Це тільки в нього таке?

-Довго їхати?

-Триста сорок кеме. За три години доїдемо. Дороги хороші, машина ще краща, не їзда - радість. Нам через Коринфську протоку, потім озерце буде й наступне озеро, Амбракія, наше.

-О! Озеро! Згадую. Ви шукаєте щось втоплене, чи втоплене? Але не Атлантиду, щось із найближчої історії, вже наших тисячоліть. Ось далі – провал моєї пам'яті. Вибач.

- Нічого. Тобі воно особливо і не потрібне було. Та й мені їли чесно, не так, щоб цікаво в той час. А потім ми розбіглися і великої необхідності глибше присвячувати тебе я, вибач, якось не бачив. Для тебе це було б кумедною байкою, розвагою мільйонерів яким нікуди дівати гроші, дай тільки пошукати по світу якусь фігню. - Мартін посміхнувся чомусь своєму, таємному. - Знаєш, буквально ще три роки тому і для мене це було дурницею. Витратами сімейного фонду на повітря просто за забаганням батька, його батька і так далі по батьківській лінії.

-Значить щось змінилося. Істотно так змінилося.

-Ще й як. Але давай по порядку, наскільки я цей порядок розумію. У шістнадцятому столітті, в одній із церков на півдні Англії, чернець сповідав старого лорда. Той перед смертю розповів про сімейну реліквію, таємницю яку передавали у його роді поколіннями з часів хрестових походів. Тільки сам лорд виявився безплідним. Якось, мабуть, у середні віки про такий конфуз ніхто не думав. Тоді ж присовували будь-якій служниці яка просто нахилилася підмістити...

- А зараз не присовують?

-І зараз присовують, але це до справи не стосується. Так ось, розрахунок на спадкоємця роду не виправдався, а віддати сам сувій комусь сторонньому з вагомих причин було не можна. Забігу вперед, причини справді є.

-Серйозні? – Іван підняв брову.

- Більш за. Про це згодом. Лорд цей вирішив віддати сувій церкви, мабуть вирішив, що той згниє в архівах або загубиться в стосах інших паперів. А може й спалять як єретичний. Хто його знає. Тільки чернець, гад такий, виявився допитливим і не дуже важливим. Прочитав таємний папір.

-У ченця прізвище – Сток?

-Ну так.

-Не дивно.

- Для мене це комплімент, Ваня. Далі. Отже, прочитав цей чернець, як з'ясували Сток, рукопис і чомусь повірив написаному. Скажу щиро, я дивуюся і не розумію до кінця, що саме змусило просту людину повірити в написане марення. Я б просто пустив це творіння на розпалювання. Ось з того часу розпочалася наша Стоковська манія пошуків.

- Що ж там за історія? Офігенний скарб? Ченцю звичайно воно як пів царства, припустимо, варто заморочитися. Але пізніше, наскільки я розумію, сімейство вже не так гостро потребувало грошей і скарб, нехай наскільки він не був би величезним, навряд чи так уже збільшив капітал. А з часом просто витрати на його пошук уже знецінили б сам скарб.

Він посовався влаштовуючись зручніше. Розмова була цікава. Щось нове і загадкове, що хвилює розум. Відпочинок буде успішним. Повз проносилися поля, рідкісні ряди фруктових садів. У салоні було прохолодно і в міру комфортно. Яскраве синє небо зі сліпучою кулькою сонця вгорі. Ідилія.

-Ось завжди ти умів думати широко. Прям у яблучко. Я перекажу рукопис у вже адаптованому під сучасність варіанті. Без жодних «ажбо» і «якщо». Зізнаюся, читав усі її адаптації, думав збожеволію. А оригінал – шедевр древнього жанру жахів. Такий атмосферний хорор твір, з обов'язковими відступами про застиглу в жилах кров та інше. Сім листів телячої шкіри, прошу помітити. Отже. Якийсь чоловік стояв на березі озера, глибокого вечора. Як виявилося пізніше - був він рабом-утікачом. З повітря з'являються двоє. Абсолютно ідентичні один одному. Близнюки якщо бути точним за рукописом. Один каже іншому «заточення твоє закінчиться з появою гідних світу». Після чого поклав руку на голову близнюка і вштовхнув того в землю, стоячи, як цвях у тісто. Проходячи крізь землю і камінь невідомий почав мерехтіти і світитися, його видно було крізь усі перешкоди. За описом не схоже було що він якось чинив опір або навіть щось говорив. Опускався він не швидко і досягнувши невідомої глибини завис, навколо нього почала формуватися порожнина в камені, що розрослася до добрих обсягів печери. Тоді сяйво почало зменшуватися і через кілька миттєвостей очевидець бачив лише землю. Близнюк, що залишився, постояв трохи, написано що навіть пустив сльозу і з гучним гуркітом в образі білої блискавки полетів у небо. Втікач, думаю, що на той час уже добряче обмочився, драпанув далі, куди б він там не біг.

-Щось нове. Але відверто - історій про явлення святих і тому подібних досить багато.

Мартін хмикнув схвально.

-Згоден. Лише ця історія сталася до народження Христа. Якраз у той перехідний період між старим і новим завітами. Раб таки дістався сім'ї і розповів, а якийсь його родич умів писати. Взагалі фантастичний збіг обставин тих часів. Так з'явилося переказ про ув'язненого, правда в єдиному екземплярі.

-Ага! - Іван підвівся в кріслі - І той перший Сток вирішив знайти в'язня, сподіваючись, що за визволення той... А власне що той міг зробити за визволення? Повторюся, для ченця шістнадцятого століття думаю дуже багато. А для лорда палати лордів? Чого такого в тебе нема чого ти не купиш? Ви шукаєте його не для вигоди. Просто з цікавості?

Сток повернувся, глянув на Клочко. Здивування та схвалення відбивалися в очах англійця.

-Можна сказати і так. Назвемо це клятвою пошуку. Знайти, звільнити та запитати його хто він. Нехай буде так.

-Це мені якось ближче і зрозуміліше. Добре, опустимо містичну підоплёку, хоч я вірю в містику і надприродне, чернець почав шукати в шістнадцятому столітті, а історія почалася м'яко кажучи набагато раніше. Як же він шукав?

Стік усміхнувся весело, з азартом.

-Ось ти не повіриш але цей хитропопий чернець зробив дуже багато. Нехай у сновному це були розпитування, колупання в паперах, розмови в шинках і приблизні вказівки на маршрут рукопису, однак це колосальний обсяг навіть для наших часів інтерентів. Не кажучи вже про темні часи, де тебе могли випатрати просто за шинком просто за медяк. Зрозуміло чернецтво він закинув, і заклав собі пару синочків, мабуть розраховуючи на їхню допомогу. Один молодший помер від хвороби. а старший заразився батьківською манією. Але звідкись у ньому взялася творчіша жилка. Він не бігав як батько з розпитуваннями, а створив невелику банківську компанію. заробив трохи грошенят і до сорока років уже міг наймати потрібних людей. Це, по суті, є народження Сток Файненшл і дуже довгої історії пошуку одного озера з трьохсот мільйонів.

-Їх справді так дохрена? - Тепер Іван здивувався вже не на жарт. Аж надто грандіозна цифра, а якщо вдуматися, що знайти потрібно одне, то скільки ж грошей потрібно витратити? Тепер вся ця пошукова гармидерщина поставала в зовсім іншому світлі.

-Уяви собі. Це ті, які більше 20 метрів квадратних.

-Весело ви вільний час проводите напевно.

-Не все так сумно - Мартін у запалі поплескував кермо - Як я вже казав перший Сток своїми розпитуваннями і подорожами таки зміг взяти перший правильний слід. Шлях з англії у фраанцію, там сувій належав хрестоносця у якого його спер, разом із золотом і деякими книгами прапрадід покійного лорда. Та гаразд, це не важливо. Та часу пішло багато. Але мети досягнуто!

-Гаразд. Уяві я вірю в існування якоїсь печери. У те, що всередині знаходиться щось незрозуміле нам, у сенсі людям, теж вірю. Розумію навіть твій азарт і інтерес до цієї історії. У тебе є гроші, зв'язки, купа часу та можливостей на пошуки. Таке ось хобі з елементами містики. Не розумію тільки нафіга, я тобі потрібен? Ви знайшли усередині робота? Кіборга?

Незважаючи на трохи саркастичний тон, Клочко все ж таки не міг не зізнатися самому собі - його дуже навіть зацікавила історія друга. Не просто зацікавила як. наприклад, закручений сюжет фільму або роману, а настільки коли самому захотілося подивитися на власні очі що ж там - наприкінці.

-Ти ж не забув, я переважно по роботах зараз. На даний момент проектую систему аероперевезень. Мегадроне, назвемо його так. Хоча, звичайно, я і не повинен тобі це говорити.

-Ех, друже, адже я чудово знаю де і ким ти працюєш. І те, що ти ведеш курси з футурології на особистому сайті. У тебе завжди було чудово з мисленням і ти не відкидаєш жодних теорій, ну, крім самих ідіотських. А головне – ти надійний товариш та друг. Саме друг мені зараз дуже потрібний. не помічник, не найманець, а той хто може на мене вплинути морально, інших то я просто пошлю подалі. - Мартін помовчав. Обличчя його похмуріло. Очі налилися сталевим блиском. - Чи бачиш мій батько вмирає. Там у Лондоні він на ШВЛ та болезаспокійливих. Старість плюс рак легені. У мене є команда, вчені, професори, є лабораторії та практично все необхідне для повного обстеження кожного міліметра печери. А ось бажання якось немає. Уяви - шукав, шукав а коли знайшов став перед скринькою, а відкривати його ну зовсім не хочеться.

Іван помовчав. Зітхнув. Тяжкість ситуації була йому цілком зрозуміла. Коли зникає те, що підтримувало і стимулювало тебе багато років, те, що цікавило твій інтерес до руху далі, мимоволі замислюєшся про ціну всього, що ти зробив. Чи варті всі твої зусилля того, що ти можеш отримати в кінці. Але якщо не завершити шлях – чи варто було взагалі рухатися?

-Розумію, Мартіне. Співчуваю і сумую - старий Льюїс мені подобався. Камінь, а не мужик.

А щодо мотивації так це ти за адресою. Я тебе так замотивую ніякий психолог потім не відмотивує, повір.

-Тому від тебе пішла Алла?

-Ні. Там переліки життєвих цінностей не співпали. Мій робочий графік і домашнє проведення часу не співпали з біоритмами її тик-току і вечірніх тус з подругами.

-Може воно і на краще. Від любителів тик-току всякого можна очікувати. На кшталт пірнання з розбігу під ліжко або півгодини випинання очей перед дзеркалом. Повір бачив усе сам. У них якось не в наш бік мозок розгорнуть.

-Вірю, друже. Вірю.

Вони замовкли кожен, згадуючи щось своє. Іван - нехай недовгий і сумбурний але все ж таки наповнений теплом і метушливою радістю шлюб. Мартін - міцного і мудрого батька здатного не тільки підтримати а й посидіти ввечері з пляшкою пива та серіалом, а не прикутого до ліжка старого не здатного самостійно зробити вдих.

Дорога практично не відволікала. Плавні повороти, практично нульовий трафік. За майже годину поїздки їм назустріч проїхало лише п'ять машин. Луги, що чергувалися квадратами полів, зрідка розбавленими фруктовими садами. Суцільний зелений океан по обидва боки розділений сірою ниткою асфальту. І поїздка і компанія знову пожвавлювали ті. здавалося б. забуті узи братства з юності, коли просто присутність друга поряд робила тебе сильнішою. Коли будь-який виклик світу був по плечу.

-Знаєш, Мартіне, загальну суть я вловив. Нам ще до місця скільки? Години дві?

-Так. Мож менше.

- Мабуть, продовження захоплюючої історії послухаю вже на місці. Спати хочу сил немає.

-Хропи, дорогий товаришу, скільки влізе. - Стік увімкнув радіо, на мінімум. Щось симфонічне заповнило салон тихим гудінням контрабаса та плачем скрипок. - Не завадить?

-Ні. Я коли спати хочу - засну на рок-концерті. До речі, у нас немає вже товаришів, тепер ми стали пани.

-Зрозумів пан Іван. Хохма.

-Дивися не описайся. Все. Я спати.

Клочко розвалився у відкинутому кріслі. Розслабив плечі, потім живіт потім ноги. Зробив три глибокі вдихи. До сну, як і до роботи потрібно підходити ґрунтовно. У голові ще крутилися фрази та образи розмови, частини фантастичної історії, яка справді захоплювала. Незважаючи на абсурдність і якусь дитячу награну простоту вона дійсно захопила чоловіка, хотілося врешті-решт за все життя побути в центрі чогось великого. Більше ніж робота та будинок. Іван згоден був навіть обдуритися, побачити якусь печеру і в ній скелет, якщо кістки звичайно можуть так довго лежати. Та хоч і порожню. Просто печеру але з усвідомленням того, що за цією печерою полювали ось уже більше тисячі років. Нехай і так. Це все одно буде його пригода. Пригода про яку він згадуватиме з гордістю і веселощами, адже міг сказати що друг зовсім не в собі, розвернутися і засмагати на будь-якому пляжі в Греції. Ні. Все буде чудово попри все.

Думки застигли, дихання сповільнилося, Іван заснув.

Щось наполегливо свербіло прямо в мозку. Нестерпно і гидко. Дратуючий свербіж цей народжувався десь у районі преносиці та тоді поглинав собою всю голову. Його треба було терміново позбутися. Саме існування цього відчуття було неприродним. Його не повинна відчувати людина. Сверблячка забирала здатність мислити і зосереджуватися, з кожною секундою він займав все більше і більше уваги. Він ставав центром всіх думок і зрештою - найголовнішою думкою, єдиною, що залишилася у свідомості.

Так більше не може тривати.

Позбутися його. Терміново. Для цього потрібно зібратися і ....

Іван чхнув. Настільки потужно що самому здалося як легені кинулися назовні, а на очах виступили сльози. Це був, можна сказати, рекордний чих усього людства.

-Ти диви! Очманіти як воно спрацювало! — Поруч на кріслі водія сидів Мартін і відтирав рукав сорочки від природних виділень з носа друга. У пальцях його була затиснута травинка. - Ти знаєш завжди мріяв спробувати на комусь. Розповідали, що чхання уві сні це прямо вибух. Але в тебе, скажу, це ядерний апокаліпсис. Чесно.

-Вставити б тобі цю траву. Експериментатор, дідько. - Іван скривився, у грудях трохи поболювало. Отак чхнув. - У тебе стільки грошей, а ти не зміг найняти когось для перевірки цієї чхальної теорії?

-Ее. Не скажи. Найнята людина знатиме, що з нею робитимуть. Це порушить чистоту експерименту. А якщо йому не говорити, то ніхто не погодиться. Уяви, підходить мільйонер і каже, давай Ваня я тобі заплачу, а ти ляжеш і поспиш. Ось так просто ляжеш я поряд а ти поспиш. Ні, якісь збоченці звичайно погодяться. Але це мені не цікаво.

-Збоченець тут ти. Я міг бронхи виплюнути. Зараз би збирав їх по салону і запихав у мене назад. Інакше як би я тебе підтримував і наставляв без нутрощів? Я так зрозумів ми прибули.

З кректанням вибравшись з авто Іван озирнувся. Найпростіша заправка з невеликим мотельчиком. Кімнат на десять. Паркування практично порожнє, крім їх BMW ще одна машина і пара байків. Якось тихо все. Спокійно і надто ідилічно. Озеро, яке, мабуть, і було пунктом призначення, буквально через дорогу. Красива дзеркально-синя гладь із невисокою стіною урвища з іншого боку.

-Ми чого тут забули? Я думав прямо до озера під'їдемо.

-Не варто. Можна, звичайно, з протилежного боку під'їхати ближче, навіть дорога там є, але ми граємо в конспірологів. Машину заберуть за дві години. Тож хапай речі й потопали. На озері човен і по той бік, там невеликий табір, поживемо в наметах, як справжні археологи. Будемо на зірки ночами милуватися.

Клочко поприсідав, зробив пару махів руками. Начебто лише сорок років, а проста відсутність нормального ліжка вже позначається на організмі не найкращим чином. Ноги затекли, а шию жахливо важко повертати. Оглянувся, глянув через дорогу на передбачувану дорогу до озера. Трава невисока, особливо крутих спусків і підйомів не помітив, отже, дійде і в спортивних штанах з кросівками. Хоча якщо відверто було просто ліньки переодягатися. Ритися в рюкзаку, діставати черевики, та ще й шнурувати їх. Ні. Розбереться на місці. Он Мартін і сам не особливо морочився тільки зняв піджак і недбало закинув на плече. А його туфлі коштували, напевно, піврічного доходу Івана.

-Веди, Сусанін.

-Сусанін - це той хто втопив кудлатого песика? - Стік присів ховаючи ключ кудись під бампер.

-Ні. Це той, хто завів ворогів у болото і разом з ними там загинув.

-Це не цікаво. Мені більше сподобалося про німого собаку та двірника. Жерсть.

-На мій погляд ти трохи не так читав книгу.

Нарешті Мартін підвівся. Глибоко зітхнув, ляснув друга по плечу.

-Вперед.

До берега насправді виявилося далі, ніж чекав Клочко. Земля під ногами була жовтуватою, глинистою. Висушені сонцем і вітрами. Від кожного кроку злітали вгору маленькі бурі хмарки, осідаючи на взутті непроникно матовим шаром. Якась жорстка жовто-зелена трава, трохи нижче коліна, покривала весь спуск до води. Росла не суцільним полотном здавалося здалеку а частими клаптями, з проміжками в довжину стопи. Вона зовсім не згиналася, а від поривів вітру пружно хльостала по штанинах.

-Ти не розповів головного - Як тільки спустилися з дороги сказав Іван - Що ж тебе переконало в батьківській правоті, якщо навіть рукопис був для тебе маренням. І які такі серйозні причини, з яких рукопис не можна нікому показувати?

-На обидва питання, уяви собі, одна відповідь. Приблизно три роки тому ми якраз світили озеро в італії, мені зателефонували і прямим текстом, без жодної загадковості чи вмовлянь сказали припинити пошуки. Дослівно - «ця та таємниця, яку не можна розкривати інакше людство впаде». З того часу я можу нарахувати два десятки дзвінків і близько сорока записок та листів. Виявляється паралельно діє аналогічна асоціація лише з прямо протилежними цілями. Тут хочеш не хочеш, а почнеш вірити. До дзвінка пошуки були для мене цікавим хобі. За історично хроніками, за рваними, неповними списками жителів, а іноді й по археологічних розкопках ми дісталися до зразкового місцезнаходження раба-втікача. Його дома, в палестині, і згадки що втік він із Франції чи Італії. Значить зустрівся з невідомими він десь на цьому шляху.

-Логічно - Іван схожий зірвав травинку. Жорсткий немов дріт. Хмикнув. - Тепер виходить ти і мене втягнув у ігри з невідомими ворогами? І що означає це твоє "світили"?

Мартін недбало махнув рукою. Вже було видно узбережжя та човен викачуваний на берег, поряд двоє у камуфляжних штанах-карго, просторих футболках кольору хакі та армійських черевиках.

-Не варто переживати. Вважай три роки я отримую ці пропозиції, зауваж абсолютно без загроз. Жодного разу в них не звучало натяку на фізичну дію мені чи моїм близьким. Це як попередження.

-Ага. Попередження тому у кого своя система безпеки та служба, яка зобов'язана блокувати будь-які сторонні дзвінки та листи. А потім знаходити цих найсторонніх.

-Тут ти маєш рацію, друже. Знайти нікого не вдалося. У них системи не гірші за наші, а зв'язки як мінімум дуже великі, адже зв'язки Сток Файненшл це майже третина світу. Без перебільшення. Коли я сказав батькові, він усміхнувся і сказав, що це почалося ще з прадіда і як бачиш триває вже три сотні років. Хотіли б убити – вже не раз спробували б. Не факт, що успішно.

-Ось ні краплі не втішає, ну та гаразд, так навіть цікавіше. А що там із «світили»?

-Тут все просто. Геосканер. Показує наявність порожнин у породах та ґрунті до тридцяти метрів у глибину. Щоправда, з похибкою в тридцять відсотків. Це означає, що там може бути печера, а може просто якась порода набагато пористіша за структурою, що оточує її. Так мені розповіли наші вчені.

Він зняв піджак, понісши його в руці. На сорочці з'явилися мокрі плями. Іван сам зрозумів що спітнів, сонце вже не просто пригрівало, а добре смажило. Від озера тягло свіжістю та вогкістю, трохи застоявся, скоріше болотяний запах прогрітої води. Двоє біля човна не рухалися. Дивилися на друзів, що наближаються, абсолютно без емоцій. Поблизу обидва виявилися міцними, жилистими. З ламаними носами та короткими їжачками волосся на засмаглих головах.

- Сер - Правий з бійців, як охрестив їх Клочко, зробив крок до Мартіна.

-Знайомся, Ваня, це моя служба безпеки. Джейсон - ківок у бік правого - і Саймон - це отже лівий. - Це мій найкращий друг Іван. Українець. Прошу вітати.

-Доброго дня Іван - Джейсон простяг руку і Клочко потис, ледве стримуючи сміх, якщо спочатку він не міг зрозуміти кого ж нагадує цей охоронець, то тепер сумнівів не залишилося. - Читав про вашу проблему з Росією. Бийте тварюк і женіть аж до льодовитого океану.

Перехід англійською трохи вибив чоловіка з колії.

-Так і зробимо.

-Підтримую Джея, - Саймон у свою чергу потис йому руку - Ці мразі тільки кулак і розуміють. Завантажуємося? - глянув на Стока.

- Так. - Мартін взявся за борт човна. Охоронці жваво встали на всі боки, Іван підвівся з носа. Толкнули і з наскоку вивели на воду. Поки Джей тримав човен, залізли всередину, ноги промокли, але холодна вода зняла апатію від спеки, розігнала кров. Саймон видав весло, що сів поруч Джейсону. Налягли вони так потужно, що човен дивом не злетів над водою.

-Ти міг попередити що найняв у охоронці Стетхема? - російською запитав Ваня кивнув на бійця, що гребує. - Я ж мало не луснув від сміху.

-Хотів побачити твою реакцію. Я сам коли його побачив думав хтось наді мною приколюється, найняли актора щоб поржати. Виявилося – ні. Справді очманіти як схожий, справді звати Джейсон прізвище Кловер. Але схожий, капець, на біса!

Протилежний берег насунув високим шестиметровим урвищем. Майже вертикальна скеля і тяглася вона як праворуч так і ліворуч скільки вистачало погляду. З цього боку озера пологих спусків до води не було. Канатна драбина з дерев'яними поперечками прибита скобами до кам'яної поверхні була єдиною дорогою нагору. Від нагрітого сонцем каменя виходили хвилі жару.

-Конспіратори, дідько. - Іван похитавши головою схопився за поперечину і крекчучи почав підйом.

З рюкзаком на спині і палючим зверху сонцем навіть ця, раніше дрібниця для нього висота все ж змусила захекатися. Не до задишки, але дихання стало частіше і важче, а скронях виразними молоточками бився пульс.

-Так, старий, здаєш позиції. - Діставшись таки до вершини урвища, видихнув Клочко. -А буржуї – вони і в лісі буржуї! - Це вже відносилося до табору розбитого практично за три кроки від краю.

Навіть не табір, а якесь місто в мініатюрі. Іван чекав, звичайно, на якісь дорогі намети, тенти, похідну кухню. Дізнавшись про недоброзичливців, обніс це все, у фантазіях, колючим дротом. Але побачене розтоптало фантазії і галопом помчало далі голосно сміючись на ходу.

Трава біля урвища і на сотню метрів далі була акуратно випалена формою великого чотирикутника. Прямо навпроти сходів стояли три пневмокаркасні намети темно-зеленого кольору входом до урвища. Це були якісь монстри наметового виробництва, метрів вісім у довжину та шириною не менше шести. З вікнами та москітними сітками, він, звичайно бачив подібне у фільмах та документалках, бувало миготіли вони в новинах але там не справляли такого приголомшливого відчуття. І якщо три ці монстри просто вразили чоловіка то четвертий, він не міг назвати це наметом, надувний будинок - просто приголомшив. Він був мінімум у півтора рази більший за намет, вхід застебнутий на блискавку, а на пологах намальований білий хрест. Цей монстр стояв трохи особняком, розгорнутий вікнами до річки а входом у бік інших наметів.

-Як тобі наші халупи - Мартін схоже здолав підйом легше, принаймні дихання його було рівним, а обличчя не змінило звичайної блідості.

-Це - Він вказав на будинок з хрестом. - Лабораторія. Мінімальний набір будь-яких реагентів, ремонтна майстерня, запас кисню та всякі наукові дрібниці. Там же живе єдина жінка серед нас - Ганна, біохімік та лікар за сумісництвом. Можеш спробувати з нею познайомитися, але маю попередити - вона нестандартний учений. Була в армії, напад на їхній табір, та настільки серйозний, що їй, армійському біохіміку довелося братися за гвинтівку, а потім за розповідями тих, хто вижив і за ніж. Вже на громадянці два приводи, один умовно, а від другого відмазала Стіг Файненшл.

З-за краю обриву як чортик із коробки вистрибнув Саймон із саквояжем Івана через плече, за ним так само жваво Джейсон.

-Вказівки, сер? - Обидва завмерли в очікуванні.

-Немає хлопці, до завтра відпочинок. Працюйте за графіком чергувань. Увечері – відзначимо приїзд гостя. О сьомій у їдальні, перекажіть Конраду я зайду до нього пізніше.

-Добре, сер. - Обидва охоронці хоча, кого він обманює, бійця, попрямували до найправішого намету.

-Це казарма, назвемо так. Ти вже зрозумів що це не зовсім охоронці, вірніше зовсім не охоронці. Шестеро людей, всі військові з досвідом бойових дій, контракт особисто зі мною без будь-яких фірм. Змінюються раз на п'ять днів, у місті наступна п'ятірка, а Конрад, їхній безпосередній командир, завжди зі мною. Зараз швидше за все у наступному наметі, разом із Роном, там спостережний центр. Весь периметр табору й надалі забитий датчиками. Кажуть навіть у озеро щось там помістили все моніториться.

-Все ж чекаєш гостей?

-Запобіжні заходи. Це їдальня - Ківок на крайній ліворуч намет - Там головний Ігнасіо, найнятий кухар із франції. Готує чудово, але як людина - фігня. Загордився у своїх мішленівських ресторанах. Загалом, порядок у нас ідеальний. Постійне спостереження, патрулювання території, на даний момент жодної живої душі поряд не було.

- Я одного не зрозумію, Мартіне, - Іван повільно зробив повний оборот оглядаючи табір. - А де ж та знахідка? Де розкопки чи як воно там називається?

Стік переможно посміхнувся і тицьнув пальцем собі під ноги.

- Практично просто під тобою. Коли було вирішено, що ми знайшли саме те, що шукаємо, я наказав обстежити кілометр квадратний від центру знахідки. Не дарма, як виявилось. У печеру веде тунель, невеликий, півтора метри в діаметрі, вхід в який знаходиться в двох метрах під поверхнею озера. Не довелося тягнути бурильну установку, що не може не тішити, погодься.

- Дідько. Ти ж серйозно привіз би бурилку, а то й динамітом працював би.

- Звісно, ​​Ваню, у нас великі можливості. Але зайве розголос нам ні до чого. Ну, це все дрібниці, підемо влаштуємо тебе в казармі. Подивишся наш побут.

Усередині намету виявилося досить просторо незважаючи на шість ліжок, що стоять уздовж стін. П'ять ліжок були застелені, тільки на крайній лежав набір свіжої білизни. Біля дальньої глухої стіни стояло дві сталеві шафи з кодовими замками і три акумулятори. Висвітлювалося всі трьома потужними лампами якимось хитрим чином закріпленими на стелі надувного будинку.

- Твій лежак, Ваня, - Сток вказав на вільне місце - вибач розкіш не передбачалася. Усі ми тут у поході. Розташуйся в..

У кишені Клочко пискнув мобільний.

- Чекаєш дзвінка? – Мартін схилив зацікавлено голову.

- Та ніби не чекаю. Усім повідомив, що буду поза зоною. - українець здивовано поліз за гаджетом. Повідомлення, номер невідомий.

- Тоді вітаю тебе в клубі спілкування з невідомими - Сток ляснув його по плечу - Щоправда спілкування одностороннього. Ми писали, дзвонили на ці номери, обчислювали - марно.

Іван із підозрою розглядав телефон. Навіть мороз пробіг шкірою. До цього моменту розповідь друга про опонентів здавалася йому трохи перебільшеною. Відкрив смс.

«Іване Романовичу, Ви досить освічені і розумні для того, щоб зрозуміти наше послання. Мета пошуків вашого друга ніколи не повинна бути досягнута. Інакше весь відомий світ перестане існувати. Є речі, які мають достатню могутність для знищення людства і вони повинні залишатися далеко від людей. Ми сподіваємось Ви зможете донести цю думку до містера Стока. Всього вам найкращого."

Клочко показав повідомлення Мартінові. Той кивнув з іронічною усмішкою.

- Нічого нового чи, хоч би, конкретного. Як завжди: розпливчасто, образно і безглуздо. Не звертай уваги. Якщо прийде щось конкретніше - обов'язково повідом, решту ігноруй.

-Ну, Тобі легко говорити. - Іван присів на ліжко, пересмикнув плечима. Його трохи знобило. - Мене так уперше залякують невідомі. Неприємно, капець, до спазмів у череві.

- Згоден, неприємно. Це як у вашій книзі, де учня коледжу попросили доглянути паралізовану дівчину. Але не попередили, що вночі у неї трапляються надприродні напади. І він зовсім не знав чого чекати і як захищатись. Там ще наприкінці з'являється страшний дядько дівчини на прізвисько, начебто ОпенАй.

- Та де ж ти таке читав? - Клочко був приголомшений таким трактуванням Вія.

- Неважливо. Повторюся, читаю ці послання вже дуже давно. Як бачиш – живий здоровий. Розташуйся, обживайся, а я піду трохи займуся роботою. Мільйони самі себе не зароблять.

Залишившись один Клочко, почав заправляти ліжко. Рутинні справи відволікали від тривожних думок.

До вечора Клочка був наданий сам собі. Розмірковуючи про те, що вранці здавалося пригодою в стилі Індіана Джонс, а тепер набувало рис повноцінного трилера, він вирішив, що дещиця страху навіть корисна. Надає всьому, що відбувається, більше реалізму та колоритності. Виправдовує кожну хвилину перебування у таборі, а не десь на пляжі. Адже до смс він досі не до кінця вірив в історію Мартіна. Вважав це веселою забавою із вкладенням величезних коштів. Тепер усе змінилося.

Виявляється властива, як він вважав, лише дітям спрага подвигів та відкриттів не вмирає з віком. Принаймні у ньому точно. Вона засинає і прокидається від найменшого проміння пригод прорізаного крізь туман буднів.

Він якраз заглядав у свій робочий сайт, перевіряючи як іде проект, коли в казармі з'явився Сток і вже знайомі Джейсон і Джон.

- Ходімо друже - Мартін почав переодягатися - будемо вечеряти. Сьогодні трохи розслабимося.

На лівому біцепсі друга Іван помітив татуювання. Мартін за всі студентські роки не вирізнявся потягом до прикрашання організму. Все твердив, що не бачить у цьому ні сенсу ні краси.

- Це що за мистецтво? - Клочко вказав на малюнок. Вписана в коло багатопроменева зірка з латинською L всередині. - Чого на старості років різноманітності захотілося? Дань сучасній моді чи підкуповуєш юних виборців?

- Ні те, ні інше, Ваня. Розповім. Просто довга історія, пізніше обов'язково розповім, зараз давай просто відпочинемо від праць праведних.

- Та я, так-то, не сильно і працював - Іван підвівся, засунув у кишеню цигарки та телефон - щоб уже відпочивати.

- Відпрацюєш.

Бійці Стоку вже зняли одяг, що пропотів за день, і в плавках вискочили з намету. Мабуть, миття відбувалося прямо в озері.

- Ходімо, допоможемо нашому гордому кабальєро накривати на стіл - Мартін посміхнувся і похитав головою - От нікому наш кухар не подобається, але готує просто дивовижно. Я його і взяв лише тому, що він геній кулінарії. Ну і тому що занадто зарозумілий. Вирішив виховати засранця. Військові вони ж його довго не терпітимуть. Буде йому наука.

Усі приготування до вечері зводилися до перенесення страв під пильним поглядом іспанця. І його уїдливі коментарі. Ігнасіо виявився невисоким сухим брюнетом років п'ятдесяти, з тонкою лінією губ і великим лисіючим черепом. З очима, що вічно бігають, і активною жестикуляцією. Він робив якісь жести руками навіть коли мовчав. А мовчав рідко. Мартін усміхався і зрідка огризався чим приводив кухаря до шаленства. Втім той розумів з ким говорить і не перегинав палицю, лише почервоніння обличчя, що переходить у бордовий, вказувало, що іспанець на межі вибуху. Клочко щиро бавився спостерігаючи такий виховний процес, але зі своїми коментарями не ліз. Психіка важливіша.

За півгодини глузувань у їдальні з'явилися всі мешканці табору. Конрад, номінальний командир усієї групи, і Рон практично нічим не відрізнялися від Джейсона та Джона. Ті ж короткі стрижки, гострі колючі погляди та міцні рукостискання. Хіба що командир мав років на сорок, коли решті не даси більше тридцяти, і не вистачало йому мочки лівого вуха. Конрад виглядав якимсь зібраним, у постійному очікуванні чогось. Усі жиласті, потужні солдати з солдатським почуттям гумору.

Ганна Кабін, біохімік, виділялася лише тим, що була жінкою. Висока з широкими плечима і короткою стрижкою, на вилиці ледве виднілася нитка шраму. Вона так само сипала армійськими жартами, без сорому посилала опонентів подалі. Тільки погляд у неї був, як здалося Іванові, трохи іншим. Теж гострий як ніж але з таємним болем десь у глибині.

Іван мало брав участь у розмові, спостерігаючи, роблячи собі попередні висновки.

Чесно кажучи Клочко чекав розмов про бої, перестрілки, товаришів по службі з минулого. Але тут ніхто навіть не заїкнувся про конфлікти, в яких брав участь. Обговорювали міста, в яких бували під час відряджень, їжу, пиво, жінок. Навіть дозволена Мартіном пляшка віскі не налаштувала бійців на ностальгію. Стереотип нав'язаний українцю фільмами дав збій.

Всі вони здавалися цілком пересічно, правда трохи колкими і безкомпромісними хлопцями. Не вірилося що так само легко як розповідали про смак алжирського пива вони вбивали. Нехай за обов'язком служби, але кожен був тренованим вбивцею. Це збивало Клочко з пантелику.

Іван вийшов зі їдальні перекурити, продовжуючи спроби подумки поєднати картинку хлопців, які мирно розмовляли, з тим ким вони працювали.

– Складно сприймати їх нормально – Мартін підійшов до друга – Знаю. Це насправді прості люди, як ти і я. Просто обрали дуже специфічну роботу. І роблять її професійно. Відносись до них якщо не з симпатією, то хоча б з розумінням.

- Постараюсь.

- Чудово. Я в вбиральню, скоро буду.

Іван повернувся в намет, до тепла, запахів м'яса і приправ, сміху та дзвону склянок.

Загалом вечеря принесла розслабленість для тіла та відпочинок для душі. В кінці вже й Іван хвалився рідною природою, розповідаючи про виїзди на Дніпро чи Сейм.

Єдине, що ніхто не торкався в розмовах - мета перебування тут, біля озера в куточку Греції. Мартін швидше за все не порушував цю тему навмисно, а бійців вона анітрохи не хвилювала.

Вже вночі, повернувшись у казарму і сидячи на ліжку з приємним дзвоном у голові і легкою втомою в тілі, Клочко усвідомив, наскільки все, що відбувається, захопило його, так що витіснило думки про будинок, роботу.

Конрад і його команда заснули як і належить військовим - тільки-но голова торкнулася подушки. Тільки Рон залишився на чергуванні біля моніторів, за розкладом обминаючи периметр. Хтось із відпочиваючих, Іван не міг згадати хтось, повинен змінити того під ранок. Мартін ліжко якого розташовувалося навпроти українця, теж сопів неспокійно повертаючись під покривалом. Напевно, рахував мільярди.

Настрій був чудовий. Не було цілком природного у таких ситуаціях почуття незручності, коли потрапляєш у незнайому компанію, скутість. Було відчуття єднання з усіма і всім, що відбувається навколо.

Наполегливо завібрував мобільний у кишені спортивних та настрій змінився. Чомусь він відразу здогадався від когось повідомлення. Так і є – номер не визначений. Іван уже не відчував того переляку з яким читав перше послання, проте гарний настрій пішов поступившись місцем тривожності. Прийшла переконаність, що в цьому, нічному, смс буде не просто попередження або прохання, а обов'язково гидота.

“Іван Романович. Ми пропонуємо вам самому з'ясувати зміст візерунка вибитого на руці вашого друга, Стоку молодшого.”

Далі йшли фото Мартіна, де було видно його татуювання. На пляжі, біля басейну або біля дверей, де підгорнутий рукав сорочки піднявся трохи вище оголюючи край малюнка. Всюди тату було обведено гуртком. Слідом ще фотографії, вже стоку старшого практично в тих же місцях. Так, щоб у кадрі була оголена рука або її частина з татуюванням. І ще знімки невідомих Клочко чоловіків, які мають безсумнівну схожість з Мартіном і його батьком, і таким же тату на руці.

“Як бачите це не розвага і не забаганка. Ми абсолютно точно знаємо, що цей символ є міткою, що означає приналежність до окультного ордена. Точніше ордену, що поклоняється дияволу. Мета пошуків Стоків та ордену гранично ясна – знайти та звільнити ворога роду людського. Сімейство Стоков уклало угоду з дияволом отримавши могутність і вплив. Вони організували цілий орден, приносячи жертви задоволення свого покровителя. Натомість зобов'язалися звільнити того від вічного ув'язнення, дарувати свободу правити світом, де вони будуть його намісниками. Ви, Іване, освічена і розважлива людина. Нам хотілося б вірити, що у Вас вистачить сил і мужності зупинити Мартіна Стока від кроку, здатного принести в наш світ Армагеддон. Всього вам найкращого."

Клочко ще раз переглянув фото. Перечитав повідомлення. Звичайно всі аргументи підходять один до одного, складаються в правильну картинку. Але що якщо ця картинка правильна тільки для тих, хто її малює? Може, це сімейна традиція у Стоків така. А може й ні.

З тривогою на серці Іван ліг у ліжко, вирішивши з самого ранку розібратися і закрити це питання. Такі підозри треба вирішувати відразу інакше згодом чужа правда стане твоєю. У вчинках і словах друга почнеш бачити інший зміст, а його цілі стануть для тебе незрозумілими і дивними.

Сон українця був тривожним.