Його робочий день підбігав до завершення. 12 годин від зупинки до зупинки і так по-колу. Андрій любив дорогу, любив швидкість, яку ділив з ритмічною музикою, що лунала з динаміків. Проте робота була для нього страшним випробуванням. Замість звичної швидкості, він, як любив казати, “повзав зі швидкістю черепахи” між зупинками, забираючи не завжди вдячних пасажирів.

Але юнак ніколи не скаржився. Андрій завжди умів бачити хороше у прикрому. Ось і зараз він подумки був на шосе, з гучною музикою і коробкою передач у своєму розпорядженні. Водій мав право на такі фантазії вже зараз, адже робив останнє коло по маршруту на цей день.

- Останнє коло...- смакував він подумки.

Знову зупинка, ще пасажири. Якісь вони всі сьогодні нервові потраплялися. Спека змушувала їх бурчати, забувати платити за проїзд та не поспішати заходити в салон.

Андрій ще на диво був спокійний і усміхнений. Музика в салоні, яку він старанно обирав, наче діджей, не давала сумувати. Та і вечір обіцяв бути пречудовим. Авто, музика, швидкість... Так він забував про всі негаразди.

Остання зупинка... Останні на сьогодні пасажири... Двері зачиняються і маневровий водій поволі їде далі.

Дорогою Андрій помічає знайомий силует. І хоча тут не було зупинки, юнак рішуче натиснув на гальма.

- Сідай. - звернувся він до дівчини.

- Ні, мені в іншу сторону. - промовила вона, продовжуючи крокувати далі.

- Прошу тебе, сідай.

Здивовані, але напрочуд ясні очі подивилися на нього.

- Та що ж це таке! Ми втомлені, тут шалена спека, а він ще й пиниться біля кожного перехожого! - шкал емоцій наростав у салоні маршрутного таксі. Вечір, втомлені робітники мріють потрапити додому.

- Чуєш? Сідай, ти не пошкодуєш. - Промов юнак навздогін дівчині. Чомусь саме зараз він був наполегливим як ніколи.

- Що ж з тобою поробиш? - дівчина повернулася і покрокувала до маршрутки. Андрій відкрив двері і вона зайшла у салон. Тендітна, на каблучках і в легенькій літній сукні кольору моря. Дівчина добряче контрастувала на фоні втомлених пасажирів. Вона зайняла вільне місце і відкривши сумочку вже шукала гроші на проїзд.

- Облиш, - сказав Андрій, подивившись у дзеркало заднього виду. - Ти моя гостя.

Юна леді підняла на водія здивовані очі. Навіть у дзеркалі було видно їх глибокий синій колір. Дівчина відкинула назад своє темне хвилясте волосся і, аби приховати своє збентеження, відвернулася до вікна.

Маршрутне таксі спинилося і пасажири почали виходити. То була кінцева зупинка. Дівчина піднялася і вже хотіла покинути салон разом з іншими.

- Уляно, зачекай. Невже ти думаєш, що я дозволю тобі йти пішки? Тим більше, що завіз тебе ще далі від дому, ніж ти була. Зачекай хвильку, я припаркуюсь і щось придумаю. Тільки не тікай, добре?

- А чи маю я вибір?

- Ну... Вибір є завжди, але не тікай...

- Гаразд, не буду. - сказала Уляна дещо спантеличена діями Андрія.

Хлопець допоміг їй спуститися з підніжки маршрутного таксі. Вона зробила це досить спритно, не зважаючи на підбори. Хоча Уляна не зовсім розуміла що відбувається, але все ж вирішила зачекати. Вона була приємно вражена наполегливістю Андрія.

Вони досить давно познайомилися. Не раз перетинатися в одній компанії. Здається брат подруги Уляни товаришував з Андрієм. Але вони спілкувалися на рівні “привіт-бувай”. Тому така поведінка юнака неабияк здивувала дівчину. Він був на декілька років старшим він Уляни. Вона знала про нього не так багато. Здається, він навчався в університеті. Тому вона аж ніяк не очікувала побачити його за кермом маршрутного таксі. Навіть не впізнала спочатку чим пояснюється її небажання сідати до таксі. Однак, коли підвела очі й побачила, що її кличе Андрій, то вирішила дізнатися у чому справа.

Під час очікування вона здалеку спостерігала за хлопцем. Ніколи раніше вона собі б цього не дозволила. Та і навіщо? Дівчина ніколи б не подумала, що Андрій виявить до неї увагу, адже в його компанії було достатньо привабливих і цікавих дівчат.

- А він уважний! - подумала вона про себе, коли побачила як хлопець спілкується з колегами. - Цікаво, що ж Андрій задумав?