Андрій

Батько. З ним у нас були складні стосунки. Він досить жорстка людина. Мабуть, саме тому зміг досягнути успіху у свої справі. Однак мені завжди не вистачало його розуміння. Він не підтримував мої прагнення, лише диктував, диктував, диктував.

Батько наперед визначив ким я стану і не давав мені жодного права голосу. Він обирав мені додаткові заняття, гуртки, виш. Розумію, що таким чином він дбав про мене. В цьому виявлялась його батьківська любов. Однак мені так хотілося хоч трішки розуміння. Я чітко усвідомлював, що не хочу йти по його стопам. Моя душа не лежала до нашого сімейного бізнесу — будівництва. Це була пристрасть батька. Певно наші постійні розмови на високих тонах зіграли не останню роль в тому, що я вирішив переїхати. Не останню, але не основну.

Розмова з ним не обіцяла бути легкою. Проте він міг пролити світло на те, що сталося з Улею. Не розумію чому він пішов до неї на розмову, але знаючи його методи, не здивований, що дівчина зникла.

Двері в будинок відкрив своїм ключем. Хлопчина з охорони знав мене і легко пропустив всередину. Сподіваюся, що батько вже вдома.

- Є хто? - викрикнув я в пусту прихожу.

Потрапивши в будинок, я ніби занурився у спогади. Були й приємні спогади. Зокрема, довгі розмови з мамою, посиденьки за свіжоспеченим пирогом та інші дрібниці. Мама завжди створювала затишок. Подібна атмосфера була і в Уліному домі.

- Сину, ти тут? - батько вийшов з кімнати. По виразу обличчя я зрозумів, що він чекав на мене.

- Привіт. Ти зробив все, щоб я опинився тут.

- Ти про ту дівчину-офіціантку?

- Її звати Уляна.

- Так, я знаю. Приємна дівчина, але не для тебе.

- Батьку, звідки ти взагалі довідався про Улю? І що сказав їй?

- У мене свої джерела. А що вона тобі нічого не розповіла?

- Після того, як ви порозмовляли, вона зникла. І не хоче розмовляти зі мною. Що ти їй наговорив?

- Правду. Що ви з нею не пара. Не може мій син водитися аби з ким. Вона не нашого рівня.

- Стривай, вона знає, що я Руденко?

- А що вона не знала цього?

- Ні, вона знає мене під маминим прізвищем Петренко. Я майже не розповідав Улі про нашу сім’ю. До того вже мав гіркий досвід. Не хочу більше.

- Схоже я дещо помилився щодо неї.

- Щоб ти й визнавав свої помилки?

- Сину, я трохи змінився відколи ми не бачились. Зробив певні висновки, коли пішов жити окремо. Хвилююсь про тебе. Я не хочу, щоб тобі було боляче.

- Але своїм втручанням ти зробив саме так. Уля зникла, я не знаю де її шукати.

- Знаєш, я прийняв її за дівчину, яка полює за статками. Тому і наговорив їй трохи. Навіть гроші пропонував, аби вона тебе покинула.

- Що ти зробив? Батьку, як ти міг.

- Знаєш, вона спочатку сказала забрати їх, але потім, здається, взяла собі. Там була немаленька сума. Їй би вистачило, аби переїхати до іншого міста. Можливо, так і зробила, якщо, як ти кажеш, вона зникла.

- Я тобі не вірю.

Думка, що Уляна могла взяти гроші не вкладалась у мене в голові. Я знав її, не міг же я помилитися знову. Це було в дусі Оксани, але ніяк не Уляни.

- Сину, я помилився, вибач мені. Зайди, поговорімо як чоловік з чоловіком.

- Знаєш, після того, що я дізнався не те що говорити з тобою не хочу, але й бачити. Я був правий, що пішов жити окремо. Кажеш, що змінився? Ти лишився таким же черствим, як і був! Тобі і досі плювати, як я почуваюся, чого прагну. Інакше, ти б не втрутився.

Не хотів навіть дивитися батьку у вічі. Я був злий на нього. Здавалося, що він прагнув зламати моє життя. По дорозі знову набрав номера Улі. Проте почув лише ряд довгих гудків. Як же я хотів з нею порозмовляти. Як же я скучив за нею.

Уляна

“Тільки друг”- відповіла я на повідомлення Олега.

Не вистачало мені ще однієї історії, аби з тим що є розібратися. Я була йому щиро вдячна за допомогу та турботу, однак щиро кохала Андрія, і не допускала навіть думки про те, щоб зустрічатися з кимось іншим. Олег міг бути другом, не більше.

В домі тітки було так тепло і затишно. У каміні потріскувало вогнище. Я зручно вмостилася на диванчику і навіть не помітила як заснула. Певно далася в знаки дорога та переживання. Прокинулася я тільки зранку. Тільки зараз помітила, що заснула в одязі. Зверху я була накрита теплою ковдрою.

- Привіт засоня. Як спалося? - лагідний голос тітки Ганни змусив мене остаточно прокинутися. - Взагалі-то твоя кімната не тут, але ти так солодко спала, що я не хотіла тебе будити.

- Я довго проспала? - ринулась підійматися, адже обіцяла від сьогодні допомагати в готелі.

- Зовсім ні. Нам саме час збиратися на роботу. Якщо хочеш можемо поснідати в готелі.

- Так, з радістю. Зараз тільки приведу себе до ладу. - я швидко прочимчикувала до ванної кімнати. Змила рештки вчорашнього легкого макіяжу. Вирішила лише трошки підфарбуватися. Туш, гігієнічна помада і готово. Врешті, це був мій повсякденний мейк. - Я готова.

Ми разом вийшли з будинку та пішли у сторону готелю. З боків від дороги стояли могутні ялини зі сніговими шапками. Мороз добряче щипав за щоки та носа. Але за красою, яка оточувала, холод майже не помічався. Тут мені було добре і спокійно. Наче те, що я залишила у рідному місті було лише неприємним сном. Лише коли перевірила дзвінки, серце пропустило удар. Дзвонив Андрій. Я дуже хотіла почути його голос, однак не певна, що була готова до серйозної розмови. Не хотіла ставити його перед вибором.

Аби він не так хвилювався, вирішила записати голосове повідомлення:

“Привіт. Бачила твій пропущений. Прошу не шукай мене. Дай трохи часу, аби розібратися з думками.”

Розумію, що як для 5 місяців зустрічання, цих слів було дуже мало. Однак зараз — це все, що я могла дати. Аби порозмовляти, потрібно мати сили, а в мене їх не було від слова зовсім.

Я настільки поринула у роздуми, що не помітила, як ми прийшли у готель. Він мав традиційну для місцевості назву “Під горою”. У інтер’єрі та предметах меблів був помітний почерк тітки Галини. Все було затишно, ніби вдома. Всередині туди-сюди ходили гості готелю. Хтось тільки спускався на сніданок, інші — вже збиралися йти підкорювати снігові вершини.

- Улянко, ходімо і ми на сніданок. Разом з тим покажу твоє робоче місце. Олена казала, що ти працювала у кав’ярні. Певно вмієш каву готувати?

- Так, я часом підміняла баристу.

- Чудово, отже і тут впораєшся.

Після смачного і ситного сніданку, я переодягнулася і приступила до роботи. Ми були в парі разом з приємною дівчиною на ім’я Катерина. Вона і ввела мене у курс справи.

- Не хвилюйся, основний наплив відвідувачів тут у час сніданку, обіду і вечері. Зазвичай у залі самообслуговування. Однак часом доводить прибирати із столів. Ну і кава на нашій совісті. Ганна Павлівна не підпускає відвідувачів до кавомашини. Сама розумієш, що буде, якщо вони її зламають.

- Лишаться без кави?

- Ну і суму немаленьку муситимуть заплатити.

- Зрозуміла. Дякую, що все розповіла. У вас тут великий колектив?

- Не дуже. Трохи людей на кухні працює, декілька покоївок для прибирання у номерах, ну і ми на барі. Дещо Ганна Павлівна бере на себе.

- Вона ніколи не любила себе вивищувати.

- Ти давно її знаєш?

- Вона моя тітка. Сестра моєї мами. Раніше я часто тут гостювала, але з часом стільки всього навалилося, що було вже не до відпочинку.

- Оу, не знала, що ви родичі. Знаєш, зараз на тебе дивлюсь, то й ви наче схожі з Ганною Павлівною. - сказала Катерина, дещо здивовано мене оглядаючи.

- Ну, тільки якщо трішки. Дякую.

Дні у готелі летіли дуже швидко. Було чимало роботи. Я швидко освоїлася та влилася в колектив. Він був переважно жіночим. Ми багато спілкувалися, сміялися. Вечори теж проводили разом. Здається, я поволі стала видужувати та набиратися сил.

Олег час від часу писав, питаючи як справи. Нічого особливого, але здавалося, що він про мене хвилювався. Трохи розповідав про роботу, якісь смішні ситуації. Андрій же напроти полишив спроби зі мною зв’язатися. На моє повідомлення він відповів дуже коротко і дипломатично:

“Ок”

Я не знала як він і що він. Чи знав він про мою розмову з його батьком? Якщо знав, то що він про це думає. Одного дня навіть вирішила його набрати, однак не встигла. Мені знову надійшло повідомлення від Оксани:

“Яка ж ти молодець, що зникла. Не хвилюйся, у нас з Андрійчиком все добре.”

Кожне слово, ніби було просочене отрутою. Можливо, я б не звернула уваги на це повідомлення, якби до нього не додавалося фото. На ньому Оксана була разом з Андрієм у кав’ярні. І вони досить мило посміхалися та, до того ж неабияк пасували одне одному.