Андрій

Попри нашу розмову, Оксана не здавалася — постійно дзвонила, надокучала у соціальних мережах та приходила на роботу. Вона навіть декілька разів каталася в маршрутці. Робила все можливе, аби привернути мою увагу. Я ж обмежувався стриманим кивком чи вітанням. По очах дівчини бачив наскільки вона бісилася. Оксана звикла отримувати все, що хотіла. Але не цього разу.

Намагався знайти спосіб довідатися більше про Уляну. Знову спілкувався з її мамою, однак без результату. Що мені вдалося довідатися так те, що Уля впорядку. Певно, ще трохи та Олена Павлівна зовсім перестане відкривати мені двері. Звісно, міг би подзвонити, однак Уля просила про час. Я поважав її почуття, однак, що мені робити з моїми.

Згадав слова батька про те, що він довідався про Уляну по своїм каналам. В душі зажевріла примарна надія, що він може допомогти її знайти. Все ж він мій батько та і остання наша розмова не давала мені спокою. Коли думаю про неї, здається, що він був щирим. Що якщо це єдиний спосіб довідатися про дівчину? Не хотів йти додому до батьків. Вирішив, що ми можемо порозмовляти і в офісі. Сподіваючись, що батько буде там під час обіду, пішов до бізнес-центру.

На відміну від вулиці в холі було тепло і затишно. Зайшов в ліфт та піднявся на потрібний поверх. Йдучи по коридору до кабінету батька почув до болю знайомий голос.

- Аркадію Петровичу, ну ви маєте мені допомогти! - Оксана виконувала свою звичайну роль.

- Оксано, почнемо з того, що я тобі нічого не винен.

- Але ж я вам допомогла. Розказала де шукати ту Уляну. - а ось це вже стає зовсім цікаво. Ось про які «канали» говорив батько. Що ж це справжнє ФБР місцевого розливу. - Вона не варта вашого сина. Якась офіціанта без роду та племені. Вона тільки й думає про гроші, хоче влаштуватися по-краще в цьому житті. А на вашого сина їй чхати з високої вежі. Якщо це не так, то де ж вона зараз?

- Оксано, зупинися, ти обмовляєш хорошу дівчину. Наскільки я встиг помітити, вона порядна та приємна та і мій син за неї горою стоїть. Зникла вона з нашої вини. Ти втілила чудовий план та ще і мене зробила співучасником. Я ж справді подумав, що Уляна — це загроза для мого сина, однак це не так. Справжня загроза — то ти. Ти марно до мене прийшла. Твій батько, звісно, мій друг і раніше я був би радий поріднитися. Проте тут ти перегинула палку. І показала своє справжнє обличчя. Ти не змусиш Андрія до стосунків з тобою. Знаєш як кажуть «насильно щасливим не будеш». Андрій кохає Уляну, тож змирися.

- Він мене кохає, а вона лише тимчасова заміна. - вигукнула Оксана.

- Тепер я починаю розуміти, чому Андрій не хоче бути з тобою. Шкода, що за такою приємною зовнішністю стільки отрути. Оксано, забирайся звідси, не змушуй мене викликати охорону.

Я все ще стояв за рогом і лише чув голоси учасників діалогу. Певно, після останніх слів, батько зайшов до кабінету. По коридору почувся лише стук підборів.

- Ви ще всі про це пожалкуєте.

- Оксано, тобі лікуватися потрібно. - дівчина ошелешено подивилася на мене. Вона точно не очікувала на нашу зустріч тут.

- Ой, Андрійчику, привіт. - включила вона свій образ милої дівчини. - Ти до батька?

- Так, і я чув вашу розмову.

- Ти, ти не так все зрозумів, Андрійчику, давай поговоримо. Ну не можу я без тебе.

- А як тут можна було зрозуміти по-іншому? Наша подальша розмова не має змісту. Не хочу більше нічого чути про тебе. Йди своєю дорогою.

Вже хотів пройти повз, як її рука м’яко опустилась мені на плече.

- Тобі ж було добре зі мною, невже ти не хочеш повернути той час?

- Ти права, нам дійсно було добре. Однак ключове слово — було. Давай залишимо це у минулому та не будемо псувати одне одному життя.

- Ти ненавидиш мене?

- Ні, ненависті немає. Я ставлюся до тебе рівно, як до знайомої. Не думав, що це буде можливо. Будь ласка не псуй цього. Дуже сподіваюся, що ти мене почула.

Обернувшись, пішов далі. В коридорі запала тиша. Здається, що Оксана навіть не поворухнулась після моїх слів. Однак мені вже було байдуже. Ця дівчина з’явилася у моєму житті зненацька і так само зненацька з нього зникла. У нас дійсно були хороші моменти і я вдячний за них. Проте минулого не повернеш. Я дізнався, що є інше життя — тихе і спокійне, без сварок та болю. Його показала мені Уля.

Зайшовши до кабінету батька, побачив його біля вікна. Його погляд був серйозним та задумливим.

- Привіт. - батько обернувся на привітання та розгублено подивися на мене. Здавалося, ніби я витягнув його із складної дискусії, яку він вів про себе.

- Сину ти тут?

- Ні, це його двійник. Тату, все добре?

- Вже так. Знаєш, я вже хотів тебе набирати. Вибач мені за все. Я був неправий. Хвилюючись за тебе мало не не наробив біди.

- Поговоримо?

- Так, звісно. Тільки давай не тут.

Ми пішли до кав’ярні біля бізнес-центру. Хоча раніше я був злий на батька, після почутого діалогу моя думка змінилася. Невже він справді змінився?

- Я чув вашу розмову з Оксаною.

- Мені шкода. Знаєш, я міг би виправдовуватися, вигадуючи купу причин, однак не буду. Сину я зробив велику помилку. Так хвилювався за тебе, що не помітив підвоху. Ніби юнак, сприйняв слова Оксани за чисту монету. Я ж справді подумав, що твоя Уля — мисливиця за багатими нареченими. Тому і почав діяти.

- То ось які у тебе джерела? - сумно усміхнувся я.

- Так, Оксана прийшла до мене та розповіла, що ти зустрічаєшся з дівчиною, яка працює у кав’ярні. Назвала адресу, показала її фото. Я ж її з малечку знаю. Це ти з Оксаною познайомився в університеті, ми ж з її батьком теж разом вчилися. Потім життя розвело.

- Не знав цього.

- Я й сам не здогадувався поки вона не прийшла й не передала вітання від свого батька. А ще Оксана так щиро говорила. Не став обговорювати з тобою цю справу, бо вирішив, що закоханість не дасть тверезо подивитися на Улю. Пішов до неї сам. Та й наговорив трохи. Далі ти певно все знаєш. Ви ж вже порозмовляли з Уляною?

- Ні, з того часу ми не бачилися. Вона поїхала з міста та не відповідає на дзвінки.

- Це моя провина. Ти пробував шукати її?

- Звісно, однак не просунувся у цій справі. Її мам не каже, де Уля. А у кого ще спитати я не знаю. Думав, що ти допоможеш по своїх каналах. Однак не очікував, що ним стане Оксана.

Уляна

Засніжена автострада. Автомобіль Андрія мчить на великій швидкості. Раптом його підрізає інша машина. Гучний звук гальм та битого скла. Тільки не це...

Жахлива картина, яку я побачила цієї ночі не дала мені спати аж до ранку. Вона стривожила та змусила ще більше хвилюватися. Вчора ввечері я все ж спробувала зробити те, що задумала — хотіла порозмовляти з Андрієм, однак весь час голос з телефону говорить, що абонент поза зоною досяжності. Моя підсвідомість почала малювати страхітливі картини, результатом яких і став тривожний сон. Зранку повторювала спроби зв’язатися з Андрієм, проте все марно.

Під час роботи я була зовсім розсіяна. Часом через тривоги на мить випадала з реальності, забувала та плутала замовлення відвідувачів. Це не залишилось непомітним для тітки Ганни та Марії Павлівни. Вони не раз підходили до мене протягом дня та запитували чи все зі мною добре. Відповідала загальними фразами, продовжуючи в голові прокручувати варіанти розвитку подій.

Можливо, він просто загубив телефон? Чи не хоче мене чути і заблокував? Що ж, певно, то було б справедливо. Я ж зникла не порозмовлявши з ним. Зараз я картаю себе за цей вчинок, адже проста розмова змогла б все вирішити. Хоча в той час втеча здавалася мені єдиним правильним виходом.

Знову і знову пробувала набирати номер Андрія, але з таким же результатом. Так тривало аж до вечора. Здавалося, за день я себе геть виснажила переживаннями. Ввечері вже зовсім не мала сил — ні фізичних, ні емоційних. Заварила свій улюблений м’ятний час та присіла за вже такий знайомий столик. З цього місця так приємно спостерігати за тим, як надворі поволі падає сніг. Лапаті сніжинки поволі спускалися додолу. Вони чимось нагадували невагомі пір’їнки. Вітерець підхоплював їх та змушував танцювати. Цей вид заворожував та заспокоював. Природа — це найкращі ліки від сердечних переживань.

Раптом, цей красивий пейзаж зник з перед моїх очей. Стало темно, адже хтось теплими долонями закрив мені очі. Доторкнувшись до них, зрозуміла, що то чоловічі руки. Вони здались мені знайомими, але це не могло бути правдою. Це надто неймовірно, аби здійснитися.

- Невже не впізнаєш? - знайомий голос з таким приємним і рідним вже тембром не може належати іншій людині.

- Це ти? Але як... - може я сплю. Не здивувалась би, якби мені це все наснилося.

- Ну ти ж не виходила на зв’язок, просила не дзвонити, ось і довелося йти на крайні міри.

Я знову могла бачити, проте не вірила своїм очам. Це був Андрій. Мій Андрій. Його теплий погляд, дотики, як же я за цим сумувала. На його обличчі читалася суміш ніжності та тривоги.

Мовчки дивилася на нього. Досі було складно повірити, що це не мариво.

- Не проженеш? - промовив він, сідаючи за мій столик

- Звісно ні. Пробач мені, я така дурна.

- Не кажи так. Знаю, що тобі довелося знести. Оксана, а потім ще й батько — це непросто витримати.

- Я зробила те, що перше прийшло на розум. Мені так захотілося сховатися. Вибач, що не порозмовляла з тобою. Не змогла.

- Говорив з батьком та і з Оксаною теж. Знаєш, виявляється, що це вона намовила батька проти тебе. - він промовляв ці слова, не зводячи з мене очей. Ніби боявся, що я знову зникну.

- Ось як? - чомусь для мене це не стало несподіванкою. Надто відчайдушно Оксана боролась за увагу Андрія.

- Так, батько шкодує, що образив тебе. Просив передати вибачення. Та, думаю, він і сам вибачиться перед тобою при зустрічі.

- Ви налагодили стосунки?

- На диво так. Ця ситуація допомогла нам порозумітися і знайти спільну мову.

- Я рада, що ви порозумілися. Сім’я це дуже важливо.

- Я так скучив за тобою. - сказав Андрій та поклав свою руку поверх моєї. Від дотику тепло розлилося по всьому тілу. Я так сумувала за цим відчуттям.

- Я теж скучила. Дзвонила тобі вчора і сьогодні. Вже думала, що ти заблокував мене.

- Як я міг? У мене телефон сів. Не взяв ані зарядку, ані повербанк з собою. Я ж тільки з потяга.

- До речі, як ти мене знайшов? - це питання не виходило у мене з голови відколи Андрій з’явився тут.

- Не повіриш, батько допоміг. Він по своїх каналах дізнався куди ти купувала квиток, та і з тіткою у вас однакові прізвища. Ми провели невелике розслідування, зіставили факти і я вирішив перевірити достовірність версії.

- Як справжні детективи... - дивно, думала, що батько Андрія буде лише радий моєму зникненню.

- Шкода лишень, що не звернувся до нього по допомогу раніше. Коли дізнався, що він приходив до тебе і саме після цього ти зникла, то страшенно злився. У нас і до того були не найкращі стосунки.

- Ти не розповідав мені, що твій батько Аркадій Руденко.

- Це моє упущення, пробач. Спочатку, я не хотів казати, адже мав до того негативний довід. Знаєш, раніше мене сприймали тільки як сина Руденка. Через це зі мною всі хотіли дружити і спілкуватися. Від всіх цих стосунків віяло фальшем. Не хотів, щоб так сталося і цього разу. Проте, коли познайомився з тобою ближче, зрозумів, що статуси не грають для тебе ролі. Ти сприймаєш мене за те, що це я, а не ха те, хто мої рідні. З часом стало складно зізнатися, вирішив залишитися для тебе Андрієм Петренком. Хоч і розумів, що правда рано чи пізно випливе. Не думав, що у такий спосіб. - У очах Андрія читалася провина. Я бачила та відчувала, що він щирий зі мною.

- Маски знято. Сподіваюсь, що більше не буде таких сюрпризів.

- Ти про мого дідуся мільярдера, який залишив спадок на Манхеттені? - певно, мої очі стали аж надто здивованими. Андрій розсміявся. - Я жартую. - Виявляється, я сумувала і за його м’яким сміхом.

- Я вже думала тікати знову. - я видихнула та вперше за день посміхнулася.

- Більше нікуди тебе не відпущу. - сказав Андрій серйозно. - Надто важко бути без тебе.

- Вибач. Та і я більше не тікатиму. Будемо вчитися все обговорювати.

- Ага, щоб мені більше не потрібно було влаштовувати планів-перехватів. До речі, твоя мама не передавала як я її замучив. Боюсь, що вона більше не пустить мене на поріг.

- Казала, що ти заходив. Не хвилюйся, вона встигла тебе полюбити.

- А ти? - це питання змусило моє серце битися частіше. - Ти встигла мене полюбити?

- Андрію?! - жіночий здивований голос пролунав у приміщенні столової. Виявилося, що ми тут не одні.