Андрій

Ще раз перевірив квиток, спакував деякі речі та вирушив на вокзал. Поїзд мав відправлятися за годину. В мені вирували почуття. Суміш радості та остраху. Важко було думати про щось, окрім зустрічі з Улею. Взявши наплічник, вийшов на вулицю.

- Андрію. Андрію! - хтось наполегливо гукав мене. Обернувшись, побачив Оксану. - Привіт, Андрію.

- Привіт. Мені здалося, чи ми все вже сказали одне одному?! - на диво всередині я був абсолютно спокійним.

- Ти так, все сказав. Проте я маю що сказати. - Оксана була не схожою на себе. Десь поділась її самовпевненість.

- Оксано, я поспішаю.

- Не займу багато часу. Знаєш, я дуже багато думала. Про нас, про себе... - дівчина на мить замовкла. Я не знав чого очікувати від неї. Вирішив не перебивати та витримав паузу. - Я була неправа. Вибач мене за все, що я зробила тобі, за Уляну, батька.

- На тебе це зовсім не схоже. Ти намагаєшся знову якусь гру провернути?

- Зовсім ні. Я сьогодні їду. Сподіваюся, що ми більше не побачимося. Після нашої останньої розмови, я багато переоцінила. Завдяки тобі я побачила, що таке справжнє кохання. Знаєш, я теж хочу, щоб мене хтось так покохав, як ти Уляну. Раніше я думала, що буду щаслива, коли матиму багато грошей, залицяльників. Однак ти довів, що справжнє щастя не залежить від цього. Дякую тобі за це.

- Оксано, ти будеш щаслива. Ти пробач, проте я справді маю бігти. Бувай.

- Бувай, бережи себе і ... Улю теж бережи. Вона у тебе хороша.

Після цих слів Оксана пішла з двору. Сподіваюся, що у неї все буде добре. Якщо вона справді говорила щиро, то дівчина на правильному шляху. На мить замислившись, я попрямував на вокзал. На щастя, він був не так вже і далеко від мого дому.

З вікна вагону відкривався чудовий вид на засніжені поля. Було чути монотонний звук коліс потяга. Попиваючи гарячий чай, я милувався пейзажем та багато думав. За цим не помітив, як смартфон повністю розрядився. Перевіривши речі, зрозумів, що зарядку я забув. Що ж? Якось доберемося до пункту призначення. На щастя адресу батько записав на клаптику паперу. Спочатку, посміявся з цієї його звички — все записувати ручкою. У час цифрових технологій це здавалося чимось застарілим. Однак, у блокнотів не сідають батарейки. Та і сумніваюся, що мені хтось дзвонитиме під час поїздки.

До місця призначення я дістався лише наступного дня. Ще на вокзалі розпитав як знайти готель Уляниної тітки. Місце виявилося достатньо відомим серед місцевих. Ще трошки і я побачу ЇЇ. Від цієї думки серце сильніше забилося.

У містечку було дуже гарно. Засніжені дороги та дерева. День видався сонячним. Його промінці вже починали трохи пригрівати. Така погода створювала настрій та додавала впевненості. Однак, поки я дістався готелю, добряче засніжило. Небо стало важким та сірим.

На рецепції було приємно довідатися про вільну кімнату. Дівчина сказала, що у таких час це рідкість та протягнула ключі від номеру.

- Скажіть, а Уляна Заєць сьогодні працює?

Дівчина трохи знітилася, а потім промовила:

- Вибачте, проте я не можу дати вам цю інформацію.

- Розумію. - я хотів ще щось сказати, коли почув за спиною голос.

- Ви шукаєте Уляну? - обернувшись побачив приємну пані. Певно це була тітка Уляни, вони трохи схожі.

- Так.

- Ти певно, Андрій?

- Так. - жінка здивувала мене своєю обізнаністю.

- Уляна багато розповідала про тебе. Впізнала тебе по фото, яке вона показувала. Уля сьогодні тут. Ти заселяйся і спускайся в кафетерій. Вона там працює.

- Дякую вам.

Занісши речі до номеру, я поспішив на зустріч. Варто зазначити, що незаплановану зустріч. Як на мене зреагує Уля я й гадки не мав, але реакція її тітки додала мені впевненості. Здавалося, що я дію правильно.

Помітив її одразу. Вона сиділа за столиком та милувалася сніжинками. Міг би спостерігати за нею цілу вічність. Однак нам варто було вирішити певні питання. Тишком підкрався до та закрив долонями її очі. Дівчина явно цього не очікувала. Пауза затягнулася.

- Невже не впізнаєш? - обережно промив я

Вона обернулася, а я зрозумів наскільки ж мені не вистачало цього її погляду. Він був повний ніжності, жалю та кохання.

Того вечора ми обговорили багато речей. Оксану, батька. Стільки слів було сказано, пролито трохи сліз. Взявши її руку у свою, не хотів більше ніколи відпускати. Аж раптом прозвучав знайомий голос.

- Андрію? Що ти тут робиш?

- Мама? Маю запитати тебе теж саме? - кого не очікував побачити, так це мою маму. Ну так, батько казав, що вона поїхала на лижі, але щоб зустрітися ось так в одному готелі.

- Маріє Павлівно? Ви мама Андрія? Таких співпадінь не буває...

Андрій

Почувши знайомий голос, я стрепенувся. Невже ця людина може бути тут? Невже можливі такі співпадіння? Сумніви зникли, коли я обернувся.

- І все ж мамо, ти як тут опинилася?

- Невже я тобі не розповідала про свою давню знайому? Сину, я сюди відпочивати приїхала і виявляється не дарма.

- Якось не думав, що ти опинишся в одному місці з Улею.

- Так ось хто тобі голову морочив? - звернулась мама вже до Уляни. - Тепер все встало на свої місця. Мила, я добре знаю свого сина. Він точно не зрадить кохану. Андрію, ти обрав достойну дівчину.

- То ви вже познайомилися? - я поки не розумів як маю реагувати на ситуацію, яка склалася.

- Так, познайомилися. - відповіла Уля. - Проте здається, нам доведеться знайомитися ще раз. - коли я побачив, що дівчина усміхається, мені стало легше.

- Уля, дівчинко, вітаю в родині. Ти мені одразу сподобалася. Я навіть подумала собі «от би моєму Андрію так з дівчиною пощастило». Сину, не впусти її.

- Та й не збираюся того робити.

Хоча Уля досі виглядала здивовано, все ж напруження помітно спало. Було очевидно, що вони подружилися з мамою. Я цьому був страшенно радий. Мама завжди була моїм союзником.

Ми просиділи за столиком ще декілька годин, проте вони пролетіли, як мить. Багато розмов, сміху, трохи сліз. Нам було напрочуд комфортно втрьох, ніби це не перша подібна зустріч, а ми зналися все життя.

Зранку ми поїхали додому. Знову перон, поїзд… Хоча дорога з коханою людиною відчувається зовсім по-іншому. Мама ще лишилася в горах. Вона була розсудливою жінкою і не хотіла заважати. Ми не могли наговоритися одне з одним. А в моменти тиші не могли надивитися одне на одного. Я був щасливий тут і зараз. Найкраща дівчина у світі була поряд зі мною і я ніколи її не відпущу.

Після приїзду Уля захотіла побачитися і з моїм батьком. Досі не знав чим закінчиться їх зустріч, але дівчина наполягла на своєму. На моє здивування, батько вибачився перед Улею. Ми провели теплий сімейний вечір. Поки не розумію чи то тато змінився, чи то вплив Улі, але я не пригадую, щоб раніше були такі затишні розмови ним. Хоча є здогадка, що і мама могла докласти руку до цієї історії. Більш ніж впевнений, що вона поздвонила батькові після наших посиденьок у Карпатах.

- Ще раз вітаю в сімʼї, дівчинко. Пробач за все ще раз. - сказав батько, коли ми вже йшли.

- Все добре, не хвилюйтесь. Можна вас обійняти наостанок?

Батько знітився, але все ж пішов на обійми. І зізнаюся, що ще ні разу не бачив його таким спокійним та щасливим.

Здавалося, що Уляна не вміє затаювати зла. Вона щиро пробачила батька. І здається, за короткий час їх знайомства, він вже встиг полюбити її як доньку.

Уляна

Рада, що ми порозмовляли з батьком Андрія. Він виявився приємною людиною. Та і вчинок його я зрозуміла. За той час, що я ховалася від Андрія я багато думала. Він просто захищав свого сина. Тоді в його очах я виглядала загрозою. Тому після того, як ми приїхали я наполягла на нашій зустрічі. Вона, варто зауважити, пройшла просто чудово. Хоч і перехвилювалась я страшенно.

Після Карпат я звільнилася з кафе. Аж надто багато неприємних спогадів повʼязано з тією роботою. Досить швидко я знайшла нове місце. Ця робота залишала досить вільного часу. Звісно я не змогла відмовитись від кави, тому тепер працюю баристою у невеликій кавʼярні на колесах. І досить важлива ремарка — це наша кав’ярня з Андрієм. Він теж звільнився з роботи на маршрутному таксі. Свою невеличку справу ми відкрили на кошти, які колись дав мені батько Андрія. Він навідріз відмовився забирати їх назад. Більш того пропонував відкрити одразу велике кафе, проте ми вирішили почати з малого. Кав’ярня на колесах досить мобільна і ми могли працювати в різних куточках міста.

Поступово у місто прийшла весна. Зі снігами здається зійшли і наші неприємні спогади. У цей час особливий аромат повітря. Воно пахне новими починаннями. День поступово стає довшим, що теж не може не тішити. Ми з Андрієм проводили чимало часу то з моєю мамою, то з його батьками. Вони, як казали, прийняли мене до своєї родини. Оксана більше не з’являлася у нашому житті. Вона хотіла розсварити нас і мало не досягла своєї мети. Проте, на щастя, ці негаразди лише зміцнили нашу пару. Вони навчили нас не тримати в собі важливі речі та все обговорювати. За цю зиму переконалася, що Андрій — це людина з якою я хочу провести ціле життя. І відчувала, що він прагне того ж самого. Нарешті я відчувала спокій. Хотілося б щоб так було завжди.

Епілог

В машині грала приємна музика. У вікна авто потрапляли промені вечірнього сонця. Захід помалював небо в червоне. Пара насолоджувалась поїздкою по рідному місту.

- Здається, ще вчора ми каталися так вперше. - промовила Уля.

- Знаєш, у мене враження, що з того моменту минуло ціле життя.

Уляна подивилася на Андрія та посміхнулася.

- Дякую, що зупинився тоді біля мене.

- Я певно тоді видався тобі диваком.

- Є таке. Мене здивувала і підкорила твоя наполегливість.

- Дивно, що ми ніколи не обговорювали той вечір.

- Правда. Але я дуже рада, що все вийшло саме так.

- Мене здивувала твоя реакція. Ти залишалася такою спокійною, хоч я хвилювався, що ти просто вийдеш із маршрутки на першій ліпшій зупинці.

- Чесно, мені хотілося, але цікавість переважила.

Андрій зупинив авто біля тої ж багатоповерхівки, що і в той особливий вечір.

- Ну що, давай згадаємо як то було? - запропонував хлопець. Уля погодилася і вони вийшли з машини.

Той самий під’їзд, ті ж сходи та горище. Тільки пейзаж дещо відрізнявся. Навіть з висоти було помітно як рясно квітли дерева. Пара замилувалась вечірнім містом. Вони насолоджувались тишею та весняними ароматами, що наповнювали повітря.

- Тут почалася наша історія. Знаєш, я хочу щоб вона і далі продовжувалась. Мені дуже добре з тобою. Здається, що ми були разом завжди. - порушив тишу Андрій.

- У мене те ж відчуття.

- Я навіть не помітив як закохався в тебе. Але це було неминуче. Ти найкраще, що сталося зі мною в житті. Але я не хочу, щоб ти була моєю дівчиною. Скажи, ти станеш моєю дружиною?

Очі Уляни збільшилися від здивування. Неправдою буде сказати, що вона не очікувала пропозиції. Проте дівчина не чекала цього саме зараз і в такий спосіб. Здається, її мовчання затягнулося. Хвилювання на обличчі Андрія ставало дедалі помітнішим.

- Ти не згода? - обережно запитав він.

- Звісно згодна. Я ж жити без тебе не можу.

Андрій не тямив себе від щастя. Він обійняв та ніжно поцілував свою наречену. Потім він дістав з кишені невеличку червону коробочку.

- Сподіваюсь, що я вгадав з розміром. - там була скромна, але дуже гарна обручка. Прикраса ідеально сіла на палець Уляни. Здавалось, що Андрій навіть видихнув з полегшенням.

- Як гарно виглядає... - Уля замилувалася обручкою.

- Давай побудемо ще трохи тут. Хочу запам’ятати цей момент.

- Давай.

- А потім нас чекають батьки. Здається, наші мами подружилися. Вони майже завжди разом. Ось і зараз вона у нас.

- Одразу поділимося з ними приємними новинами.

- Здається, вони вже все і так знають. Відверто кажучи, твоя мама і підказала розмір обручки.

- То ти був певен, що я відповім тобі «так»?

- Я дуже на це сподівався. - посміхнувся Андрій, пригортаючи до себе Улю.