Минуло 4 місяці

Андрій

Я якраз завершував свою робочу зміну. Якось важко вона далася мені сьогодні. Люди знервовані та і зимові дороги не сприяють швидкому пересуванню. Зігрівало душу лиш те, що ще трохи і я побачу мою Уляну.

З того часу, як ми були разом на даху минуло вже близько 4 місяців. Хоча як минуло? Пролетіло. Здається, що скільки часу ми не були б удвох — цього завжди мало. Години пролітають мов декілька хвилин.

Останнім часом ми можемо зустрічатися не так часто, як хотілося б. Робота, навчання та купа інших справ. Виручають телефонні розмови, спілкування у месенджерах та короткі прогулянки. Ось і зараз я поспішаю до Уляни, щоб зустріти її з роботи. Її кав’ярня вже скоро зачиняється.

Швидко паркуюся, здаю зміну та прощаюсь з хлопцями на стоянці. Вони ще щось хочуть розказати, але я вже не слухаю їх. Немає часу, адже ВОНА чекає. На щастя, Улянина кав’ярня знаходиться зовсім недалеко від моєї роботи. Вже навіть бачу вхід у заклад. Піднімаючись сходами бачу моє щастя. Вона мило посміхається, розповідаючи щось відвідувачам. Вирішив трохи поспостерігати за нею зі сторони. Ті ж блакитні очі, які мені запам’яталися чи не з першої нашої зустрічі. Волосся забране у високий хвіст. Проте на ній вже не легенька сукня, а уніформа мережі кав’ярень. Яка ж вона гарна! Я ціную її за справжність. Вона така, як є. Не намагається підлаштовуватись чи вдавати із себе когось іншого, просто так для статусу.

Ось вона вже підходить до стійки. Хочу відкрити двері, але щось мене зупиняє. Помічаю як бариста щось каже Уляні на вушко, а вона так мило йому посміхається. Не подобається мені ця ситуація. Здається, цього хлопчини я раніше не бачив. Можливо, вдалася взнаки втома, але я не на жарт роздратувався. Хлопець-бариста дістав телефон і щось почав записувати. Мені здалося, що Уля надиктовувала йому свій номер.

Захотілося виказати цьому кавоварщику все, що я про нього думаю. Я потягнув двері до себе і вони відкрилися. Дзвоник сповістив персонал про нового відвідувача. Уляна повернулася у мій бік і як нічого не сталося помахала, кличучи підійти.

- Андрійку, яка ж я рада тебе бачити! - вона хотіла мене обійняти та я відсахнувся наче ми були мало знайомі. Дівчина не зрозуміла цієї моєї реакції. У її очах я побачив розгубленість. Подібна була тоді, коли ми вперше гуляли разом.

- Рада? Можливо я завадив?! - що зі мною. По-життю я був досить врівноваженою людиною, але ця ситуація мене чомусь вибісила.

- Ей, що з тобою? Важкий день? - Уля не розуміла що відбувається. Здається, вона вперше бачила мене в такому стані. Я ж не дивився на неї. Напроти не зводив очей із хлопчини за стійкою. Акуратна, аж занадто, укладка, білий комірець сорочки. Він був приємний і усміхнений. Не те, що я зараз.- Андрію, ти тут? Що сталося?

Не знаю чому, але я вирішив перевести тему розмови. Хоча це було ой як нелегко.

- Так-так, день важкий. І всі пасажири ніби з глузду з’їхали. Страшенно втомився. - здається, я навіть вичавив із себе посмішку. Однак вона не переконала Улю, що все добре.

- Може тобі чаю чи кави? Замерз? - вона щиро за мене хвилювалася.

- Ні, дякую. Все нормально.

Ага “нормально”. Я ще не знав того хлопчину за стійкою, але він мене вже добряче дратував. Що він собі дозволяє? Як він спілкується з моєю дівчиною? Що він там записував? Ці думки не давали мені спокою. Однак, якби я почав наїжджати на цього кавоварщика мене б або виставили із закладу, або Уляна мала б клопіт, а я цього не хотів. Тож вирішив тримати себе в руках. Якось це виходило. Проте по занепокоєних очах дівчини я бачив, що виходило не дуже.

- Ти вже? - вирішив переключити увагу на Улю.

- Так, майже. Зачекай пару хвилин. - вона побігла у підсобку, щоб переодягнутися.

Бариста спостерігав за цією сценою. Певно, він чув цей наш недодіалог. Хлопчина вивчав мене поглядом. Що він бачив? Змученого водія у м’ятому одязі. Ми так і стояли, не промовляючи ні слова. Тут з-за кутка вийшла Уля.

- Я готова. Ходімо. - вона виглядала чудово. Зовсім непомітно, що дівчина відпрацювала 10-годинну зміну у кав’ярні.

- Гарно виглядаєш. - сказав їй, коли ми вже спускалися сходами з кафе.

- Дякую. - Промовила Уля та підвела на мене очі. - Андрію, що то було? Я тебе вже трохи знаю і можу точно сказати, що втома так не виглядає. Що сталося?

Було би добре одразу розповісти їй про свої почуття, але я вагався. Мало що там було. Не хотів виглядати Отелло, який допитує Дездемону. Тому відповів:

- Та правда день важкий був. Ще й пасажири вибісили. “Не так став”, “не туди став”. Їх звичний репертуар.

- Я думала у тебе до цього вже імунітет. Ти у мене завжди такий спокійний, лагідний та привітний.

Ага “привітний”. А тому кавоварщику хотілося каву на голову вилити. Ось і що подумає про мене Уля, якщо я озвучу їй ці думки. Не хотів я у її очах поставати неадекватним ревнивцем.

- У тебе. Знаєш, це ж моя перша зима за кермом маршрутки, тому і нервуюся. Та і дороги у нас чистять ти знаєш як. - намагався перевести тему подалі від мого настрою Отелло.

Чим далі ми йшли від закладу, тим більше я заспокоювався. Уляна дивилася на мене своїми глибокими блакитними очима. Я бачив у них щирість і довіру. Часом вона здавалась мені маленькою дівчинкою, яка всім цікавиться і має страшенну жагу до життя. Дівчина була дуже легка у спілкуванні. Вона приваблювала своєю м’якістю і жіночністю. Уля дуже відрізнялася від моїх однокурсниць та інших дівчат з мого оточення. Це і змусило мене зробити той перший крок. І я про нього досі ще не разу не пожалував. Коли дівчина дивилася догори, її шапка кумедно сповзала на очі. Щоразу старався допомагати їй поправити її, ледь стримуючи сміх. Вона була такою милою. Такою моєю.

- До речі, - сказала Уля.- Я не пригадую, щоб ти розповідав, як почав працювати на маршрутці. Чому саме ця професія?

- Ну знаєш, це була мрія мого дитинства. Я відколи був хлопцем збирав модельки автобусів і уявляв як крутитиму баранку під шансон.- сказав я з максимально серйозним обличчям.

- Справді? - моя відповідь неабияк спантеличила дівчину.

- А ти як думаєш?

- Ну не схожий ти на фаната Бутирки.

- А як вони по-твоєму виглядають?

- Ну це такі чоловіки з цепом на грудях. Вони завжди чимось роздратовані, безперестанку рахують гроші за кермом та говорять по телефону.

Я розсміявся.

- Це ж класичний маршрутчик! Та добре, я жартую. Мій дядько дізнався, що я шукаю роботу та й влаштував мене сюди.

- Класно! А дядько ким працює? Теж водій?

- Так-так, водій. - я не хотів вдаватися в подробиці стосовно родинних зв’язків, тому швидко перевів тему.- А як ти? Як твій день? А то все про мене та про мене.

І Уляна почала розповідати. Кумедні історії про відвідувачів, нові сорти кави і ні слова про нового баристу. Чому ж він не йде у мене з голови? Можливо, там нічого і не було, але ця ситуація не давала мені спокою...

Уляна

День добігав до вечора. В нашій кав’ярні сьогодні було дуже багато відвідувачів. Деякі легкі та приємні. Хтось буркотливий і знервований. До того ж потрібно було прийняти нові надходження — ми отримали ароматні сорти кави для напоїв. Під вечір я вже була виснажена.

До того ж у нас з’явився новий бариста. Якийсь родич власниці кав’ярні. Його потрібно було ввести у курс роботи. Хлопчина мав купу питань і задавав їх у самий незручний для цього момент, що неабияк нервувало. Однак, я намагалася залишатися ввічливою.

У цей шалений день зігрівало лиш одне — скоро зможу побачити свого Андрія. Думка про це надавала сили і підіймала настрій. Ну ось, здається це останні на сьогодні відвідувачі. Пара вже починала збиратися і попросила про рахунок. Підійшла до стійки, щоб розрахувати. Тут у Олега, так звали новенького, виникло чергове “невідкладне” запитання. Цього разу він підійшов аж надто близько, щоб його задати. Відповідь хлопець вирішив записати у телефоні. Як він пояснив “щоб не забути”. Сподіваюся, що на цьому його сьогоднішнє навчання буде завершено. Завтра його навчатиме вже інша зміна, а у мене ви-хід-ний. На цій приємній думці я почула як хтось увійшов. Навіть не обертаючись я відчула хто то був.

Обернулася, помахала Андрію. Однак, не побачила на його обличчі звичної усмішки. Коли він підійшов, я хотіла, як завжди, обійняти хлопця. Проте, він відсахнувся від мене, ніби я чужа. Здається, що він навіть не дивився мені в очі. Його погляд був, ніби крізь мене. Це неабияк спантеличило. В голові з’явилась купа питань: я щось зробила не так? Може у Андрія щось сталося? Певно, цей мій настрій відобразився на виразі обличчя, бо Андрій наче відмер, подивився на мене і запитав:

- Ти вже?

Моя зміна вже закінчилася, тож я ствердно відповіла та поспішила у підсобку. По дорозі до приміщення я не припиняла гадати що ж пішло не так. Зараз ми обоє зайняті і заклопотані. У Андрія і у мене продовжується навчання. Разом з роботою потрібно встигати вчити те, що задавали на парах. Через це ми спілкуємося не так часто. Однак, Андрійко завжди зустрічає мене зі зміни і проводить додому. Це наша можливість провести час лише удвох. З приємністю загадала наше останнє побачення. Воно було таким приємним.

З Андрієм я почувалася впевнено. З ним було затишно і легко. Ми могли розмовляти про все на світі. Однак, коли я запитувала хлопця про його сім’ю він починав нітитися і відповідав дуже сухо. Мені здавалося, що він не хотів розповідати про них. Хто знає, можливо, у них були непрості стосунки. Намагалася дізнатися про них у наших спільних знайомих, але вони теж мало що знали.

За цими думками я швидко переодягнулася і поспішила до юнака. Він стояв на тому ж місці, де я його залишила. Що теж було дивно. Зазвичай, він почував себе більш розслаблено і сидів на вільне місце, аби мене почекати. А тут він виглядав знервованим і задуманим.

Ми разом вийшли з закладу. Андрій навіть зробив комплімент тому, як я виглядаю. Дивно було чути такі слова, адже я здавалася собі змученою і певно на обличчі читалася втома. Однак ця ситуація зовсім не виходила у мене з голови.

Я спробувала довідатися, що ж врешті сталося. У відповідь Андрій почав розповідати про пасажирів. Не раз чула історії про те, як вони можуть вибісити. Зрештою сама про це добре знала, адже вже не перший рік працювала у сфері обслуговування. Андрію і раніше допікали пасажири, однак він вперше виглядав так дивно. Це було на нього зовсім не схоже.

Через декілька кварталів він наче почав приходити в себе. Навіть намагався віджартуватися на тему своєї дитячою мрії. Все ж мене насторожило те, що він так мало розповідав про свою сім’ю. Я бачила його стан і не хотіла надто багато розпитувати. Мені здалося, що за той час, що ми були разом, я так мало дізналася про нього. Що я знала? Місце роботи, навчання, деяких друзів, певні захоплення... В той час я йому розповідала майже все про себе, своє життя, почуття, емоції. Можливо, що йде не так?

Наша прогулянка і подальше спілкування трохи розвіяло сумніви. Розмова йшла легко, були якісь жарти, проте їй не вистачало глибини. Я відчувала, що мій Андрій щось недоговорює і це викликало суперечливі почуття.

За милою розмовою ми дійшли до мого дому. Не дивлячись на дивний вечір, нам не хотілося розлучатися:

- Ти не змерзла? - запитав Андрій.

- Зовсім ні. Я б ще із задоволенням прогулялася та мене вже чекають вдома. Боюсь, якщо прийду геть пізно мама буде хвилюватися.

- Ти ж зі мною.

- Це не завадить їй розвести паніку.

- Ну так... - сказав Андрій, знову поринувши у роздуми. Не такий він сьогодні як завжди і виною тому точно не пасажири. Нехай все трішки вляжеться і розпитаю його про цей вечір знову.

- Я піду. - сказала я. Теплі обійми Андрія дали зрозуміти, що його ставлення до мене не змінилося.

- Так, до зустрічі. - відповів він. - Заходь, я почекаю.

Я розвернулася та пішла до під’їзду. Піднявшись між поверхами, підійшла до вікна, щоб як завжди помахати Андрію на прощання. Однак помітила тільки його силует, що поволі віддалявся і згодом розчинився у темряві.

Традиційного повідомлення від хлопця я теж того вечора не дочекалася. Вирішила написати сама, аби запитати як він дістався додому, але цей мій меседж теж залишився без відповіді. Така ситуація сталася вперше, від коли ми почали зустрічатися. Я ще не знала як на неї реагувати. Хотілося з кимось про це поговорити, порадитися. Але було надто пізно для дзвінків та і емоційних сил вже майже не лишилося. Тому вирішила, що подумаю про це завтра.

Як ви думаєте, чи змогла я цієї ночі заснути? Звісно, ні. Тільки но я вмостилась, як прийшла тисяча і одна думка відносно ситуації, яка сталася ввечері. У моїй голові одне питання змінювало друге і так по-колу. Знову і знову перевіряла свій телефон. Андрій був востаннє у мережі ще до нашої зустрічі. Моє повідомлення так і залишилося висіти у непрочитаних. Що ж сталося? Чи дістався він дому?

Звичайно, по класиці жанру, зранку я не могла зосередитись на навчанні. Наближалася сесія і потрібно було пройти просто тону навчального матеріалу. Але думки мої були не тут.

Вранці Андрій написав, що так втомився, що прийшов додому і одразу відключився. Сьогодні він знову був день на роботі, тож ми мали зустрітися лише ввечері на нашому місці. Це був той самий будинок, з якого ми споглядали вечірнє місто у той наш перший вечір. На мить стало так приємно, коли згадала про той час.

З роздумів і приємних спогадів мене повернув звук телефону. Здається прийшло повідомлення. Вирішила, що він Андрія, однак взявши телефон до рук побачила, що пише зовсім незнайомий номер. Контакт не мав фото, ім’я було написано якимись символами, а в тексті лише одне слово: “Стережися”.