Андрій

Дні перетворилися на сірі будні. Кожен наступний був схожий на попередній. Старався більше працювати, аби не думати про нас з Улею. Дівчина і далі не виходила на зв’язок, а де шукати її я поки не знав. Робив спробу порозмовляти з Оленою Павлівною, однак нічого нового не дізнався. Жінка ставилася до мене дуже добре, наче мама. Її слова були м’якими, а погляд лагідним та співчутливим.

- Будь ласка, передайте Улі, що я заходив.

- Так, звісно, Андрію, передам. Сину, з нею все добре, лише потрібен час, аби розібратися в собі.

- Я намагаюся її зрозуміти. Однак, скільки чекати... Це складно... - ці мої слова не отримали відповіді. Та і вони швидше були думками у голос. Після розмови з моїм батьком у дівчини вряд чи лишилися приємні спогади. А після новини, що я Рудченко, навіть не уявляю, що вона подумала. Після останніх стосунків твердо вирішив не відкривати свого походження. Зараз я вже сумнівався, що вчинив правильно. - До побачення, Олено Павлівно.

- До зустрічі, Андрію. Я обов’язково передам Улі, що ти приходив.

Сьогодні мав справи в університеті. Потрібно було закрити деякі питання з документами. Це був мій останній рік у виші. Спускаючись зі сходів, помітив знайому постать. Яскраве вбрання, високий темний хвіст. Оксана завжди переймалася своїм зовнішнім виглядом. Дівчина підвела очі та помітивши мене, помахала.

- До зустрічі дівчата. У мене тут одна справа з’явилася, невідкладна. - донеслось до мене її прощання з подругами. Дівчина попрямувала в мою сторону. Попри сильну ожеледицю, вона була на підборах. - Привіт, Андрію.

- Привіт.

- Тебе теж щодо документації викликали?

- Так, останній курс. Ти досі тут вчишся?

- Ну так, брала академку, тепер переводжуся на заочний. Хочу все ж таки отримати диплом. - дівчина зробила невелику паузу, а потім продовжила. - Андрію, нам потрібно поговорити.

- Добре, тільки давай не тут. Бачу, що ти змерзла, а за рогом є чудова кав’ярня.

- Ти завжди був турботливим.

Зробив вигляд, що не почув останньої фрази. Ми мовчки пішли до кав’ярні. Після знайомства з меню, Оксана замовила собі матчу на рослинному молоці, я ж взяв звичайний чорний чай з лимоном. Зробивши замовлення, сіли за столик біля вікна. Після морозу тут було дуже затишно. Грала негучна музика. Атмосфера сприяла розмові.

- Ти досі любиш чай? - запитала Оксана, дивлячись у вікно.

- Так, є речі, які не міняються. Про що ти хотіла поговорити?

- Знаєш, довго думала про все, що відбулося, про нас. Я була дурною, що пішла тоді від тебе. Мені прикро, тому хочу вибачитись за свій вчинок.

- Ти хотіла сказати низку вчинків. Оксано, я чудово знаю про ваші з Тімом стосунки у мене за спиною. І підозрюю, що то було зовсім не спонтанне рішення.

- Ну, так. - неохоче зізналась Оксана. - Але Тім так гарно залицявся, що я не змогла відмовитись піти з ним на побачення, а далі все саме якось закрутилося.

- Не хочу чути подробиць. Якщо це все, що ти хотіла сказати, то я піду.

- Ні, не все. Андрію, я хочу, щоб ми принаймні друзями залишилися.

- Цікаве у тебе уявлення про дружбу. Друзі — це люди, які довіряють одне одному. Для нас це неможливо. Та і не вірю я у дружбу між хлопцем та дівчиною. Зазвичай, це погано закінчується. Особливо, коли дружиш з колишньою. Максимум, що я можу тобі запропонувати — це бути хорошими знайомити і час від часу вітатися.

- Ну, хоч щось. Слухай, а чому ти пішов з дому? Була здивована, коли почула про це від нашої компанії. Вони кажуть, о ти з ними теж не спілкуєшся.

- Чутки швидко розповсюджуються. Що ж ти не останню роль зіграла у прийнятті цього рішення. Проте не хочу це обговорювати з тобою. Що таким я тобі не подобаюсь?

- Яким таким?

- Маршрутчиком, який живе на зарплату.

- ти мені подобаєшся будь-яким. Однак, залишивсь вдома, ти міг би досягнути значно більшого, та і не відмовляв би собі ні в чому. А так поглянь на що ти перетворився? Ти раніше виглядав більш стильно та і машину мав більш престижну.

- Це та ж сама машина. Це єдине, що я залишив з того життя. А про інше — я не хочу жити на всьому готовому. Мені важливо чогось досягнути самому.

- Але ж з грошами батька, ти міг би досягнути більшого...

- Це марна розмова. Я піду. - встаючи зі столу, відчув дотик до своєї руки. Відсахнувшись, пішов до бару, аби розплатитися. Назад проходячи біля столику за яким сиділа Оксана, я промовив. - Знаєш, в деякій мірі я радий, що ти зробила саме такий вибір. Адже тепер, знаю, що таке кохати по-справжньому. Приємно, коли тебе люблять безумовно, а не за те, що ти можеш дати.

- Ти про свою Уляну? - обличчя Оксани стало злим. Однак вона спробувала видавити приязну посмішку.

- Так, про неї. І не смій більше до неї чіплятися. Не руйнуй ті крихти поваги, які ще лишилися до тебе.

- Я не...- спробувала заперечити Оксана.

- Що «ти не». Я чудово знаю, що ті повідомлення твоїх рук діло. Кажу ще раз, облиш Улю.

- А ти про повідомлення... Та то був безневинний жарт.

- Я все сказав. Бувай, сподіваюся, не скоро побачимось.

- Сподівайся.

Вийшовши з кав’ярні, відмітив, що мої почуття до цієї дівчини повністю пройшли. Зараз мені було її лише шкода. Вона, як і раніше думала про статки, престиж, вигляд у очах інших людей. Я ж таким бути не хотів. Який же я щасливий, що зустрів Улю. Зараз би не втратити те, що ми так старанно будували весь цей час.

Уляна

На вечері було чимало людей. Ми обслуговували новий заїзд гостей. Я навіть встигла втомитися від такого напливу людей. Навіть тітка нам допомагала у той вечір. Розібравшись із всім посудом, та навівши порядок на столах, я зробила собі м’ятного чаю та сіла за столик біля вікна. Надворі було темно та падав рясний сніг. Приємно було спостерігати за пухнастими сніжинками, які танцювали під ліхтарями. Вони здавалися граційними балеринами. Та навіть ця краса за вікном не змогла повністю переключити мене від сумних думок. Повідомлення Оксани не йшло у мене з голови.

Мама казала, що Андрій приходив до нас знову. Вона була певна, що він любить мене. Та і я у цьому не сумнівалася. Однак факти, які виринули, не давали мені спокою. Я щиро вважала, що можу зашкодити його стосункам з батьками, адже Аркадій Петрович чітко висловився, що я не пара його сину. Мені так біло потрібно з кимось про це порозмовляти, аби мати погляд зі сторони.

З зал зайшла ще одна відвідувачка. Не бачила її раніше. Певно, ця жінка була з нового заїзду.

- Ой, я спізнилась на вечерю. Дівчатка, може щось залишилося? Я щойно заселилася, дороги так замело, що не змогла раніше приїхати.

Я підвелася з-за столику та попрямувала до гості.

- Добрий вечір, зараз щось придумаємо. Ви поки присядьте.

- Дякую тобі, голубонько. Я зачекаю.

На кухні ще залишалися страви з вечері. Взяла декілька, аби гостя змогла вибрати. Дещо довелося підігріти. Поставивши все не підніс, пішла в зал до гості.

- Та навіщо так багато? - жінка щиро здивувалася такому різноманіттю.

- Щоб ви могли обрати, що більше смакує.

- Дякую голубонько. Не очікувала такого сервісу.

- Приємного смаку.

- Дякую.

Оскільки, інших відвідувачів не було, я занісши підніс, сіла назад за столик, аби врешті допити вистиглий час. Столик, який обрала гостя, був недалеко від мого.

- Голубонько, як тебе звати? - слова жінки не дали мені провалитися у вир сумних думок.

- Уляна.

- Яке гарне ім’я. А я Марія Павлівна. Будемо знайомі. Я тут не менше двох тижнів планую пробути. Ти давно тут працюєш? Не бачила тебе тут раніше. - продовжила жінка наш діалог.

- Близько двох тижнів. Я тітці допомагаю. Вона тримає цей готель.

- То ти племінниця Ганни? Як чудово. Нарешті я тебе побачила. Ганночка так багато про тебе розповідала. Тепер бачу, що ти не тільки розумничка, але й красуня.

- Ви давно з тіткою знайомі?

- Та ще відколи Ганна свій готель відкрила. Я щороку тут відпочиваю. Слово за слово та й подружилися. Дякую за вечерю, все було дуже смачно. Можна у тебе ще чаю попросити?

- Так, звісно. Який ви полюбляєте? Чорний чи зелений?

- А який ти п’єш?

- М’ятний.

- Ось і мені такий.

- Зараз зроблю. - взяла горнятко і заварила у ньому ароматний напій. Аромат м’яти наповнив приміщення. - Ваш чай. Ось цукор. Можете покласти на свій смак.

- Дякую. Люблю без цукру. Голубонько, мені здається чи тебе щось тривожить? - Марія Павлівна виявилася на диво проникливою.

- Якщо чесно, то так. Здається я заплуталась.

- Допомогти тобі розплутати? Я не психолог, але трохи життєвого досвіду маю. Та і після того, як виговоришся може стати легше.

Довіряти потаємне людині, яку бачив вперше? Зазвичай я так не роблю. Лише найближчі знають про мої потаємні думки та почуття. Мама, а останнім часом і Андрій. Думки про хлопця одночасно зігрівали та бентежили мене.

- А у вас є на це час? - я вагалася. А що довіряють же потаємні думки попутникам у поїздах. Можливість виговоритися людині, яка тебе не знає може стати хорошою терапією. Та і імена можна не називати. Яка вірогідність, що Марія Павлівна знатиме цих людей особисто? І тітка з нею дружить...

- Звісно. На дворі вже геть темно. Вряд чи піду на трасу кататися на лижах. Та і з дороги приємно відпочити в приємній компанії. Хто знає, можливо, ми з тобою подружимося, як і з твоєю тіткою Ганною. Вибач, якщо я занадто наполеглива. Я ж бачу, що тобі потрібна допомога.

- Сама хотіла з кимось порозмовляти по-душам. Отже, схоже я тут сховалася від свого хлопця...

Почала розповідати, а слова лилися і лилися. Я розповіла про Андрія, його ставлення до мене, згадала як ми почали зустрічатися, про наші прогулянки та приємні побачення. Розказала і про розмову з батьком хлопця.

- То чому ти вирішила поїхати?

- Я не знала як поговорити з Андрієм, точніше з чого почати і вирішила взяти собі час на роздуми.

- Тобі певно, складно далася розмова з батьком хлопця?

- Так, він чітко дав зрозуміти, що я не пара для його сина. Та і те, що у них така впливова сім’я мене бентежить. Я ж про це дізналася тільки зі слів його батька.

- Ви що не говорили ніколи про сім’ю хлопця?

- Так вже склалося. Я бачила, що йому ця тема складно дається та і не хотіла його мучити. Мені цілком було достатньо того, що я знала про юнака. Я бачила який він є, як ставиться до мене, інших людей, тому і полюбила його.

- Він теж був неправий, що не розповів тобі про сім’ю. Але певно хлопець мав на те свої причини.

- Теж так подумала. Та ще його колишня мені спокою не дає. Вона явно хоче повернути їх стосунки. Навіть фото прислала де вони ще разом. Це стало останньою краплею. Я вже навіть хотіла подзвонити йому, аби порозмовляти. Адже скучила сильно. Я відчуваю, що небайдужа хлопцю, але чомусь боюсь йому нашкодити.

- Знаєш, ваша розмова допоможе розвіяти всі сумніви. Певно, варто на неї наважитись.

- Теж так думаю, але не певна, що готова до цього...

Мені було так легко розмовляти з Марією Павлівною, що я не помітила, як ми просиділи декілька годин.

- Дякую вам, Маріє Павлівно. Певно, я втомила вас своїми розмовами.

- Ні, що ти. Мені було приємно поспілкуватися з тобою. Готова вислухати ще при потребі. До речі, називай мене, будь ласка, тіткою Марією. Здається, після проведеного разом часу, офіціоз зайвий.

- Ще раз дякую, Маріє... ой, тітко Маріє. З вами так легко. Ви мені маму мою нагадали.

- Була б рада познайомитися з жінкою, яка виростила таку прекрасну доньку. Це ж вона сестра Ганни?

- Так і є. Що ж можливо, колись і познайомитесь. Я, певно, буду вже збиратися, доволі пізно. Тітка хвилюватиметься.

- Так, звісно.

Ми разом вийшли із зали. Біля виходу тепло попрощалися. Навіть не усвідомлювала наскільки потребувала цієї розмови. Тепер я точно знала як варто зробити.