Уляна

В обіймах Андрія я забувала про все на світі. У цей момент було так добре і затишно. В його руках я почувалася наче вдома. Це чудове відчуття. Однак Оксана впустила холодок у наші стосунки. Я не хотіла все так залишати. Поки не зайшло надто далеко, потрібно вирішити це непорозуміння. Андрія я знала вже досить тривалий час і він ще жодного разу не давав привід для сумнівів. На відміну від малознайомої Оксани.

- Поговорім, бо це й далі стоятиме між нами. - запропонувала я. Хоча так не хотілося, щоб Андрій випускав мене зі своїх обіймів, але для цього ще буде час. Я відійшла від хлопця. - Розкажи, будь ласка, що відбулося три роки тому.

- То був дуже нелегкий період. - я одразу помітила, що Андрієві ця розмова дається непросто. Це було помітно по його очах і виразу обличчя. Але й без неї ми не можемо рухатися далі. - Певно, потрібно розповісти все від самого початку.

- Думаю, так. Дуже хочу знати все до найменшої дрібнички. - я зручно вмостилася на стільці та приготувалася слухати.

- Ми познайомилися з Оксаною 4 роки тому. Були абітурієнтами в одному ВНЗ. Потім якось опинилися в одній компанії. Почали більше спілкуватися і з рештою — зустрічатися. Все йшло наче добре. Чи мені принаймні так здавалося. Я навіть хотів зробити їй пропозицію. - після цієї фрази мені у грудях похололо. Не думала, що все було так серйозно. - Однак, не встиг. Оксана поїхала закордон з одним із моїх друзів. З часом я довідався, що вона вже деякий час зустрічалася з ним. Морочила голову мені й за спиною зраджувала.

- Вибач, що змусила це все згадувати. Я не хотіла зробити тобі боляче.

- Для мене важливо, щоб ти це знала. Особливо тепер, коли Оксана з’явилася знову. Вона і до мене сьогодні приходила.

- Справді?

- Не знаю, як вона знайшла мене. Однак, так, приходила. У неї нав’язлива ідея все повернути.

- А ти що про це думаєш? - запитала я обережно.

- Знаєш, таке не прощають. Я ж після того ще довго відходив. Порвав стосунки з колишніми друзями. Дехто з них все знав і покривав стосунки Оксани і Тіма. Не хочу мати з нею та і з ним нічого спільного. Знаєш, дещо досі дається в знаки. Зокрема, мені важко довіряти іншим.

- Мені теж?

- Ти — зовсім інша справа. Я відчуваю, що тобі можна довіряти. Ти не зрадиш.

Відповідь Андрія мене заспокоїла. Я вірила йому. Врешті колись і у мене були не зовсім вдалі стосунки. Проте вони завершились раз і назавжди. Та і Андрій про них все знав. Я була переконана, що близька людина має про тебе знати усе. Проте про минуле Андрія я чула вперше. Хлопець завжди старанно оминав цю тему.

- Може пройдемося? - запропонувала я. - Не варто сидіти весь вечір у чотирьох стінах. Ти як? Не проти?

- З тобою, хоч на інший кінець світу. До речі, ти говорила за дивні смс. Чому ти про це раніше не згадувала. Думав, що між нами немає таємниць.

- Вибач, я не хотіла тебе напрягати. Спочатку це було схоже на чийсь жарт чи спам. Коли повідомлення стали надходити частіша я думала про них розповісти, проте чомусь відтягувала. А сьогодні зрозуміла від кого вони.

- Невже Оксана?

- Думаю, вона. Щоправда, номер дещо дивний.

- Покажеш?

- Звісно, ось.

- Цікава комбінація цифр. Схоже на Китай. Здається Оксана з Тімом туди і відправилась.

- Це тільки підтверджує мої здогадки. Тільки як вона знайшла мій номер? Знаєш, не хочу більше про неї. Надто багато честі, цілий вечір присвячувати Оксані. Змінімо тему та врешті трохи прогуляємося. Мала сьогодні не надто легкий день.

- Розумію. - багатозначно промовив Андрій. Він підійшов, взяв мене за руку та повів до коридору.

Решту вечора ми як завжди багато говорили і сміялися. Мені здалося, що після розмови про минуле ми стали трішки ближчими. Та і відчуття було, що ця проблема залишилася в минулому. В глибині душі я щиро сподівалася, що Оксана більше не з’явиться в нашому житті. Проте, як виявилося, це було дарма. Привиди минулого вирішили не давали спокою.

Уляна

На зміну до кав’ярні я прийшла у гарному настрої. Минулий вечір був дуже приємним та надихаючим. Минуло вже близько тижня від тієї важкої розмови. Оксана більше не з’являлася, тож я почувалася спокійно і щасливо.

- Привіт. - на зміні сьогодні був Олег. - Тебе чекають за тим столиком.

Я повернулася і побачила, що біля вікна сидить незнайомий мені чоловік. По віку він міг би бути моїм батьком. Серйозний, з сивими скронями, він мав дуже поважний вигляд. Цього чоловіка я бачила вперше. Проте щось знайоме було в його обличчі та вигляді. Ось тільки не могла зрозуміти що саме.

- Він прийшов одразу після відкриття і запитав про тебе.

- Дивно, бачу його перший раз. Зараз переодягнуся та підійду до нього.

Наближаючись до чоловіка за столиком, я відчула певний неспокій, ніби в передчутті чогось поганого. Намагаючись відігнати від себе ці думки, привіталася з поважним паном.

- Добрий день, мені сказали, що ви хотіли мене бачити.

- Так, ви ж Уляна, вірно?

- Так, це я. Ми з вами знайомі?

- Не думаю, хіба що Андрій розповідав вам про свою сім’ю. Я Аркадій Петрович, батько цього юнака.

- Приємно познайомитись. - тут я зрозуміла чому чоловік був мені знайомим. Андрій дуже подібний на нього. - Чим можу допомогти? Може кави чи чаю?

- Ні, дякую. Маю до вас розмову. Зможете приділити мені пару хвилин.

- Лишень поки немає відвідувачів. Вибачте, у нас з цим дуже строго.

- Думаю, що я впораюсь. Послухай, я хочу, щоб ви з моїм сином більше не бачились. Не думаю, що ти підхожа для нього партія. - сказав Аркадій Петрович буденним голосом, ніби й не вирішував долі свого сина.

- Прошу? - слова давалися мені важко.

- Так буде краще для вас двох. Андрій — мій старший син. З часом він має взяти на себе керування нашою компанією. А через тебе він відмовляється повертатися додому. Думаю, ти чудово знала хто він ще до того, як ви почали зустрічатися. Адже наше прізвище не останнє у цьому місті. Всі знають хто такі Руденки. - я навіть не знала що сказати. - Андрію необхідна інша партія — освічена дівчина, яка стане йому підтримкою. А не якась офіціантка з периферії.

-Думаю, що Андрій вже досить дорослий і свідомий, аби приймати такі рішення.

- Мені краще знати, що буде ліпше для мого сина. Я все сказав. Щоб тебе і близько не було біля мого сина. А це за моральну шкоду. - чоловік дістав конверт та поклав його на стіл. - Тут достатньо грошей, щоб ти могла зникнути. Деталі мене не хвилюють.

- Заберіть, я не потребую ваших грошей. - розвернувшись, я різко відійшла від столика. Не могла це більше слухати. Чоловік теж підвівся і пішов до виходу. Конверт залишився на столі.

- Я нічого не маю проти тебе особисто, просто ти не та дівчина, яка потрібна Андрію. - промовив він на останок та вийшов із закладу.

Олег мовчки спостерігав за цією сценою.

- Не кажи нічого, будь ласка, - промовила я до хлопця, коли він підійшов до мене. - я пішла обслуговувати відвідувачів. - за час, що ми розмовляли з Аркадієм Петровичем у кав’ярні вже зайняли декілька столиків.

На автоматі я приймала замовлення за замовленням аж поки не закінчилася моя зміна. За цей час я мала можливість трохи подумати та зібрати себе до купи. Я не знала, що Андрій син Руденків. Він мав інше прізвище, принаймні я знала його під іншим прізвищем — Петренко.

Часто чула про їх компанію. Про них писали в газетах та говорили по місцевому телебаченні. В компанії було багато працівників. Хтось навіть переїздив до нашого міста, щоб працювати на Руденка.

В голові було багато питань. Якщо Андрій — спадкоємець компанії, то чому він працює водієм? Чому живе окремо від батьків? Він ніколи не розповідав мені про свою сім’ю. Та і я не хотіла лізти із питаннями. А тепер все обернулося так. Можливо, мені й справді потрібно зникнути. Мої думки та емоції не витримували такого навантаження. Навіть плакати сліз не було. Всередині лиш розпач та заціпеніння.

Вдень ми з Андрієм перекинулися парою повідомлень. У хлопця був хороший настрій. Я не хотіла посвячувати його у те, що відбулося зранку. Навіщо загострювати стосунки з батьком. У вечері я послалася на зайнятість і попросила не приходити за мною. Мені потрібен був час, аби подумати.

- Все добре? - запитав Олег в кінці зміни.

- Боюся, що ні. - відповіла йому з вимученою посмішкою.

- Слухай, може тобі перепочити декілька днів? Я з родичами про все домовлюся.

- Ти справді можеш? - мене здивувала пропозиція Олега. Здавалося, що він брав на себе забагато.

- Звісно, можу. Вони мені не відмовлять.

- Ну, спробуй. Якщо не вийде домовитись зателефонуй мені, будь ласка, вийду завтра за зміну. Хоча й не знаю як буду працювати.

- Слухаюсь, мій капітан. - Олег скорчив гримасу та приклав руку до лоба, ніби віддавав честь. Це видовище змусило мене щиро усміхнутися. - Не хвилюйся, все буде добре. Може тебе провести додому?

- Ні, дякую. Я хочу побути сама.

Закутавши на шию улюблений шарф та натягнувши шапку, я вийшла з кав’ярні. На дворі поволі падав пухнастий сніжок. Це була моя улюблена погода для прогулянок. Однак всередині так штормило, що і вона не радувала. Я не знала як вчинити правильно, не знала що буде далі. Не хотіла втратити Андрія, але й зробити його життя складнішим теж не могла.