Андрій

День не задався від самого ранку. Все почалося з неприємної розмови з батьком. Ми були не в найкращих стосунках. Все почалося ще декілька років тому, коли я повідомив йому, що не хочу продовжувати сімейну справу. Я мав на меті всього досягнути сам, так само як він у свій час, з нуля. Тато не підтримав мене в цьому рішенні й сказав забиратися геть, допоки я не одумаюсь та не візьмусь за розум. За весь цей час я так і не змінив свого рішення.

Почав жити окремо, зняв невеличку квартиру. Працювати на дядька. Робота мені не надто подобалася, але вона давала можливість оплачувати видатки. Добре, що вдалося потрапити на бюджетне місце в універі. По-іншому довелося б залишити навчання. І ось саме сьогодні батько вирішив мене набрати, аби переконати повернутися.

Попри рій думок в голові й не надто приємний осад від розмови, потрібно було працювати.

На одному з кіл маршруту, я помітив у салоні знайому постать. Цій людині я не надто зрадів.

- Ну привіт. - це був Олег з кав’ярні. - Не знав, що ти за баранкою працюєш.

- Привіт. Та і в тебе робота не сама престижна.

Я не хотів продовжувати діалог з цим хлопцем. Однак він мав інші плани.

- І що ти можеш дати Улі?

Він мене спантеличив цим питанням.

- Я маю перед тобою звітувати?!

- Я зможу дати їй значно більше. - продовжив Олег, ніби не чуючи моєї відповіді. - Знаєш, мені подобається Уляна. Вона така гарна і щира. Думаю, ми були б хорошою парою.

Якби я не був за кермом, то, мабуть, би не стримався.

- Навіщо ти мені це розповідаєш?

- Щоб ти знав, що я спробую поборотися за її увагу. З того, що я встиг помітити ти можеш лише ревнувати її, а це ой як виснажує.

- Та ти психолог... Що ти знаєш про нас?

- Ну, дещо таки відоме. Зібрав деяку інформацію. Знаєш, колектив у нас жіночий, любить поговорити. А знаю що запитувати.

Його самовпевненість неабияк дратувала.

- Певно, ти Олеже забув, що і сам не нафтовий магнат. Та і почуття не вимірюються грошима.

- Ти такий впевнений? Так говорять ті, хто не може дати своїй дівчині дорогих подарунків та квітів. Я ж знаю, що вони це люблять. Та і ситуація моя тимчасова. Скоро батько зрозуміє, що зробив велику помилку, відправивши мене працювати в кав’ярню.

- Думаєш, що із цією роботою не впораєшся? На що ти сподіваєшся, хлопче?

- На те, що Уля зрозуміє з ким їй краще бути. - ці слова він промовив, виходячи із транспорту. - Щасти! - кинув він навздогін.

Мої передчуття не підвели. Олег таки поклав око на Уляну. Але ж і противний тип. Сподіваюся, що Уля теж це помітить. Я був впевнений у дівчині, однак неприємне передчуття не давало мені спокою. Уля вільна робити як відчуває, я не можу обмежити її свободу та заборонити ходити на роботу в кав’ярню. Але ж як хотілося.

Коли видалася вільна хвилинка, вирішив набрати дівчину. Її приємний та життєрадісний голос дещо підняв мені настрій та допоміг відірватися від гнітючих думок. Я любив Улю так, як вмів. Але чи маємо ми майбутнє. Слова Олега лунали в моїй голові “що я можу їй дати?”. Я знав дівчину, її погляди. Вона не надто переймалася матеріальними статками. Проте я боявся її втратити. Я побачив у Олегові підступного суперника.

Крізь думки я почув як хтось вітається зі мною.

- Хей, Андрійчику, ти тут? - голос звучав дуже знайомо. Здавалося, що це був тембр з мого минулого життя.

Уляна

Ця дівчина почала приходити у нашу кав’ярню мало не щодня. Здається, що вона спеціально заходила у мою зміну. Чи у мене вже розвинулась параноя? А як їй не з’явитися, коли ти регулярно отримуєш дивні повідомлення чи то з застереженнями, чи погрозами.

Смс почали приходити все частіше. Спочатку я намагалася не реагувати на них, але це ставало дедалі важче. Сьогодні навіть вирішила розповісти про повідомлення Андрію. Особливо останнє вибило із колії. У ньому було написано наступне: “Ти маєш дещо, що належить мені, але не довго лишилося радіти”. Декілька раз намагалася написати чи подзвонити на цей номер, проте все безрезультатно.

- Ще щось бажаєте? - підійшла я до столика з таємничею гостею.

- Так, будь ласка, ще еспресо і рахунок. До речі, мені дуже сподобався ваш заклад. Він нічим не гірший за кав’ярні закордоном. Маю невеличкий блог, можу зробити рекламу.

- Будемо вдячні за позначку. Ви певно, багато подорожуєте?

- Трохи є. Та і тут проїздом. Маю деякі невирішені справи.

- Я ж думаю, що раніше не бачила вас. У нас містечко не таке вже і велике. Здається, що всі одне одного знають.

- Так, у свій час я звідси вирвалась. Мріяла про яскраве життя. У цій дірі його вряд чи здобудеш.

- Мені подобається наше містечко. Воно затишне, таке домашнє.

- Певно, ви мене не зрозумієте. У нас з вами різні рівні. Вам достатньо малого, а мені завжди хочеться більше.

- Певно... - слова дівчини були сказані ніби і з посмішкою, але боляче шкрябонули мені по серцю. Чи погано любити своє містечко і хотіти жити та розвиватися тут?

- Мене звати Оксана. - чомусь дівчина вирішила познайомитися.

- Приємно, Уляна. Щось я з вами заговорилася. Вибачте, зараз принесу вашу каву.

Я пішла до стійки за якою сьогодні працював Олег.

- Зроби еспресо, будь ласка.

- Пару хвилин і готово. Уля ти чимось засмучена?

- Та пусте...

- Тобі більше личить посмішка. - кинув він наче просто так. Але ці слова змусили мене зашарітися. Який дивний день сьогодні.

- Дякую.

Я взяла каву та пішла до Оксани. Вона знову не зводила з мене очей.

- Ваш хлопець? - кивнула вона у бік Олега.

- Ні, колега.

- Ти йому явно подобаєшся. Нічого, що я на “ти”? Ніби ровесники.

- Все добре. Ваш рахунок.

- Знаєш, не можна розкидатися людьми, якими ти небайдужа. - Оксана продовжила говорити, ніби сама до себе. - Ось я і повернулася до такої людини. Це мій хлопець. Колись я зробила дурницю, але думаю, що він мені пробачить цей невеликий інцидент. Хочеш покажу його фото?

Мене мало цікавила її історія. Тут у своїй би розібратися. Але заради ввічливості подивилася на фото. На ньому було зображено два усміхнених, щасливих обличчя. Моє серце пропустило стук. Поряд з Оксаною посміхався Андрій, мій Андрій.

- Це ми відпочивали разом. Ми багато подорожували. Який то щасливий час, ніби вчора ми ще були разом. - дівчина розповідала це дивлячись на мене. Вона помітила, що я розгублена. - У нас була невелика пауза у стосунках, але тепер я повернулася, щоб все продовжити. Знаєш, я завжди повертаю своє.

Оксана промовила ці слова, розплатилася та вийшла із кав’ярні. А я продовжила стояти на місті, ніби приклеєна.