Лежачи на спині, немов Спляча красуня з старої казки, моя кохана солодко спала. А поряд, на старенькій табуретці, сидів я.

Чарівна мелодія, котра лунала в моїх навушниках, вдало вписувалась в нічну атмосферу.

Повний місяць за вікном жбурляв своє світло в палату. Воно освітлювало миле обличчя Тані.

Я гіпнотично вдивлявся в її неповторну красу. - Господи, яка ж вона прекрасна. Як міцно я її кохаю... - Мені хотілось наблизитись до свого кохання і ніжно поцілувати в губи, а якби вона прокинулась і відкрила свої зелені оченята, то побачила б мене. Можливо б перелякалась, а можливо, зраділа. А може спочатку одне, а потім інше. Я б все їй пояснив і тоді, ми б знову були разом...Ні. Я не можу. Мене переслідує Посланець Смерті. А якщо він все ж таки забере мене в Пекло? Що тоді? Вона не переживе мою втрату двічі. Тому, так буде краще для всіх.

Мене манили її вологі вуста з неймовірною силою. Силою, котрій я не міг протистояти. Я підвівся з місця і схилившись над ліжком, ніжно поцілував красуню. Мій поцілунок виявився зрадником і розбудив Таню.

- Саша. - вирвалось з її вуст.

Дівчина перевернулась на бік і відкрила очі, але перед нею вже нікого не було. Одна старенька табуретка посеред темряви.

А я? Куди зник я? Вискочив у відкрите вікно.

Увімкнувши світло я увійшов до своєї кімнати. Біля мого ліжка стояв стілець з спинкою. Я зняв чорну шкіряну курточку і повісив на спинку. Стоячи обличчям до дверей, мої руки зтягували штани. Вже коли я залишився в одних трусах і майці, неочікувано з'явився непроханий гість. Раніше мене лякала його поява, але зараз, було якось все одно. Мабуть, я вже звик до нечистого.

Посланець Смерті збирався вже зробити крок на зустріч. Він дуже вже бажав забрати мене з собою.

- Зачекай. Стій на місці. Давай поговоримо як нормальні люди? - я виставив перед собою руку, натякаючи жестом.

Як завжди на обличчі гістя камінний вираз, як завжди погляд чорних очей, які мертво дивились на мене.

- Як люди? Я не людина, щоб так з тобою розмовляти. - зауважив нечистий.

- Гаразд. Давй просто поговоримо спокійно?

- Давай. Якщо в тебе вийде. - погодився Посланець.

- Чому ти полюєш на мене? - взагалі то я знав відповідь, але неповністю.

- Я Посланець Смерті. Коли ти вмер я прийшов і забрав твою душу до Пекла. Але якимось дивним чином, ти повернувся до світу живих. Це просто неможливо і так не має бути. Ти повинен повернутись назад. - як завжди спокійно пояснив чужинець.

- Одже пекло. А чому саме в Пекло? Я за своє недовге життя нікому нічого поганого не скоїв.

Посланець відразу заперечив.

- Невже? Забув, як ти у в'язниці людину вбив?

- Людину? - немов апальничка спалахнув я, - То був справжній монстр! Він сидів за вбивство девяти жінок! А ще, у мене не було інших варіантів. Якби я це не зробив, то вбив би він мене. В нас був турнір. Бій на виживання. Я не міг його залишити...

- Все одно. Який би страшний гріх не скоїла людина, вона залишається людиною, тому тобі прийдеться нести покарання в Пеклі.

Я не розумів і не погоджувався з такою структурою, але ж що вже поробиш, не нами - людьми були писані їхні правила.

- Слухай, скажи будь ласка, чому я не пам'ятаю те, що було після смерті?

- В твоєму тілі є мозок. Він відповідає за твої життєві спогади. Після смерті він залишається з тілом, тож неяк не може нести твої потойбічні спогади. Там вже зовсім інше. Зрозумів?

- Так. - я збрехав, адже я цього не розумів. Скільки я бачив фільмів про привидів, або ж документалку про людей які бачили інший світ, то там всі мали спогади. Але я вирішив відкинути це питання в сторону і поговорити за головне.

- Давай укладемо з тобою угоду? Я піду з тобою, але після того, як знищу трьох покидьків, котрі мене вбили і намагались вбити мою кохану дівчину?

- Ні. - за долю секунди Посланець наблизився до мене так близько, що між нашимим носами залишилась відстань в кілька сантиметрів, - Мало того що ти не повинен зараз тут бути, так ти ще й людей вбиваєш. Ти розумієш, що цим негативно впливаєш на весь устрій нашого всесвіту?

Розумієш? Дивне щось він в мене запитує? Звичайно, що не розумію? Скажу більше, я вперше чую про такі дурниці.

- Весь устрій всесвіту?, - перепитав я, - До чого тут він? Мені потрібно лише трійко жалюгідних виродків.

- Життя кожної людини можна порівняти з книгою. В одних сторінок більше, в інших менше. В одних з хорошим фіналом, а в інших не дуже. Диття тільки формується в утробі матері, а його особиста Книга Життя вже написана.

- Круто. - здивовано відповів я.

- В книгах твоїх жертв, написаний фінал, а якщо ти їх вб'єш, ти, можна сказати, вирвеш курпу сторінок з їхнього життя. Яке ти маєш на це право? Ти що, Господь - Бог? Та ти вже одну книгу зпаплюжив.

Слова нечистого змусили мене задуматись. Мій погляд вдивлявся в підлогу, а мозок поринув у роздуми. Трішки поміркувавши я вирішив.

- Давай так. Я знаю як повернутись назад. Просто так мене забрати ти не в силах. Зараз в тебе буде третя спроба. Якщо нічого не зміниться і я залишусь в своєму тілі, то хочеш ти цього, чи ні, я знищу тих паскуд і тільки потім піду з тобою. Домовились?

- Ні. Це не нормально.

- В тебе не має вибору. Або ти залишаєш мене в спокої і я спокійно виконую задумане і потім чесно іду з тобою, або ж я ніколи не повернусь в Пекло і мені все одно на те, що ти будеш постійно до мене приходити. То як?

Оце дожився. Вже своїй смерті диктую правила.

Хвильку подумавши, чужинець дав відповідь.

- Гаразд. Буде по твоїму. Остання спроба.

Холодна та костлява рука Посланця Смерті лягла на моє плече. Я закрив очі в очікуванні, адже на всі 100 я не був впевненим. Привідкривши одне око я глянув на руку котра все ще лежала на моєму тілі.

- Як бачиш, нічого. Одже, зробимо по моєму.

- Тільки троє і все. Потім ти підеш. Я чесно виконаю наш договір, сподіваюсь що і ти дотримаєш обіцянку.

- Обіцяю. Я - людина свого слова.

Посланець повірив мені і відразу зник, так ніби його ніколи тут і не було.

- Так! - радісно підстрибнув я махнувши кулаком в повітря.

Я зміг домовитись з своєю смертю. Мене переповнювала радість. Радість того, що ніхто не заважатиме мені нести свою розправу. Я мабуть сходив з розуму, адже я був одержимим помстою.

Сонце освітлювало землю і ніщо не пердбачало біди.

На автостоянці стояв давно всім відомий чорний "Інфініті", а в салоні, відтепер сиділо лише троє злочинців. Всі були в дорогих чорних костюмах.

За кермом як завжди сидів Сокіл. Ви не думали - Чому саме він постійно крутить баранку? Я пояснюю. Цей автомобіль - його власність. Сам по собі, Сокіл жадібний хлопець, тому нікому не дозволяє сідати за кермо своєї дорогої ластівки. Поруч сидів довговолосий Кислий, а позаду, на все сидіння розкинувся Крик.

- Друзяки, потрібно сьогодні здихатись від тієї дурепи. - заявив авторитет.

- Он, Сокіл, має велике бажання завершити справу до кінця. - іронічно усміхнувшись глянув на товариша Кислий.

- Пішов ти в дупу. Я не буду це робити! - обурено викрикнув хлопець.

- Дивна ти людина. Як гвалтувати безпорадну дівку то ти мастак, а як вбити, то кишка затонка. - продовжував довговолосий.

- Закрий свою хліборізку, інакше я тобі начистю зараз пику.

- Не слід йому доручати таку справу. - втрутився в розмову Крик, - Бо знову все зробить через заднє місце. А ти Кислий, зробиш це краще, як ніхто інший. Прийдеш в ночі. Заплатиш своїм людям, щоб тебе впустили в лікарню, тихенько все зробиш і підеш собі.

- Знову руки марати. - крізь зуби, процідив невдоволено Кислий.

- Якщо ми її залишимо, то надовго сядемо за грати. Ти хочеш туди? А мої звязки не допоможуть. За згвалтування нас там відразу опустять. Маєш бажання стати півником?

- Ні! Ти що?! - перелякано викрикнув хлопець.

- Ну от і спробуй зробити все, щоб цього не сталось, - руки авторитета повільно розгортали фруктовий льодяник, - Візьми ось краще, посмокчи кецика.

Крик потягнувся до співрозмовника пхаючи льодяник до його обличчя.

- Крик, засунь її собі...

- Куди? - спалахнув люттю злодій.

Довговолосий виродок хотів сказати щось образливе, але страх получити по пиці, змусив змінити свій задум.

- Собі до рота. - намагаючись тримати себе спокійно відповів Кислий.

- Ну дивись мені.

Крик з коса глянув на товариша і закинув льодяник собі в пащеку.

- Хлопці, я оце думав...А що, якщо слідак правий? Якщо той хлопець і справді ожив. Він же нас всіх пришиє. - з хвилюванням заявив Сокіл.

- Не бери дурниць в голову. Слідак переглядає забагато голівудських фільмів. Мрець ожив...Таке не можливо. - посмоктуючи цукерку заспокоював Крик.

- Що ж тоді за тип то був в лісі який вбив нашого друга?

- Не знаю. Можливо, в нього були якісь особисті рахунки з Блеком. А якщо хтось і мстить нам за скоєне, то це точно не Чудновський.

- Не знаю, друже. Мені це не дає спокою.

- Соколе, життя не кіно - фантастики не існує.

- Існує, просто, ми її ще не бачили. - видав хлопець.

Кислий від сказаного заржав, як кінь.

- Чуваче, сходи до психолога.

- Та ну вас...- обурений водій Інфініті відкрив дверцята свого авто, - Вийду перекурю.

Цигарки завжди допомагали Соколу від нервів, тому він і пішов забивати легені димом.

День. Погода тоді була сонячною, теплою та тихою. В палаті як завжди було відкрите вікно, через яке Тетяна могла насолодитись свіжим повітрям.

З розплетеним світлим волоссям моя красуня лежала в ліжку, а біля неї сидів слідчий Омельченко і не охоче брав показання. На його колінах лежала шкіряна чорна сумка, а в руках правоохоронець тримав блокнот в який записував слова дівчини.

- Ну що ж. - Омельченко заховав блокнот в сумку і встав з старенького стільця. - Ви сказали все що могли сказати. Я уважно Вас вислухав, а зазар, мені слід повертатись у відділок.

- Ви засадите їх за грати? - з сумним обличчям та очима в яких виднівся біль з надією запитувала Таня.

- Звичайно, - підло обманював слідчий, - Видужуйте. - промовив, аби лиш сказати Омельченко і пішов до виходу.

Ідучи коридором слідчий зустрів лякаря. Це був сивий чоловік, котрий говорив зі мною та Демном, коли ми доставили Тетяну.

- Доброго дня, лікарю. - вмикнув манери слідчий.

- Доброго.

- Пам'ятаєте, Ви мені казали, що Тетяну привезли двоє хлопців? - вказівним пальцем Омельченко поправив свої окуляри.

- Звичайно пам'ятаю. Один з них ще в навушниках був.

- Все ж таки навушники...

- Так. Я тоді здивувався. В нього дівчина зтікає кровю, а він музику слухає.

Омельченко відкрив свою чорну шкіряну сумку для документів і дістав моє фото. Фото, котре ще було в справі моїй, як я сидів у вязниці.

- Цей хлопець був в навушниках? - Слідчий тримав фото перед обличчям пристаркуватого лікаря.

Сивий чоловік примружив очі, намагаючись розгледіти моє облиичя. В свої роки в нього зір вже давав збої, тому відразу важко щось розгледіти. Операції лікар проводив в окулярах, а зараз, залишив їх в своєму кабінеті, тому прийшлось без них.

- Так. Це він. - похитував головою лікар.

- Дяку. Дуже Вам вдячний.

Відтепер Омельченко на всі 100% був впевнений в тому, що я востав із мертвих.

Вийшовши на вулицю, слідчий почав телефонувати Крику.

В цей час, ішов до лікарні мій товариш Ден. Ще здалику він узрів Омельченка. Він хотів підійти і привітатись з правоохоронцем, але сказані в телефон слова, змусили Дена зупинитись. Омельченко був повернутий спиною, тому не бачив що позаду його хтось чує.

- Крик, ти мене чуєш? Тетяна щойно дала свої показання. Так що, давайте пошвидше її приберіть.

Ден завмер немов вкопаний. Такого від слідчого мій друг не очікував. Він стояв позаду, а Омельченко продовжував говорити.

- Ще одне. Лікар підтвердив те, що саме Чудновський привіз її до лікарні. Виходить, що хлопець і справді повернувся з того світу. Будь обережним.

Ден відразу побіг подалі, щоб правоохоронець його не помітив.

Квартира товариша.

Я стояв на кухні і прибирав з плити чайник, котрий вже довгий час кипів. Скажена гаряча пара виривалася з металевого носика.

Чашка, цукор, кава і ось самий головний компотент - окроп. Я налив води і кавовий аромат відразу піднявся вгору, аби порадувати мій ніс.

На холодильнику працювала портативна колонка. Та сама, котру я забрав в патолаганатома.

"За три хвилини закохався і набрався твоїх чар..."

Приємна композиція гурту Друга Ріка заспокоювала і я б сказав, зміцнювала, мою нервову систему.

За вікном роздався рев мотора, який здався мені гучнішим, за колонку. Взявши чашку гарячого напою, я виглянув у вікно.

Біля підїзду зупинився Харлей Девідсон, а за кермом, у всьому чорному, сидів наший місцевий супер-зірка.

В темному та спокусливому одязі з мотоциклу злізла чорнява красуня. Неймовірна дівчина. Аліна могла багатьох звести з розуму, але тільки не мене. Після того, що сталось з моєю коханою, я взагалі неможу ніпро що думати. Таня найважливіша за всих.

З білосніжною усмішкою дівчина поцілувала музиканта. Дивні ж іноді трапляються дівчата. Не так вже і давно, Аліна зізнавалась мені в коханні, а зараз, таким самим закоханим поглядом дивиться на іншого. Ну а що. В мене є інша, а їй же теж хочеться бути коханою, так що, такі от пироги, друзі.

Квартиру охоплював повільний Рок про любов. А я сьорбав каву і з сумним поглядом спостерігав за закоханою парою. Десь там, в далеких глибинах моєї грішної душі, оселилась невеличка заздрість. Аліна і Тарас разом, і це надовго. А я, з своєю любою Танечкою змушений буду розлучитись. А вірніше, я вже розлучився. Поквитаюсь з кривдниками і все. Прощавай рідна Земле моя.

Сталевий кінь музиканта знову грізно гаркнув. Довговолосий музикант поїхав.

Стукіт вхідних дверей і дівчина вже в квартирі.

- Привіт, Санику.

- Привіт. А я ось, собі каву зробив.Чайник тільки но закипів, тож можу і тобі зробити.

- Ні. Дякую.

Сині очі палали вогниками. Миле обличчя сяяло радістю. Я відчував, що Аліна зараз поділиться зі мною якоюсь гарною новиною.

- Чому така весела? Тарас покликав заміж?

Жартома поцікавився я.

- Ні, але близько. Уявляєш, він запропонував мені переїхати до нього жити.

Дівочому щастю не було меж. Вона так раділа, ніби виграла мільйон в лотерею.

- Класно тобі, - я зробив ковток кави. - І що ти йому на це відповіла?

- Як що? Звичайно що погодилась. Потрібно щоб Ден допоміг мені з перевезенням речей.

Я через силу видавлював радість на своєму обличчі, адже насправді мені стало сумно. Я не хотів щоб дівчина нас залишала. Я так звик, до неї, до наших душевних розмов. Без неї буде сумно.

- Ааай!

Раптовий біль охопив мої мізки. Чашка вилетіла з рук і впала на підлогу. На щастя не розбилась, але напій утворив калюжу.

До моєї голови знову почали надходити картинки з недалекого майбутнього.

Обома руками я схопився за обличчя.

- Саша, що з тобою?

Аліна перелякалась.

Знову ці картинки в червоних тонах.

Лікарня. Коридор. Кислий. Ніч.Таня спить в своїй палаті. Вбивця давить її подушкою. Настінний годинник і час - 00:15.

Миттєво видіння зникли і біль разом з ними.

Налякана дівчина підбігла до мене.

- Саша, ти мене чуєш?

- Таня...Її хочуть вбити. Вони прийдуть за нею. Сьогодні. Вночі.

З важким диханням поділився я побаченим.

- З чого ти це взяв?

- Видіння. Я знову бачив.

- Видіння? Цікаво. Звідки ж вони тобі надходять?

- Я б теж хотів це знати.

Залунала пісня рок гурту DLS. Це звенів Алінин телефон.

Дівчина хутко дістала їх з кишені своїх обтягуючих джинсів.

- Так, братику...Так. Біля мене.

Аліна протягнула мені свій гаджет.

- Слухаю.

- Саня, тут така хрінь твориться. Я підслухав розмову слідчого, - Ден важко дихав в слухавку. - Він розмовляв з тим типом, з Криком. Цей слідак підганяв його, аби той поскоріше вбив твою Таню. Він з ними за одно. Ти собі уявляєш це?

Такого повороту я аж ніяк не очікував. Хто б міг подумати...Слідчий. Служитель закону. Нова ж, вашу матінку, Поліція і така от мерзота.

- Ден, спокійно. Все буде добре. Я знаю коли вони прийдуть по неї. Я буду там. Вони не зроблять цього. Ти тільки Тані цього не говори.

Завершивши розмову я віддав Аліні телефон.

- Що він тобі сказав? Все нормально?

Мій вираз обличчя змусив дівчину хвилюватись.

- Так. Все добре. Все під контролем.

Впевнено заявив я.

Аліна з полегшенням видихнула.

- Саш, от ти помстишся їм. А що робитимеш потім?

- Потім, ви мене поховаєте.

З чесною відповіддю я залишив кухню.

- Не зрозуміла? - чорнява красуня повернулась до мене в слід. - Ти серйозно?

- Іди но, краще покажи мені, де у вас тут ганчірка лежить, щоб розлиту каву з підлоги витерти.

Змінив я швидко тему.

Ніч. Ніч запланованого вбивства.

В хурургічному відділені було всюди тихо. Як хворі так само і медперсонал давно вже бачили сни. Ще в 22:00 світло вимкнули в кожній палаті. Лише коридор освітлювали оповиті самотністю лампи.

Роздався стукіт чоловічих черевиків. Зовсім не поспішаючи, повільною ходою, в солідному чорному костюмі, йшов вбивця.

Таня бачила приємні сни. Вона солодко спала і не відчувала звуку відкриття дверей. До палати увійшов Кислий. Стоячи в обіймах темряви, поганець дивився на мою безпомічну дівчинку. На руках вбивці сиділи шкіряні рукавички. Він спеціально їх одягнув, щоб незалишити своїх відбитків.

Я трохи прогадав. Нерозрахувавши час я з усих сил спішив на порятунок. На мені сидів мій чорний прикид "Месника", а моє облиичя закривала та сама маска. По пожежній драбині я наближався до вікна. Залишилось зовсім трішки і ось я буду у цілі, але ні. Стався збій. Я не втримався і обірвався. Моє тіло камнем впало на землю.

- Аааа!

Викрикнув я від болю. Один навушник випав з вуха, але другий продовжував міцно сидіти і подавати музику.

Від такого падіння, права нога вивернулась в іншу сторону, але за кілька секунд з хрускітом повернулась в своє звичайне положення. Відлежуватись ніколи. Я хутко встав і почав підійматись знову.

- Красотка...Навіть, шкода бідолагу.

З сумом промовив вбивця, але це, лише награна його емоція. Вже за мить на обличчі заграла бридка усмішка.

Кислий хутко висмикнув подушку з під голови сплячої жертви. Таня відразу вирвалась з обіймів сну і відкрила очі. Бідолашна хотіла закричати та не встигла. Вбивця щоєсили почав її душити. Жертва жалібно розмахувала руками та немогла нічого вдіяти. Вбивця повільно вбивав мою кохану, а настінний годинник показував час 00:15. Той самий, що і в моєму видінні.

Нащастя вікно залишили відкритим. Я хутко запригнув всередину. Кислий здивовано дивився на мій силует. В місячному промінні вбивця розгледів мій одяг, той який вже бачив в лісі. Чорна шкіряна куртка, маска і навушники. Куди ж я без них?

Моя поява перелякала вбивцю. Відпустивши подушку, Кислий почав задкуючи відходити назад, до виходу.

- Знову ти?! Хто ти, на чорта, такий?!

Лють охопила кожну частинку моїх внутрішніх органів. Я дивився на жертву(адже тепер він - моя жертва) своїм холодним, немов Айсберг, поглядом.

Таня прибрала з облиичя подушку і з жахом дивилась на двох чоловіків в чорному, котрі перебували посеред ночі, в її палаті.

- Я повернувся з того світу, аби помститись кожному з вас. Ти і ті твої...Ви - помилка природи і не заслуговуєте на життя.

- Чудновський? Це неможливо! - голос вбивці дрижчав від страху. - Ми тебе вбили! З того світу не має вороття! Це не можливо!

Зпрацював рефлекс самозахисту і Кислий побіг на мене. Він так непрофесійно розмахував своїми кулаками, що я миттю від них ухилився, а натомість, завдав ударів своїми. Кислий отримав декілька разів по пиці, після чого, я схопив його обома руками за дорогий жекет і піднявши над собою, жбурнув до вікна. Противник вдарився спиною об стіну, але ігноруючи біль, хутко піднявся на ноги. Я наближався до цілі.

- Стій! Давай домовимось?! Назви любу суму!

- Твої смердючі гроші не замінять мені нормального життя, а моїй коханій - не залікують душевну трамву.

Нас розділяла відстань в декілька кроків. В цю ж мить, Кислий дістав з за спини пістолет і направив його на мене. Дивно. Чому він відразу його не дістав? Чи гадав, що зі мною по тихому впорається?

- Хочеш мене вбити? Знову? Стриляй. Але за кілька секунд, мої рани загояться, а от твої - ні.

Зброя ходила ходором в тремтячій руці Кислого. Він знав що я говорю правду, адже ж бачив моє безсмертя, тоді, в лісі.

- Ти прийшов врятувати свою дівку? Тобі це не вдалось!

Вбивця хутко перевів зброю на Таню, котра в шоковому стані дивилась на нас. Я відразу кинувся на противника. Він встиг вистрілити, але промахнувся. Куля пролетіла над головою наляканої дівчини і застряла в стіні.

Ми вилетіли у відкрите вікно. Дві людини летіло з третього поверху лікарні. Під драйвовий метал я наближався до землі. Кислий несамовито волав від страху, адже розумів - це кінець.

Ми впали на землю. Кислому не пощастило, адже я звалився на нього. Наші облиичя завмерли одне біля одного на відстані в декілька сантиметрів. На мене дивились його, вже мертві, очі. Від такого падіння з третього поверху, приземлившись на спину, та на додачу, ще я зверху, Кислий вмер. Очі завмерли в одному положенні. Мертвий погляд дивився прямісінько в мої сповнені злості очі. В померлого відвисла щелепа і відкрився рот. З під мертвого тіла почала збиратись червона калюжа крові.

На нижній частині мого обличчя, яке не приховувала чорна маска, можна було помітити посмішку. Я був задоволений тим, що помстився ще одному з кривдників.

- До зустрічі в Пеклі.

Прошепотів я до померлого та в цю ж мить сталось дещо надзвичайне. Небіжчик наніс мені удар в груди та такий сильний, що мене відкинуло до стін Лікарні. Болісно вдарившись об цегляну споруду я сповз до низу і впав на коліна.

- Я тебе знищу!

Заволав розлючений вбивця.

Я не міг зрозуміти. Він що, живий? Я ж щойно власними очима бачив його смерть. Бачив його бездиханне тіло, мертвий погляд та купу крові на тротуарі. Можливо і Кислий не зовсім то людина?

Цілий та неушкоджений противник наближався до мене. Я різко підвівся на ноги, але відразу отримав міцний удар ногою в обличчя. Моє тіло повалилось на підлогу. З вуха вилетів один з навушників і почав бовтатись як якийсь непотріб. Я повернув голову в бік, туди де ще хвилину назад лежали ми.

- Ахаха.

Я все зрозумів і тому засміявся. Моя дивна поведінка привела в ступор нападника. Кислий збирався нанести мені черговий удар, але зпинився.

- Чого ти ржеш?

- А ти подивись туди.

Мій вказівний палець вказував напрямок, а я продовжував реготати.

- Що це таке? Я нічого не розумію.

На тротуарі, заливаючись кров'ю, лежало мертве тіло Кислого.

Я повернув свій навушник назад до свого вуха і пояснив нападникові, котрий стояв наді мною.

- Ти помер, дурню!

- Що це означає?

Все ще не зміг зрозуміти здивований злочинець.

- Це означає, що ти горітимеш в Пеклі!

Як тільки но я промовив цю фразу, як біля грішної душі Кислого з'явився чужинець в чорному плащі. Це був не той, який приходив по мене, а вже інший.

- А ти хто, ще тут, такий?

Злякалась душа вбивці.

- Це Посланець Смерті і він прийшов по тебе. Бувай.

Представив я своєму противнику незнайомця і помахав на прощання рукою.

Костляві пальці лягли на ліве плече Кислого і роздався болючий крик. Та за мить обидва зникли.

Я підвівся і підійшов до мертвого тіла.

- Саша!

Роздався знайомий та приємний жіночий голос з верху.

Я припіддняв своє, приховане маскою, обличчя і побачив свою кохану котра виглядала з вікна своєї палати. Світло вже було увімкненим, адже на звук пострілу збіглись медсестри.

- Тетяно, що ж ви робите? Вам не можна вставати з ліжка.

Хвилювались медпрацівники за її здоров'я і почали відтягувати від вікна.

Так хотілось заговорити з Танею. Зняти маску і привітатись, але я промовчав. Постояв завмерши на місці немов камінний, а потім, хутко побіг геть.