Наступного дня.

Біля лікарні працювали поліцейські. Місце вбивства перегородили стрічкою, а на місці трупу виднілась його фігура обведена білою крейдою.

В палаті сидів слідчий Омельченко. На дворі ставало все тепліше, тому цього разу він був без шкіряної куртки. На ньому як завжди сиділа улюблена жовта сорочка. В руках слідчий тримав блокнот та ручку. З невдоволеним виразом обличчя Омельченко брав показання Тетяни.

- Мене хотіли вбити. Я не знаю хто то був, тому що в кімнаті було вимкнене світло і я не змогла його розгледіти, - на зелених очах збирались сльози. - Він давив мене подушкою. Я гадала що це вже кінець та на щастя, з'явився невідомий. Він заліз через вікно і накинувся на вбивцю.

Слідчий зрозумів хто це був, але продовжував слухати світловолосу дівчину.

- І що ж було далі?

- Вони билися, а потім, вбивця дістав пістолет і направив його на мене. Мій рятівник накинувся на нього і вони разом випали у відчинене вікно.

- Разом? А той, інший, рятвіник Ваш, він залишився цілий?

Омельченко поправив свої окуляри.

Таня витерла сльози з своїх гарних, але сумних очей і дала відповідь.

- Мені ще важко ходити, але я тоді встала з ліжка. Я бачила його. Він був цілий та неушкоджений. Принаймні, мені так здалось.

- Цікаво - цікво. А в що був одягнений цей Ваш рятівник?

- Він був у чорному одязі, а на обличчі маска. Ніби справжній супергерой з фільмів. А ще...А ще були навушники.

- Навушники, говорите?

Слідчий відтепер ще більше був впевненим в тому, що то був я.

- Пане Слідчий, це буде звучати дивно, але мені здається що моїм рятівником був...

Відкриття вхідних дверей зупинили Тетянині слова. До палати увійшов Ден.

- Денисе, Ви мені теж потрібні.

Омельченко підвівся з старенького стільця і протягнув хлопцеві руку, аби привітатись.

Ден недовірливо глянув в продажні очі слідчого, а потім на його праву руку.

- Ви що, єдиний слідчий на всі Черкаси?

Правоохоронець зрозумів що йому руку ніхто не потисне і здивовано її прибрав.

- Ні. Не єдиний. Просто, мені так випало.

З відчутним в голосі недолюбством Ден запитав.

- І навіщо я Вам потрібний?

Слідчий обернувся до Тетяни. Він розмірковував над тим, чи вести цю розмову при ній. І все ж вирішив говорити в палаті.

- Я розмовляв з лікарем і він підтвердив те, що коли Ви привезли Тетяну в лікарню з Вами був Олександр Чудновський. Як Ви мені це поясните?

Мій товариш не знав що відповісти. Він глянув на здивований погляд Тані. Ден знав, що мене видавати не можна.

- А ніяк. Ви ж самі чудово розумієте що це неможливо. Мій друг вмер і Ви на власні очі бачили його труп в морзі.

Ден не любив обманювати, адже був дуже чесною та порядною людиною, але заради мене все ж на це пішов.

- Денисе, не робіть з мене дурня. Я лікарю показував фото вашого друга. Він підтвердив те, що саме Чудновський був тоді з Вами в лікарні. Я чекаю пояснень.

- Отже, мій Саша все ж таки живий?

Перебила чоловічу розмову дівчина.

- Танюш, давай потім.

Ден вічливо спробував закрити Тані рота.

- Отже я не зїхала з розуму. Це Саша мене врятував. Я ж чула, що це його голос. А ще ті навушники, адже ж він неуявляє свого життя без музики. І вбивця звертався до нього на прізвище.

На змученім від ліків обличчі дівчини засяяла усмішка. Серце переповнювала надія та радість.

Омельченко пильно дивився в добрі очі хлопця. Слідчим оволодівала злість, яку він намагався стримувати.

- Якщо Чудновський живий, то він відповідатиме по закону за вбивство вже двох людей. А якщо ти... - робота змушувала вести себе лаконічно. - ...Ви знали і його покривали, то сядете за грати.

- А коли Ви сядете?

Хоч Ден і був занадто доброю людиною, але все ж мав сталеві яйця.

- Перепрошую?

Здивувався Омельченко.

- Коли в Україні на місце Міліції прийшла Нова Поліція я зрадів. Гадав що нові служителі закону не братимуть хабарі і каратимуть кожного порушника, не дивлячись на його гроші і статус. Нажаль, я помилявся. Ви такі ж самі.

Лють слідчого зростала, але трималась за окулярами.

- Як ти смієш мені таке заявляти?

- Не був би впевненим - не заявляв би.

Омельченко наблизився ближче до співрозмовника і прошепотів на вухо.

- Дивись, щоб тобі твоя впевненість боком не вилізла.

- Дивись, щоб тобі твоя жадоба до грошей, не вилізла.

Таня уважно спостерігала за конфліктом і нічого не розуміла.

- Люди, що між вами відбувається?

- Я хочу знати, де Олександр Чудновський!? - викрикнув розлючений Омельченко.

- Я теж хочу і гадав, що поліція, мені в цьому допоможе, - увімкнув задню мій товариш.

- Не роби з мене дурня! Ти чудово знаєш, де він, - стояв на своєму слідчий.

- Звідки я можу знати де знаходиться його мертве тіло?

Правоохоронець розумів, що нічого вижати з Дена не вдасця.

- Не люблю коли мене за ніс водять.

Грізно стукнувши дверима, слідчий Омельченко залишив палату.

Ден присів на старенький стілець біля ліжка.

- Ден, чому ти з ним говориш в такому тоні?

Хлопець на мить повернув голову до дверей, аби пересвідчитись, що слідчий і справді пішов.

- Йому не можна вірити. Він працює на злочинців.

- Звідки така впевненість?

Таня не могла в це повірити. Дівчина звикла дивитись по "телику" детективні серіали про справедливих поліцейських і гадала що вони такі ж самі і в реальному житті, але як ми бачимо, реальність кардинально відрізняється від кіно.

- Я дещо скажу, тільки давай без нервів. Добре?

- Так, - дівчина погоджуючись похитала своєю світлою головою.

- Я на власні вуха чув, як він по телефону, підганяв злочинців, аби ті, пошвидше тебе...вбили.

Ці слова, відразу нагнали страх на бідолашну дівчину. Її серце прискорилось, а зіниці розширились.

- Не бійся ти, - відразу заспокоїв Ден. - В тебе є свій, персональний, янгол-охоронець, котрий не дасть тебе в обіду.

- Янгол-охоронець? Скажи правду, будь ласка. Мій Саша живий?

Товариш повільно схилив голову до низу і впав в роздуми. "Що ж мені робити? З одного боку - Я обіцяв товаришу, що триматиму все в таємниці, а з іншого - Вона впевнена що її врятував Саня. Вона так його любить. Я не хочу терзати її душу. Я так не можу. Я повинен їй сказати правду"

- Так. Він живий, але тримай це, будь ласка, в таємниці. Домовились?

На мить, в красуні відняло мову. На обличчі відразу зявилась радісна усмішка.

- Так...Отже, він живий. Саша не помер. В морзі, все таки, не його було тіло.

- Я не знаю як тобі це пояснити, адже ти все одно не повіриш, - Ден вирішив розкрити всі карти. (От, зараза. Я ж просив його...)

- Я спробую.

- Труп Сані, він ожив. Твій хлопець, немов Ісус, воскрес в морзі.

- Ти, зараз, пожартувати зі мною вирішив?



Кладовище, це такий собі, гуртожиток для померлих.

Хрести, памятники та парна кількість квітів.

Біля однієї свіжої могили, зібралася зграя людей одягнених в одяг траурного, чорного кольору. Купа дорогих вінків, а поміж них, велике фото померлого. Хлопець на зображені посміхається, а від його посмішки віє злом.

Люди почали розходитись і лише двоє продовжували стояти на місці.

- Крик, ти не проти я закурю? - сумно запитав Сокіл.

- Так. Зараз можна. Не хай цигарка тебе трішки заспокоїть, - пригнічено тихо відповів друг.

З тугою на серці авторитет дивився на фото померлого товариша. Хоч Крик і був гнилою людиною, але дружбу дуже цінував.

- Спочатку Блек, тепер Кислий...Хто наступний? Я? Ти? - покурюючи цигарку запитав Сокіл.

- Я не знаю, - дав чесну відповідь Крик. - Я розмовляв з нашим слідаком. Все таки нам справді мстить Чудновський. Бісовий Месник з Пекла.

- Нічого, друже. Нагребемо стволів, наймемо найкращих вояк і зітремо на попіл виродка, - дивлячись на могилу з люттю промовив Сокіл.

- Соколе, ти засцяв дівку завалити, а що тоді говорити про бесмертного чувака?

- Відтепер все буде інакше.

Крик не хотів сперечатись з відтепер вже єдиним своїм товаришем. Його гризло за душу інше.

- Друзяки, я винен в вашій смерті. Якби я не бігав за тою дурепою, якби не завалив її хахеля, ви, були б, зараз, живі, - по щоці злоцинця потекла сльоза.

Сокіл спочатку хотів сказати " - Не кажи такого. Ти не винен." Але подумав і вирішив, що Крик має рацію. Це все через нього. І через нього, смерть загрожує і самому Соколу.

- Що зроблено, то зроблено. Назад не має вороття.

Авторитет витер сльозу з обличчя і глянувши в очі другові мовив.

- Бережи себе. Ти тепер єдиний, хто в мене залишився.

Сокіл похитав головою та викинув бичок якомога подалі від могили Кислого.

Хлопці залишили кладовище.


Ніч. Надворі було прохолодно. Віяв сильний вітер, тріпаючи на деревах листя.

До своєї три-кімнатної квартири повернувся з роботи слідчий Омельченко. Він був примірним сімянином. Мав чудову жінку та шести річного синочка.

Одна кімната була для дитини, інша спальня для подружжя, а в третій, Омельченко зробив собі робочий кабінет.

Невмикаючи світло, аби не розбудити рідних, слідчий тихенько попрямував до свого кабінету. Зайшовши туди, рука полізла до вмикача.

Загорілось світло.

Від побаченого Омельченко завмер на місці від страху. Чоловік не знав, що йому робити, та не знав, що вже міг зробити я.

Я сидів за його письмовив столом у своєму чорному байкерському одязі та масці і звісно ж, з навушниками в вухах. Я спеціально закинув ноги на його стіл, а сам зручно сидів у великому мякому кріслі.

Страх змушував серце слідчого битись все швидше. Омельченко хутко вихопив з кобури пістолет і тримаючи його обома руками, як і належно поліцейським, направив ствол на мене.

- Чудновський!

Я абсолютно спокійно продовжував сидіти в тому ж зручному положені.

- Ти хочеш вистрілити? А нічого, що твій постріл розбудить твою дружину та сина?

- Вони цілі? - злякався слідчий за життя рідних.

- Я ж тобі не садист якийсь, а справедливий хлопець.

- Чуєш ти, справедливий. На тобі вбивство двох людей.

- Що? - я прибрав ноги з столу і підвівся з крісла, - Як ти смієш мені таке говорити? Вони мене вбили. Жорстоко вбили. Давай я тебе зараз гарно облупцюю, потім вистрілю в ногу, після чого переріжу горлянку, а вже потім, щоб не мучався, прострелю голову?...А крім цього, ті паскуди, курва, в чотирьох згвалтували мою дівчину, а потім хотіли її вбити, аби нікому про це не розповіла. А що якби мене тут не було? Ти, був би її єдиною надією на порятунок, на справедливість. А ти, суко, за гроші, готовий на все закрити очі і дати завершити їм свою справу, - крізь зуби ричав я.

- Так. Я беру хабарі. Відтепер, ти мене вбєш за це?

Я бачив як пістолет почав ходити ходором від тремтячих рук Омельченка.

- Так. Лише так, тому що я за справедливість.

- Ти бачиш що в Україні твориться? Прожити на одну зарплату просто не можливо.

- Що? - його слова додали мені ще більшої лютті, - Я працював охоронцем в барі. Заробляв вдвічі менше за тебе і не скаржився!

Я вийшов з за столу і зробив крок вперед.

- Стій на місці, бо чесне слово, вистрілю. - від страху в Омельченка запотіло скло в окулярах.

- Ти ще не зрозумів? Я повстав з мертвих. Мене неможливо вбити.

- Так? А якщо, вимкнути твою музику, з якою ти завжди ходиш?

Відтепер стало і мені страшно. Звідки він дізнався про моє вразливе місце? Я бачив його погляд, котрий шукав ціль. Навушники вели до внутрішньої кишені шкіряної куртки.

Очі бачили ціль і ствол дивився саме туди, де був мій телефон.

Я обома руками прикрив вразливе місце, яке було на рівні серця і будучи в такому положенні побіг на слідчого.

Пролунав постріл.

Куля пробила шкіряну рукавичку та з диким болем прошила праву долоню навскрізь, зачепивши трішки ліву, яка знаходилась під нею.

Довго не розмірковуючи, Омельченко вистрілив вдруге. Відтепер вже слідчий поцілив в голову. Куля пробила тканину моєї чорної маски і увійшла в голову, діставши до мізків. Моє тіло на мить відмовило. Я повалився на противника, притиснувши його до стіни. Мої очі були просто за кілька сантиметрів від його, котрі ховались за окулярами.

Страх та шок змусив завмерти слідчого.

Я бливнув очима. Я повертався. Куля випала з мого чола. Пролетівши поміж нами вона з стукітом впала на підлогу. Злісна усмішка заграла на моєму обличчі. Омельченко, немов наляканий заєць, якого загнали в клітку, дивився на мій розлючений погляд. Я вихопив в нього пістолет, а в цю ж саму мить, слідчий здер з мого обличчя маску. Мій щит холоднокровності зник. Очі відразу набули більш доброго вигляду.

- Зустрінемось в Пеклі.

Я притиснув дуло пістолета до його підборіддя. Через страх Омельченко втратив контроль над власним тілом. Воно дико тремтіло. Слідчий закрив очі, готуючись до смерті.

А я не міг. Без маски, я просто не міг це зробити. Здавалось, що ж тут важкого? Одне натискання на спусковий гачок і все. Я завмер у ваганнях.

Відчинились двері.

- Дядечко, не вбивайте мого тата.

Ридаючий дитячий голос пробрав мою душу. Я повернув голову та подивився на світловолосого малюка, який був наляканий. Боже, а якби Омельченко не здер з мене маску? Мене ж би ніщо не зупинило. Я б на очах малої дитини, забрав життя в його дорогої людини. Я впевнений, що він вважає свого татка героєм і не знає, яка він насправді мерзота. Для нього я поганець, але ж насправді, це не так. Я добрий.

- О, Господи! - заволала дружина слідчого і взялась відразу забирати дитину.

- Будь ласка, дядечко, не робіть цього, - сльози стікали по щоках хлопчика.

Син Омельченка вдарив по моїх почуттях, чіпаючи за серце.

Я ж не звір, якийсь. І не вбивця.

Я перевів свій погляд з ридаючого малюка, до очей тремтячого слідчого.

- Подякуй, своєму синові. Він зберіг тобі життя, - тихо але з відчутною неприязню промовив я, - Якщо ти поліцейський, то працюй чесно, по закону, тому що, наступного разу, твого сина може не бути поруч. І вже тоді ніщо не змусить мене передумати натиснути на гачок.

Я різко схопив його за праву руку і вложив пістолет, а з лівої висмикнув свою чорну маску.

Підійшовши до вікна, я відчинив його та заліз на підвіконня.

Мій погляд прицільно уважно подивився на свого противника, який продовжував тремтіти притиснувшись до стіни.

- Я слідкуватиму за тобою.

Вже коли моя постать зникла, слідчий відійшов від шокового стану.

- Синку, кохана! - і хутко побіг заспокоювати свою сім'ю.



За вікном не вщухав сильний вітер.

А я стояв в своїй чорній майці на балконі Денисової квартири та попивав міцну каву. Я насолоджувався нічним видом Черкас і слухав, якусь попсову музику. Ех, люблю ніч, люблю темряву. Поруч з собою я відчув чужу присутність. З'явився Посланець Смерті і перебив мені всю насолоду.

Я звик до появи цього ненормального, тому не мав здивувавння.

- Ти хотів вбити слідчого, - сказав чужинець вдивляючись на нічний краєвид міста. - Ми з тобою домовлялись, що ти помстишся лише своїм вбивцям.

- Так. Хотів, але ж не вбив. Так що, не хвилюйся. Наший договір ще в силі.

Чужинець в чорному плащі повернув своє обличчя в мою сторону і мертві чорні очі подивились в мої.

- Дивись мені...

Мені стало незручно від такого погляду. Я був немов малий розбишака, котрий розбив камнем вікно сусіду, а той тепер прийшов розбиратись. Я відчував в душі провину. Я обіцяв Посланцю, обіцяв і ледве не порушив договір.

- Хочеш кави? - моя рука підсунула чашку до обличчя нечистого.

Чорні вуглинки провели поглядом напій, а потім повернулись до моїх синіх очей.

- Ні. Я не відчуваю ні голоду, ні спраги. А ще, я не зможу її взяти до рук, тому що чашка пройде повз них та впаде на підлогу.

- Не заздрю я тобі. Ти ніби є, але в цей час, тебе ніби і не має, - я зробив ковток гарячої кави.

- Єдине до чого я можу доторкнутись, це людська душа.

- Я це вже зрозумів на своєму досвіді, - мене цікавила одна річ і я бажав пояснень. - Слухай, ти можеш мені дати відповідь на одне запитання?

- Давай, тільки швидко. Зараз один хлопчина помре від передозування наркотиками. Я маю вчасно забрати його душу.

- А якщо зпізнишся?

- Душа може почати блукати по Землі, а мені доведеться всюди його розшукувати.

- То он як зявляються привиди, - промовив я собі в голос.

- Давай вже хутчіш запитуй.

Я розумів що Посланець Смерті поспішає тож вирішив не тягнути резину.

- Я от для людей та і для себе маю звичний вигляд живої людини. Всі мене бачуть нормальним, але коли я дивлюсь в дзеркало, там я мертвий понівечиний труп. Чому так?

- Все дуже просто, - нечистий не став чекати з відповіддю. - Дзеркало, це не тільки предмет для красування, це ще портал до потойбічного світу. А якщо бути точним, то саме до Пекла. А також, воно показує справжню твою сутність.

- Я трішки не зрозумів.

- Ти, Олександре, помер. У світі живих твоє тіло мертве, а воно має здатінсть розкладатись. Твоя душа повернулась до нього в час, коли воно тижнів зо два провалялось в лісі. Дзеркало і вказує тобі, яким ти маєш бути в цьому світі насправді.

- Який же я бридкий. Навіть Фреді Крюгер гарнішим буде, - з сумом промовив я згадуючи своє мерзенне обгоріле тіло в дзеркальнім відображенні.

Занурившись до своїх думок я і непомітив як чужинець зник.

Я хотів ще за видіння свої порозпитувати, але не встиг.


Пролетів ще один день мого недовгого життя. Я все чекав на видіння, але їх все не було.

Ден мовчав, приховуючи від мене той факт, що Таня вже знає за моє існування.

Цілу добу я просидів в кімнаті слухаючи музику, то на телефоні, то на портативній жовтенькій колонці.

Ніч підкралась непомітно до вікон.

Я подивився на час - 23:02.

Одягнувши свій "рокерський" темний одяг, я відправився до лікарні, аби знову помилуватись милим обличчям коханої.


Лікарня. Вікно в палату як завжди було відчиненим, тому разом з легким вітерцем заліз і я.

Повільними кроками я просувався до ліжка коханої, намагаючись не видавати звуків від свого міцного взуття.

Моя маска лежала в внутрішній кишені куртки.

Телефон я зарядив на повну перед виходом, щоб вистачило надовго. В навушниках лунав поп-співак Олег Винник. Я вирішив не перемикати трек і через силу слухав цього, молодого душою, дядечка.

До речі. Відйду трішки від своєї історії.

Ви ж знаєте, що я живу допоки чую музику. Якщо вона вимкнеться - з нею вимкнусь і я. До ваших начитаних та розумних голів, мабуть, приходили запитання - Одна пісня скінчилась, потім зявилась інша. А між ними то декілька секунд тиші. Як він не помер? - Пояснюю. В мене на музичному програвачі стоїть така функція, що кожна нова пісня, яка розпочинається, вона починає грати поверх закінчення попередньої. Таким чином, музика лунає безперервно. А ще, як я перестаю її чути , то душа ще невеличкий проміжок часу живе в тілі. Цього вистачає для того, щоб змінилась пісня.

Відтепер повернемось до лікарні.

Я всівся на старенький стілець без спинки і дивився на вродливе обличчя Тані, яка спала на бочку, будучи повернутою до мене.

- Моє ти сонечко, - пошепки промовив я.

В цю ж саму мить, її зіниці відкрились, а губи різко нашепотіли запитання.

- Ти чому мені не сказав що живий?

Я з неочікуванності гепнувся з стільця. Моя спина зустрілась з твердою підлогою.

- Танечка, - я хутко підвівся і поставив табуретку на місце. - Як це ти так...

- Мені Ден розповів. Я все про тебе знаю.

Мої очі сповнювало здивування. Я завмер на місці, немов англійський вартовий.

Таня радісно посміхнулась.

- Лягай біля мене, - кохана відсунулась трішки в бік, аби мені було місце.

- Ти вибач, але я в бєрцах. Якщо їх зняти, тут такий сморід буде, що в берлозі Скунса так не смердить як від моїх шкарпетків.

Красуня розсміялась від мого жарту, який в принципі був правдою.

- Не роззувайся.

Я ліг боком, а ноги звісив з ліжка, щоб не забруднити постіль.

- Як ти себе почуваєш?

- Йду на поправку. А зараз, знаючи що мій коханий знову поряд, я відчуваю себе найщасливішою в світі.

Тепла тендітна долоня коханої легесенько лягла на моє обличчя. Дівчина підсунулась ближче і ми палко поцілувались.

Як я обожнюю смак цих солодких та коханих губ. Мені їх так не вистачало.

Наше приємне заняття прервав різкий головний біль. Я відсунувся подалі від Тані і схопився обома руками за голову. Воно прийшло знову. Видіння, яке як завжди супроводжувалось червоними картинками.

Я очікував на Крика, але доля, зі мною гралася, як з головними героями фільмів, залишивши антагоніста на останок.

Це був Сокіл. Ніч. Міст. Він за кермом свого чорного автомобіля. Наручний дорогий годинник вказує час - 02:15.

Видіння зникло, прихопивши з собою головний біль.

Я знав де знаходиться те місце.

Саме Сокіл вистрілив в мою крихітку. І якби мені не було добре поряд з коханою, я все ж повинен її залишити, щоб покарати злочинця.

- Саша? Тобі чимось допомогти? - зтурбовано запитувала Таня.

- Ні. Все добре.

Я підвівся з мякого лікарняного ліжка.

-Я мушу терміново бігти. Вибач.

Таня хотіла поцікавитись куди я спішу серед ночі, але ця думка відразу десь загубилась в її голові.

- Ти ж повернешся?

- Звісно, - усміхнувся я і поцілував кохану в щічку. - Кохаю тебе.

Я побіг до відчиненого вікна.

- Саша...

Голос Тані змусив мене обернутись.

- І я тебе дуже кохаю.

Я послав своїй красуні повітряний поцілунок і випригнув у вікно.

Вперед до помсти!


Тієї ночі Сокіл з Криком добряче випили. Зрозумівши що вже досить, вони вийшли з Бару.

Вони залишили свої солідні костюми вдома одягнувшись в звичайний буденний одяг.

Ледве тримаючись на ногах Сокіл дістав з нагрудної кишені коричневої куртки пачку цигарок і закурив.

- О, цигарочка, - язик Крика заплітався від спиртного, - А дай но і мені.

- Ти впевнений? - запитав більш тверезішим голосом Сокіл.

- Впевнений. Хутчіш! - привисив тон хлопець вірменської зовнішності.

Друг протягнув йому пачку. Коли Крик дістав цигарку і поклав її до рота, Сокіл підніс запальничку і підкурив товаришу.

Крик палив, але дуже і дуже рідко.

Авторитет затягнувся на повні легені і почав випускати дим, утворюючи кільця.

- Тебе підкинути додому? - поцікавився друг.

- Ні. Я викличу собі Таксі, - ледве тримаючись на місці говорив Крик, - Я ще повернусь до бару. Хочу ще трохи випити.

- Можливо досить на сьогодні?

- Еее ні! Тобі досить, але не мені. - стояв на своєму спянілий Крик.

- Роби як знаєш, а я додому.

Остання затяжка і Сокіл викинув окурок в темряву.

- Друже, бережи себе, - промовив Крик обнявши його на прощання.

Тоді ще, авторитет не знав, що баче свого друга в останній раз.


 Гучно увімкнувши магнітолу Сокіл п'янущий мчав по нічним вулицям міста. На спідометрі 120. Він немов професійний гонщик з легкістю оминав автомобілі на своєму шляху. Ось вже і пряма траса, за якою ховався міст. Ліхтарі дальнього світла освітлювали  постать невідомого. Чим швидше авто наближалось, тим краще Сокіл міг розпізнати чоловіка в чорному. Зрозумівши що перед ним Я нога натиснула на гальма. Нас розділяла відстань у 20 метрів. Він відчував як злісний погляд з під чорної маски обпалює його душу.

- Чудновський?! - налякано запитав з криком Сокіл. - Ти прийшов мене вбити?! Дідька тобі лисого!

 Противник що є сили натиснув на газ. Задні колеса дорогого Інфініті  закрутились на місці, а потім машина полетіла на мене. 

 Я навіть не знаю про що я думав на той момент, але просто почав бігти їй на зустріч. Мої мізки створювали геніальний план: Зробити стрибок та залетіти через лобове скло до салону, а потім придушити виродка. Я так поринув в ці міркування що й не помітив як авто наблизилось занадто близько. Я здійснив стрибок, але було за пізно. З сильним ударом моє тіло прокотилось поверх машини.  З диким болем я злетів на асфальт і як Колобок покотився по ньому.  Сокіл загальмував. Я лежав повернутим до нього спиною і чекав коли моє тіло прийде в норму. 

 Противник здав назад і моє тіло переколошматило чотири колеса. Біль була нестерпною. Не встигло моє тіло відновитись, як Сокіл переїхав мене знову. Добре що колеса не розчавили мій телефон, бо був би я вже мертвий.

- Та пішов ти в дупу! - викрикнув злякано Сокіл, бачучи як я підвівся на ноги.

Мотор загарчав і авто поїхало подалі від мене.

- Стій, боягузе! - волав я розлючено в слід, розуміючи що моя жертва втікає від мене.

 З машини висунулась рука і показала мені середній палець.

- Викуси, виродок!

З посмішкою на пиці Сокіл дивився назад. Обернувшись вперед він побачив на дорозі Посланця Смерті, який стояв прямісінько перед ним. Від неочікуваності, водій відвів кермо в сторону. Автомобіль в цей час їхав по мосту, а тепер пробив бокові перила і злетів до низу. Машина гучно звалилась на рельси.  Метал смачно поцілувався з ними. Зробивши декілька обертів авто помнялось і зпинилось в положенні на бік. До місця аварії підбіг я. З неймовірною силою я випригнув на гору і став ногами на двері. За ними, будучи причепленим пасками безпеки сидів окровавлений Сокіл. Розбите скло, обличчя залите кров'ю і видно що противник зазнав значних травм.

- Ну, що? Попався? - злісно усміхаючись присів я на вприсядки, щоб бути поближче до нього.

- Не роби цього, - повільно та важко почав благати Сокіл. - Я не винен. То все Крик.

- Всі ви винні, а особливо ти! Ти, ти, ти! Саме ти стріляв в мою кохану, сука!

- Я не хотів. Мене Крик змусив. Розумієш? Він мене змусив.

- Зтули свого рота і не рипайся!

 Я протягнув свої руки до жертви. Наляканий Сокіл намагався віддвинутись подалі, але паски безбеки не давали йому це зробити. Я просто дістав з лівої кишені його коричневої куртки пачку цигарок.

- Капітан Блек? Ох, який мажор.

 Відкривши пачку я дістав цигарку. Там же лежала і запальничка. Я запалив, а пачку викинув в сторону. До цього я ніколи раніше не палив, тож перша тяга вдарила по моїх легенях. Я закашляв.

 З розбитого авто протікав бензин і на землі утворилась калюжа.

- Не розумію тих хто курить. Фе, яка гидота.

 Я спригнув з перевернутого на бік авто і жбурнув цигарку прямісінько в ту калюжу. Машину охопило полум'я.

- Що ти робиш? Давай домовимось?! Я тобі заплачу! - ридав Сокіл.

- Заплатиш своїм життям.

 На цій фразі я повернувся до палаючої машини спиною і пішов. Сокіл щось волав мені в слід та я не бажав його чути. Роздався гучний вибух, а я спокійно йшов вперед залишаючи позаду дике полум'я.

 Троє вбивць полягло від моїх рук. Я помстився майже всім. Залишився лише один. Самий запеклий ворог. Той, через кого все і почалось. Той, ким все і закінчиться. Тобі від мене не сховатись Крик!