Ранок. Я лежав в ліжку і солодко спав та моя кохана почала мене будити. Я повільно повертався з Царства Морфея.
- Коханий, прокидайся. Час збиратись на роботу. - промовила Таня і присівши наді мноб ніжно поцілувавла в губи. Мої очі, ніби в уповільненій зйомці, неохоче почали відкриватись. Це було так ніби американський гараж. В багатьох голівудських фільмах я бачив, як автоматично, зверху до низу, відкриваються ворота. От саме так, автоматично, не кваплячись припіднялись мої повіки.
- Зайчення, ну..ще трішки.- пробурчав я.
-Немає куди "трішки". Вставай бо запізнишся.
Я милувався її прекрасним обличчям і від цього на мені з'явилась усмішка.
- Чому посміхаєшся? - тихенько запитала дівчинка.
- Я щасливий що поруч зі мною така красуня. -напів тону промовив я.
- І я щаслива, що ти зі мною. - дівчина усміхнулась і поцілувала мене в губи.
- Кохаю тебе. - вилетіли слова з її вуст.
Між нашими обличчями була відстань в кілька сантиметрів.
- І я тебе кохаю, сонечко.
- А я більше. - трохи голосніше відповіла Таня.
- Ні. Я більше.
- Ні.Я.
-Я. - ми сперечались немов закохані школяри.
- Саша, ти ж незнаєш наскільки міцно я тебе кохаю, тому ти не можеш говорити, що ти більше. - розумну річ видала красуня.
-Ти теж.
-Гаразд. Ми кохаємо один одного - однаково. - вирішила вірно поступити Таня.
- Згоден. - відпові я і ми зависли в солодкому поцілунку.
Минуло пів години. За цей час я встиг сходити в туалет, вмитися, почистити зуби, одягтися, поїсти.
Я стояв біля виходу з квартири одягнений і обутий. Виглядав, як на мене, я досить непогано. Чорні брюки, туфлі і такого ж кольору сорочка. Я збирався не на похорон, а на роботу. Зранку було вже тепло, тому я неодягав куртку.
Залишився останній штрих -музика. Я запхав до кишені брюк своє стареньке мп3 і одягнув навушники.
З кухні вибігла моя кохана блондинка в рожевій сорочці.
- Як я виглядаю? - вирішив поцікавитись я. Таня провела мене поглядом знизу до верху і прикусивши нижню губу промовила.
- Справжній мачо.
-Це добре. - посміхнувся я і розвів руки в сторони. - Ходи но до мене, моє сонечко.
Одна секунда і дівчина вже в моїх обіймах.
- Ти в скільки прийдеш? - поцікавилась красуня.
- Бар закривається в 23:00, тож о дванадцятій я буду дома. А чому запитуєш? Я ж постійно приходжу в один і той же час.
- Вирішила уточнити. Щоб знати коли готувати вечерю.
-Ой, коли зготуєш, тоді й буде.
- Та ні. Я хочу щоб коли ти прийшов, їжа була ще гаряченькою. Котлетки з п'юрешкою будеш?
- Звичайно, що буду. - відповів я і попрощавшись відправився на роботу.


Вже восьмий день я небачив Крика та його друзів. Мені здалося що він заспокоївся, але нажаль, я помилявся. В мене і так життя не з хороших, а тут ще і він вліз на сторінки моєї історії.
Тієї ночі було пасмурно. Зорі обурено сховаолся в небі. Я з Аліною стояли біля бару. Наш робочий день щойно завершився і ми збирались йти додому.
- Пасмурно. Напевне буде дощ. - дивлячись вгору промовила Аліна.
- Я теж так гадаю. - промовив я і опустив голову.
- Знаєш, Саша, я зрозуміла одну річ. - блакитні очі дивились на мене.
-Цікаво. Що ж ти там таке зрозуміла? - прищурившись запитав я.
- Я лазила на однім пабліку В Котнатках і прочитала одну мудру фразу "Кохай не того кого кохаєш, а того хто кохає тебе".
- Справді мудро. - відповів я і зпихнув руки до кишені брюк.
- Я теж хочу бути щасливою. Я знайшла собі хлопця.
- Радий за тебе. Вітаю. - посміхнувся я.
- Дякую. Можливо з іншим, мої почуття до тебе, згинуть. Я більше не буду нав'язуватись, не буду ревнувати. Я хочу лише одного. Бути твоїм другом. - в її очах я прочитав щиру правду.
- Ми і так друзі. - посміхнувся я. - Так що, ходімо до зупинки?
-Ні. За мною повинні приїхати. - промовила Аліна і міцно стиснула губи.
Здалеку почулось міцне ричання. Так міг ревіти лише мотор хорошого мотоцикла. З кожною секундою звук ставав все гучнішим. По темній вулиці міста я помітив ліхтар. Світло ставало все яскравішим. До нас під'їхав байкерський мотоцикол. Справжній залізний кінь. Я не дуже розуміюсь на двохколіснім транспорті, але здається це був Харлей Девідсон. Він мав чорний колір, котрий дуже йому пасував. За кермом сидів худорлявий хлопець в чорній шкіряній куртці. На руках я помітив чорні, з вирізом для оголених пальців, рукавички. Незнайомець заглушив мотор і змахнувши своїм довгим до плеч чорнявим волоссям, обернувся до нас.
- Привіт, мала. - заговорив байкер до Аліни.
- Привіт. - зраділа дівчина і обернувшись до мене його представила - Тарас -Мій хлопець.
Дівчина підійшла до співака, якого я вже впізнав і палко поцілувала в губи.
- А це хто? - відірвавшись від губ дівчини запитав співак.
- Це Саша - мій колега по роботі і друг.
- Друг? - насупив хлопець брови.
- Він найкращий друг мого брата, тому і мій друг теж.
-Будемо знайомі. - відповів Тарас і протягнув мені руку.
Я підійшов ближче і потиснув руку.
- Був на твоєму концерті. Класні в тебе пісні. - я з щирістю посміхнувся.
- Дякую. Мені приємно, що людям подобається те чим я займаюсь.
Мої очі уважно вдивлялись в татуювання у співака на шиї. Два Коктейлі Молотова навхрест.
- Цікаве в тебе татуювання. Цікаво, що воно значить?
- Я на майдані стояв. Тоді, коли Яника скинули.
- Зрозуміло. Молодець. Поважаю. - похвалив я.
Тарас згідно похитав довговолосою головою.
- Алінко, запригуй та їдьмо.
Дівчина жваво залізла на залізного коня. Вона міцно обійняла своїми руками новоспеченого хлопця котрий заводив мотоцикол. Розвернувшись, пара, під покровом ночі помчала своєю дорогою.
- Па-па. - на прощання викрикнула Аліна, а музикант мені посигналив.
Я дістав з кишені мп3 і зробив як завжди. Встромив "банани" в вуха і відчуваючи приємні звуки українського року попрямував собі в бік зупинки.
Нічні ліхтарі, немов вартові вічності , стоячи непорушно несли службу. Вони гарно виконували свою роботу- освітлювали дорогу. Я повільно відходив все далі від бару. Ніч, музика та мрії про щасливе майбутнє. Саме так я спокійно прямував додому. Повз мене промчало якесь авто. Коли воно в п'яти метрах від мене зупинилось я його впізнав. Двоє задніх дверей відчинились і звідти вилізло двоє в чорних костюмах. Злочинці наближались до мене. Ліхтарі освітлювали їхні обличчя. Від них мені стало непособі. З злісними гримасами на мене прямували два бандити: Крик та Кислий.
- Тебе попереджали! Тобі не дійшло?! - грізно викрикнув Крик.
Я зрозумів -  назріває сутичка. Зараз буде гарячо. Міцно стиснувши кулаки я став в боєву стійку. Я був готовим до бійки.Їх двоє, а я один. Але мені було все одно. Я не дам себе побити. Я стоятиму до останнього. За себе, за свою дівчину і за наше з нею кохання.
- Ну, давайте, пси! Хто хоче бути першим?! - дивлячись з під лоба, проричав я.
Бац.Щось з заду вдарило мене по голові. В моїх очах потемніло і втративши контроль над тілом я повалився без пам'яті на асфальтну стежку.
Позаду мене стояв хлопець в чорнім соліднім костюмі з дуже короткою стрижкою. В руках нападника була пів метрова бейсбольна бита. Це був Блек. Крик все продумав наперед. Він вирішив не зав'язувати бійку, а взяти мене хитрістю. Вони від самого бару впали мені на хвіст, а я дурень, цього непомітив. Блек ішов позаду, а інші покидьки їхали в автомобілі. Вони отримали своє, вони перемогли.
- Красава, Блек! - похвалив авторитет, а потім обернувся до Сокола, котрий сидів за кермом свого чорного Інфініті. - Відкривай багажник!
Сокіл як і його колеги, був теж в чорному костюмі. Злочинець як завжди палив цигарку. Почувши слова Крика, курець викинув окурок з вікна і натиснув кнопку. Багажник автоматично відкрився і завмер в очікуванні мого непритомного тіла.
- Пацани, беріть цього мудака і тягніть його до тачки. - наказав авторитет.
Блек та Кислий взяли мене за руки та ноги і потягнули до автівки. Навушники продовжували сидіти в моїх вухах, а стареньке мп3 , лежало в кишені моїх чорних брюк продовжуючи програвати пісні, котрі я на той час не міг чути.
Вони закинули моє тіло до багажника, в якім крім канистри з бензином нічого іншого не було.
Нарешті я прийшов до тями. Голова дико боліла та на той момент вона хвилювала мене найменше. В очах одна лиш темрява. Почувши гуркіт мотору я зрозумів - ці покидьки кудись мене везуть. В тілі оселився страх. Серце билось мов скажене. Я це відчував. Я чув його стукіт. В паніці я намагався вибити ногами двері багажнику, але всі мої старання виявились марними.
Через деякий час мотор заглох. Вони вилізли з автомобіля.- Зараз вони відкриють багажник. Потрібно щось робити. Потрібно боротись за своє життя.
Тільки но злочинці його відкрили, як я митю розвернувся головою до салону і обома ногами наніс удари по грудях нападників. Я боявся що не дістану, але все вийшло. Блек та Кислий, ніби два мішки з піском повалились на сиру землю. Не гаючи часу я вискочив з багажнику і подався на втіки.
Сволоти вивезли мене в ліс Дахнівки. Всюди дерева та темрява. Я не знав куди тікати, тому біг просто вперед, туди куди дивились мої налякані очі. Я встиг відбігти на метрів 10 як роздався постріл. Звук пролунав гучно на весь ліс. В цю ж мить в правій нозі запекла нестерпна біль. Я повалився на сиру траву. Від падіння з моєї кишені випав мобільний телефон. Навушники вилетіли з вух. Струмок крові почав юшити з моєї ноги. Це була куля. Крик вистрілив в мене. Я не зміг стримуватись від дикого болю.
-Аааааа! - що є сили заволав я.
Крик сховав пістолет собі в штани за спину, прикривши його чорним жекетом. Блек та Кислий підвелися з землі і підбігши до мене, почали наносити болючі удари ногами по всьому тілі, виплескуючи свою лють.
- Аааа! - волав я ще сильніше.
В нозі дико пече пеком, а ці покидьки, б'ють мене з усієї сили по печінці, нирках, спині, животі...
- Ааааа! - нестихав я. Біль охоплював все тіло, аж до самісінької душі.
- Досить! Підійміть його! - наказав авторитет. Шістки покірно схопили мене за руки і підвели з землі. Я стояв на одній нозі, тому що на іншу стати було просто неможливо. По ній стікала кров аж до туфель. Біла шкарпетка повільно ставала червоною, прямо кров з молоком.
- Я тебе попереджав?! Ти чому мене не послухав, шматок лайна?! - викрикнув люто Крик стоячи переді мною.
Відшукавши сили я перестав кричати і зціпивши зуби стримував біль.
- Я ніколи не залишу свою кохану. - ледве промовив я.
- Тобі жити набридло?! - продовжував авторитет.
Сокіл спокійно стояв позаду Крика. Він дістав все ж з тої самої кишені куртки пачку Капітана Блека і запалив.
- Таня ніколи не буде твоєю. - з болем промовив я.
Крик наніс боковий удар мені в щелепу, після чого повторив його знову. З розбитої губи потекла кров. Крик перевів погляд на навушники, котрі звисали з кишені брюк.
- Що це за хрінь?
Бандит засунув руку в мою кишеню і дістав звідти стареньке мп3.Один навушник він запхав собі до вуха. Пика його невдоволено скривилась.
- Рок? Справжнє лайно. Та і програвач твій лайно. Хто зараз слухає мп3? Це минуле десятиліття.
- Це подарунок мого покійного дідуся. Поклади звідки взяв. - дивлячись з під лоба проричав я.
- Воно тобі більше не знадобиться.
Скрутивши навушники в клубок, Крик жбурнув програвач в темряву.
- Сука, ти Крик! - прокричав я.
Крик знову мене вдарив. Відтепер вже прямим ударом в підборіддя.
Бандит мені вибив зуб. В роті стрімко наливався океан крові.
- Даю тобі останній шанс. Якщо ти її залишеш, я збережу тобі життя.
З розбитим обличчям, побитим тілом та пораненою ногою я дивився в його мерзенну пику. Я люблю свою кохану і ніколи її незалишу.Я стоятиму до кінця за своє кохання.
Зібравши всю ту кров, що набралась в моєму роті, разом з вибитим зубом я плюнув Крику в пику.
Бандитьські очі стали немов 5 копійок від здивування. Він дістав руки в кишеню свої чорних брюк і дістав звідти розкладний ніж. Нічого не сказавши він просто відкрив лезо і з злісною гримасою вдарив мене по шиї. Такого повороту я неочікував. Друзяки Крика відразу мене відпустили і відбігли до нього. З шиї рікою полилася кров. Я впав колінами на сиру землю і обома руками почав закривати рану. Здалося, що біль від кулі в нозі, минув. Відтепер мене мучила лише розрізана шия. Очі набралися сліз. Ось вона і прийшла по мене. Моя Смерть. Кінець мого існування на землі. Я доживав останні секунди. Мене залишила біль, мабуть вирішила вже не турбувати перед смертю. В очах зображення втрачало чіткість стаючи ніби неналаштований фокус на фотокамері.
- Відтепер, ти горітимеш в Пеклі. А я буду розважатися з твоєю коханою Танечкою. Кожного дня я буду засаджувати їй по самісінькі помідори! - злісно посміхаючись говорив Крик.
Слова били в серце та різали душу. Я розумів що скоро помру, але поставив перед собою ціль - хоча б один раз зацідити з кулака в мерзенну пику. Зібравшись з силами я зміг підвестись на одній нозі і зробив стрибок в сторону виродка.
Вбивця видався швидким та проворним. Крик дістав з за спини свій пістолет. Свинцева куля вилетіла з дула зброї і пробила мою голову.
Моє мертве тіло повалилось на землю. Біля ноги та шиї почали збиратись калюжі крові. Мої блакитні очі, вони так і залишились відкритими. Мій мертвий погляд дивився в нічне небо. Страхіття. На це було страшно дивитись. А я стояв над своїм окровавленим тілом і нічого нерозуміючи спостерігав.  Я був в тому ж самому одязі що і мій труп, але навідмінно від нього я немав жодних поранень.
- Крик, потрібно зарити тіло. - поділився думкою Крик.
- На це немає часу. В багажнику я бачив канистру з бензином. Несіть її сюди.
Через хвилину Кислий вже обливав мій труп бензином.
- Так тобі і треба, виродку. - махаючи канистрою тішився Кислий.
- Сокіл, викидай свою цигарку. - наказав Крик.
Зробивши останню тягу він запустив бичок в моє мертве тіло. Його вмить охопило полум'я. Четверо бандитів задоволено слідкували за зпалюванням своєї жертви.
З іншого боку від них стояв я і злякано та шоковано дивився на те як палає мій труп.
Грімнув грім. Промайнула блискавка. Пішов дощ.
- Валимо звідси ! - наказав авторитет.
Злочинці кинулись до авто.
- Що зі мною? -  промовив я сам до себе, нерозуміючи як моє тіло палає, а я цілий цілісінький стою біля нього.
- А ти ще не зрозумів? - почув я голос зліва. Повернувши голову я побачив молодого хлопця в чорному плащі, котрий в довжину сягав аж до землі, приховуючи взуття. На голові був широкий капішон.Обличчя незнайомця було блідим, немов у мерця. А очі, вони цілком були чорними, немов два шматки вугілля.
- А ти ще хто такий? - здивувався я.
Невидаючи жодної емоції хлопець спокійно відповів мені цегляним обличчям.
- Я Посланець Смерті і я прийшов по твою душу.
- Це такий жарт? Я мабуть просто бачу сон, так? - не міг повірити я.
-Ні. Не сон. Ти щойно вмер насильницькою смертю, Олександр Чудновський. Я прийшов, щоб відправити тебе в інше місце.
- Що за місце? - все ще нерозумів я.
- Місце, в якому ти розпочнеш нове життя.
- А якщо я не хочу?
- Тебе ніхто незапитує. - як завжди спокійно і холодно промовив Посланець і поклав худорляву долоню на моє ліве плече. Вмить перед очима зникло все що я щойно бачив. Ліс, мій палающий під холодним дощем труп та нечистий в чорному плащі. Суцільна порожнеча. От і фінал мого життєвого шляху на землі. Все. Вмер.