Час викликати поліцію. Дівчина взяла до рук телефон. Гаджет не вмикався.
- Чому я його незарядила?
Брюнетка нестрималась і заплакала. " Сльози недопоможуть. Сліз моїх ніхто непобачить, а якби і бачили то зробили б вигляд що небачуть." - подумала про себе дівчина.
Олександра присіла над вбивцею. Руки здавали позицію. Вони тремтіли немов у хворого на Синдром Паркінсона. Дівчини перевірила кишені вбивці в надії знайти телефон. Надія була марною.
Ридаюча дівчина підвелась і глянула в далину, на пробитий сосновим стовбуром позашляховик.
Олександра розуміла, що в салоні видовище не з приємних. Їй менше всього хотілось діставати телефон з кишені покійної Лізи.
В нагоді став андроід Каті. Дівчина пішла на місце першого вбивства. Вона боялась бачити труп. А він сам нагло кидався в налякані очі. Пробита навскрізь голова рудоволосої Каті, зколихнула дівочий організм. Вся з'їдена їжа рвалась на волю.  Ще трішки і дівчина б блюванула. Бідолашна прикрила рот рукою і змусила заспокоїтись свій шлунок. Очі відшукали гаджет.
Надія на порятунок. Дівчина взялась викликати поліцію, але і цей гаджет був розрядженим. Екран потемнів.
Хто б сумнівався. Катя постійно сиділа в інтернеті та розмовляла. Батарея не витримала і втомившись пішла спати.
Плач продовжувався. Олександра не бажала йти до обезголовленого тіла Лізи, але іншого вибору не було.
Шлях пролягав через непритомного вбивцю. Дівчина завмерла. Вона побачила що Любомир приходить до тями.
Блакитноокий погляд хлопця налякано оглянув своє сковане скотчем тіло. Він помітив ридаючу дівчину.
- Сашо, що сталось? - здивовано запитав Любомир.
- Це ти в мене запитуєш?! - прокричала розлючена дівчина. Гіркі сльози заливали обличчя. - Я з самого початку підозрювала щось недобре, але потім, після спілкування з тобою, я заспокоїлась. Ти видавався приємним хлопцем. Ти мені подобався, допоки не зняв з себе маску милого хлопчика і холоднокровно вбив моїх подруг.
- О, Господи! - з жахом промовив хлопець. - Вибач мене.
- Що? Вибач? Вбивство не вибачається. Ніколи, покидьку!
- Ти нічого про мене не знаєш. Розв'яжи мене і обіцяю, що все тобі розповім. - з хвилюванням в серці говорив Любомир.
- Дідька лисого! Я викличу поліцію. Вони тебе і розв'яжуть! - злісно волала Олександра.
- Саша, благаю. Не роби цього. Я не винен. - благав хлопець.
- А хто винен? Ліза, яка до тебе клеїлась? Чи Катя, яка запросила тебе до нашої компанії?!
Любомир важко здихнув. Щирий погляд пронзав дівочі очі.
- Я розповім тобі свою таємницю, але в таке не кожен повірить.
- Ти жорстокий та холоднокровний вбивця. Всі твої відмазки, це лише пусті брехні!
- Я тебе розумію, та я не вбивця. - на очах хлопця з'явились сльози. - Так вийшло, що в моє тіло вселився дух. З тих пір ми розділяємо його на двох, мешкаючи однакову кількість часу по черзі. Дів годин - він, дві години - я. Він прагне крові і знищує кожного на своєму шляху. Я не в силах його стримувати. В нас одна голова, один мозок, проте пам'ять у кожного своя. Коли він бере під контроль моє тіло, моя свідомість вимикається. Це як сон. Я засинаю, а він живе.
Після того, як це сталось вперше, я спеціально перебрався до лісу, щоб небуло жертв. Я знайшов спосіб його стримувати, аби він нікуди не вибрався і нікому не заподіяв лиха. Цей спосіб діє в межах моєї хатини.
Чому я тоді швидко від вас умчав? Я не вслідкував за часом і спішив до своєї оселі, аби він не вирвався. Нажаль я не встиг. І як я щойно зрозумів, злісний дух продовжив свою справу. - Любомир дивився на налякану Олександру. - Відтепер ти знаєш все.
Дівчина з недовірою дивилась на скованого скотчем хлопця.
- Твоя дівчина.. Ти її вбив.
- Не я, а він. Дух котрий сидить в моєму тілі. - чесно відповів Любомир.
Олександра з недовірою хитала головою.
- Ти псих. Тобі потрібно лікуватись. Твій дух, це вигадка. В тебе просто роздвоєння особистості. - тремтячим голосом говорила ридаюча брюнетка.
Сльози стікали по щоках хлопця.
- Ні. Я не псих. Це дійсно чийсь дух. - хлопець важко ковтнув і мовив. - Мені дійсно шкода твоїх подруг.
- Зтули пельку! - викрикнула Олександра.
- Я не вірю жодному твоєму слову.
- Саша, благаю, повір мені. Ти ж читаєш різні книги. Ти як ніхто інший маєш повірити.
Дівчина бачила щирий погляд, але що є сили відштовхувала довіру.
- Книги, це вигадані історії, якім немає місця в реальнім житті.
- Саша, подивись уважно в мої очі. Невже я схожий на вбивцю?
Олександра ридаючи хитала головою.
- Ти псих.
- Слухай, не потрібно гаяти час. Відпусти мене і я назважди зникну. Я сховаюсь в своїй хатинці і триматиму під контролем навіженого духа. Я щодня шукаю спосіб, щоб його вигнати і колись, мені це вдасця.
Сашо, відпусти, бо як з'явиться він...Я не впевнений що ця стрічка його стримає.
Добро та Зло, співчуття та ненависть, справедливість чи порятунок, тримати чи відпустити. В дівочій душі вирувало дві стихії "За" і "Проти". Сказані слова виглядали несинітницею в області фантастики, про те хлопець викликав довіру.
- Закон все вирішить. - промовила бідолашна дівчина і відправилась до білого автомобіля.
- Ти куди? Не йди! Сашо, ствій! - благав Любомир, але дівчина не зупинялась.
Хлопець почав терти руки об соснову кору в надії розірвати скотч.

   Дівчині було дуже важко. Їй невдалось стриматись і вона вирвала на зелену траву все що було в шлунку. Коли нестало чим блювати, брюнетка дістала з кишені синіх джинсів обезголовленого тіла Лізи, новий айфон. Вона зателеонувала до поліції і про все розповіла.
- Чекайте, патруль приїде за 30 хвилин. Не йдіть на контакт з вбивцею та тримайтесь від нього подалі. - почувся суворий голос чергового.
Бідолашна дівчина закрила двері з трупом і притулившись спиною до позашляховика сповзла на зелю. Олександра сховала своє обличчя за зігнутими колінами і просто ридала. Сльози текли недумаючи зупинятись. Час летів мимо дівчини. Закриті очі дивились в темряву.
- Попалась, курва! - прогремів злісний голос.


- Попалась, курва! - прогремів злісний голос.
Дівчина встигла побачити лиш лютий погляд Любомира, який стояв над нею. Серце тьохнуло та стиснулось від жаху. Для порятунку було занадто пізно. Вбивця тримав дровеняку. Ту саму, якою Олександра перемогла хлопця. Він наніс удар в голову брюнетки. Дівчина похилившись на бік повалилась обличчям на землю. Над нею стояв лютий вбивця з яким вже не домовитись.
- Любомире, борись з ним. Ти переможеш! - з диким головним болем волала дівчина, але злочинець спокійно дивився на свою жертву.
- Такого тут немає.
Промовив вбивця і почав з усієї сили гамселити дровенякою голову дівчини. Кров розбрискувалась фантаном в різні сторони. Бідна голова невитримала. Її череп тріснув і верхня частина мізків вирвались на поверхню. Тіло вмирало. Права нога дівчини дригалась в конвульсіях.
Вбивця схилився до помираючої. Знову великий вдих і біла душа Олександри відправилась до рота Любомира. Він підвівся та пішов своєю дорогою.
Проходячи повз галявину, покидьок підійшов до покривала на якому лежало пів пляшки хорошого вина.
- Дивовижний день. - усміхнувся хлопець.
Він з горла хлебтав алкоголь. Спорожнивши пляшку, вбивця глянув на кухонний ніж з деревяною рукояткою. Права рука взяла його до себе. Під чотирьма надрізами  на лівій, почала робити такі ж самі. Кроваві порізи наносив собі Любомир, зкривлюючи від болю пику.
- Три душі - три мітки. - промовляв сам до себе вбивця.
  Невдовзі приїхала поліція. Вбивця зник. Правоохоронці стали свідками моторошного видовища. Місцеві журналісти надрукують про цю подію статтю, яка носитиме назву " Кровавий Пікнік". Після такого, місцеві жителі боятимуться ходити до лісу, оминаючи його десятою дорогою.

В дерев'яній старенькій хатинці сидів Любомир за ноутбуком. Він вийшов на відео-зв'вязок з одною молодою дівчиною. Вона мала зібране в гульку чорне волосся, та довгі окуляри, за якими виднілись зелені очі.
- Ви і є та, що виганяє демонів? - здивувався хлопець.
- Так. Я - Моніка Скрім. - відрекомендувалась дівчина. Її голос звучав чітко та виразно. - А Ви, я так розумію, Любомир Дзвін?
- Так, я. Але я трохи здивований. Я гадав що ви пристаріла жінка з багаторічним опитом.
- Повірте, Любомире, я маю достатньо опиту.
- Ви точно зможете мені допомогти? - з недовірою запитував хлопець.
- Зроблю все можливе, аби звільнити вас від зла.
Хлопець протер рукою своє зпітніле обличчя.
- Як ви мені допоможете?
Дівчина в окулярах відразу відповіла запитанням на запитання.
- Давайте, спочатку з'ясуємо " Хто він?" та " Чому він відбирає в людей життя?"
   КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ЧАСТИНИ