Любомир повільно крокував по лісі з Олександрою і збирав сухі гіллячки. В його руках вже сидів невеличкий ухапок.
Дівчина небажала розмовляти з хлопцем, але все ж почала. Вона взнала його краще і повільно змінювала свою думку. Любомир здавався прижмним хлопцем і був зовсім не схожим на злочинця.
- Ти любиш читати вірші? - запитала брюнетка.
- Так.
- Я теж. А яких українських письменників ти полюбляєш найбільше? Шевченко, Леся Українка  чи, можливо, хтось інший?
Хлопець відійшов трохи в сторону, щоб підняти деревинку.
- Я віддаю перевагу українським поетам - початківціям. Таким як Марія Савка, Олександр Гусейнов та ще кілька інших.
- Ніколи не чула. - чесно відповіла дівчина.
- Їх мало хто чув.
- В тебе є якийсь улюблений вірш? - поцікавилась книгоманка.
- Так. Є один. Вірш Олександра Гусейнова. Називається " Хочу, щоб була машина часу"
- Звучить інтригуючи. Ти його знаєш на пам'ять? Я б хотіла почути.
- Ніби знаю. - відповів Любомир.
Хлопець зупинився на місці і почав розповідати вірш. Голос лунав чітко, виразно, з інтонацією. Дівчина уважно слухала. Він видався приємним хлопцем і здавалось, почав подобатись.
Мрію, щоб була машина часу
І повернути все життя назад
До тих людей, до того разу
Коли пішли в небесний сад

Змінив би долю в інший бік
Зробив інакше - врятував
Щоб їхній час ще довго тік
Від смерті їх застерігав

А якщо нічого вже не зупинити
Сказав їм те, чого тоді не встиг
Почав міцніше я людей цінити
І поряд був, до їх останніх сил

Як боляче втрачати дорогих
Душевний біль збирає масу
Мрію повернутись знов до них
Мрію, щоб була машина часу

- Ти так гарно розповідаєш. - похвалила Олександра.
- Дякую. Я старався.
- Я так зрозуміла, що в твоєму житті є люди, яких вже немає поряд. Ти дуже шкодуєш про їхню втрату і бажаєш повернути. - поділилась думками дівчина.
- Так. - важко зітхнув хлопець. - Є певні люди, яких вже немає на Землі. Якби я мав машину часу, я б змінив долю. Я б не вчинив дурниць і вони б залишились живі.
Олександра помітила зміни на обличчі Любомира. Воно зблідніло. Радість втекла з його засмученої душі.
Красуні стало незручно.
- Ти вибач, якщо я зачепила тебе за живе.
- Все добре. - засмучено відповів хлопець.
- Ти казав, що я схожа на твою знайому. Це, звичайно, не моя справа, але все ж мені цікаво. Вона тобі звичайна знайома чи щось більше?
Хлопець набрав на повні легені повітря. Важко видихнувши, Любомир, відповів.
- Вона була моєю дівчиною.
- А чому була? - нерозуміла красуня.
- Тому що вона... - хлопець неміг говорити. - В горлі застряг великий ком, який відбирав мову. Зібравшись з силами бідний Любомир все ж закінчив фразу. - ... вона вмерла.
- Який жах. - прикро стало дівчині. - Вибач, я не знала.
- Нічого.
Любомир переклав назбиране багаття в одну руку, а іншою витер сльози, які виступили на його синіх очах.
- Що з нею сталось?
Олександра не хотіла давити на болюче хлопцеві, але цікавість брала гору.
- Вбили. - відрізав Любомир.
- Вбивцю знайшли?
Хлопець замовк. Він глянув на свій годинник. Час підганяв, тому потрібно було повертатись до дівчат і виконувати свою обіцянку.
- Ми достатньо назбирали дров. Давай вже повертатись.
Любомир не бажав продовжувати розмову на трагічну тему, тому повернувся і попрямував до дівчат.
- Здається я зрозуміла. - прошепотіла собі під ніс брюнетка.
Її мозок видавав припущення. " Що, як цей хлопець втратив кохання всього свого життя і відтепер, не в змозі знаходитись поміж людей. Він перебрався до лісу, щоб існувати на одинці з думками про неї. Можливо, час від часу він бачить свою кохану. Вони спілкуються, а на сході сонці, вона повертається назад до небес."
Всі недобрі сумніви розвіялись. Відтепер Олександрі було лише жаль хлопця.

Дрова згоріли в мангалі. Любомир смажив чотири шампури з шашликами. Смажене м'ясце віддавало приємним ароматом.
Ліза намагалася зчарувати своєю красою вправного майстра, але на нього не діяли її чари. Любомир був зацікавлений Олександрою, яка теж зацікавилась приємним хлопцем.
Катя як завжди чиділа в телефоні.
Час пролетів немов блискавка.
Біля смаженого м'яса стояло двоє - він та вона.
Хлопцеві стало спекотно в таку теплу погоду, а на додачу, розпечений мангал підігрівав тіло. Любомир закатав рукава своєї чорної кофти.
- Що це в тебе таке? - здивувалась брюнетка.
На лівій руці хлопця, а саме на внутрішній частині руки, де протягуються вени, знаходились чотири ножові порізи. Вони були не глибокі, а в довжину сягали сантиметрів 4. Перші три були зроблені раніше і встигли загоїтись, залишивши по собі шрами. А четвертий був ще червоним з засохлою кров'ю. Він був свіжим, зробленим нещодавно.
Сумні очі Любомира провели поглядом свою руку.
- Я не знаю. - чесно відповів хлопець.
- Як це так? Хочеш сказати, що ти не сам зробив собі їх? - незрозуміла Олександра.
Любомир щось приховував. Він мав якусь таємницю.
- Я б хотів тобі пояснити, але не можу.
Він підняв руку на рівні свого обличчя та глянув на годинник. Очі збільшились, а обличчя зблідніло.
- О, Боже. Я з вами знаходжусь більше ніж потрібно. Я мушу бігти. Шашлик майже готовий.
Хлопець почав працювати ногами.
- Стривай. Ти куди? - викрикнула в слід Олександра.
Любомир на мить зупинився.
- Я повинен піти. Це за для вашої безпеки.
Дівчина не зрозуміла сказаних слів. Вони її  змусили хвилюватись.
- Ми ще зустрінемось?
- Я дуже на це сподіваюсь.
Після цих слів хлопець стрімголов помчався подалі в густо заселений ліс.
- Яка це холера на нього напала? Куди це він втік? - дивувалась Ліза.
- Це виглядало дивно. - промовила Катя, яка сиділа на покривалі поруч з блондинкою.
- Мабуть, він і справді несповна розуму. - обурено видала Ліза.
- Не кажи так. - заперечила брюнетка. - Любомир, нормальний хлопець і до речі, розумніший від тебе.
- Що? - випучила очі блондинка. - Ще пів години тому, ти єдина, хто була проти нього. А тепер захищаєш?
- Так. Тому що, тоді я його не знала. А після спілкування зрозуміла, яка він людина.
Лізі алкоголь заполонив мізки. Вона відчула неприязнь до давнознайомої подруги і ладна була розірвати дівчину на шматки. І все це, через ревнивість.
- Якби він був нормальним хлопцем, то обрав би мене, а на тебе навіть не глянув. Що є втобі такого, чого немаю я?
- Мізки. Тебе природа ними облишила. - різко видала Олександра.
- Ти що, нариваєшся? - гаркнула Ліза і хутко підвелась з місця.
Блондинка з злісним виразом обличчя прямувала до чорнявої подруги, яка стояла біля мангала.
- Ей, ей!
Катя відкинула телефон і підбігла до наростання конфлікту.
Рудоволоса дівчина стала поміж двох розлючених красунь.
- Ви що, зовсім вже розум втратили? Зібрались битись через хлопця, який щойно всіх залишив.
Блондинка та брюнетка розлючено дивились одна одній в очі так, ніби двоє запеклих ворогів на дуелі з ковбойських вестернів.
- Дівки, ми приїхали сюди відпочити, а не дурницями займатись. Давайте, краще вже шашлик їсти.
Подруги зрозуміли, що Катя має рацію. Обидві відвели погляд в сторону, на гарно посмажене м'ясо.

Піт заливав обличчя, серце працювало з великою швидкістю. Наляканий хлопець з усих сил біг поміж соснових дерев. Білі кросівки безшумно летіли по зеленій траві. Незупиняючи праці ніг, Любомир глянув на годинник. Час - 14:00.
- Невстигну. - пролунав злякангий голос. - Тільки б він їх не знайшов. Тільки б не пішов туди.
Тільки но це сказавши, хлопець втратив свідомість. Тіло відключилось і на льоту повалилось на землю так, ніби гелікоптер, в якого вимкнувся мотор будучи в повітрі.

Минула година з того часу, як Любомир залишив дівчат. Подруги поїли трохи смачного шашлику та випили ще одну пляшку вина.
Відсутність хлопця вплинула добре на дівочу компанію. Ліза з Олексанрою помирились, розпили "мирну" і в колі красунь запанувала гармонія.
Залишивши поляну з всячиною дівчата, розбрелись хто куди.
Катя пішла говорити з коханим по телефону.
Ліза попрямувала до свого білого позашляховика. Вона залишила свою дамську сумочку в авто, а там був телефон. Блондинка бажала його дістати, щоб пофотографуватись на природі. Можна було взяти телефон в подруг, але дівчина відмовилась від цієї ідеї, адже вона мала айфон 7. Фотокамера в мобільних телефонах подруг ніщо в порівнянні з лізиним дорогим гаджетом.
Олександра, захотіла відійти по справах. Дівчина відправилась якомога подалі, щоб дівчата її не бачили. Брюнетка була настільки сором'язливою, що навіть не могла роздягтись про особах однакового полу.
  Ліза залізла в свого білого велетня і закрила за собою двері. Сидячи за кермом, блондинка клацала на своєму телефоні.
- Три пропущені від Толіка. - розтягуючи від алкоголю мову, говорила сама до себе Ліза. - Мало, хлопчику, мало. Потрібно хоча б разів 10 подзвонити, бо щось не дуже ти хвилюєшся за свою крихітку.
Біля покривала з їжею з'явився Любомир. Погляд хлопця став іншим. В очах з'явилась злість. Примруживши очі, він кинув погляд на білий " Нісан". За тонованим склом Любомир не міг побачити Лізу.
На хвильку, хлопець скривив своє обличчя так міцно, що воно стало схожим на дупу восимдесятирічного старця.
За секунду обличчя позбулось від незрозумілого виразу.
- Поїхати б зараз на такому до міста, де море людей, але ж я не знаю як керувати тією бісовщиною.
Любомир перевів своє обличчя в іншу сторону. Вуха хлопця, вловили за чагарниками, дівочий голос.
- Дивовижний день. - з усмішкою промовив молодик.
Щось було не так з Любомиром. Поведінка, вирази обличчя, манера говоріння. Все було іншим. Воно було чужим і здавалось, ніби в ньому оселилась душа когось іншого. Когось злого та підступного.
Блакитні очі лихо глянули на пустий шампур, котрий лежав на спорожнілій пластиковій тарілці.
- Це буде гарне видовище. - видав сам до себе хлопець і потягнувся до металевого придмету.
Ліза відірвала очі і глянула в сторону.
- Опаньки, красень повернувся. - посміхнулась зп'яніла дівчина.
Вона бачила, як Любомир взяв шампур і пішов за чагарники, в сторону де перебувала Катя.
Посмішка відразу зникла з обличчя розбещеної дівки.
- Що це він задумав?
Дівчина відчувала щось недобре. Ліза вирішила відправитись за хлопцем.
Алкоголь додав щастя рудій дівчині. Катя з посмішкою розмовляла по телефону з своєм хлопцем.
- Не ображайся, коханий. Я не пила багато. Все в міру.
Повільно крокуючи дівчина прямувала вперед. Вільне вухо вловило невідомий шорхіт. Катя зупинилась і насторожливо прислухалась. Як і минулого разу, красуня різко обернулась. Вона побачила знайомого. Посмішка знову з'явилась на обличчі.
- Любомире, ти вирішив до нас повернутись?
Дівчина невстигла нічого зрозуміти, як замість відповіді отримала довгим металевим шампуром в праве око. Зоровий орган розчвакався, немов законсервований помідор від різкого вкушення. Червоні бризки крові вицвиркнули з западини. Око було розшматоване. Неймовірний біль охопив бідолашну дівчину.
- Ааааа! - дико заволала Катя.
Душороздераючий вереск пролетів над всим густим лісом.
Телефон вилетів з рук, а слідом за ним, впала на свіжу траву дівчина.
- Аааа! - нестихала бідолага.
Любомир невдоволено зкривив губи і припідняв свою ліву ногу над головою дівчини. Шампур стирчав в очі, повільно продвигаючись до западини. Металева річ тримала курс на мозок. Хлопець вирішив їй допомогти. Тримаючи над шампуром ногу, він щосили тупнув ступнею. Від міцного поштовху металевий предмет пробив мозок жертви, але він не спинявся і продовжував тримати курс. Сильний натиск змусив шампур пробити череп. Метал виліз з рудого волосся дівчини і застряг в сирій землі. Бідолашна Катя вмирала. Беззахисне серце зпинилось і лише тіло судорожно тремтіло в конвульсіях.
Любомир став на одне коліно і наблизив своє обличчя до жахливого обличчя помираючої. Хлопець закрив свої очі і зробив великий вдих на повні легені.
З рота Каті, вилетіло якесь біле світло. Вбивця втягував невідому енергію в себе.
Любомир втягував душу рудої дівчини. Втягнувши все, він розкрив очі і підвівся.
Мертве тіло Каті непорушно лежало на зеленій траві. Одне око було розбите шампуром, а інше, дивилось неживим поглядом в небо.
Любомир розвернувся і побачив Лізу. Блондинка з жахом дивилась на труп щойновбитої подруги. Моторошна картина відбирала мову.
Холодний погляд блакитних очей хлопця провів дівчину з голови до ніг. Він вдивлявся на її пишні груди, які гарно виглядали з поміж червоної майки. Також, в очі кинулись і струнки ніжки, які були просто чудовими в коротеньких джинсових шортиках.
- Ух, яка краля. - Любомир облизнувся. -  Я тебе хочу.
- Аааа! - заволала дівчина і кинулась навтіки.
Жорстокий бивця кинувся в слід.
Міцний хлопець наздогнав налякану дівчину. На таких моментах, в голівудських фільмах жахів, жертва перечіпається і падає. аби нападник міг її прикінчити. В цій же історії, все вийшло навпаки. Любомир перечипився об сухий пень. Вбивця клубком покотився по траві. Ліза продовжувала бігти. Шлях її вів до білого позашляховика.
Розлючений нападник підвівся і продовжив наздоганяти жертву. Неподалік, з'явилась Олександра. Вона з нерозумінням дивилась на божевільну картину.
Холодний погляд жорстокого вбивці примітив третю дівчину.
Любомир на мить зупинився і вказав пальцем на брюнетку.
- Стій тут і нікуди не йди, якщо хочеш, щоб смерть твоя була безболісною.
Після сказаних слів вбивця знову побіг за блондинкою.
В душі все похололо. Тиск прискорився. Зіниці розширювались від страху.
Олександра з важкістю перетравлювала почуте та побачене.
Це вже був не той Любомир, з яким вона вела приємну розмову. Його тілом керував хтось інший.

Ліза швидко сіла в авто і закрила всі двері, аби вбивця незміг її дістати. Любомир стояв біля її дверей. Заважало тоноване скло.
- Крихітко, я тебе не бачу.
Тіло бідолашної тремтіло з такою силою, ніби її вигнали на лютий мороз без одягу. Ключі випали з тремтячих рук. Блондинка швидка нахилилась до низу, аби їх дістати. Підянвши  і перевівши обличчя вперед дівчина викрикнула від жаху.
На капоті лежав вбивця. Переднє скло було прозорим і він бачив бідолашну. Люте обличчя дивилось на свою жертву.
- Виходь, не бійся. - ніжним та жахливим голосом промовив Любомир. - Обіцяю, що відразу тебе не вбиватиму.
Сльози навертались на очах. Струмки текли по щоках Лізи, розмиваючи її туш.
- Ми з тобою гарно розважимося, а вже потім, я заберу твою душу. Не хвилюйся. Якщо доставиш мені приємне задоволення, то смерть твоя, буде швидкою та безболісною.
- Котись під три чорти! -прокричала ридаюча блондинка і повернула ключ. Мотор " Нісана" загарчав, немов дикий звір. Ліза з усієї сили здавила педаль газу. Авто ринулось вперед стрімко набираючи швидкість.
Нападник тримався. Він зжав праву долоню в кулак і наніс удар в скло. З'явилась невелика тріщина. Очі Лізи з жахом дивились на неї. Вбивця замахнувся знову, приготувавшись до повторного удару.
На щастя, нападник невтримався і злетів з капоту авто в сторону. Хлопець знову прокотився по зеленій траві.

На щастя, нападник невтримався і злетів з капоту авто в сторону. Хлопець знову прокотився по зеленій траві.
Вбивця заважав бачити дорогу. Коли автомобіль його позбувся, Ліза з жахом зрозуміла що зїхала з лісової дороги. "Нісан" ніби шалений вихор нісся вперед, поміж соснових дерев.
Дівчина побачила перешкоду, але була запізно давити на гальма.
Попереду був невеличкий підйом, на якому лежало обірване соснове дерево. Одна його частина продовжувала  стояти в землі, а інша лежала вище на підйомі. Сосна була довгою і метрів 3 стовбуру звисало з підйому перебуваючи в горизонтальному положенні.
Бідолаша Ліза невстигла навіть закричати, як автомобіль, любовою частиною зіштовхнувся зі стовбуром. Дерево розбило скло і вдарило прямо в гарне обличчя блондинки. Поштовх став настільки сильним, що стовбур пробив позашляховик навскрізь. Полилась кров, пошматувалось м'ясо. Тіло залишилось за кермом,а голова вилетіла через заднє скло. Внутрішня частина стовбуру набула червоного кольору. Авто заглохло. На позеленілій травичці лежала відтята голова Лізи. З шматка шиї витікала кров. Обличчя від удару залилось червоною рідиною, а ніс увігнався всередину черепа.  Біловолоса голова лежала схилившись на бік. Очі випучились, відвисла щелепа.
- Кінь тебе копитом в гризло! - розлючено гаркнув Любомир.
Він з усієї сили буцнув ногою мертву відтяту голову.
Хлопець швидко підбіг до авто. З салону вилетів клубок білої енергії.
- Не втікай від мене.
Любомир виставив руки так, щоб шар був між ними по центру. Вбивця заплющив очі і зробив вдих. Душа померлої залетіла до його рота. Очі відкрились. На обличчі з'явилась усмішка. Вбивство невинних людей принесло йому велике задоволення.
- Поповнення до моєї колекції. Дивовижний день.
Любомир сховав радість і відкрив двері автомобіля там, де сидів безголовий дівочий труп.
В очі кидалась моторошна картина. Видовище було не для слабонервних. Вбивця звик до насильства, тому його тілом керував спокій. Хлопець дивився на мертве тіло. Замість голови протягувався сосновий стовбур. Невеликі вічнозелені гілки приховували пошматовану шию. Тільки червоні ріки крові повільно стікали по тілу. Кров заливала гарні груди Лізи. Руки трупа замерли і ніби заморожені тримались за кермо. Тіло вбитої обсипало розбите скло своїми маленькими частинками.
- Така краса пропала. - спокійно говорив Любомир.  - Я так бажав відвести з тобою душу, а ти, своєю самохідною каретою все споганила.
В думках холоднокровного вбивці пролетів спогад. Він згадав третю дівчину.
- Ще одна душа бажає поповнити ряди моєї колекції. Зовсім за неї забув.
Любомир розвернувся і кинувся бігти назад.
- Душа моя, з'явись перед мною! - незупиняючись кричав на весь ліс вбивця.
Бах. Щось тяжке знесло Любомира з ніг. З за товстого дерева, немов шлагбаум, з'явилась дебела палиця. Груди хлопця зтиснулись та скувались болем. На вже лежачого на землі вбивцю напав кашель. Холоднокровні очі побачили нападника. Над злочинцем стояла мила дівчина Олександра.
Після вбивства подруг, милість залишила брюнетку. Читання різних книг допомогло бідолашній. Вона поставила себе на місце головної героїні. Художня творчість жанрів: хорор та трилер, пробудили сміливість в тендітній красуні.
Над вбивцею стояла справжня дівчина воїн, яка впевнено тримала обома руками деревину. Сльози стікали по обличчю, але вони незавадили Олександрі дати відсіч нападнику.
- Ах ти ж, курва! - заревів розлючений Любомир. - Ось я тільки но  підведусь.
Злість керувала дівчиною. Вона жадала помститись за своїх найкращих подруг.
- Я сумніваюсь що в тебе вийде це зробити. - крізь зуби процідила Олександра і палицею нанесла удар по голові вбивці.
Вона замахнулась в друге, але зупинилась. Любомир знепритомнів, а на чолі з'явилась кровава рана.
Важке дихання дівчини повільно приходило в норму. Вона не вбивця. Вона повинна вчинити по закону.
  Галявина з простирадлом на якому нещодавно сиділи щасливі подруги оповилась тишою. Дівчина взяла свою сумку, яка лежала біля спорожнілих одноразових тарілок. В червоній сумочці лежав телефон і канцелярний скотч. Велика та широка липка стрічка стане в пригоді. Олександра взяла обидва предмети і повернулась до непритомного вбивці.
Страх смикав бідолашну за нерви. Вона з важкістю наближалась до Любомира.
" А що як він отямився? Що як він мене вже чекає, щоб вбити?" - ноги ледве несли дівчину.
На щастя, вбивця продовжував лежати у відключці.
Олександра з усих сил тягула тіло до дерева. Підперши непритомного вбивцю спиною до молодої сосни, дівчина взялась за справу. Вона примотала Любомира скотчем до стовбуру. Руки вбивці відвела через дерево за спину та склеїла стрічкою.
Непритомне тіло вбивці сиділо примотане під сосною з опущеною до низу головою. З чола повільно протікав червоний струмок. Він тік аж до носа, перетворюючись в краплини, які повільно капали на сині джинси.
Час викликати поліцію. Дівчина взяла до рук телефон. Гаджет не вмикався.