4 жовтня 2015-го року.

Понад півроку уже промайнуло з тих подій, що я описала вище. За цей час в моєму житті змінилось ненабагато більше, ніж за попередні тринадцять років. Єдині зміни – відсутність Лілі, те, що Гліб був поруч… і, звісно, нові люди, котрі ввійшли до мого життя.

Ліля так і не з’явилася до кінця третьої чверті, тож я нарешті могла спокійно видихнути. Решту весни я провела в компанії Гліба, Маринки, Рози, та ще декількох моїх однокласниць, з якими я була особливо близька. Ми ходили в кіно, кафе, відвідували різні Львівські визначні місця, серед них – площа Ринок і театр імені Курбаса. А у другій половині травня, коли вже всі контрольні були успішно складені, ми також усім класом побували на концерті відомої української співачки Наталі Могилевської.

Коли я, мої брати та сестра отримали табелі, то результати виявились доволі непоганими. Герман весною закінчив школу і успішно здав вступні іспити до інституту архітектури, де зараз навчається. Софія ж на відмінно здала іспити ДПА, проте покидати школу не зібралась. Вона продовжує навчатись далі і зараз у вільний від уроків час відвідує гурток журналістики – свою мрію вона таки вирішила втілити в життя.

Усе це літо ми з сестрою, Максом та Андрієм провели у Черкасах і непогано розважились разом з Євою, та її доньками – одинадцятирічною Милою та дворічною Еммою. Як і вдома, ми багато гуляли містом, я одного разу навіть поїхали на три тижні до Вербівки. Там ми відзначили і Максів одинадцятий день народження, що був двадцять сьомого червня. Довгі літні вечори я разом з Милою проводила у Євиному садочку: чесно кажучи, порпатись у землі я не дуже полюбляю, проте я завжди була рада допомагати тітці та кузині доглядати за квітами.

- Гарний у мами садок, правда? – гордо казала Мила: вочевидь, вона дуже пишалася Євиними стараннями.

На щастя, Єва мала на своїй ділянці Інтернет, тож я мала змогу часто-густо листуватися із друзями. Особливо часто я отримувала листи від Гліба, котрий з подвійним інтересом випитував, як мені живеться на Черкащині. Сам же він цього літа відпочивав з батьками та Асею у невеличкому селищі Курортне Одеської області. На думку Гліба, попри наявність моря, цей регіон, куди він завжди мріяв поїхати ще з дитинства, доволі його розчарував.

Були й листи від Руслани: кузина цього літа залишилася в Києві і цілими днями пропадала у студії звукозапису неподалік від дому, де вона зазвичай записувала свої версії на відомі українські хіти. У планах Руслани було цього року податися на якийсь багатогранний співочий конкурс, типу «Голосу Країни». Окрім музики, сестричці також доводилось цього літа час від часу нидіти над книжками: вона готувалася до ЗНО.

А потім канікули кінчились… Так само непомітно, як і почалися. Перше вересня, хапливі збори, потім півгодинна урочиста лінійка – цього року все було так само, як зазвичай. Коли ми нарешті увійшли в клас і я сіла на своє звичне місце, Гліб, почепивши свою сумку на гачечок моєї парти, всівся поруч зі мною.

- А Маринка? – здивовано зауважила я. Гліб же у відповідь лише усміхнувся і похитав головою:

- Зараз побачиш.

Подруга тим часом розташувалася на його «законному» місці.

- Діти, - оголосила Єлизавета Ігорівна, підбігаючи до свого столу, - сьогодні у нас новачок.

Тієї ж миті двері прочинились і в клас увійшов хлопчина: високий, чорнявий, з довгим хвилястим волоссям…

- Артем! – радісно вигукнула Маринка.

- Так, це Артем Чегодаєв, - представила його класна. – І сидітиме він на тому місці, де минулого року сиділа Ліля Ковалевська.

Так ми й порішили.

А потім життя понеслося у звичному ритмі: уроки, домашні завдання, змога прочитати яку-не-яку книжку у коротесеньких перервах… Коротше, таке враження, наче нічого й не змінилось.

Тепер же був вихідний. Я якраз приготувала усі уроки на завтра і сиділа над захопливим томом про пригоди Міли Рудик, а тим часом у мене за спиною Ася Щербина та Діана Капустяна грали у «морський бій». Ці двоє останнім часом дуже тісно потоваришували, і здавалося, не могли одна без одної жити. Ася, виправдовуючи свою покровительську натуру, полюбляла командувати Діаною і учити її, як робити ту чи ту річ: утім, Капустяній, це навіть подобалось.

- Діанко, куди ти пішла, невже не ясно, що я тебе там запросто можу побити… Є!Іще один корабель знищено! – тріумфально вигукнула Ася.

- Хто там лідирує? – поцікавилась я, на мить відриваючи погляд від сторінки.

- Я, - не без гордощів промовила Глібова сестра. – Я побила уже п’ять Діаниних кораблів. А нашій крихітці ще вчитись і вчитись.

- Дивись не перехвали себе, - жартівливо пригрозила їй кулачком Капустяна. – В наступній партії я тебе точно поб’ю, от тоді й пошкодуєш.

- Це навряд чи, - відказала їй на те Ася. – Все залежить від досвіду. Як би там не було, а я граю в цю гру все-таки довше за тебе, то ж і всі перемоги будуть за мною.

- Свєто, скажи їй щось! – розпачливо вигукнула Діана.

- Дівчата, заради бога, не сваріться, - сміючись. Промовила я. – Хто переможе, той переможе. Між іншим… Знаєте, яку книжку я знайшла у мами на робочому столі?

- Ну?

Я замислилась, намагаючись пригадати назву. Нарешті я її згадала:

- «Тлумачення імен. Як підібрати правильне ім’я для дитини та що воно може означати».

- Ну, і до чого все це? – не зрозуміла Діана.

- Тітонька вирішила розважитись на старості років, - задумливо сказала Ася. – Захотілось шостого дитяточка, хоч його і нікуди діти.

І тут я збунтувалась.

- Не смій так казати про мою маму, Олександро Щербина! Вона, між іншим, аніскілечки не стара, у неї навіть сивини немає! І хай народжує стільки, скільки захоче!

- Ну, гаразд, Свєто, - примирливо сказала Ася, дивлячись мені в очі. – Авжеж, ти маєш рацію. Але, погодься, ви ж все-таки не мажори. Куди б ви мали подіти ту шосту дитину?

Насправді це питання мучило і мене. Мої батьки працювали не на таких вже й престижних місцях – батько в львівському Обленерго – директором з юридичних питань, мама – вихователькою в дитячому садочку. Проте грошей нам вистачало всім на їжу, одяг, ще й кожному на задоволення. Що ж до шостої дитини…

- Ну… - невпевнено протягнула я… - тепер, поки Герман з нами не живе, можливо, оплачувати все буде легше. Так, ми не мажори, але й не жебраки. Якщо буде треба – попросимо допомоги в родичів.

У цю мить двері в мою кімнату прочинились і увійшла мама.

- Привіт, Сашо, привіт, Діано! Сподіваюсь, я вам не завадила?

- Звичайно, ні, Агато Захарівно, - в унісон відказали дівчата.

- Отже, я заберу Свєту на пару хвилин, - підсумувала мама і, дивлячись вже на мене, промовила: - Нам з тобою треба побалакати.

… - Скажи, Свєто, - спитала мама, коли ми вже були в коридорі, - а як би ти поставилась до того, що… можливо. В тебе буде братик або сестричка?

«Отже, це правда», - усвідомила я. Мама вагітна. Я подивилася їй просто в очі і спитала:

- Мам, а ти впевнена, що ми зможемо оплатити потреби тієї дитини? Адже, крім неї, в сімї є ще п’ятеро.. точніше, вже четверо з половиною дітей. Крім того… знаєш, що таке синдром Дауна?

Мама замислилась.

- Знаєш, Свєто, насправді я дуже хотіла ще одного дитятка. Всі мої діти вже виросли, а після того, що Оксанка сказала на Андрієвому дні народження, я все обміркувала й вирішила… Ні, це не була її нав’язлива ідея. Я й сама розумію, що вчиняю трохи нечесно стосовно неї – у неї одна-єдина доросла донька, а більше дітей вона мати фізично не може, тоді коли в мене на шиї сидять п’ятеро спиногризів, а тут мені ще й шостого заманулось. Але… я реально, цього хочу, Свєто. Ще бодай раз у житті побути матір’ю маленької дитини. Не переживай, ми ж з твоїм батьком дорослі люди, ми зможемо оплатити її існування. Що ж до синдрому Дауна – насправді ця хвороба дуже рідкісна. І нашої сімї вона точно не зачепить. Я здорова жінка, тож цілком вірогідно, що й моя дитина буде така сама. А ти, Свєто? Хіба б ти не хотіла ще раз побути старшою сестричкою.

.. Раптово в моїй уяві постала малесенька рудоволоса дівчинка , з великими темно-карими очима. Вона гралася ляльками і вдивлялася своїми велетенськими очима-намистинами кудись у невідому точку. На її малесеньке гарне личко набігла сліпуча посмішка трирічного дитяти, а сама вона вигукнула, чітко розмежуючи слова: « Свєто, розкажи казочку»!

Все це промайнуло в моїй голові і зненацька розтануло. І тоді я вголос вимовила:

- Таня… Сестричка…

Мама одразу все збагнула і пообіцяла мені:

- Коли з’ясується, що це точно дівчинка, ми назвемо її Тетяною. Не переживай, Свєто, ти в мене вже доросла, гарна і розумна дівчинка. – Вона рвучко пригорнула мене до себе. – І ми з тобою зробимо все можливе, щоби ця дитина виросла гідною людиною. Віриш мені?

- Вірю, матусю, - схлипнула я. – Я завжди мріяла про маленьку сестричку. І я впевнена, що я зможу їй подати гарний приклад і вона буде мене любити.

- Ну гаразд, сонечко, ми зробимо це, все буде добре. Ти поки іди розважай дівчаток, а я тим часом приготую щось смачненьке.

.. Щойно мама відійшла на кухню, а я зібралась до своєї кімнати, як раптом голосно дзенькнув мій мобільний. Сповіщаючи про повідомлення від програми Viber. Я увімкнула телефон і переглянула останні новини. Повідомлення було від Руслани.

Руслана:

Відкрий повідомлення своєї електронної пошти, там тебе чекає великий-превеликий сюрприз.

P.S. Буду у Львові наприкінці листопада.

Круто, Русланка приїде! Я не бачила сестру з минулої весни і тепер вся аж замріялась, уявляючи собі нашу зустріч. Певно, вона викладе переді мною багато цікавенького, а поділюся з нею несподіваною новиною, що нагрянула сьогодні, бо по телефону цього не розкажеш.

.. Хвилину потому я перевірила свою електронну пошту. Дійсно, надійшло повідомлення з Русланиної адреси. У повідомленні виявився документ – зображення великого рекламного оголошення, над яким виднівся доволі дрібний, проте розбірливий текст. Не гаючи ані хвилини, я почала читати:

28 грудня 2015 року, у переддень Нового року, о 18:00 у київському ПК «Україна» відбудеться Великий Новорічний концерт, на котрий завітають відомі українські артисти. Гостями вечора стануть…

Далі йшов перелік популярних співаків і співачок, котрі мали завітати на цей концерт. А завершувала список – я очам своїм не повірила – звісно, моя улюблена Ірина Білик!

- Дякую тобі, Русю!! – закричала я настільки голосно, що, якби хтось побачив мене в цю мить, точно би вирішив, що я божевільна. Але… я просто не йняла віри цьому – за якісь три місяці я вже простягатиму своїй Улюблениці квіти і зможу навіть отримати її автограф! Це вже було щось неймовірне.

До кімнати зазирнула здивована Діана:

- Де ти зникла, Свєто? І чого ти так кричиш?

- Заспокойся, маленька, - втішливо сказала я, - буду за кілька хвилин. Між іншим, як там ваша гра?...