Вихідні, як їм і годиться, минули непомітно. 

Проте ця неділя стала для моєї родини особливою – п’ятнадцятого березня моєму наймолодшому братові Андрієві виповнилося дев’ять років. Ми святкували у невеличкому родинному колі – я, Соня, хлопці, мама з татом, кузинка з батьками та її товаришка, ну а крім того, ми запросили Щербин-молодших і Діану.

Іменник, як то і належить, сидів у самому центрі за столом, а його пасія незмінно була поруч і тримала його за руку. Обличчя у Андрія було радісне і навіть трошечки розгублене – наш меншенький не звик бути в центрі подій, навіть на дні народження. Андрійку зазвичай подобалось завше перебувати в куточку. Але не зараз.

- Як же все-таки швидко діти ростуть… - задумливо проказала тітка Ксеня. – Здається, ще учора я бачила Германа отакеньким… А тепер він вже допомагає виховувати двох братиків та двох сестричок… Агато, скажи чесно – тобі б не хотілося ще малятка?

- Є такі думки, - визнала мама. – Але сімя наша, на жаль, не належить до олігархів, хоч дещо ми собі таки можемо дозволити… завдяки підтримці родичів – квартира он непогана є, гаджети, і харчуються всі нормально…. Але все одно, коли в сімї п’ятеро дітей, часом буває ой як непросто. Добре хоч, що троє старшеньких в мене вже доволі дорослі і самостійні… Особливо Гера, хоч часом він буває ой як нестерпним.

Мій старший брат недбало махнув рукою, - мовляв, то таке, - і, злегка скуйовдивши довге руде волосся, взяв склянку коли і промовив:

- Так, про примноження поговоримо потім. Давайте краще подумаємо… чого б нам побажати імениннику? Пропозиції є?

- Найголовніше, щоб Андрійчик ріс здоровеньким і щасливеньким і поруч завжди були люди, які його люблять, - першою побажала Ася. – Він же у нас хлопчик яскравий, всім подобається. І я особисто думаю, що з таким успіхом він в житті далеко піде… дарма що скромняга.

- Давайте таке побажаємо всім, - несподівано озвався винуватець свята, наливаючи собі в склянку лимонаду і підносячи її вгору.- Давайте всі просто вип’ємо за те, щоб… Ми всі жили дружно-мирно і ніколи-ніколи не сварилися. Щоб навкруги було багато щасливих усміхнених діток, які просто радіють будь-якій дрібничці життя. А ще – щоб наша улюблена Україна квітнула, щоб на ній припинилися смерті і щоб всі ми були здоровими і радісними.

Гера підніс догори руку з відстовбурченим великим пальцем, явно схвалюючи це.

- А тепер я хочу дещо трошечки додати… - повагом проказав він. – Давайте вип’ємо за кохання. Щоб воно пройшло з нами крізь роки і не розпалося – так, як було у наших батьків. Щоби воно у нас було щире, віддане, без усіляких недомовок і секретів, а головне… справжнє. – На останніх словах мій брат красномовно подивився на Соню. Я одразу збагнула його натяк, адже моя сестра ( здається, я це вже згадувала раніше) неодноразово страждала захопленістю зірковими хлопцями.

Її обличчя спалахнуло.

- Значить так, Германе Максимовичу, - люто процідила вона, дивлячись на мого брата, - не вам, вибачте, судити, що мені робити в житті. І взагалі, я може в майбутньому в шоу-бізнес націлюсь і за самого олігарха заміж вийду – от тоді і побачимо, хто кого!

Молодша половина присутніх за столом так реготом і вибухнула.

- Сонечка у нас, виявляється, дівчинка перспективна, - давлячись сміхом, крізь сльози промовила Ася, - глянь – аж куди намітилась.

- Та пішла ти! Не можна ж бути настільки реалістичною! Між іншим, Олександро , ти-то маєш знати, що людські думки мають здатність матеріалізуватися! Якщо я сильно цього захочу, то так воно і буде – навіть Світлана це підтвердить, правда Свєта?

Я кивнула. Я взагалі велика мрійниця і часто замальовую собі наполеонівські плани. Але ні-ні. Ви не подумайте, нічого подібного я собі наміряти й не могла! Це лиш раз таке було – та й то людина була з книжки, а не реальна…. І взагалі, це якась Сонина дивна пристрасть до представників шоу-бізнесу – в решті ж вона матеріалістка до нутра кісток.

- Давайте залишимо кожному з нас шанс вирішувати самому, - сказала я. - Може, Соня колись щось та передумає… нав’язувати не буду… Але це її особисте життя – хай робить, що хоче, а така шпана, як я, втручатись не має права.

Переможним поглядом Соня пронизала мого брата. Той одразу відвів очі, втупивши їх в стіл – Гера страшенно не любить визнавати, що в чомусь прорахувався.

…. Я дивилася на все це святкове дійство, на щасливі посмішки менших за мене дітлахів і замріяно думала: як же добре бути таким маленьким, просто радіти життю і ні про що не турбуватися… Та час летить зі швидкістю світла, і скоро надійдуть нічні сльози в подушку, страждання, мука перед важливим вибором, відстоювання власної точки зору… Щось таке у певній мірі мені вже довелося пережити. Проте я вже завернула за ріг і дороги, хоч стріляй, назад немає…

При цій думці я згадала Лілю. Цікаво, як же красунечка відреагує на те, що Гліб змінив думку? Це мене трохи турбувало, хоч ще однієї сутички я насправді не боялася. А боялася я того, що вона зазіхне на те, що насправді моє, відкриє мою слабину і цим же зробить мені боляче… Та про це мені слід було подумати завтра.

… Обережно, при цьому озираючись – чи не йде хто – я прочинила двері класу. Веселий гомін, що доти панував усередині, зненацька урвався. Тиша була до неможливості лункою – здавалося, можна було б здригнутися від щонайменшого звуку чиїхось кроків. Я помітила, що дівчата, що до мого приходу в клас сиділи на партах і весело про щось балакали, жартували, сміялися, тепер якось дивно позирали на мене.

- Світлана… - нерішуче почала Наталка, чомусь крутячи в руці верхній ґудзик на блузці… - ти де пропала?

- Хворіла, - бовкнула я. Чомусь цього дня в мене був ну здуріти який поганий настрій, і, сама не знаю чому, мені так і кортіло зірвати на комусь свою злість. – А що, порядна людина не має права похворіти?

- Давай будемо чесними: то була не хвороба, - староста, вочевидячки, збиралася дізнатися все до найдрібніших дрібниць. – Того тижня мені зателефонувала жінка… незнайомий номер.. Судячи з того, що я зрозуміла,тебе загнали в підворітню і там побили. Все могло скінчитися плачевно, якби твої друзі вчасно не з’явилися. Так ось, мені сказали… Що та, котра затіяла всю цю хитромудру гру, має дістати по… одному місцю, коротше… І взагалі, вона дуже матюкалася, так що я не дуже збагнула… але, коротше – таких гадів просто повбивати треба, і я, як староста класу, маю негайно прийняти міри, щоб припинити все це неподобство: що я, власне, й намагаюся зробити… А потім вона відключилася.. – Наталка розгублено розвела руками. – Так що, поясни мені, Світлано: що це за фігня? Які інтриги, яке побоїще, яка заплутана історія?

- Послухай, Нат, - стомлено проказала я, - все не настільки до чортиків заплутано, як ти вважаєш, але історія це справді дуже довга. Чи ти певна, що почати розказувати треба саме зараз?

Відповісти Наталка не встигла, бо прочинились двері і увійшла наша «класна».

- Доброго дня, мої любі! Ну як, гарно ви всі збули вихідні? О, Світланочко, я бачу, ти вже в школі. Усе добре, дитинко? – вигляд у вчительки, коли вона на мене глянула, був стурбований.

- Та я в нормі, Єлизавето Ігорівно, - сказала я. – Просто я пролежала з вивихом ноги і температурою. А Лілі досі в школі немає? – зауважила я.

- Ні, Ліля досі в школі не з’являється, - спохмурніла класна керівничка. – Гліб ходить, а її все немає. У Гліба я про Лілю запитувала – вони ж друзі – але він нічого певного не каже…

Несподівано мову вчительки урвав різкий грюкіт дверей. До класу заявилась власною персоною Лілія Ковалевська – невиспана і до нестями розлючена.

- А, Лілька – протягнула я, - а ми якраз про тебе тут балакали! Жити довго будеш!

- Заткнись, - огризнулась Ліля.

Проте її репліка не вислизнула з-під уваги Лізки.

- Ліліє, що це таке? – незвично суворо спитала та. – Як ти говориш з подругою, звідки така злоба? Світлана тобі щось зробила, що ти до неї так ставишся?

- А вам, блін, це взагалі знати ні до чого! Теж мені, класна наглядачка знайшлася! З тридцяти трьох недоумків людей нормальних зробити не може, а сама пхнеться носом у чужі проблеми, наче їй своїх не вистачає!

Клас так і присів: ще жодного разу, навіть найзатятіші хлоп’ята-шибеники – ніхто ніколи не хамив Лізці. Тепер уся наша тридцятка дивилася на «першу красуню класу» з відвертим презирством, а у Вишневецької-молодшої – у тієї взагалі обличчя було бліде, як крейда: схоже, вона ледь стримувалась, щоб не помститися як слід Ковалевській за матір.

Але Ліля цього явно не помічала. Натомість говорила далі:

- Ви подивіться, на що перетворився клас. Суцільний дитячий садок, на розумі – казна-що! Журнал прямо по горло ситий усіма колами і двійками! Збираються десь, ходять групками, організовують ідіотські заходи, що насправді яйця виїденого не варті, а замість того, щоб вже якось подорослішати і клуби вечірні відвідувати та спілкуватися в чатах знайомств, вони книжки читають! Психи якісь, чесне слово — мобільні допотопні, одягаються — взагалі мовчу, а вони гроші на книжки викидають! Та чого варті ті нещасні стопки аркушів в обгортках?!

- Можливо, більшого, ніж уся твоя колекція крутих гаджетів і вечірніх суконь, - зауважила я.

- А ти взагалі мовчи! - негайно зреагувала Ліля. - Теж мені, розумниця ти липова! Руда остання! Це ти весь клас перетворила на купку скалічених мозком! Що ти з нормальних пацанів і дівок зробила! Втім, воно й не дивно — хіба ж спроможна більшого донька вуличної голодранки...

- ЩО? - кров просто вдарила мені в мозок, через що моє обличчя стало одного кольору з волоссям. Мої долоні нервово стислись в кулаки, а руки стали холодними від приливу ненависті і жаху. А мій головний ворог дивився просто мені в лице, зловісно поблискуючи карими очиськами.

- Саме так, - задоволено протягла вона. – Ти хоч уявляєш, ким була твоя матінка, що ти на неї так молишся, до того, як ти з’явилася на світ? Та їхня сімейка навіть пожерти не могла роздобути, не те, щоб прикупити собі манаття! І це де – у самій столиці! Але, на щастя, знайшлись добрі люди, одягнули, нагодувала Агаточку, знайшли роботу в школі, за яку, між іншим, платили не так вже й мало грошей… Так вона наплювала на всіх і покинула це! Утекла на Захід, закинувши сім’ю, роботу, все – заради якогось там нещасного рудого, що бачте, підписав контракт на роботу у Львові! Довелось їй пару років під замком пронидіти, потім вже знайшла роботу, але яку! Нерви з малявками вимотувати! Наче їй мало було тих нещасних п’ятьох виплодків, що вдома! І, між іншим, яке коріння – таке й насіння! Один дівкам голови за бабки морочить, а потім же після першого побачення кидає, друга припадочна серіали сопливі дивиться і казиться від того білявого з телевізору, про малих і казати нічого.. Що ж до тебе..

- Герман не бабій, а Софія не припадочна! – з люттю вигукнула я, підступаючи до Лілії на крок. – Як ти смієш таке говорити про мою родину! Про мою матір! Тобі, між іншим, цього ніколи не дізнатися і не відчути – заради кохання люди здатні на будь-що, навіть на суїцид!

- Авжеж! Особливо вигаданого! – пирхнула та. – Заморочила баба дочці голову, сплавила в те звалище книжок, а сама на гулянку! І ось до чого докотилися! Краще б за вихованням власних дітей стежила, аніж з чужими морочитись!

Тут я уже не витримала. Уже за долю секунди я опинилась поруч з Лілею, і, не міркуючи над наслідками, врізала їй просто в нижню щелепу. Мене не непокоїло, що на це дивляться Лізка і кілька десятків учнів. Страшна образа за маму клекотіла в мене всередині.

Що ж до Лілі, то вона явно не очікувала такого повороту подій. Від несподіванки вона ледь не впала, при цьому вмудрившись вхопитись рукою за підборіддя, і пронизливо заверещала:

- Ти хвора зовсім?! За такі вибрики в’язниця давно вже чекає! От прийдуть мої батьки в школу, будеш тоді під мою сопілку…

- Ти тут не погрожуй. – Я всміхнулась.- Якби ти не провернула всю цю аферу ще місяць тому, то й батьків в школу викликати б не довелося. Кашу заварила, сама її і розгрібай.

- Ах ти ж погань вулична! Ну нічого, завтра.. – Розлючена Ліля вилетіла з класу так само раптово як і з’явилася.

- Що тут відбулося? – пролунав шокований голос класної.

І лише тепер я усвідомила – все, труна мені!.. Якою б Лізка не була лояльною, але заїхати в щелепу, - одне з тих порушень, через які тобі пряма дорога на килим директора, а то й до психіатра.

- Я, Світлано, тебе не звинувачую, звісно… - замислено проказала Єлизавета. – Скажу чесно – добре, що хоч директор не чує, - якби моя однокласниця заявила таке про мою родину, то, не сперечаюсь, я б теж їй врізала. Але… У вас з Лілією, що, справді якісь несприятливі стосунки? Ви посварилися?

- Ой, Єлизавето Ігорівно, - проказала я. – Це історія довга, її за годину не розповіси. Проте я обіцяю, що ми… Ми, - наголосила я на цьому слові, - обов’язково найближчим часом усе вам розповімо.

Цієї ж миті двері грюкнули, і з’явився Гліб.

- Єлизавето Ігорівно, вибачте.. Я щось пропустив?

- Сідай, Глібе, - стомлено промовила класна. – На завтра записка, чому не прийшов вчасно на урок.

… - То як у школі? – нетерпляче запитала Агнеса, спершись рукою на бильце крісла і пригладжуючи кучерик.

Скажу відверто: така поведінка товаришки кузинки мене неабияк вразила. Варто їй було дочекатись мене зі школи, поставити це ж запитання: « Як у школі?» і отримати відповідь : « Не надто втішливо» - вона не відходила від мене ні на крок і прагнула отримати більш масштабної відповіді. Настирливість Агнеси мене дивувала: що їй могло не сподобатись у такій вельми безневинній відповіді? А чи не має вона сама до цього прямий стосунок? Та ні, дурня. Хоча.. Агнеса ж екстрасенс, то і дивуватись нічого.

- Побилась, - кинула я похмуро. – З одвічним ворогом. Задоволена?

У синіх очах промайнув спалах зацікавленості:

- А чи не можна з цього місця детальніше?

- Будь ласка, - не стала заперечувати я і виклала усю промову Лілі, що, власне, і стала причиною бійки. Слово в слово.

Варто було Агнесі вислухати мою розповідь до кінця, як у неї натурально відпала щелепа. Схоже було на те, що те, що сталося, її неабияк вразило (а повірте моєму досвіду, з Агнесою таке трапляється украй рідко). Після кількох хвилин німотного заціпеніння вона видула:

- Ну і психована.. Давно треба було б їй врізати… Я, чесно кажучи, гадала, що випадок з «Поттеріаною» - це всього-на-всього квіточки,хоч і не надто хороші, але вона показиться-переказиться і зупиниться. Але сьогоднішнє – це вже занадто… Ти правильно зробила, що врізала їй. Бо якби якась ганчірка про МОЮ матір таке бовкнула, то я б її на порошок стерла за лічені секунди. – Агнеса різко різонула повітря рукою. – До речі, а що Вишневецька?

- Спочатку була в шоці , - сказала я. – А потім сказала, що Ковалевська повністю на це заслужила, і якби Лізка була б на моєму місці, то те ж би їй врізала.

- Пощастило вам з класною, - з легким відтінком заздрості в голосі мовила Агнеса. – Наша Макаренко ніколи б так не вчинила. Ну взагалі-то вона тітка нормальна, але якщо справа дійде до бійки, то вона спочатку накричить і викличе батьків, а вже потім давай все з’ясовувати. І ще одне… - зненацька вона спохмурніла.. – звідки Ковалевська дізналась таке про Агату Захарівну і про Геру з Сонею?

- Ну мамуня ж в батьківському комітеті, - я стенула плечима. – От дізналась, що це за одна липне до її донечки, і давай винюхувати все про її сімейку, щоб потім як слід кісточки перемити. Крім того, може, ти не в курсі, але існує така штука, як плітки.

Останню мою репліку Агнеса пропустила повз вуха.

- Коротше, - заявила вона з таким рішучим виглядом, що навіть трохи налякала мене цим, - швидше з нашою компанійки хтось почне колотися, аніж ця сімейка мільйонерів липових не припреться завтра з’ясовувати з вашою Лізкою стосунки. І з тобою заодно.. – Вона цмокнула губами, явно передбачаючи в найяскравіших барвах завтрашній день. – Коротше, готуйся до того, що завтра буде м'ясо. Що, вже жижки затрусилися?

- Та ти що! – я одразу випросталась. – Затрусились, аякже! Ну що мені може зробити та нещасна нікчемниця? Все найгірше, що могла, вона мені вже зробила, та й те не вирізнялося великою майстерністю. А щодо батьків – так я гадаю, що матуся рівнем інтелекту не надто відрізняється від донечки.

- Не брешеш, - оцінювально проказала Агнеса. – Та ти не переживай, то я так – перевіряла тебе. А справжні емоції людини мені вгадати не так уже й важко.

- Щоб ти знала, я ніколи не…

- Спокуха! – сміючись, Агнеса застережливо підняла руку. – Дійсно, ти права, чого її боятися. До речі, в тебе немає мобільного номеру Гліба?

- Як це не дивно, є… Нащо він тобі? – трохи підозріливо запитала я.

- Та ти не бійсь, не відіб’ю. То так.. чисто діловий бізнес. Коротше, побалакати треба. Можна з твого подзвонити?

- Бери.. – Я махнула рукою в напрямку столу, на якому і лежав мій мобільний. – Тільки ти… цеє, Руслані нічого про бійку не кажи, ОК?

- Могила. – Вона змовницьки підморгнула мені. І, вже на виході з кімнати, тихенько, але так, що я все одно почула, прошепотіла: - А завтра все-таки слід було би бути напоготові.

…. Агнеса не помилилася.

Уранці у вівторок, сама не знаючи чому, до школи я прийшла доволі рано – тоді, як ще нікого не було. Проте не зовсім нікого.

Різким рухом я штовхнула вхідні двері, і вони прочинились. Я зауважила, що в кабінеті перебуває троє людей – Лізка сиділа за столом і розмовляла про щось із незнайомою мені жінкою, за спиною якої стояла Ліля. Я одразу збагнула, що то її мати, і увійшла всередину, намагаючись якось пройти до моєї парти.

- … прошу вас, Алевтино Вікторівно, - стомлено і, судячи з усього, роздратовано говорила Лізка, - зараз тут позбираються діти, почнеться урок, тож не можна було б перенести нашу розмову на час, коли я буду вільна?

- Ви вже вибачте, - прошипіла Ковалевська-старша, - але цей конфлікт не потерпить відкладень. Я хочу з’ясувати, як могло дійти до того, що до моєї доньки так ставляться! – У цю хвилину вона озирнулась і помітила мене, після чого тріумфально вигукнула: - Ага! Так ось вона – з чиєї ласки у моєї дочки почались проблеми у спілкуванні і навчанні! То це вона, так, Лілю?

- Так, мам, я тобі про неї вже неодноразово розповідала, - відказала Ліля.

- То що ти скажеш у своє виправдання? – поцікавилась її матуся. – До твого відома, учора моїй доньці з незнайомого номеру зателефонували з погрозами і шантажували! А все через тебе, любонько!

« Як телефонували?» - від цієї думки я вся аж зблідла. Схоже, Алевтина Вікторівна не бреше… Але хто міг до такого опуститися? Я одразу згадала нашу учорашню розмову з Агнесою… О Господи, Агнесо, невже це ти? Але нащо ти це зробила?! НАЩО????

- Це ви мені скажіть, - наступила я на Ковалевську старшу, - звідки ваша донька набралась таких ганебних відомостей про мою родину? Хто дав їй право розказувати про низький соціальний стан моєї матері і про мету її життя? Хто їй дозволив говорити, що в мене і в моїх рідних не все в порядку з психікою?

- Ти мала гни… - почала було та, проте зненацька пролунав голос Лізки, що досі мовчала:

- Знаєте, хоч ви й доросла людина і я не маю права диктувати вам умови життя, але я б попросила вас добирати вислови, коли мова йде про мою ученицю!

Схоже, Алевтина Вікторівна збиралась ще щось сказати, проте не встигла, бо в клас увійшов Гера.

- Єлизавето Ігорівно, ось доповідь з біології, як ви й просили… - він вручив їй якісь папери, а потому помітив Ковалевську з матір’ю. – Так, я бачу, оборонна позиція в зборі? Непогано застрахувалась, Ковалевська.

- Здається, вам, юначе, тут робити якраз і нема чого, - холодно зронила її мати. – Ви, здається , з одинадцятого «А»? Ну то йшли би собі на урок.

- А оце вже ні, тітонько, - тим самим тоном відповів їй мій брат. – До мене дійшли чутки… що ця шпана зелена занадто розпустила язика. – Ковалевська-старша обурено задихнулась, проте Гера зігнорував це і повів далі: - Ти мені поясни, ганчірка ти доморощена, звідки в тебе про мене така інформація? Чому, якщо з довгим волоссям, то обов’язково якийсь там… - ну я навіть не знаю… - неправильної орієнтації? У мене, щоб ти знала, є дівчина, і в нас з нею все серйозно… Ну, принаймні я так гадаю.

- Атож – так гадаєш ти, - єхидно зауважила Ліля. – А от Вітуся твоя може гадати цілком інакше.

- Та пішла ти! – гаркнув Гера. – Не тобі, між іншим, втручатися в особисте життя інших, коли свого немає! Нікчемнице ти мала, ти ще посміла розпускати усіляку бридоту про моїх батьків…

- А, то ви діточки Агати? – збагнула нарешті Алевтина Вікторівна. – З вигляду, щоправда, не скажеш… Але все одно яблучко від яблуньки далеко не впаде – материнський дух бунтарства в крові. Свого часу Агата була так само непокірна та норовлива, нікого не слухала, а пристойну роботу в хорошій школі проміняла на життя в глушині з п’ятьма виродками.

- Та як ти… - прошипів було Гера, та я випередила його, запитавши:

- То ви.. знали мою матір?

Несподівано обличчя Алевтини Вікторівни стало доволі замисленим.

- Звісно, я її знала… Я ж родом з Черкас, де народивсь і більшу частину життя провів твій батько, - тихо промовила вона. – Ми з Максом вчились разом з першого класу і знали один одного як облуплені. Я товаришувала з його меншою сестрою, а потім ми з ним вступили до одного й того ж універу.. І тут зявилася вона! Обідранка без роду-племені! Та ким вона взагалі була, до того, як приперлась в Черкаси? Нікчемницею, жебрачкою, котра навіть на шматок хліба заробити не могла!А вподобав він її — і те лише, мабуть тому, що його сестричка була в неї серед найкращих учениць. Загалом, так... - Алевтина Вікторівна глибоко зітхнула.. - Матуся твоя, Світлано, відбила в мене мого ж хлопця... І зруйнувала всі мої плани, всі мої надії бути з ним. А тепер уже я скажу тобі: я не дозволю тобі, панянко, так само вчинити з моєю донькою! Як ти взагалі смієш разом з дружками своїми прибитими лізти в життя нашої родини? Гляди, не на тих напала!

- Це ще хто до кого лізе? - отруйно запитала я. - По-моєму, якби це ваша донька не спровокувала мене... на доволі неадекватні дії... то нічого цього б і не було!

- Ах, Лілія спровокувала? - прошипіла Ковалевська-старша. - Що ти собі дозволяєш! Та як ти посміла навіть заїкнутися про це! Та щоб тебе...

- Ну і довго нам ще тут стирчати???

Від несподіванки я аж підскочила. Пару секунд я не могла збагнути, хто це крикнув, але зненацька мій погляд упав на двері. Швидким кроком я підскочила до них і прочинила. А на порозі… виявився весь мій клас, всі мої тридцять два співучні загалом: Маринка, Роза, Наталка, Гліб, Генка та багато інших тих, з якими мені доводилося вчитись в одному класі. А на чолі всієї цієї делегації стояла не хто інша, як наша викладачка літератури.

- Лізо, - суворо звернулась вона до класної, - поясни мені, що відбувається? Ти навмисне влаштувала ці дебати, щоб зірвати урок?

- Олю, та я й сама не знала, - розгублено відказала та. – Ця жінка разом з дочкою вдерлась сюди ще до початку уроку і почала розказувати нісенітниці, ніби Подільська погрожувала Ковалевській - молодшій вбивством.

- А хіба не так? – уже втрачаючи терпець, обурено вереснула Алевтина Вікторівна. – Чи, може, ви гадаєте, що Лілія бреше, так? Я ж знала цю негідницю Максименко, і не сумніваюсь, що й це дівчисько вдалося в мамцю!

- Вибачте, але я знаю Подільську вже майже сім років, - підвищила тон класна. – Я уважно спостерігала за цією дівчинкою і вже тепер можу зробити таки остаточні висновки, що це вірний і надійний друг, котрий завжди прийде на допомогу і хороша учениця, котра не влаштовує в школі дебатів і, хоч уважною буває не завжди, проте навчанням аж ніяк не нехтує. Крім того, ви можете запитати про Подільську у будь-кого з цих учнів, і почуєте відповідь. Світлано, - це вона звернулась вже до мене, - ти телефонувала Лілії вчора ввечері.

- Ні, - анітрохи не лукавлячи при цьому, відповіла я. – У мене навіть номеру її немає. І я не розумію, як таке могло комусь спасти на думку. Спільники, котрі могли б це зробити, це б не зробили. Бо я своїх друзів теж добре знаю. Та й кому це, врешті-решт, потрібно було б?

- Ви почули? – Лізка повернула голову в бік Ковалевських. – Врахуйте, що Світлана ніколи не бреше. А те, що у вас з її матір’ю виникли проблеми з коханцем і ви вважаєте, що донька цілком може бути нікчемницею лише тому, що ви так ставилися до Агати Захарівни – не доказ. Крім того, Ліліє, чи справді тобі телефонувала Світлана?

- Ні, - відповіла вона. – Просто якась жінка. Незнайомий голос, незнайомий номер. Але вона обізвала мене бидлом і сказала, що мені не місце в такій школі, і якщо я й далі ображатиму і зводитиму наклепи на порядних людей, то мені це так не минеться. Мене заплюють так, що не відмиюсь. Так що мені краще виносити звідси ноги.

- Ви чули це?! – з істерикою в голосі заверещала її мати. – Вони заплюють?! Та як ви виховуєте своїх вилупків! Як вони сміють так ставитись до моєї доньки і відкрито погрожувати їй? А я казала, казала, що в цій глушині усі такі прибиті!

- Я знаю, хто подзвонив, - несподівано злетіло в мене з язика.

Лізка, Алевтина Вікторівна і (чомусь) Наталка одночасно повернули до мене голови.

- І хто ж, дозволь сказати? – вигукнули всі троє в один голос.

- Я цього не скажу. Тому що таким чином я лише настукаю на людину, і вже тоді справді почуватимусь негідницею. Але людину, яка вчинила таке, я знаю в обличчя, і навіть більш ніж, і тому впевнено можу схарактеризувати її словом «порядна». Можу сказати лише те, що в цій кімнаті вона не присутня.

- Порядна? – насмішкувато запитала мати Лілі. – І хіба ж порядні люди таке чинять?

- Спокуха, мам, я знаю, хто то був, - раптово озвалась її донька. – Це та київська бі…

- Та закрий рота, задовбала уже!

- Яблонська!!!

Від кого-кого, але від Рози, що стільки років слугувала всім за ганчірку, ніхто нічого подібного не очікував. Але тепер вона стояла навпроти Лілі і з огидою дивилась їй в обличчя.

- То ти вважаєш, - повільно цідила вона слова, - що без вагомих причин можна таке говорити про людину? Лише тому, що вона не настільки багата, як дехто? Чи через « убогі» смаки? Чи родову помсту?

- А ти, значить, вважаєш, - награно-здивовано відказала та, - що реально може досягти чогось в житті лайдачка, котра по-бідняцьки вдягається, ходить з сотовим далеко не найновішої моделі, вільний час присвячує… тьху ти, як вони мене дістали… книжкам і слухає якусь дурнувату попсу?

- Слухай, не твоє діло, що…

- Свєто, дай мені висловитись! – гукнула Роза. – А це ти мені скажи, красуне: що значать блага матеріальні, коли душа порожня? Коли друзі по-справжньому покинули? Коли нема нікого, кому б могло належати твоє серце? Люди товкмачать один одному це вже кілька століть. Але. Звісно ж. в сімї не без виродка: до когось це й досі не дійшло. Думаю, клас зі мною погодиться!

- То це Я виродок? – охнула Ліля. – Та ти, чорт тебе візьми, в дзеркало подивись і збагнеш, хто з нас є хто. У тебе ж і ноги криві, і волосся паклями звисає, і очі якісь на болото схожі! Та на такого Страшила, як ти, ніхто зроду уваги не зверне!

- Ну, вже ж звернули, - незворушно відказала Роза.

Почувши таке, Ліля аж вдавилася. Здавалося, їй одібрало мову. Врешті-решт вона спромоглася на одну-єдину фразу, та й то не надто дотепну:

- І хто ж у нас такий лох, га?

- Слухай, Ліліє, я на тебе не лаялась і лайном тебе не закидала, - прошипіла Роза, і з голосу її було чути, що її чаша терпіння вже наповнюється.

- Ти ба, які сталеві нерви. Подільська на твоєму місці, певно, розірвала б мене на шматки, тут мені й смерть була б.

І Роза справді не витримала. Вистрибнувши на передню парту, вона крикнула на повен голос:

- Цікаво, відколи це ти стала перейматися особистим життям інших? Може, треба в першу чергу звернути увагу на себе? Ти розумієш, що тут, на глушині, як ви кажете, ти нікому до біса не потрібна? Я більш ніж впевнена, що тут ніхто пальцем об палець не вдарить, щоб підтримати тебе. А мій брат тобі не допоможе, йому вже не до того!! Я довго терпіла, коли ти мене використовувала в якості ганчірки. Але обкидати лайном таких людей, як Єлизавета Ігорівна і Агата Захарівна – це вже,знаєш, більш ніж ницо! Ну, хіба не правду я кажу?!

Якусь мить Ліля стояла мовчки. Я навіть перелякалась що зараз вона кинеться на Розу і вдарить їй чи скаже ще щось гидке. Проте вона мовчала. І лиш коли я глянула їй в обличчя, то помітила, що з її ока викотилась самотня сльозинка і, зірвавшись, упала на підлогу. Ліля одразу помітила мій погляд, і не стримавшись, сіла на підлогу, і, гучно схлипнувши, затулила обличчя руками.

Такого бути не може – Ліля плакала! Проте воно було так: сльози спадали у неї поміж рук, а вона їх і не намагалась витерти. Але ж неможливо.. неможливо було, що тихоня Роза, на яку стільки років ніхто не звертав уваги, спромоглася дати достойної відсічі першій красуні класу, у якої ТА-А-КІ зв’язки… А слова, котрими вона їй так допекла, були доволі-таки прості, хоч і сенсові:

« Ти тут нікому до біса не потрібна…»

Усе-таки як же це страшно – коли нема друзів, котрі за тебе постояли! Коли ти залишилася одна, і нікому, нікому, крім батьків ( та й то вельми сумнівно) не потрібна… Добре лише те, що клас у нас дружній і ми всі один за одного – горою. Але, на жаль, зараз не всі такі… Он Софійка розповідала, що її клас – один з найгірших, де кожен займається сам собою, і де такі речі, як знущання над неформалом – справа буденна… І це коли вже – на дев’ятому році навчання! Про мене, то я би краще зосталась самотньою, ніж втрапила до цієї шайки і стала такою, як вони всі.

Але Ковалевські не дали про себе надовго забути. Тишу пронизав істеричний вереск Алевтини Вікторівни:

- Ви бачите, до чого ви дитину довели?! Та ви ж їй психіку зламали! По-моєму, для нормального класу це ганьба, коли дитина покидає його в такому стані!!!

- То ви. Значить? – Лізка не доказала речення, проте посмішка вже так і тремтіла на її губах.

- - Атож, угадала, - буркнула мати Лілі, несподівано переходячи на «ти». – Але, перш ніж я вас покину, хочу сказати тобі дещо на прощання: щоб ти здохла, стара жирна виродка! Я на тебе поскаржуся в Міністерство Освіти України! Ліліє, ходімо звідси! – схопивши доньку за руку, вона різко вискочила за двері і грюкнула ними.

Від того раптового удару запанувала тиша, така лунка, що чути було б, як щось упало. Протягом кількох хвилин ніхто не промовив ані жодного слова. І лишень через деякий час порушила тишу викладач літератури, мовивши:

- Що ж… Починати урок, я так гадаю, вже безглуздо: ми й так втратили понад півгодини. Можете просто посидіти, зайнятися своїми справами, тільки не галасуйте. А щодо Яблонської…

- Я розберусь з нею сама, - твердо заперечила Лізка, перебивши її. – Адже ж достовірних відомостей поки що немає. Тому я сама хочу поговорити з дітьми… включно з Розою, звісно, щоб з’ясувати, що сталося.

Викладач літератури пирхнула:

- Достовірні відомості, кажеш? А те, що вона щойно доволі красномовно висловилась на адресу Ковалевської – тобі цього мало? Та такого зухвалого дівчиська ще світ не бачив!

- Олю, - благально промовила класна, - ти ще, й як я сама, так мало знаєш. І хто тут зухвале дівчисько – це ще треба дуже й дуже розібратись. Я уже сьомий рік тільки те й чую: Яблонська те, Яблонська се, і винна завжди тільки вона одна… Я була негідним класним керівником, що допустила таке. А я ж іще несу відповідальність за цих дітей! Тому я й хочу сама розібратись в ситуації, щоб такого більше не було: проблема в мене під носом а я її не бачу.

- Ти ще така молода, Лізо, - похитала головою Ольга Єгорівна, але з класу, тяжко зітхнувши вийшла. Приголомшений Герман вискочив за нею слідом. Класна підійшла до столу, і, підібравши звідти указку, постукала нею.

- Хвилиночку. Я хочу тільки почути дещо щодо цієї ситуації… хто причетний до конфлікту з Лілією?

- Я машинально підняла руку догори, за моєю злетіла Розина. А окрім Глібової та Маринчиної, більше жодної руки не піднялось.

- Ну що ж… Наталю, який у вас останній урок?

- Фізкультура.

- От і чудово. На урок ідуть усі, а Подільська, Степанова, Яблонська та Щербина зостануться тут і в найдрібніших деталях розкажуть мені що сталося. Чорт, як же так можна було… Я просто шокована! Отож ви сидіть тут тихесенько, а я іду на біологію, - І Лізка покинула кімнату, змусивши нас усіх не деякий час приголомшено заціпеніти.

- То що ж це все мало б означати? – врешті-решт промовила здивована староста.

- На це їй ніхто нічого не міг відповісти. А Гліб, при цьому зітхнувши, витягнув зі своєї сумки зошит для робіт із зарубіжної літератури, і, прогорнувши кілька сторінок, подав його Наталці.

- Читай.

Вона піднесла зошит до очей і узялася читати про себе. Поки тривав цей процес, ніхто навіть не пискнув. Врешті вона дочитала і подала зошит назад Глібові.

- Ну що ж… Красиво, звісно… Але до чого воно тут?

- А от з нього якраз все й почалося, - втомлено видихнув Гліб.

… І вже чотири години потому усі ми вп’ятьох, включно з Наталкою, уже втаємниченою повністю в цю історію,сиділи в нашому порожньому класі просто перед Лізкою. А староста і розповідала їй усю цю хитромудру історію, не приховуючи абсолютно нічого – починаючи від твору на день Святого Валентина і закінчуючи учорашньою бійкою. Класна керівничка слухала її уважно, не перебиваючи. І лише коли Наталка закінчила, вона промовила:

- Знаєте, а це ж була моя провина. Якби не я, Лілі зараз би тут не було.

- Єлизавето Ігорівно, та що це ви кажете…. – очманіло проказала я. – Як же так.. То ви все знали?

Вона мовчки кивнула.

- Знала. Це було ще в серпні, коли Ковалевська прийшла до школи із заявою, аби прийняли її дочку до школи. І вже саме тоді колеги почали застерігати мене, аби я не приймала цю дитину до школи. Про неї ходили погані чутки. Егоїстична, погано вихована. Вчиться жахливо. Сімя кілька разів змушена була міняти школу – до нас вони приїхали зі Східної України. А в нас же ліцей показний, і учні, що тут вчаться – це його обличчя. Так, уже тоді я була в курсі про цю сімейку. Проте колегам я сказала, що візьму дівчинку і побачу, як вона проявить себе в цій школі – можливо, тут вона буде більш спокійною. Але… як же я помилялася… До того ж я приблизно в курсі, що сталося між Алевтиною, Агатою та сімейством Подільських. І історія не досить приємна. Не дивно, що Ковалевська, Світлано, так на тебе нападалася.

- А що, власне, сталося? – здивовано запитала я, проте Лізка махнула рукою.

- Хай тобі краще мати розкаже. Тим паче, можливо, я чогось не знаю. Усе-таки я не навчалась в тій школі, де викладала Агата. То що.. Можливо, хтось схоче щось сказати?

- Ми би хотіли попросити у Рози пробачення, - сказала я з жаром. – Отак, просто перед вами. Я знаю, довгі роки Роза хотіла потоваришувати зі мною… а я вічно була зайнята для цього. Наталка, Берта, Оленка, Дашка , а потім ще й Маринка – так, показні дівчата мене цікавили… а сіренькі мишки, котрі, можливо, потребували мого тепла і ласки – вони мене не обходили. Хіба ж я не повелася ганебно? А втім, хто ще в цьому класі не наслідував мене?

- Всі, - глухо мовила Наталка. – Ніхто в цьому класі не хотів дружити з Розою. А ще говорять, що наш клас – найбільш дружній в школі… Неначе одна-єдина людина не є членом нашого колективу! Ми що – свині всі, чи що?!

Після такої палкої промови спершу ніхто не промовив ані слова. Ми всі понурили голови. А я стояла і думала: авжеж, Наталка має рацію. І вона висловила все те, чого я висловити так і не змогла. Але як же все піде далі? Чи варто було просто відштовхувати Розу отак, без причини?! Аж тут озвалася сама Роза:

- Насправді я ніколи й не розраховувала на те, що в мене будуть реальні друзі. Ще в дитячому садочку, коли я намагалась підійти до дівчат і потоваришувати, вони гнали мене. Із дитинства моїми найкращими друзями були батьки. Але коли мені було п’ять, мама померла. А треба ж було далі якось жити. Проте і в школі друзів в мене не було. Єдиним реальним товариством, з яким я могла спілкуватися, були мої домашні ляльки. Часто, приходячи зі школи, я пригортала їх, і, плачучи, розповідала про шкільні незгоди. Проте цього року нарешті все змінилося… Генка Іванов був першим, хто підійшов до мене і запропонував свою дружбу. Передати не можу, яка я тоді була щаслива! Але… скажу щиро: дружити завжди я хотіла саме зі Свєтою. Вона така не схожа на всіх нас! І не лише кольором волосся. Вона неординарна, яскрава, і – я знаю це – по-справжньому людяна. Адже те, що вона так яро захищала самого героя книги, вже говорить про те, що вона не ділить людей на стани. Вона стане на захист будь-якої людини, ким би вона не була, якщо знає, що ця людина порядна. Так само відчайдушно вона кинеться на захист рідних. Правду я кажу, Свєто?

- - Правду, - сказала я. – Ти абсолютно маєш рацію. Але знаєш, те, що ці слова пролунали з вуст людини, яку я відштовхнула, це стало для мене реальним ударом. І я вже думаю, що, знаєш, не така я вже і янгольська.

- То не страшно, - промовила Роза. – Головне, що ми тепер дружитимемо. І повір… скільки б недоліків у тебе не було б, але є людина, якій ти реально важлива і яка тебе ніколи не покине. І знаходиться вона в цій кімнаті. Думаю, усі учні класу підтвердять мої слова… та навіть Єлизавета Ігорівна.

- А так і є, - зненацька дуже тепло посміхнулася класна. – Я про вас всіх знаю значно більше, ніж ви гадаєте. Тому, що окрім в моєї рідної доньки, у цьому класі знаходиться тридцять двоє так само важливих дітей. Шістнадцятеро дівчаток і стільки ж хлопчиків. І кожен з них – по-своєму яскрава особистість. І я завжди допоможу вам, щоби не сталося… я завжди на вашому боці!

…. Різке сонячне проміння било у вікно і падало просто на мій письмовий стіл. Я замислено переглядала фотографії з сімейного альбому батьків.

Просто неймовірно, скільки ж води збігло з того часу, як ці фото було зроблено! Ось – весільне фото мами і тата. А ось на цьому Геру забирають з пологового будинку… а потім – Соню, мене, Макса. Андрія… Я згадала розмову мами з тіткою Оксаною на Андрієвому дні народження. А все таки цікаво… чи доведеться колись мамі ушосте вирушити до пологового будинку і повернутися звідти з новим членом родини Подільських? Хоча… мамі ж уже тридцять дев’ять. Протягом восьми років – з двадцяти двох до тридцяти – вона дала нам усім життя. Часом мені навіть ставало якось дивно, що на це в неї не забракло здоров’я і сили. А якщо вона знову захоче мати дитину.... Та ні, цього не буде. І вагомі причини дві: по-перше, ту дитину треба годувати, одягати і цяцьками балувати — а на все це треба гроші. А по-друге... кажуть, жінкам після сорока не можна народжувати — є ризик, що дитина страждатиме синдромом Дауна. І хоч ця вірогідність одна на мільйон, але все-таки є.

Хоча, якщо чесно, я хотіла би мати малу сестру. Брат старший в мене є, молодших двоє теж, і сестра старша... от лишень молодшої немає. І в дитинстві я реально задумувалася над тим, аби попросити у мами сестру, хоча з часом упевнилася, що її в мене ніколи не буде. Але я добре уявляла собі, якою вона була б: схожа на мене — з довгим рудим і кучерявим волоссям, але очима маминими — великими і темно-карими, які випромінюють якесь невідоме тепло. Така собі дівчинка, схожа на сонечко. Навіть імя для неї я вже точно знала наперед — Тетяна. От я просто не могла уявити, щоб її звали інакше! Проте, на жаль, моїм мріям не збутися ніколи.

Хоч тітка Оксана усе-таки заздрить мамі. Шістнадцять років тому, коли Руслана народилась, її мати отримала шокуючу звістку, що більше вона дітей не матиме ніколи. А сама її донька час від часу болісно скаржиться мені, що хотіла б мати бодай одного брата чи сестру... “ Але, звісно, з такою компанійкою, як у вас, не занудьгуєш”, - сміється при цьому вона.

Я не розуміла невдоволення Руслани. Мати шалено опікає єдину спадкоємицю, робить усе, щоб Русланка розвивалася, викидає свої ( а нерідко і чужі теж) кошти на подарунки для єдиної донечки... І головне — нема нікого, до кого можна було б приревнувати маму... Проте я не шкодую, що у нас багатодітна родина. З Андрієм можна реально поговорити, як з дорослим, а Софії я можу довірити свої таємниці.. Хоч коли я посварюсь з Германом, то реально починаю шкодувати, що я не єдина донька, а Соня дуже часто не розуміє мене і сміється. А може часом психанути і образитись на мене ні за що , хоч і довго не дується.

... Я перегорнула сторінку. А ось ідуть фотографії давніші: мамині шкільні, фото її брата Дениса з тіткою Оксаною, а потім фото, зроблені у 1990-тих роках, коли мама викладала у черкаській школі... а ось і перша фотографія тата з мамою, а обабіч них — татова менша на шість років сестричка Єва. Наскільки мені відомо, у школі вона була маминою улюбленкою. Єва і досі мешкає в Черкасах разом з чоловіком та двома доньками, а я часто приїзджаю до неї на канікули.

Раптово я помітила фотографію, що одразу кинулась мені в очі. На ній знову був зображений тато... веселий, усміхнений, двадцятирічний і так чимось невловимим схожий на Германа... щоправда, з моїми очима. А дівчина, що тримала його за руку, аж ніяк не була мамою... то була інша — красива,смаглява, з густим темним волоссям і такими самими темними очима. І чомусь дуже сильно когось мені нагадувала... Я глянула на підпис під фотографією, зроблений Євиною рукою:

“1995 р. Подільський М. Та Кравчук А.”

Щось останнім часом інтрига аж почала зашкалювати.. То, виходить, Алевтина Вікторівна дійсно колись була подругою батька?! Але ж ні він, ні Єва ніколи нічого мені про неї не розповідали!

-Мда, знайоме обличчя...

Я аж підскочила, почувши голос сестри. Блискавично обернулась — так, ось Соня, і просто-таки за моєю спиною.

- Що у біса ти тут...?

- Між іншим, це і моя кімната також, - безапеляційно відрубала старша сестра. - Тому я вправі перебувати тут, коли захочу. А... що це за дівчина? На фотографії?

- Мамуня Ковалевської, - кисло відказала я.

- Та ти що?! І батько тобі нічого про неї не казав?

-Ні.

- То все дуже-дуже дивно, - замислилась Софія, присівши на край мого письмового столу. - Але я тепер хоч розумію, за що її мала має на тебе зуб... Ти ж у неї пацана відбила!

- Ти справді так думаєш? – з якимось сумнівом глянула я на сестру. – Я відбила… ну так, аякже… він же сам від неї пішов.

- Ой, не мороч голови, Свєто, - відмахнулася Соня. – Можливо, він пішов і сам, а можливо, до цього доклала руку одна з вас. Припустимо, причиною вашого з Лілею конфлікту був аж ніяк не Сіріус Блек?

- Ну?

- Звісно, з одного боку це трохи безглуздо…. Через якогось книжкового героя створити катастрофу космічних масштабів…. Та що тут думати – вона пронюхала, що ти донька тієї самої Агати Максименко, а оскільки мама відбила свого часу в її матусі пацана, то ж не дивно, що вона так-то на тебе окошилась – яке коріння, те й насіння!

- Та ти просто Шерлок Холмс, - злегка зачепила я сестру, лукаво посміхаючись, - логіка аж підскочила до рівня пані Загребельної.

- Та ну, - сестра ображено відмахнулася, нервово кусаючи губу, - я просто намагаюсь зрозуміти,в чому справа. Знаєш, а цей твій Сіріус Блек, між іншим, ніколи мені особливо не подобався…. Так, і нічого на мене отак витріщатись!... і я сіла й подумала – ну не може ж Ліля просто так взяти і третирувати тебе через якогось героя, якого навіть і не існує?

- А Роза? – нагадала я сестрі. – Розу-то за що третирувати?

- Ну, над нею ж всі приколювались в класі, - розвела Соня руками, - видно, новенька вирішила не пасти задніх.

Вона випалила це, і ми замовкли. Ми сиділи мовчки десь хвилин дві, і аж тоді сестра запитала:

- До речі… Що то були за «таємні послання», якщо не секрет?

- Ой, та то взагалі якась дурниця, - відмахнулась я. – Артема Чегодаєва знаєш?

- Це ще хто?

- Та так… Загалом, друг один… Ми тільки нещодавно познайомились.

- Так уже й «друг»?

- Соню, припини! Коротше, так сталося, що в нього закохалась Маринка – і це правда.. Але перед цим він був закоханий у мене. І писав мені в своєму акаунті дифірамби… щоправда, не особисто, а всього лиш на сторінці…

- Ой, щастить тобі, сестро, - заздро зітхнула Соня. – ти ще мала, а хлопці вже за тобою табунами бігають – правду казала тітка Ксеня! Тут тобі і Гліб, і Артем цей…

- Та не потрібні мені ті табуни, - чомусь трошечки роздратовано відказала я. – Це вже не моя прерогатива, хоч я й так думала колись… Зізнайся, ти мені просто заздриш.

- Ну чому одразу «заздриш»? Ні, я не заздрю. Я давно змирилась з тим, що дівуватиму, а все інше мене не стосується.

- А Арсен? – обережно уточнила я. – Той, з яким ти за одною партою сидиш? Ви ж зустрічаєтесь?

- То все плітки. Ми просто друзі і часто бачимось, але він мені не пара. І ніхто… Знаєш, я зрозуміла, що особистий фронт – це в житті не головне. А найперше, чого я хочу – бути відомою на всю країну. От знаєш… Мене особливо дивувало те, що Руся наша ніколи особливо за славою не ганялася, але шлях у співачки їй уже давно заготовлений і поданий на блакитному блюдечку. Скільки раз вона брала участь у концертах – і в школі, і на позашкільних… на автограф-сесії їздила – це теж приз за конкурс… Загалом, я не здивуюся, якщо за якийсь десяток років вона представлятиме Україну на Євробаченні.

- Та в Русі просто примхлива мамуся і багаті знайомі, - пирхнула я. – І взагалі, з чого ти це взяла, що їй не варто було влазити в шоу-бізнес? Вона ж мріє бути співачкою з дитинства! Вона й співає, й музику пише… з текстами, звісно, щось не дуже… але вона цього хоче, і її доля наперед влаштована так, щоб вона йшла до своєї мети! І не заздри їй! Може, ти теж хотіла би бути співачкою?

- Співачкою – ні, - рішуче труснула світлим волоссям Соня. – А от журналісткою – навіть дуже. Мене завжди цікавили усілякі там сенсації шоу-бізнесу… хотілось би дізнаватися про них найпершою і розповідати про це всій країні – ну і заодно спілкуватися зі знаменитостями… а може, навіть створити власну програму, як Осадча…

- То чом би й ні? – одразу пожвавішала я. – Бачиш, у тебе теж є якась мета! Хочеш бути журналісткою – будь нею! Це ж справді твоя мрія, і ти вважаєш, що реально хотіла б досягти цієї професії?

- Так. Цієї – точно, - рішуче вимовила Соня. – Я би не стала шкодувати про свій вибір. Та сама Катя Осадча дуже мене надихає – кожній зірці може підібрати потрібні слова для інтерв’ю, і говорить дуже гарно чистою українською мовою. Оце професіонал! Я хотіла би бути так само талановитою – я реально відчуваю, що мене тягне до цього ремесла.

- Знаєш, Соню, - лагідно сказала я, - я завжди вважала, що людям мало сумлінної праці і таланту – потрібно ще вміти мріяти і реально чогось хотіти. Бо станеться так, що ми викинули зайвий десяток років на щось, а потім з’ясується,що воно нам не потрібне? Варто обирати не те, до чого є талант, а те до чого душа лежить. І якщо палко прагнути цього досягти, то з часом можна цього і навчитися – навіть якщо спочатку і не було здібностей. Мрія – ось що в житті найголовніше. Нехай вона пройде крізь сльози, біль і страждання, але вона здійсниться, якщо буде істинною! І знаєш, мені реально шкода тих людей, які досі цього не осягнули. Бо в них нема до чого прагнути. І своє життя вони витрачають на пусте, нікчемне існування. Тепер ти розумієш мене?

Сестра кивнула і, схоже, збиралася ще щось запитати, як раптом двері в нашу кімнату прочинилися і увійшла мама.

- Секретничаєте?, - посміхаючись, спитала вона в нас обох.

- Ну, є трохи, - зізналась я. – Ділимося особистим досвідом… Мам, - я раптом згадала те, що вже кілька годин крутилося у мене на язиці, - а як сталося, що ти вийшла заміж за тата?

Я відчула на собі здивований позирк сестри, та це мене не збентежило. Вичікувально я дивилась в карі материні очі і спокійно ждала відповіді.

- Світлано… А чому ти про це запитуєш? – якомога спокійніше спитала мама.

- Алевтина Вікторівна Ковалевська приходила до школи, - убитим голосом промовила я.

На цих моїх словах Софія видушила з себе ледь чутний писк. Я мигцем оцінила її обличчя: виглядала вона доволі зблідлою. А потім процідила голосом, сповненим глибокої ненависті:

- От же сепаратистка кінчена… То он ПРО ЩО мені натякав Герман…

- Софіє, тут попрошу без лайки, - похмуро зауважила мама. – А якщо вже не можеш стримувати свої емоції, можеш потренуватися на вулиці. – Вона промовисто кивнула на двері і сіла у крісло.

Проте покидати кімнату, очевидячки, моїй сестрі не хотілося. Не залишаючи свого місця на моєму столі, вона лиш зітхнула:

- Гаразд… - І нащось додала: - Могила.

Тим часом мама дивилася на мене таким поглядом, немовби перевіряла, чи надто я доросла, щоб спокійно сприйняти усю цю інформацію. Врешті-решт, вона повагом почала мову:

- Значить так. Народилася я 13 жовтня 1975 року і майже двадцять років свого життя я провела на окраїні Києва. Сімя наша була невеликою: я, мої батьки та старший брат Денис. Проте жили ми надто бідно, як на чотирьох – одяг наш був поношеним, шкільне приладдя виглядало не надто кращим, а про іграшки та солодощі я у ті часи могла лиш мріяти – добре було лише те, що в запасі ми мали хоч кілька книжок. Але цього було не надто достатньо для розвитку дитини.

Юність свою ми з братом провели у київській школі № 154, що на Проспекті Перемоги. Тоді вже багато учнів здогадувались про матеріальний стан нашої сімї і доволі частенько нам з Денисом перепадало від кпинів. А Ксеня Добиччіна, однокласниця і хороша приятелька Дениса, тоді була однією з небагатьох, хто дружив з нами і цінував просто як людей. Ксеня терпіти не могла, коли хтось допускав собі дотепи стосовно нашої родини і бували випадки, коли через це вона навіть кидалась у бійку.

Так минуло наше дитинство. А підрісши, Оксана серйозно занепокоїлась тим, щоб хоч якось покращити наш стан. І якщо Денису, аби знайти роботу, не вистачило особливих проблем, то зі мною було доволі складно. Приятелька мого брата об’їздила, здавалось би, всю країну. Аби знайти мені пристойну роботу, обдзвонила всіх знайомих. Тим часом я закінчила школу, вступила до Педагогічного університету…. А потім час пролітав непомітно. І ось улітку 1995 року, коли я якраз готувалась до переходу на третій курс, я отримала звістку від Ксені. Як виявилось, того вечора їй зателефонував один симпатичний молодий чоловік і повідомив, що у невеличкій черкаській школі є вільна посада вчительки української мови та літератури. І саме тоді щаслива Оксана повідомила мені: це просто виграшний лотерейний білет, яким варто скористатися. Тому – або зараз, або ніколи. І моя відповідь на пропозицію була ствердною.

З осені в мене почалось абсолютно нове життя. Я переїхала до Черкас, стала класним керівником 8 «А» класу у тамтешній школі. Діти мені попалися гарні, старанні. Проте серед усіх тридцяти з зайвим восьмикласників я запримітила одну дівчинку – Єву Подільську. Відмінниця. Завжди дуже ввічлива, чепурненька, у школі її люблять – і учні, і вчителі. Я розуміла, що не можна судити людину лише за зовнішнім виглядом і оцінками, проте, сама того не усвідомлюючи, я глибоко прив’язалась до Єви. Коли я поверталась додому зі школи, Єва часом підходила до мене і пропонувала свою допомогу – нести книжки. А іноді після уроків вона виконувала домашні завдання в кабінеті під моїм наглядом. Одного разу дівчинка навіть зауважила, що я замінила їй старшу сестру… котрої вона сама ніколи не мала, а різниця між нами у віці була й справді невелика. Що й казати – справді, варто було покинути рідне місто і перебратися за тридев’ять земель, аби почути ці слова.

А потім, наприкінці мого першого семестру у новій школі… Був холодний грудневий вечір, я якраз після довгого робочого дня поверталась додому, коли до мене підійшов гарний рудоволосий юнак приблизно мого віку і запропонував свою допомогу – піднести книжки. Я, звісно, не змогла йому відмовити… Тож він провів мене до мого дому, і перегодом ми розмовляли про те про се. « А знаєш, - сказав він мені, коли наш путь добіг кінця, - я одразу збагнув, що ти незвичайна… Не дивно, що моя мала сестра так до тебе прихилилася».

Потому мені знадобилося зовсім небагато часу, аби з’ясувати – його звуть Максим Подільський, він старший Євин брат, він мій ровесник і вчиться тут недалеко в університеті. Крім того, як я з’ясувала невдовзі від Дениса, саме він телефонував тоді Ксені з повідомленням щодо роботи.

Не так багато часу минуло з тих пір, і ми з Максом (тобто вже вашим майбутнім батьком) значно зблизились. Він часто зустрічав мене біля школи і проводив до будинку, а дорогою ми з ним розмовляли про те про се – точніше, це він в мене випитував про моє минуле життя в Києві, а я залюбки розповідала. І вже пізніше я збагнула, наскільки добрий друг мені Макс… що він для мене значить в цьому житті. Але до одного вечора.

Мій перший рік у школі вже добігав кінця. Того дня о дев’ятій вечора я вийшла до магазину купити хліба. І вже повертаючись додому, я раптом почула дуже знайомий голос… його голос. Я різко повернула голову в той бік, звідки він долинав, і обімліла: так, то справді був Макс. І на додачу не сам, а з дівчиною. З дівчиною?! Як??? Цього бути не може! – такі думки метались в моїй голові і рвали мене на шматки. Я не могла просто дивитися на цю парочку і спостерігати, як вони любесенько собі розмовляють і ні про що не турбуються… А дівчисько, правду кажучи, було гарненьким….

Та через деякий час я запевнила себе, що хто мені Макс, щоб я так бушувала? Авжеж, він симпатичний. Авжеж, за ним гинуть всі дівчата району. І він має право вештатись де, коли і з ким хоче. До того ж…. якою б принизливою не здавалася ця думка, але навряд чи він погодиться впустити в родину обідранку.

Я поклялась сама собі, що викину побачене з голови і спокійно продовжуватиму займатися роботою. Проте увесь наступний тиждень я сновигала школою, чорніша за грозову хмару і, певна річ, учні одразу помітили, що зі мною щось не те. Кілька разів восьмикласники підходили до мене і розпитували, що сталося, проте я вперто втовкмачувала їм, що все гаразд. Та й куди збагнути таке чотирнадцятиліткам? Адже дев’ятнадцять років тому такий вік ще вважався сопливим дитячим садочком, тоді дітлахи не були такими продвинутими, як зараз. І поки в серцях юних дівчат - двадцятиліток розпускаються квіти першого, несміливого, мов березневий пролісок,кохання, особам, що молодші цього віку, лишається думати лиш про навчання та майбутню кар’єру.

Та ось настало тридцять перше травня. День, коли (так я тоді гадала) мало б усе закінчитися… Увесь попередній час я міркувала над тим, якби сказати Ксені, що, хоч я і оцінила її турботу,та в цій школі я більше не пробуду. І влітку повернусь до столиці, почну шукати нову роботу… А коли треба буде, то, може, навіть влаштуюсь працювати прибиральницею….

Останній весняний день мало-помалу добігав кінця. І поки минала святкова лінійка, а довкола панував метушливий галас, радості учнів в передчутті канікул, я просто не знала, як дивитися в очі дітям…. Так, за короткий час я збагнула, що вони полюбили мене. Проте заява про звільнення була вже написана і передана директрисі. І вже завтра я поїду до Києва і раз та назавжди забуду брата та сестру Подільських.

І от – я уже в класі… дивлюся просто в очі цілому тридцятку моїх названих дітей, допоки рука неуважно підписує табелі. Авжеж, навряд чи вони ще щось знають… Та й звідки? А я маю, як остання негідниця, шпурнути їм цю заяву в лице. Бідолашки марно гадатимуть, що чимось завинили… Вони тут абсолютно ні до чого. Не скоро доведеться їм дізнатися, на який вимерлий пустир обертає душу людини згубне почуття ревнощів.

Врешті-решт, усі табелі були заповнені і роздані, усі підручники здані. Дітлахи похапцем збиралися – їм уже не терпілося відчути солодкуватий присмак літа… І вони навіть не підозрювали, що осінь і подальше навчання проведуть без своєї улюбленої вчительки… а в мене так і не стало снаги розтулити рота.

І ось, мало-помалу, клас нарешті спустошився, а я так і сиділа за своїм письмовим столом. І лише кілька хвилин потому я збагнула, що в класі, крім мене, зосталась ще одна людина – Єва Подільська. Вона стояла і дивилася просто на мене своїми великими-превеликими очима і явно очікувала від мене якихось подальших дій. Зрештою, вона не витримала і вже було відкрила рота, щоб заговорити…. Але тут я раптово взяла і розридалась.

Я невтішно плакала, і мені тоді навіть на гадку не спадало, що на мене дивляться і що я себе зганьблю з головою. І лише кілька хвилин потому, коли мої ридання стали не такими густими, я відчула на своїх плечах дві маленькі теплі ручки… а перед собою – обличчя з тими самими очима, що так тривожно і співчутливо блищали… обличчя, що належало сестрі дуже дорогої для мене людини. І вже тоді Єва розтулила ротика і тремтячими губами спитала, чому я кидаю Черкаси.

Чесно кажучи, в той момент я навіть не здивувалася, звідки їй це відомо – проте той факт, що їй це відомо, мене збентежив. І я, проклинаючи себе усіма нутрощами, сухим від хвилювання голосом відповіла їй… що так склалися обставини і я змушена поїхати, але конкретну причину я їй назвати не можу.

« Але чому? – гарячково вигукнула моя учениця. – Як Ви можете отак просто поїхати, нічого не сказавши? Агато Захарівно, Ви навіть не уявляєте, ким стали для мене за весь цей рік… Ви мені як друга мама,серйозно. За вісім років не було у цій школі вчительки, що я її любила б більше… Та й у решти класу, мабуть так само. До того ж, сама не знаю чому. Але моя підсвідомість підступно вказує мені, що причина вашого від’їзду – Я. Від цієї думки моя душа крається і я благаю Вас розкрити мені правду, якою б гіркою вона не була. Довіртеся мені…. Як довірились би своїй меншій сестричці, якби мали її.»

І я збагнула, що не маю права приховувати від цієї дитини нічого. Вона повинна знати, що то не в ній причина… я розповім їй все до останку, а наслідки потім самі випливуть.

І я так і зробила – розповіла їй абсолютно все. Те, ким став для мене Макс і те, що я відчувала, коли побачила його з тією гарненькою незнайомкою… що я не зможу жити тут і страждати, бачачи його повсякчас.

Коли Єва дослухала історію до кінця, здавалося, її ошелешила звістка про мої ревнощі. Проте вона абсолютно безапеляційно запевнила мене, що ревнувати нема до кого. І хоч Макс і справді хлопець на всю округу, проте дівчини як постійної подруги в нього ніколи й не було. Що ж до Алі Кравчук, тієї темноволосої, то вона – всього лиш його співучениця у ВНЗ, колишня однокласниця і близька товаришка, проте, зрештою, не настільки близька, щоби претендувати на роль коханої. Але в цілому, з Євиних слів, випливало, що дівчина вона непогана, хоч і трохи капризна.

« - І прошу вас, - вона в ту мить дивилася на мене майже благально, - прошу Вас, не лишайте школи! За цей рік ми всі до Вас дуже прив’язались. Впевнена, що всі до одного в класі точно засмутились би, якби Ви поїхали. Між іншим… Ви ще не знаєте, якої високої про Вас думки Макс! Він говорить, що ніколи ще не знав такої людини, як Ви».

Бідолашна дівчинка! Думаю, що навіть тепер, коли вона виросла, вона так і не здогадалась, який переворот вона вчинила своїми словами в той момент. Якби Єва тоді не сказала мені всього цього, якби не зосталась в Черкасах, не зблизилась з її братом, і, можливо… ви двоє зараз би тут переді мною не сиділи, а я би досі зогнивала в Києві…

Не договоривши, мама раптово схлипнула.

- Дівчатка, вибачте, - вона змахнула сльозинку тильним боком долоні, - старі спогади, ностальгія… Щось я уже надто захопилась…

- Мама, нам цікаво, продовжуй, - прошепотіла Соня. – Все-таки ж ми маємо знати, як дійшло до того, що з’явилися ми.

- Ну гаразд, слухайте далі.

Звісно, після таких Євиних слів ( а особливо про Макса) я вже не могла з чистою совістю пакувати валізи і вертатись до Києва. Дівчинка мене любить, хоче, щоб я залишалась тут надалі…. Все-таки це дорогого варте. І того ж вечора я негайно відкликала заяву про звільнення.

Улітку в Києві рідні та друзі завалили мене питаннями про те, яким було навчання в Черкасах. Я, звісно, вволю їм розповідала і відмічала усе найкраще: зарплатня – пристойна, клас хороший, добрий, діти освічені достатньо. Не оминула я увагою і юну Подільську: я без вагань заявила, що дівча, безперечно, є однією з найкращих учениць в класі і особисто моєю улюбленицею. Але, здавалося, Денису це не зовсім сподобалось, адже, на його думку, учитель має однаково ставитись до всіх своїх підопічних. На це я йому нічого не сказала, лиш руками розвела: зрештою, це ж була моя особиста думка. Але про Макса я тоді нікому не сказала: ніхто не має знати, як прискорено билось моє серце, як швидше пульсувала кров, коли я вимовляла це таке дороге для моїх вуст ім’я…. І тим паче вже ніхто не мав знати, що це брат моєї улюблениці.

Другий рік у черкаській школі минав відносно спокійно. Я так само учила дітей, виправляла їхні помилки, додавала додаткової інформації до тодішнього їхнього обсягу знань, - але тоді це вже робилося з посиленними стараннями, адже наприкінці навчального року вони мали здавати випускні іспити. Та, попри таку кількість роботи, я все ж не перевтомлювалась достатньо і почувалася щасливою.

Тієї осені мені часто телефонував Макс. І робив це він без вагомого приводу, схоже, аби просто поспілкуватися зі мною. Я не заперечувала і з дружньою щирістю відповідала на його дзвінки завжди радо. Здебільшого він розпитував мене про навчання, але одного разу уже я не втрималась, і з моїх уст злетіло те злощасне питання про Алю Кравчук. Щойно я це промовила, у слухавці повисла тривала пауза… Я вже перелякалася, що Макс образився… Але потому, він, зітхнувши, відповів: « Так, містяни списують на мій рахунок усіх тутешніх дівчат… А до Кравчук вони причепилися особливо, і то лише тому, що з нею я дуже дружив у дитинстві… Але це все – плітки, які легко спростувати. Ми з Алею вчимося разом і спілкуємось досі непогано, проте я сприймаю її лише як « свого хлопця». Вона ніколи не стала би мені супутницею життя – не така вона натура. А я сам зараз і досі в пошуках…».

Я боялася, що мої слова дочиста зруйнують ту дружню фортецю, яку ми з Максом спромоглись звести протягом деякого часу. Проте, здавалося, питання про Кравчук його аніскілечки не образило. Навпаки, він так само часто мені дзвонив, вислав на день народження подарунки… А коли прийшла зима і настали холоди, він навіть під’їжджав до школи на машині і доставляв нас з Євою додому – спершу мене, а потім вже сестричку.

Макс часто запитував при мені в сестри, чи подобаюсь їй я. І Євині відповіді завжди були позитивними. « Макс, ти навіть не уявляєш, наскільки дорогою стала мені Агата Захарівна, - гордо заявила йому Єва одного разу. – Всі інші вчителі такі суворі та похмурі. А з цією я почуваюсь легко і вільно, вона мене ніколи не засміє, ніколи не відштовхне, коли я звернуся до неї по допомогу! Знаєш, Максе, я сподіваюсь, що коли виросту, то зможу бачитись з нею й надалі!»

«Ох, дитино…» - чомусь раптово похитав головою Макс і глянув просто мені в лице. А я дивилась на нього…. В ці світло-блакитні очі, схожі на два прозорі озерця, і від його погляду мене кидало в дрож. У вас обох, дівчата, точнісінько такі самі очі, як і в батька: тож навіть коли він не поруч зі мною, а я зосталася в компанії дітлахів, я дивлюся в очі моїх любих донечок і знову його згадую.

У той момент я тишком-нишком зиркнула на свою ученицю: та завзято пожирала Макса очима, явно очікуючи від нього якихось конкретних дій. Проте, здавалося, він того погляду взагалі не бачив. І вже коли мене доставили до місця, де я мешкала, Єва вилізла з машини, аби сказати мені декілька слів на прощання:

« Не переживайте! – здавалось, в ту мить дівчинка заповзято бажала мене втішити. – Макс хлопець хороший, але нетямущий – страшенно. Навіть якщо дівчина йому страшенно сподобається, він все одно довгий час буде ходити колом.»

« Але ж ти казала, що постійної подружки він ніколи не мав…» - нагадала я, украй збентежена.

«Ну… - Єва завагалась, - звісно, хоч якісь первинні романи у нього були – він же хлопець видний. І він кілька разів сам заявляв мені про свої симпатії. Проте йому завжди бракувало духу підійти до дівчини першим: тож усі ті симпатії надовго не затримались».

Я сміялася: мене по-доброму тішили Євині спроби розрадити мене, а я в ту мить почувалась безтурботною, як ніколи. Проте я навіть не підозрювала про небезпеку що, затаїлася неподалік…

… У першу п’ятницю після зимових канікул, я, як завжди, поверталася зі школи додому після довгого навчального дня. Стояла середина січня, і стемніло доволі рано: небо уже набуло кольору електрик, і на ньому засяяли перші зорі. В цю пору ходити самій мені завжди було якось не по собі і трошечки страшно: одна справа – ходити посеред яскравої сонячної днини, коли навкруги багато люду, а зовсім інша – узимку, посеред сильної завірюхи, коли вже спали перші сутінки і нормальні люди сидять у себе вдома.

« Максименко! – аж занадто гучно пролунало з-за рогу. – Максименко!»

Голос був незнайомий. Та й кому б у цьому місці спало би на думку гукати мене на прізвище? Тут мене знали як Агату Захарівну, або ж просто Агату. Тим не менш я завернула за ріг і пішла на звуки цього голосу. Проте те, до чого я тоді мала би бути готова, я аж ніяк не очікувала.

Велетенський сніжок влучив мені просто в лице і геть-чисто заліпив очі. Один відчутний удар по обличчю – і я впала просто на сніг, впустивши при цьому портфель. Звестися на ноги я не могла, бо ж геть нічого не бачила: до того ж, я відчувала доволі сильний біль у лівому передпліччі. Коли ж мені врешті-решт вдалося так-сяк відчистити обличчя, я побачила навислу наді мною дівчину з довгим каштановим волоссям: обличчя її було неймовірно розлюченим. Вона щосили стиснула мене за барки.

« Ну ось ми і зустрілися, білявко, - прохрипіла вона, стискаючи моє плече так, що, здавалося, там хруснули усі кістки. – Настав час раз і назавжди провести кордони на наших окремих територіях.»

«Я не залазила на твою територію», - ледь чутно прохрипіла я.

« Та невже?» - здавалося, мій нікчемний на той момент стан украй розвеселив її. – « Хочу,щ об ти, вискочко, раз і назавжди навчилася не відгрібати собі чуже майно. Хочу, щоб ти запам’ятала: Подільський – мій і я його не віддам нікому. А тобі за твої помилки доведеться поплатитись сповна!»

Правду кажучи, тоді я не на жарт перелякалась. Але все ж таки, я не хотіла просто так загинути від Алиних рук. І, навіть не замислюючись, що мені за це буде, я заверещала з усієї сили.

В ту ж мить Алина рука затисла мені рота. « Не смій рипатись, - прошипіла мені просто у вухо Кравчук, - не смій, бо й пороху від тебе не залишиться!» Проте, здавалося, справу було вже зроблено: здаля почулися швидкі кроки, що переходили в біг, і вже за мить я побачила недалеко від себе обриси двох тоненьких фігур: Єва з товаришкою.

Я розуміла: Алі ну просто вкрай не вигідно, щоб Подільська – молодша бачила її витівки, бо тоді довелося б з’ясовувати стосунки з її братом. А Єва, здається, просто втратила над собою контроль: вона почала нестримно кричати, вигукуючи таке: «Алю, як ти могла?! Ми ж думали, що ти нормальна! Макс думав!!!»

« То що мені до вашого Макса?Хто він взагалі такий? І взагалі, не бачите, я озброєна. Тож відійдіть по-доброму, коли вам життя своє миле.»

Я не знаю, якби події повернулися далі… але вже за хвилину Євина подружка, Варя, кинулась просто на мою нападницю. А ще великою удачею виявилось те, що в двох кроках ( в буквальному сенсі) від нас виявилась телефонна будка: одним стрибком Єва увірвалась туди і гарячково почала набирати чийсь номер…

« Дежавю » - одразу промайнуло в мене в голові. Так, подібна історія в моєму житті вже була – саме тоді, півтора тижня тому, коли за школою відбулась сутичка з Котиком, і якби не вчасне втручання друзів, навряд чи це скінчилось би гарно. Проте порівняно з подіями, які довелось пережити мамі, сутичку з Котиком та решту моїх пригод можна було б назвати нікчемними дитячими походеньками. Тим часом мама продовжувала:

- … Я тоді навіть уявити не могла, чим би все це закінчилось. Я страшенно перелякалась за дітей. Раптово з-за рогу почулися чиїсь дуже швидкі кроки. В ту ж мить Варя відпустила мою нападницю і відскочила від неї на кілька сантиметрів. Тоді Аля, востаннє обвівши поглядом мене і дівчат, мерщій підхопилась із землі і кудись дременула. Я ж до того часу так і не встала зі снігу: далі мені вже несила було щось пригадати, бо тієї ж миті я зомліла.

Коли я нарешті прийшла до тями, то з’ясувала, що знаходжусь в незнайомій кімнаті і лежу на ліжку а, судячи з вигляду за вікном, уже був вечір, і далеко не ранній. Я повернула голову вбік, і побачила, що побіля мого ліжка стоїть Єва і тримає в руках тацю з вечерею. Дівчинка обережно поцікавилась, чи добре я почуваюсь, чи не треба мені чого. У відповідь на своє запитання вона почула, що зі мною все нормально. А те, що відбулося далі, стало для мене справжнім шоком….

Здавалося, бідне дитя готове було переді мною на колінах стояти – нестямно захлинаючись слізьми і ледве сплітаючи до купи слова, Єва благала мене пробачити її з братом. Адже тепер, коли Аля нарешті показала себе, я можу подумати про сімю Подільських, як про нікчемних брехунів, і більше не захочу мати з ними справи. Проте заплакана Єва запевняла мене, що вони нічого не знали, і не думали, що колись Кравчук опуститься до такого рівня.

Сказати, що я в той момент була здорово шокована – рівноцінно тому, що промовчати. Я реально розгубилася і сяк-так спробувала втішити Єву, що нічого такого я і не збиралася про них думати, а поведінка Алі зі мною – не їх провина, то й нічого за неї переживати. Проте, здавалося, моя співрозмовниця трохи заспокоїлась. Непомітно вона вислизнула з кімнати, а коли повернулася( я до того часу вже встигла поїсти) оголосила, що, оскільки зі мною все нормально, Макс відвезе мене на машині додому. Я пристала на це.

Ми одягнулись, сіли в машину і поїхали… Всю дорогу до мого будинку ми просиділи практично мовчки, і я, користуючись цією нагодою, стиха милувалась зоряною ніччю з вікна. І вже на виході брат моєї учениці попрохав мене, аби я зосталась в Черкасах ще на деякий час, а потім… уперше мене поцілував.

Пізніше, у себе в кімнаті, я міркувала, що родина Подільських явно про мене піклується, хоча яка їм з цього вигода? Смішно навіть уявити, що їм має бути якесь діло до незнайомої чужинки. Мабуть, вони просто чесні і порядні люди, тож і вирішили прихистити мене. Чи може, симпатія Єви до мене теж відіграла у цьому свою роль… Хай там як, але поживемо-побачимо.

Наступні мої дні у школі значно помінялися: може, це була задумка Макса, але тепер щодня Єва проводжала мене зі школи до мого дому, а вже потім бігла до себе. Часом вона пропонувала нести мій портфель, хоч я відмовлялась. Від Єви я також дізналася про велику сварку Алі з Максом та те, що тепер у ВНЗ вони майже не перетинаються, а коли й зустрічаються, то розмовляє він з нею доволі холодно. А вже деякий час стало відомо, що Аля психанула, покинула тутешній інститут і рвонула на Схід: з того часу жоднісіньких звісток ми більше від неї не чули.

Кінчався уже другий мій рік в Черкасах, мої учні здавали іспити. Одного дня, коли після чергового з них я саме поверталась зі школи, поруч зі мною невідомо звідки з’явився Макс і запропонував пожити у них з Євою вдома на канікулах. Я, звісно, радо пристала на цю пропозицію, адже, здавалося, це було те саме, чого я чекала так довго.

Літо, проведене вдома у Подільських, виявилось дуже гарним. Батьки Єви та Макса виявились дуже цікавими людьми, і мені вдалося досхочу поспілкуватися з ними. Довгі літні вечори я проводила здебільшого з Євою: дівчинка багато чого мені розповідала. Від неї я дізналася про те, що Єва дуже цікавиться навчанням і, певно, тому вона завжди усі контрольні – була б то географія, алгебра, чи українська мова – завжди пише на «відмінно». Також я дізналась, що найбільшою Євиною пристрастю є квіти: вона їх розводить і вдома на підвіконні, і в садочку, що вона його має в селі, а сама в майбутньому мріє стати ландшафтним дизайнером – і між іншим, свою мрію вона реалізувала. Але найбільше, все-таки, дізналась я від Єви про Вербівку – невеличке селище неподалік від Черкас, де Подільські мали дачний будиночок. За Євиними словами, попри її велику любов до навчання, вона все-таки завжди із нетерпінням чекає літа, аби поїхати до улюбленої Вербівки і займатися там своїм садочком або ж просто лежати в гамаку і почитувати книжки. Крім того, щоб слухати Євині розповіді, я ще багато часу проводила з Максом: за літо ми об’їздили з ним всі Черкаси і побували в усіх визначних місцях. Найбільше уваги, ми, мабуть, виділили Долині Троянд – улюбленому Євиному місці в усьому місті.

Протягом канікул я час від часу отримувала листи від батьків та київських знайомих. Всі ті послання не відрізнялися різноманітністю:чи добре мені вдома у учениці, чи успішно минув навчальний рік те-се. І я, звісно, відповідала, що все добре. Не було листів лише від двох людей – Ксені та Дениса. Спочатку я переймалася цим, та потім махнула на це рукою – зрештою, дорослі люди. Не можуть написати – значить, є якісь справи.

…Минала осінь 1997-го року. Ще у вересні я гадала, що повернуся до Києва лише через півтора року – адже тоді вже діти закінчать школу, відповідно, контракт в мене вже закінчиться. Проте я навіть думати не могла про один випадок, що мав статися невдовзі.

На початку листопада учні роз’їхались на відпочинок. Того ранку я якраз думала, чи не з’їздити мені в Київ, поки тривають канікули – я страшенно скучила за батьками, братом і Ксенею. Проте вже під час сніданку, поки я пила каву, мені зненацька стало погано: різкий біль пронизав мене всередині і мене знудило просто на стіл. Звісно, після такого про жоднісіньку поїздку не могло бути й мови – мені довелося негайно скасувати всі свої плани і готуватись до огляду.

Протягом наступних днів мені стало ще гірше – мене постійно нудило, час від часу я те й діло перекидала різні речі, а бувало, й зомлівала. Зрештою, через деякий час я таки вирвалась до поліклініки: мені довелось простояти у черзі цілу годину, а коли настав мій час іти на огляд, тут-таки я й дізналася, що при надії.

Як таке взагалі могло статися?! Я просто не могла собі уявити, щоб до такого взагалі дійшло. Але ну його, вирішила я. Мине два тижні, приїдуть учні, я продовжуватиму вчителювати. Зрештою, вони ще нічого не помітять. Поки що. А що ж робити далі – це вже я мала вирішити згодом…

Так минуло ще два тижні, і розпочалось навчання. Проте одного разу. Проходячи коридором, я почула, як Єва говорить однокласнику, що, оскільки цього року Макс закінчив ВНЗ, то має десь працювати, і, за її словами, роботу він собі вже знайшов. Це була якась енергетична фірма у Львові – назви я не запам’ятала. Але в ту ж мить я відчула, що в мене опустилися руки, і збагнула: це все. Правду треба негайно розкрити. Інакше я втрачу Макса, а він так і ні про що не довідається… Адже стосовно того, що дитина його, я не сумнівалася ані на крихту – це підтвердила мед експертиза.

Отже, наступного дня після шкільного дня я одразу повідомила Єві, що очікую дитину. Здавалося, дівчинка була шокована: не готова вона була в п'ятнадцять років стати тіткою. Проте з тим, що Макс зобов’язаний дізнатись про це, вона погодилась беззаперечно. І ми вдвох таки зізнались йому про це. Проте, на наш подив, він сприйняв цю новину абсолютно спокійно і одразу ж заявив, що тепер я просто зобов’язана вийти за нього заміж і їхати з ним до Львова. Єва спочатку намагалась протестувати, мовляв, я маю вчителювати й подалі, чого він не може знайти собі роботу в Черкасах, але Макс був непохитним – контракт вже був давно підписаний. Отже, нам лишалося тільки розписатися, а потім я б подала заяву про звільнення, і ми би вже пакувались. Проте поки ми планували все це та готувалися до подальшого розвитку дій, сталася ще одна подія…

Тиждень потому до Черкас приїхав Денис разом із Ксенею – тоді вже своєю нареченою… Як з’ясувалося, улітку вони просто не могли подати мені жодної звісточки, бо ретельно готувалися до весілля. Крім того, виявилось, що вони приїхали ще й забрати мене – адже тепер у мого брата була хороша робота, наша родина завдяки його старанням і допомозі друзів значно збагатилась – отже, тепер вчителювати мені не було особливої вигоди і я могла би з чистою совістю повертатись до Києва… Проте буквально на півдорозі до мене мій брат з невісткою наштовхнулися на Подільських-молодших – і ті прямо-таки з ходу повідомили їм, що я вагітна.

Ксеня швиденько з’ясувала у Макса – що та як, і зробила висновок: своє власне весілля їй треба відкласти. Тож, уже через деякий час завдяки допомозі Єви, Оксани та Дениса, ми з Максом розписалися і навіть провели невеличкий святковий вечір в кафе у колі рідних. І вже десь ближче до Нового року ми нарешті перебралися на Захід.

У Львові Макс придбав велику простору квартиру з кухнею, вітальнею, ванною і трьома кімнатами. Трохи згодом – влаштувався працювати у Львівському Обленерго… Я ж на деякий час залишилась без роботи і змушена була довгі зимові дні проводити сама вдома, за готуванням їжі та прибиранням кімнат.

Ранньою весною на весь Київ прогриміло бучне весілля Оксани та Дениса – молодята розважались, як могли, і ні в чому собі не відмовляли. А через декілька місяців, 23 липня 1998 року, у нас з Максом сталася щаслива подія: на світ з’явився Герман Максимович Подільський, вагою 3 кг 689 г, зростом 79 см. Навіть передати не можу, наскільки я була тоді щаслива… адже я так чекала це маля, і була впевнена, що віддам йому всю свою материнську любов і турботу як тільки зможу.

Далі життя пішло, як йому і годилось в цілком щасливих сім’ях: через деякий час Оксана народила донечку, а Герман обзавівся двома меншими сестричками. У 2003-му Єва вийшла заміж і зараз вона – щаслива дружина, а також мати двох чудових дівчаток,Мили та Емми. Нарешті, у 2004-му, з’явився Макс-молодший, а у 2006-му – Андрій.

Дівчата, я з вашим батьком разом уже понад сімнадцять років, і за цей тривалий час я жодного разу не пошкодувала, що обрала його собі в супутники життя. Зараз у мене є все, що й потрібно для жінки в такому віці – я кохана дружина, мати неймовірних п’ятьох дітлахів, з яких кожен – по-своєму яскрава індивідуальність. Я вірю, що в майбутньому мої діти знайдуть свої половинки… адже саме це в житті найголовніше. Кохання багато чого варте. Моя доля вже багато років поруч зі мною, і я рада, що зі мною все вийшло так вдало. Ну, тепер на цьому моя історія скінчилася.

Потім мама на хвилинку замислилась і мовила:

- Знаєш, Свєто, я знаю про сварку між тобою та Алиною дочкою… І можу сказати впевнено: насправді вона… ні, не принижувала – глузувала з тебе і твоїх друзів, тому що боялась тебе. Ще з самого початку вона була закохана в Гліба, а в тобі вона бачила сильну конкурентку, і саме тому намагалась зламати тебе шпичками. Тому я хочу, щоб ти запам’ятала: злом ніколи нічого не доб’єшся, адже ті, хто розбивають чуже щастя, самі щасливими ніколи не стануть. Але за почуття і «своїх» людей треба боротися: якщо ти відчуваєш, що ти варта Гліба – покажи це. Доведи, що ти краща за Лілю. Бо, якщо ти відчуваєш це і щиро віриш в своє щастя, то, можливо, мине рік, десять, але він зверне увагу. Адже в книжках, коли дівчата щиро вірять у своє кохання, воно таки до них приходить.

… На годиннику стояла перша ночі.

Заснути я не могла. Лиш дослухалася до тихого сопіння сестри, а сама тим часом міркувала… про всі ті події, що стались зі мною останнім часом.

Навіть здавалося, що за цей мізерний місяць у моєму житті сталося настільки багато переворотів, скільки б у нічийому іншому не сталося б за все існування. І за цей час я все-таки щось та збагнула.

По-перше, і найголовніше, я збагнула те, що я – індивідуум. Другої такої, як я, більше не буде. Раніше я сильно комплексувала через те, що я – єдина рудоволоса представниця прекрасної статі у родині Подільських. А руді дівчата завжди нарікали на свою потворність. Та, з іншого боку, чому б і не знайти у своїй зовнішності те, що мене прикрашає? Адже, по-перше, не все вирішує лиш колір волосся, а по-друге… ми звикли бачити в собі лиш недоліки, бо просто не намагаємось відшукати достоїнства. А ще більше – хочемо стати схожими на знаменитість, яка є для нас прикладом. Ось я, приміром, хотіла з настанням дорослого віку пофарбуватися в білявку, аби хоч трохи бути схожою на улюблену співачку. Проте тепер, коли я чітко все це осмислила, я збагнула, що я тоді вже не буду особистістю… не буду Світланою Подільською. А так – нікчемною копією Ірини Білик, і то не надто достовірною.

По-друге, особистий фронт. Мама правильно каже – в житті треба знайти свою половинку. Коли поруч з тобою представник протилежної статі, з котрим ти почуваєшся так, як ні з ким іншим, і, дивлячись йому в очі, розумієш, що він залишиться з тобою на все життя – адже це так класно! Це, на мою особисту думку, це робить тебе ще більшим індивідуумом і несхожим на інших. Так, тепер я чітко розуміла, ким є для мене Гліб. Знаючи його з п’яти років, я встигла до нього глибоко прив’язатися. І нехай хтось скаже, що це поки що не на все життя, що в майбутньому я зустріну іншого – нехай так! Проте зараз я намагаюсь ловити момент і насолоджуватись тим, що є. А що ж до Сіріуса Блека – то він був для мене лише зразком і прикладом вчинків у деяких ситуаціях, наприклад, у тому, як важливо бути відданим друзям. Певно, так само Гліб дивився на Лілі.

І, врешті-решт, не варто особливо зважати на те, що скажуть Інтернет - хейтери та противники, коли знаєш, хто ти насправді і маєш власну точку зору. Бо, повторююсь, в щось погане ми готові повірити швидше, ніж в гарне. Так влаштувала природа… Але не можна цього допускати. Я чітко знаю, що я не лузер, і не хочу вірити в те, що про мене скажуть інші. Бо насправді одні закидають лайном інших лише через заздрощі. А заздрість ще нікому нічого хорошого не зробила. Так що можна спокійно розслабитись і закрити на це очі.

@@@@@@@@@@@@@@@

… - Не виходить, - розчаровано протягнула Наталка, відриваючи затерплий палець від дверного дзвінка. – Чорт забирай, але ми зобов’язані проникнути в квартиру і подивитись, що там відбувається?

- Так це вже й потрібно,Нат? – сердито сплюнула Маринка, стукнувши носком туфельки по полірованій підлозі. – Зрештою, немає їх – от і вся проблема! А ти тут вигадуєш казна-що…

- А ти упевнена, що таки немає, може, вони просто не хочуть нам відчиняти?

- Але ж…

А все ця Наталка! Почалось все саме з того, що Ковалевська взяла та й не з’явилась сьогодні в школі. І староста чомусь вирішила, що ми маємо після уроків піти додому до іі сімейки та й перевірити, що там сталося. Але, правду кажучи, це цікавило лиш її саму, решті учнів це було байдуже. Проте Дика відступати не збиралася і вибрала собі в супутники учасників розборок з Лілею – мене, Маринку та Гліба з Розою. І ось уже чверть години ми стояли на сходовому майданчику перед квартирою Ковалевських, марно намагаючись змусити їх підійти до дверей. Я вже конкретно злилась через всю цю Наталину затію, решта теж не приховувала свого обурення.

- Слухай, та виїхали вони, та й потому! – гарячково вигукнула Роза. – Ти що, не пам’ятаєш, чим закінчився учорашній скандал?!

- А ти думаєш, якби вони були вдома, то відчинили би? Вони чужинців не пускають! Отже… - Наталка на хвильку замислилась і врешті-решт вирішила: - Раз звичним способом зайти не виходить, то спробуємо через вікно – це невисоко, квартира на другому поверсі. Оскільки ти, Маринко, найлегша, ти цим і займешся – залізеш по водостічній трубі на підвіконня, а потім проникнеш в квартиру і відчиниш нам зсередини.

Подруга уїдливо похитала головою:

- А раптом хтось побачить? Ще не дай Боже подумають, що ми бандити якісь, міліцію викличуть…

- Та припини мені баки забивати, - Наталка скривилась. – Хто зверне увагу на п’ятьох тринадцятирічних підлітків?

Маринка вже було розкрила рота, аби привести ще один вагомий аргумент ( це було видно з її обличчя, настільки войовничим був на ньому вираз), як раптом ми почули:

- Привіт дівчата, привіт, Глібе!

Ми озирнулися. Поруч з нами стояла наша ще одна однокласниця – Даша Сарницька, котра не тільки мешкала з Лілею в одному домі, а й жила в квартирі праворуч від неї.

- Квартиру пограбувати вирішили? – єхидно поцікавилась Дашка і зітхнула: - Це безглуздо, народ. Виїхали вони.

Роза нагородила Наталку поглядом, у якому ясно читалась: « І що ми всі тут тобі товкмачили?» Проте Наталка просто так здаватись не збиралася, і рішуче спитала:

- Як то – виїхали?

- Мовчки, - огризнулась Сарницька. – Я ще вчора ввечері бачила з вікна, як вони підігнали машину, повиносили туди все своє манаття і рвонули. Ну і плюс квартира-то замкнена – уже б і тупому стало б ясно. А що, Лізка нічого не сказала? ( Даші сьогодні якраз не було в школі, вона ходила за довідкою до поліклініки).

Я заперечно струснула головою.

- Ну, але ж вони-то здавали Ліліні підручники… - замислилась Даша, ніби намагаючись щось пригадати. – Ага, до речі! Свєтко, там тебе дехто знизу чекає.

… Ох і налякала ж ти Агату Захарівну, - докірливо похитала головою Агнеса, вичитуючи мене, мов мале дитя. – Отак зникати невідомо куди…

- Стоп, я ж залишила СМС, - зауважила я. – Казала, що трохи запізнюсь, буду о другій.

- - Так то ж СМС. А ми всі гадки не мали, куди ти зникла і навіщо… Всі інші, між іншим, уже давно вдома… І яким це вітром тебе занесло під будинок Ковалевських?

- Та це все наша люба староста, - я скривилась. – Лілі сьогодні в школі не було, от вона й вирішила перевірити, куди це та запропастилася. Чесно кажучи, ми всі були проти. А ви що тут робите?

- Та ми ж якраз тебе й шукали, - втрутилась у нашу розмову Руслана. – Ми якраз оминали цей будинок, і побачили твою подругу – Дашу, правильно? Сказали, що шукаємо тебе, й попросили тобі зателефонувати. Вона сказала, що зробить, це, щойно зайде до квартири… А потім привела вас всіх..

- Ну що ж, добре те, що добре закінчилось, - процитувала я, копаючи ногою камінець на землі.

На мить між нами вісьмома запанувала тиша. Руслана спрямувала свій погляд у небо, котре цієї пори було такого ж самого кольору, як і її очі. Потім неквапом проказала:

- Між іншим, ми від’їжджаємо… Завтра о третій.

- Як це? – здивовано спитала я. – Ти ж казала, не менше, ніж на два тижні…

- Мамі з батьком по роботі треба, - засмучено промовила Руслана. – Й так нам не можна було надовго затримуватись…

- Між іншим, у мене до твоєї подружки серйозна розмова, - колюче зауважила я. – Вона часом не знає, хто шантажував Наталку з Ковалевською?

Дика здивовано зиркнула на мене. Проте Агнеса анітрішки не знітилась і мовила:

- А ти кмітлива, Світлано. Я знала, що ти все це збагнеш… Розумієш, іноді з людьми не можна по-доброму. А особливо з такими кадрами… Спершу я знайшла у твоїй телефонній книжці номер старости і зателефонувала їй, намагаючись донести тій, щоб та прийняла міри… Заздалегідь перепрошую, коли вже я трохи лихословила, - вона підморгнула Наталці. – А потім, коли я почула теє… ну про, голодранку… вирішила застосувати більш кардинальні методи. Телефонного номеру Ковалевської в тебе, ясний перець, не було. Проте коли вже помислити логічно, не важко було здогадатися, яка людина його мала. Тому я всього-на-всього подзвонила до Гліба і попрохала в нього номер… А далі ти вже знаєш. Розумієш, просто іноді не можна покладатися на веління долі і просто пливти за течією. Тож мені здається, якби я тоді не зателефонувала до Лілі, то навряд чи ви змогли б витурити її звідси так просто…

- То Алевтина Вікторівна просто злякалася? – Маринка не повірила власним вухам. – Теж мені… і це сопливе дівчисько ще й вважає, що все це – його заслуга!

- Я не знаю… - Агнеса невпевнено знизала плечима. – Може, й так. А чиї це заслуги це вже розбиратись не варто. Головне, що ми вже зробили це. Все-таки недарма ми, подружко, опинилися тут, у тебе в гостях… А тепер ми маємо поїхати… як шкода…

Я розгублено дивилася на Руслану та її подружку і не вірила, що вже завтра їх тут не буде. Але так завжди – вони приїжджатимуть і від’їжджатимуть, а я все ще лишатимусь тут.. на все життя.

- Але все-таки життя – штука доволі довга, - проказала Руслана. – І попри кілометри і час, ми бачитимусь і далі. А уявляєте, як буде, коли ми поїдемо звідси… а повернемось лише через десять років?- Вона весело підморгнула нам всім. – Як гадаєте, ким ми станемо тоді?

- Я засміялася: мені подобалось грати в її гру. Тому я поволі протягнула:

- Ой, Загребельна, певна річ, стане великим психологом. А ти, Русланочко, будеш у нас народною артисткою, збиратимеш повні зали ПК «Україна»…

- А ти писатимеш для мене тексти, - крізь сльози, що виступили на очах від реготу, промовила Руслана. – Бо сама я, чесно кажучи, не тямлю у віршах анітрохи. Можливо, колись ти випустиш свою книгу, а може, і запросиш нас на свій творчий вечір… Варто починати з малого просто зараз. Знаєш що, Світлано? – вона підступила ближче і стиснула мене в своїх обіймах так, що мені стало важко дихати. – От сьогодні ти прийдеш додому і напишеш нового вірша. Сьогодні, без відстрочень! Чула, авантюристко?

- Нема питань, напишу, - я посміхнулась і вирвалась від кузини. – Аякже.

- Знаєш, Русланко, щось трохи нудно стало… для мене, - демонстративно зітхнула Агнеса. – Може, підемо прогуляємось?

- То це зі мною тобі нудно? І це після всіх тих вилазок, в які ми з тобою потрапляли? – удавано обурилась Руслана. – Негідниця безсовісна! Ну, постривай, зараз я тобі покажу! – і кинулась за Агнесою. Та у відповідь дременула кудись у невідомий напрямок, і, зрештою, постаті двох дівчат розчинились у далині, звідки долинали тепер уже дуже слабенькі вигуки реготу.

Кілька хвилин ми витріщались туди, де зникли моя сестра з товаришкою, коли раптом Дашка зауважила:

- Ну, я піду, мабуть.

- Авжеж, тоді і ми з Наталочкою розійдемось по будинках, - підтакнула Роза. – Саме час всмак пообідати.

- Ну – то до зустрічі завтра в школі! – і, помахавши нам всім рукою, Сарницька зникла за дверима під’їзду. Роза з Наталкою попрямували в іншому напрямку. Зрештою, попід будинком зостались тільки я та Гліб з Маринкою. Після того, як наші однокласниці розійшлися, Гліб порушив мовчанку і сказав:

- Слухайте, дівчата… У мене тут завалялись два зайві квитки в кіно… Сеанс якраз сьогодні. Ми збирались туди іти з Саньком і Лілею, але… Раз так вийшло з Ковалевськими, а сестра не хоче.. Хто зі мною?

- Я не знаю, - завагалась Маринка. – Завтра ж фізика…

- Степанова, припини? Ти хоч інколи в календар зазираєш? Саме час закрити ці ненависні підручники і як слід відірватися! Свєта?

- Я з тобою, - відгукнулась я. – а що за кіно?

- Секрет! – розсміявся Гліб. – Побачиш на місці. Значить, щоб прийшла додому, швидесенько одягнулася і через півгодини я тебе чекав в себе під під’їздом! Ясно?

- Та куди вже ясніше! – посміхнулась я. – Отже, домовились.

Ми вдвох уже розвернулися і збиралися вирушити кожен до свого будинку, як раптом почули окрик Маринки:

- Заждіть, я з вами!

… Стояв пізній вечір. Вікно в дівочій кімнаті було злегка відчинене, і цілюще свіже повітря, котре так і хотілось вдихнути на повні груди, заходило до кімнати. Усі мешканці цієї квартири уже давно поснули, і лише одна душа тут досі й лишалась бадьорою та анітрохи не втомленою. Я.

Над моїм столом палало м’яке світло електричної лампи, котре ледь освічувало всю поверхню стола: втім, саме такої кількості мені й було достатньо. У центрі світло падало якраз на абсолютно чистий, іще не понівечений слідами чорнила аркуш паперу. Збоку від нього лежали кулькова ручка, олівець і гумка.

Я чітко пам’ятала дану Руслані обіцянку – створити сьогодні ще один вірш. Проти над цим мені довелось добряче помізкувати, адже потрібні слова ніяк не спадали мені на думку. Зрештою, коли я вже вирішила, що завтра, на свіжу голову, мені буде значно легше відобразити свої думки на папері, раптово в моїй голові чітко пролунало одне-єдине слово. Щастя.

Я замислилась. А й справді, що таке те щастя? Адже воно буває різне, і кожен бачить його у різних, абсолютно відмінних речах. Якби мені поставили таке питання, коли я була трирічною дівчинкою, я би, не вагаючись відповіла: « Це коли дома багато м’яких іграшок і смачненького». Тепер я сама посміялась з цієї думки.

Пізніше, коли я потрохи вступила в підлітковий вік, у моєму житті, як і в житті будь-кого іншого, розпочалася криза. І звичайно, мені стали потрібні руки допомоги. Проте попри мої теплі взаємини з братами і сестрою, з Маринкою, Глібом, та ще декількома учнями в класі, ніхто з них мені тих рук простягнути не міг. А могла це зробити лиш одна людина. Мама.

З мамою я не боялася відчути себе маленькою дівчинкою, не боялась відкрито при ній поплакати. Я розуміла, що якщо моя найрідніша людина зі мною, то мені нічого боятись. Але, з іншого боку, я старалася не перезавантажувати маму своїми шкільними клопотами, бо дуже її цінувала. Адже все-таки мама – жінка, і слабка, значно слабша, ніж я сама. Як вона тоді, майже двадцять років тому, вижила в Черкасах, і в неї все скінчилось благополучно, я не знаю… Історія про те, як мої батьки зав’язали стосунки, чимось скидалась мені на казку про Попелюшку, в якій Єва відіграла роль доброї чарівниці. Здавалось би, якби не моя юна тітка, мене би тут зараз не було. А мамине дитинство, сповнене злиднів і скорботи?І хоч тоді, у сімдесяті-вісімдесяті роки, соціальний стан багатьох сімей був набагато, набагато бідніший, ніж зараз, проте все ж не настільки… Не всі ж люди змушені були голодувати. Тому зараз у мене було головне бажання – щоб у мами все було добре. Я реально турбувалась про неї.

Щастям для мене, як і для кожної людини, було здійснення моїх особистих мрій. Наприклад, тоді, коли на п’ятиріччя мені подарували дуже класну модну ляльку, що вміла говорити… Щастя я відчувала тоді, коли брала в руки щойно придбану нову книжку і гортала її сторінки, із задоволенням вдихаючи запах друкувальної фарби. А перший вірш, написаний мною у десятирічному віці і котрий уже через деякий час з’явився в шкільній стінгазеті… Господи, скільки ж емоцій було тоді!.. Вірш, присвячений Андрію – про брата та сестру – справді на той час був для мене великим досягненням. Навіть можу процитувати його напам’ять:

Мене чекає після школи

Після довгих п’яти годин

Одна мала людина вдома,

Мій менший брат… І він один,

Кому повідати я зможу

Смішні історії й казки –

Збагнуть їх сенс не зможе кожен,

Кому захочу донести.

Але Андрійко…. Він єдиний,

Дитя, що вірить в чудеса.

Мій менший брат мене не кине.

І хай відкриється краса,

Лише нам двом, коли шукаєм

В житті ми диво повсякчас.

Що не насправжки це – ми знаєм…

Проте не буде так весь час!

… І знову хочу я почути,

Крізь милий так дитячий сміх,

Слова – не можна їх забути,

Вони для мене, не для всіх:

« Сестричко, гайда знову грати!»

Печаль забуду я умить…

І будем ми в дворі гуляти,

Вдивлятись у небес блакить…

Андрійку, нам з тобою добре!-

Він посміхнеться враз мені,

А я в думках порину знову

У незабутні давні дні…

Зізнаюсь, зараз то не видається мені шедевром, проте три роки тому я думала абсолютно інакше.

Мама, Соня, Андрій, Русланка, Марина, Гліб… Люди, завдяки яким крізь похмуру завісу мого життя, пробивались які-не-які промінці світла. Тим паче, останнє ім’я явно влучало у десятку… Я би не хотіла втратити жодного з них. Не зважаючи ні на що. Хотілось би всім їм сказати, що я вдячна за те, що вони в мене є… Що я завжди буду поруч… Любитиму їх такими, якими вони є – а більшого мені ж не треба.

Отже, рішуче зітхнувши, я взяла ручку і почала строчити приблизно таке:

Хтось своє щастя у багатстві бачить,

В незліченних коштовностях й грошах.

Та ж хіба все воно отак багато значить?

Бо ж золото розходиться по днях.

Мене не манять гаджети і розкіш,

І битва хвиль об моря береги,

Так легко нам в житті прожить без коштів!

Мені ж на них ще вистачить снаги.

Можливо, стану знана я й відома,

Вершин в житті найвищих досягну.

Та це все потім… А мене чекають знову,

Ті самі, без кого не проживу.

Коханий, мама, ті дівчата в класі –

Що хоч і дивні, проте так близькі!

Нехай би що в житті з нами не сталось,

Не трапляться більш на шляху такі ж.

Без них би я не справилась – я знаю,

Вони мене не кинуть у біді.

А інколи я завжди споминаю,

Близькі обличчя, як на самоті…

Бо почуття – найбільша в світі сила:

Про них книжки написані й пісні.

Любити буду я аж до могили,

Тих всіх, що так для серця дорогі.

Хай вірш цей буде недостатньо довгим,

Та виклала я тут думки свої.

І пам’ятати.. Пам’ятати буду знову

Тих всіх, що так для серця дорогі.

- Ну от і все, - задумливо промовила я, відкладаючи аркуш у бік. – Треба більше концентруватися на тих, хто нас любить і любити самим. На жаль, зла в світі багато, не варто на ньому циклитись. Що пережила – те пережила: а завтра ж бо буде абсолютно новий день… Не захмарений Ліліними кониками.