Уже на підході до школи сталася ще одна дивна подія. Справа була так….

Діставшись до шкільного двору і вже підходячи до сходинок, що вели до входу, я почула чийсь плач, а також відчайдушний пронизливий вереск. Голоси долинали із заднього двору і були доволі знайомі. Я вирішила: зганяю-но я швиденько туди на перевірку – бо хто б то не був, а в біді я людину не кину.

Круто завернувши за ріг, я почала просуватися до того місця, звідки долинали голоси. Та не встигла я просунутись й на півметра, як повітря розітнув потужний дівочий крик:

- Істеричка!!!!

Це пришвидшило мої кроки, і я ракетою влетіла в « пункт призначення», мало не врізавшись в Лілю. Я помітила, що, окрім підбитого ока, колишня красуня мала ще й розбиту губу. Позаду неї, притиснувшись до стіни, стояла заплакана Маринка. Ті, двоє здавалося, зовсім мене не помітили.

- Ну що ж… - повільно протягнула Ліля. – Ви всі заплатите за це: і ти, Степанова, і Подільська твоя ненормальна, і Яблонська, і Щербина. Ви про все це ще пошкодуєте, надто пошкодуєте. А ти… - вона глянула на Маринку так, немовби та була брудом на її черевиках, і продовжила:

- Якими ж ідіотами робляться люди, коли закохуються! Терпіти не можу оце їхнє сюсюкання. – Кривляючись, вона почала пищати: - « Ой, ти глянь, який красунчик! Артемчик, любенький, пішли зі мною, я тобі таке місце покажу…» - прогугнявила вона, від чого Маринка затрусилася ще більше. – Я думала, що хоча б ти, Степанова, одна з цього дитячого садку нормальна. Виходить, я помилилася...

Ну все! Лілька вже остаточно зажерлась. Треба показати цій козі, як інших тикати носом туди, куди не треба! Швидким кроком я було рушила до дівчат, як Ліля обернулася і зронила:

- А, Подільська. А ми якраз тут любесенько собі балакаємо. І яка ж нелегка тебе сюди принесла?

- Мені було цікаво знати, - процідила я крізь стиснені зуби, - з якого це дива ти почала сачкувати. Причина, як я бачу, поважна. І хто ж тобі отак писок розмалював, га?

Ліля стала біла як смерть.

- А це не твого розуму справа.

- О так, це слова справжньої дами, та ще й колишньої красуні класу, - зі знущанням мовила я, особливо підкресливши слово « колишня». – Коротше, ти врубилась, Ковалевська: рули звідси і більше не наближайся до моїх друзів, бо потім хай тебе родичі впізнаватимуть.

Тепер її обличчя різко стало червоним. Вона з ненавистю прошипіла:

- Ти ще пошкодуєш! Котик це все так не залишить! І то… - вона раптово осіклась.

Та було вже пізно.

- Хто не залишить?! Ану говори негайно!

Я підступила до неї ще на крок, але вона тільки невміло замахнулась і хотіла дати мені по лицю, проте я спритно ухилилась, та так, що Ліля мало не впала.

- Ну й слабачка же ти, - з відразою процідила я. – Навіть битися по-людськи не вмієш. А сама тут пищиш: « Яка я крута, яка я крута»! – цього разу вже я доволі точно перекривила її голос. – Ото будеш знущатись над людьми, так…

- Агей, ЩО це ви тут робите?!

Я різко обернулась і в мене відвисла щелепа: неподалік від нас стояла Роза! Вона дивилася просто на нас трьох і в її очах світились жах і цікавість водночас, проте не було й сліду погорди.

- Ви що, її те…. Побили? – шокованим голосом запитала вона.

- Дострибалась, - похмуро кинула я.

- А тобі тут робити взагалі нічого, малявко! – крикнула Ліля, уже зірвавшись на ноги. – Усі порядні дітки уже повинні давно на уроках сидіти! Якщо, звісно, ти не хочеш, щоб клас знав, про кого ти написала в тому дурнуватому творі… Гарантую, ще деяким особам в класі це точно не сподобається.

- Ти що, читала мій зошит? – проговорила Роза, дивлячись на Лілю з такою огидою, з якою кілька хвилин тому сама Ліля дивилась на Маринку.

Схоже, що її це неабияк добило, бо вона раптово заверещала на всю котушку:

- Та ви з Подільською показилися зовсім! Ненормальні обидві!!! Я ще розумію – любити живу людину! І… І потім, як можна любити того, хто давно кокнувся?! – раптовим рухом вона рвонула з місця, вискочила з-за рогу і побігла парковою доріжкою.

- Ну і біжи додому, до матусі, хай вона тебе відмиє! – мстиво кинула Роза їй вслід. Після чого вона повернулася лицем до нас. – Так їй і треба.

- Що за маячню ви тут вдвох несли? – тільки й спромоглася проговорити я.

Роза похапцем зиркнула на годинник:

- Нема часу пояснювати. До уроку лишилося лише п’ять хвилин. Я вам все на великій перерві розкажу, обіцяю!

… На великій перерві ми втрьох заховалися в дівочому туалеті, де якраз нікого не було.

- З кого починати – з мене чи з Лілі? – запитала Роза.

- Давай з Лілі, - попрохала Маринка.

- З Лілі. Значить, так… - Роза глибоко вдихнула і почала свою розповідь: - Справа була так. Ліля – як і я, до речі – абсолютно не вміє вживатися з людьми. Вона керується принципом – « усі дівчата, як дівчата, а я – королева». В нашому класі вона практично ні з ким не спілкується. А якщо чесно, то вона люто ненавидить тих, хто упадає за героями фільмів чи книжок. Не так давно вона зіткнулась з моїм двоюрідним братаном,Ваньком Яблонським, більше відомим як Котик Котиков, - тут Маринка перелякано охнула, - і він, виявляється, відчуває до подібних людей таку ж відразу. Саме тому ми з ним ледь не з самого народження не ладнали… Коротше, вони вдвох заснували спілку. Мета спілки, як ви, мабуть, вже збагнули, полягає в знущанні над такими людьми. І вони, певно, не заспокояться, поки не обернуть всіх людей на бездушних роботів. А ще мені здається, що найголовніша їхня мета – прибрати з дороги тебе, Свєто, а вже потім взятися за інших. Ліля тебе дико ненавидить, між іншим. Я сама на день Святого Валентина чула, як вона в роздягальні казала Наталці, що ти виявилася гіршої думки, ніж вона вважала. А якщо вона про всіх і так думки невисокої, то… - Роза невпевнено знизала плечима.

Тут Маринка сполошилася:

- На день Святого Валентина, кажеш? А хто Свєті ту записку гадську написав, а потім злиняв, щоб не розкусили?

- Та то не я! Я ж вам казала вже. Це Ліля написала записку, і в мене, до речі, є кілька доказів: на останньому уроці – музики – вона весь час кидала погляди на Свєту і щось швидко шкрябала. Крім того, вона постійно витріщалась на годинник. А коли продзвенів дзвоник, вона зірвалася з ніг і рвонула в клас так, що ледь не збила з ніг кількох наших однокласниць. А коли я зайшла в клас – а я, до речі, зайшла найперша – то її сумки вже не було… А в школу я не приходила тому, що хворіла.

- Почекай, - протягнула я, - але є ще одне але: Ліля весь рік була відмінницею, а нещодавно на літературі стався облом: вона була неготова до уроку. Як та…

Роза отруйно посміхнулася:

- Відмінницею? Ти що, правда вважаєш, що ця ненормальна здатна гарно вчитися? З деяких корисних джерел мені стало відомо, що в тій школі вона з колів не вилазила. Просто за сімейними обставинами її сімейці довелося перебратися в наш район. А ви ж наш ліцей знаєте – двієчники звідси просто в три шиї вилетіли б. Насправді вона все скатувала з ГДЗ, та користувалась допомогою родичів. Літературу, між іншим, вона на дух не переносить. А в той день якраз матусі й татуся вдома не було, от вона й написала чорта з два.

Зненацька, перериваючи Розу, Маринка виклично кинула:

- А чому це ми повинні вірити твоїм балачкам?

А оце вже Розу збісило.

- Та тому що якби це все були мої коники,чорта з два я би вам це розказала! І взагалі… Чи це не тобі в спину Ліля щойно кричала « Істеричка»?

- Дівчата, проїхали, - обірвала їх я. – Ти мені, Розо, краще розкажи ось що… Ліля тут молола ахінею, ніби ти теж, як і я, западаєш на книжкового героя. А ще була така ситуація… - Я похапцем переказала той випадок, що стався тиждень тому. – Невже правда?

Роза сумно посміхнулась:

- Хоч раз Ковалевська виявилась права. Так, я дійсно БУЛА закохана в книжкового героя, причому в героя « Поттеріани», про якого й написала у творі.

- І в кого ж?

- Вгадайте з трьох раз, - похмуро кинула Роза.

- Не тягни гуму, Розко! Усе-таки нам цікаво.

- Ну, якщо вже ви так просите.. – Роза зітхнула. – Чесно кажучи, найбільше з усіх героїв «Поттеріани» мені подобався батько головного героя, Джеймс Поттер.

Уже вдруге за цей ранок у мене відвисла щелепа. Раніше я гадала, що я така одна ненормальна на всю округу. Виявляється, що Діана таки мала рацію…

- Він справді мені подобався. Дуже активний, веселий, завжди був оптимістом. Я реально захоплювалась ним, захоплююсь і зараз, але тепер це вже не таке сильне почуття. Бо кілька тижнів тому… Ви ж пам’ятаєте Генку Іванова з нашого класу?

У нас в класі цього пацана вважали дивним. Вчився він на двійки-трійки, під час уроків постійно займався своїми справами, на перервах час від часу кидав дурнуваті фразочки – через таку його дивну поведінку друзів у нього, як і у Рози, практично не було. Та й на вигляд він не з тих хлопців, що подобаються дівчатам – невисокий, хирлявий очкарик, з коротко підстриженим чорним волоссям і світло-бурштиновими очима. У мене зненацька похололо в грудях: невже Роза….

- Так от… Того дня я раптом усвідомила, як же Генка схожий на Джеймса – і не тільки, зовнішністю, характером. Я не могла розповісти однокласникам про жодну зі своїх симпатій: першу ніхто б просто не зрозумів, а над другою Лілька здорово б познущалася – я ж бачила, як вона знущалася над тобою. Проте вона вже давно все допетрала – коли на день Святого Валентина я пішла до кафе, я зустріла там маленьку дівчинку Діану, яка, виявляється, давно шукає свою другу половинку. Ми з нею забалакались, і тут я помітила Лілю, і збагнула, що вона все прекрасно почула…. І… вибачте, що трохи схожу з теми, але…. Словом, Свєто я дуже хотіла з тобою дружити. Завжди. Але,як людина, як то кажуть, « нижчого рангу», я й сподіватися не могла на дружбу з такою яскравою особистістю як ти – ти гарна, весела, талановита, а в мені що особливого? І вибач, що кров тобі пила цього року – я просто боялась, що коли Ліля мене розсекретить, вона буде до мене ставитись так, як ставилась до тебе….

Точно! Я згадала, як в початковій школі Роза постійно підходила до мене, говорила: « Давай дружити!», але я була настільки зациклена своїми товаришками, що просто на неї не зважала. І раптом мені згадався випадок з сопливого четвертого класу: того дня Наталка запросила мене та інших дівчаток на прогулянку, а наступного дня мала бути контрольна. І коли я, червоніючи від сорому, говорила математичці, що не готова до уроку, Роза підняла руку і сказала, що це вона мене підбила на прогулянку, тоді як решта дівчат просто спостерігали за всім цим дійством. Звісно, Розу покарали… І раптом від цього давнього дитячого спогаду мені стало страшенно соромно.

- І ти мене вибач, - сказала я. – За те, що сталося в четвертому класі…

-Ой, та що там, - махнула рукою Роза, - я вже й забула. То як, товаришуємо?

- Товаришуємо, - миттєво погодилась я.

…. Перерву потому я все-таки набралась відваги і запитала у Маринки:

- Слухай, ти часом не знаєш, хто це Ковалевській врізав?

Глибоко вдихнувши, подруга відказала:

- Хочеш вір, а хочеш – ні… Я.

Уже втретє за день шоковий стан взяв наді мною гору. Хоч у Маринки фізична підготовка і краща, ніж у мене, проте на рожен першою вона ніколи не лізе – навпаки, її саму постійно доводиться рятувати… Саме так ми з нею і познайомились: коли вона була новенькою у нас в п’ятому класі, у перший же день до неї чіплялися якісь хлопчаки, яким я пізніше за їхні вибрики добряче врізала.

- А…. – це був один з тих рідкісних випадків, коли мені таки доводилось лізти за словом у кишеню, - як…. Як до такого взагалі могло дійти?!

- Взагалі-то, діло було як-то так…. Цього дня я прийшла до школи дуже рано, тому вирішила погуляти на задньому дворі. А Ліля вже була там; здається, вона навмисне мене чекала. І от вона питає так насмішкувато: « Тобі не набридло з цією ненормальною дружити?» А я їй і відповідаю: « Це моє життя, і я сама обираю, з ким дружити, а з ким ні». – « недарма люди кажуть: з ким поведешся, від того й наберешся. Не дивно, що характер в тебе зіпсувався вкрай, коли товаришуєш зі стріхоїдучими». Ну і це мене реально достало: яке має право ця корова перемивати кістки моїм друзям?! Ну і я їй – спершу в око, потім в щелепу… І після цього вона почала лаятись і кричати, що Артем мене ніколи не полюбить. А далі ти вже все знаєш.

І тільки зненацька я збагнула, які ж насправді хороші в мене друзі….