Від розмови з Ерікою минуло майже два тижні.

У школі все було по-старому. Але не все. Гліб чомусь весь час намагався, якщо це було можливо, уникнути мого товариства, а от Ліля весь час дивилася на мене вовком. І взагалі вона дуже дивно себе поводила, постійно бурмочучи собі під ніс « я їм всім ще покажу» і « нічого-нічого, вони скоро облишать свої вибрики». А в останній день зими навіть стався такий випадок.

Я якраз проминала кабінет вчительки зарубіжної літератури, коли побачила як Ліля підійшла до дверей кабінету, пересвідчилася, що нікого немає всередині, і увійшла.

Мені стало цікаво, навіщо вона туди прийшла і я зазирнула у двері. Ліля кинулась до письмового столу і з-під невеликої стопки зошитів витягла один – блакитний з метеликами. Робочий зошит Рози.

Ліля швидко перегорнула сторінки і дійшла до кінця, до останньої роботи, а потім виявила бажання її прочитати. По мірі того, як вона читала, її очі кровожерливо блищали, а губи розтягнулись в противну посмішку. Дочитавши, вона поклала зошит на стіл і прошипіла:

- Так он про що ти казала малявці Капустяній! Ну пожди-пожди, Яблонська, ти ще в мене потанцюєш!

Почувши за дверима кроки, я відскочила до стіни. Ліля кулею вилетіла з кабінету і кинулась у бік нашого класу.

… Отже, все ясно. Роза розповіла якійсь дівчині Капустяній про свого улюбленого героя «Поттеріани», але, мабуть, не сказала, який саме герой їй подобається. А Ліля чула розмову і захотіла з’ясувати, хто це…. Але мене непокоїв отой її вираз обличчя: і чого б то я так зловтішалася? Не інакше, як з Розою в неї теж якісь проблеми.

…. Чортеня, що сиділо в мені, весь час під’юджувало: прочитай, прочитай. Правду кажучи, мені дуже хотілось дізнатися ПРО КОГО і ЩО саме написала Роза, ЯК вона здобулася на високу оцінку. Я вже давненько ламала над цим голову. Я вже було рушила до дверей кабінету, як раптом спинилася. Ні, лазити по чужих зошитах – це некультурно. При нагоді я сама все в неї спитаю. Ну мало хто там може їй подобатися…

… Наступного дня був день народження Гліба. Крім нього, мене та Глібової меншої сестри, п’ятикласниці Асі, не було нікого, за винятком Маринки та мого меншого брата Макса, що вже давно підбивав до Асі клинці. Батьки ж Гліба кудись поїхали у справах і залишили нас самих

Іменинник запросив на свято і Лілю. Але минуло десять хвилин, п'ятнадцять… Ми вже всі вручили свої подарунки, посідали за святковий стіл, а її все ще не було. Нарешті ми плюнули і вирішили святкувати без неї.

- Егоїстка вона, от що, - зітхнула Ася, розливаючи всім чай. – я ще пам’ятаю, як на ЇЇ день народження Гліб з’явився з ОТАКЕННИМ букетом троянд. Але марно гаяти на неї час. Вона цінує тільки себе.

- Вона взагалі останнім часом якась дивна, - приглушено відізвалась Маринка. – Психує, грубіянить всім… А ще в неї погіршилися оцінки з літератури..

- І це ще не все, - сказала я. – Знаєте, що вона вчора зробила? – І я коротко розповіла про вчорашнє проникнення Лілі в кабінет вчительки літератури.

Усі сиділи якісь замислені.

- Не інакше, як вони з Розою на ножах, - підсумував Макс. – А все ж… Навіщо ж їй знадобилося читати Розин зошит?

- Ну я ж вже казала, - відповіла я. – Вона почула розмову Рози з якоюсь дівчиною про свого улюбленого героя, і вирішила вивідати, хто це. От мені, якщо чесно, теж цікаво…

- По-моєму, я знаю, хто, - озвався доти мовчазний Гліб. – Точніше не знаю, а здогадуюсь…

- ХТО? – я негайно обернулась до нього лицем.

Але Гліб лише відповів:

- Мабуть, я не буду видавати чужі таємниці. Тим паче що нічого не знаю напевне. Прийде час, сама в неї запитаєш.

- Ага, добре, - одразу посмутнішала я.

- А як звали ту дівчину, з якою розмовляла Роза? – запитала Ася.

- Імені не знаю, але прізвище, здається, Капустяна.

- Капустяна? – різко перепитала Ася. – Стривай-стривай, щось таке знайоме! Ага, точно! Пару днів тому до мене після школи підходила одна дівчина, представилась як Діана Капустяна. Вона багато про тебе розпитувала… Казала, що хоче з тобою побачитись…

- Про мене? – здивувалась я. – А звідки вона мене знає?

- Ну, коротше… « Ти Олександра Щербина, так?» - « Так, а що?» - « Ти ж «ВК» в друзях у Джинні Уїзлі. Ти знаєш її?» - « Ну, загалом це однокласниця мого брата, Свєта Подільська. Ми з нею дружимо. А що?» - « Ти ж її знаєш, як подруга. Розкажи мені, яка вона?»

Ну і я розповіла їй що ти дуже хороша людина і вірний друг, на тебе цілком можна покластись.. Любиш читати… Захоплюєшся « Гаррі Поттером»… - « Я мушу з нею побачитись, я перед нею в неоплатному боргу. Даси адресу?» - Я дала. Ну.. оце й все.

- В неоплатному боргу? – вразилась я. – Але ж ми з нею зовсім не знайомі… А крім того, вона до мене ще не приходила.

- Ну не знаю, може, часу не було…

- Знаєте що! – спалахнула раптом Маринка. – Годі вже цих розслідувань. Поговорили-поговорили і забули, все потім вирішиться само собою. А зараз давайте насолоджуватися святом.

Ми всі здивовано на неї зиркнули, але ніхто нічого не відповів.

Решта свята проминула цілком спокійно: ми попили чаю з тортиком, подивились телевізор, зіграли в « Монополію» і після цього розійшлись.

…. Увесь наступний день у школі я уважно спостерігала за Лілею. Вона ходила по класу горда, мов королева, а на її обличчі було ясно написано « А я, голки-палки, тут ТАКЕ знаю, та всі ви здурієте як почуєте!» - але, звісно, вона не поспішала розкривати цю таємницю.

- Ковалевська сьогодні якась дивна, - звернулась до мене Наталка в кінці робочого дня.

- Ага, - неуважно буркнула я.

…. Я вийшла зі школи на вулицю. В повітрі уже пахло весною. Сніг уже зовсім розтанув, а на небі яскраво сяяло сонце. Погода була така пречудова, що я вирішила не йти додому, а спершу піти прогулятися до парку.

… Скоро вже буде свято… Мене мабуть привітають тільки Гліб та брат. Ну і звісно, Лілю Гліб теж буде вітати. А от Маринку вітати нікому, бо вона, як і я, досі не знайшла собі другої половинки. Але різниця між нами полягала в тому, що вона зовсім не хотіла її шукати. На думку Маринки, головне в житті – це робота, а сім я буде тільки заважати.

Так розмірковуючи, я самотньо гуляла парком, як раптом почула хлопчачий голос, що гукнув мене:

- Привіт..

Я обернулась… і на мить мені здалося, що це все сон. Або фантазія. Бо цього не могло бути насправді, ні, не могло!

На лавці неподалік сидів хлопець приблизно мого віку. Він був дуже гарний, ну просто-такий той самий хлопець, якого я так шукала: довге, до плечей витке чорне волосся і великі темно-сірі очі.

- Це ти мене кликав? – спитала я.

- Я, - відповів він. – Я вже кілька разів тебе бачив і хотів познайомитися, але досі не наважувався. Тебе як звати?

- Свєта Подільська, - відповіла я на те. – а тебе?

- Мене Артемом Чегодаєвим звуть. А ти до речі, де живеш?

- На Лятошинського, 50. 25-та квартира, п’ятий поверх. А що?

- О, так ми ж сусіди! – зрадів Артем. – Я теж в тому будинку живу, тільки в двадцятій квартирі… У такому разі давай я тебе проведу.

- Може, ще й сумку мою будеш нести? – скептично посміхнулась я.

- Ну, це вже ти сама як знаєш, - засміявся Артем. – А знаєш що? Давай заб’ємо на уроки і всі інші домашні справи, а просто прогуляємось. А заодно ти мені про себе розкажеш, ОК?

- Гаразд! – пожвавішала я.

… Ми гуляли парком якихось десять хвилин, а я вже встигла розповісти йому ледь чи не все: про улюблену музику, про книжки, про Руслану з Агнесою, про Гліба, Маринку. Артем слухав уважно, здебільшого мовчав, але інколи задавав мені питання по темі, а потім знову замовкав.

Раптово до мене долинули двоє голосів: хлопчачий і дівчачий. Голоси були доволі знайомі.

- Ой, - вигукнула я, - там же Гліб і Маринка!

- Твої друзі? – уточнив Артем.

- Так. Давай, підійдемо, я тебе з ними познайомлю.

- Ну гаразд.

Голоси долинали з-за кущів. Обережно розсунувши віття, я побачила Гліба з Маринкою на лавочці, і вони схвильовано про щось розмовляли.

- … і давно в тебе оця манія? – запитала Маринка.

- Та вже давненько, - зітхнув Гліб. – Класу, мабуть, з третього.

- Ліля знає?

- Ти що! Вона не така людина, щоб я їй таке розказав. Вона не виглядає тією, кому можна звірити найсокровенніше.

- А Свєта?

Кілька хвилин Гліб мовчав. Потім, тяжко зітхнувши, промовив:

- Знаєш, я не волів би, що б вона про це знала. Вона може не так збагнути, і тоді.

- Ти начебто казав, що вона тобі друг? – їдко процідила Маринка, і тут помітила нас з Артемом. – Ой… Привіт, Свєто… А що це ти тут робиш? І хто цей… хлопець?

- Гуляю, - ухильно відповіла я. – Це мій новий друг Артем, ми щойно познайомились. Артеме, це мої друзі – Маринка Степанова і Гліб Щербина.

- Привіт.

Гліб привітався у відповідь. А от Маринка лише кивнула, а сама не відводила погляду від нового знайомого. Зненацька я спитала у Гліба:

- То про що це ви там секретничали?

Несподівано він зірвався на ноги і швидко заговорив:

- Свєто, благаю! Давай не будемо більше говорити на цю тему. Я все тобі колись розкажу, обіцяю!Але трохи згодом..

- Та гаразд… - трохи здивовано відповіла я. – Артеме, пішли.

Коли ми з Артемом вже рушили, я раптом почула тихенькі слова Маринки:

- Який красунчик!..

… - Слухай, а цей Гліб – що, твій хлопець? – запитав в мене Артем, коли ми вже відійшли.

Я похитала головою і запитала:

- Звідки така версія?

- Та просто.. – він стенув плечима. – якось дивно ти на нього дивилася.

- А в тебе самого дівчина є? – запитала я.

Він зітхнув.

- Якщо чесно, то ні. Але скажу по правді, всі дівчата в мене в класі – та що там в класі, в школі, - вважають мене дуже симпатичним. Але всі вони – просто наївні і дурненькі. Я з такими й близько не хочу спілкуватися. А ти не така… Я зразу зрозумів, що нам буде добре вдвох, ще відколи вперше тебе побачив.

І хоч від цих слів мені стало приємно, але зовсім не так, як бувало тоді, коли мене хвалив Гліб.

Декілька хвилин ми мовчали. Тоді Артем запитав:

- Слухай, а тобі хтось подобається?

- Що? А, так.. – і вже за хвилину я розповідала йому про свою симпатію. Як і раніше, він мовчав і уважно слухав.

… Говорила я аж до самого дому. Коли ми нарешті підійшли до нашого під’їзду, я запитала:

- Слухай, а оце моє захоплення – воно тобі не здається ненормальним? Просто є одна особа, яка.. гм… не надто від цього кайфує, і хоче довести мені, що я не права.

- У кожної людини має бути своя думка, - твердо мовив Артем. – А знаєш що? – Він додав: - Якщо ти по-справжньому його любиш, ти любитимеш його завжди. І ніхто, навіть найближчі люди, не змусять тебе відмовитись від нього.