- То що, Гаррі, ти зрозумів тепер, що означає його арешт?

- Те, що ти тепер вільний.

- Так… А ще… Не знаю, чи тобі це казали.. Я твій хрещений батько.

- Ну так, я знаю.

Читаючи, я так захопилася, що не помічала, що відбувається довкола мене. Я отямилась тільки тоді, коли нарешті підвела голову від книжки і побачила над собою нашу фізичку.

- Отже, Подільська, відповідати ти сьогодні не збираєшся? – запитала вона. – І чим, запитується, ти займаєшся на уроці фізики?

Я відчайдушно засовалася на місці, хотіла заховати книжку, але не встигла, і вчителька вихопила її в мене. Це був старенький пошарпаний томик « Гаррі Поттер і в’язень Азкабану»

- Зрозуміло! Книжки читаємо? Скажи мені, Подільська, скільки раз мені ще повторити, щоб до тебе нарешті дійшло? Сюди щоденник!

Я неохоче витягла щоденник із сумки.

- Завтра в школу з батьками! І запам’ятай раз і назавжди – у нас тут урок фізики, а не зарубіжної літератури!

Мої очі налилися слізьми. Мені було образливо і гірко, хоча я добре знала що винна одна я. Моя найкраща подруга і сусідка по парті Маринка підбадьорливо усміхнулась до мене.

- Ну не зважай ти на ту фізичку… - мовила вона. – Ти ж знаєш, яка вона стерва, це природньо…

Я посміхнулася до Маринки. В цю мить пролунав гучний голос Наталі Сергіївни: - Цю задачу нам вирішить Марина Степанова!

Маринка встала, пішла до дошки, і з легкістю розв’язала задачу, задану фізичкою, я аж здивувалася її розуму.

- Молодець, Марино, п’ятірка! – промовила фізичка, - коли Марина простягнула їй щоденник. – А тобі, Світланко, не гріх би й повчитись у подруги. Урок закінчено.

Цей урок був останнім, отож, щойно продзвенів дзвоник, ми кинулись вдягатися та скидати речі у портфель. Коли ми з Маринкою вийшли зі школи, я ще була засмучена, хоча намагалася цього не показувати, і поринула у свої думки.

Я була звичайнісінькою тринадцятирічною дівчинкою , ученицею сьомого «Г» класу ліцею № 1 міста Львова, Світланою Подільською. Зовнішність у мене була доволі неординарна – густе темно-руде кучеряве волосся і ясно-голубі очі. Наша сімя жила в доволі просторій квартирі з мамою Агатою Захарівною, татом Максимом Павловичем , братами Герою, Андрієм, і Максом, та сестрою Софією. Я була

середульшою дитиною в сім ї. Як я вже казала, я була доволі звичайнісінькою дівчинкою, а от характер в мене був далеко не звичайний. Вчитися я полюбляла не дуже, і ненавиділа точні науки: ну кому треба ця дурня! Коли на уроках мені ставало нудно, я брала книжку і читала. Прочитала я таки багато книжок, особливо фентезі: і « Сутінки», і трилогію « Таймлесс», і «Хроніки Нарнії», і «Міст в Терабітію», «Чорнильне серце», і т.д. … Та найдужче я полюбила « Гаррі Поттера». Ця книга стала для мене божественною. І хай там кажуть, що його рекорд побили « П’ятдесят відтінків сірого», але на мене це не вплинуло. Втім, повернімося до головної теми.

У школі були уроки, які я все-таки спромоглася полюбити: українська і іноземні мови, українська і світова літератури, історія а ще біологія. Я реально обожнювала ці уроки і завжди була в них найпершою. Про мене казала Маринка – « Не всім бути приземленими – дехто має літати в хмарках».

Маринка була абсолютною протилежністю мені. Самостійна, відповідальна і розважлива. Їй легко давалися фізика, хімія, алгебра з геометрією. Вона часто підтягувала мене по цим урокам, коли я в свою чергу допомагала їй з гуманітарними. Маринка не читала книжок, надавала перевагу комп’ютерним іграм, хоча, як і я, теж фанатіла від « Гаррі Поттера».

Мій дім був недалечко від школи, тож я дійшла туди за якихось п’ять хвилин. Прийшовши додому, я завважила, що в квартирі нікого не було. Я пішла на кухню, насипала в миску борщ, і поставила його в мікрохвильову пічку, а потім увімкнула чайник.

Мене гризло сумління. От правду кажуть люди, п’ятниця тринадцятого – нещасливе число. А на додачу, завтра ж день Святого Валентина! І що ж я скажу мамі?! Втім, я вирішила поміркувати про це пізніше.

Пообідавши, я одразу рушила в свою кімнату і витягла з ящика коробку з CD-дисками. Я вибрала «Гаррі Поттер і в’язень Азкабану» І вставила його в DVD-плеєр, а потім увімкнула телевізор і почала дивитися фільм. Книжку я читала уже мільйон разів, і фільм теж бачила не один раз.

Фільм тривав і тривав, а я поринула в роздуми. Загалом, усі актори мені подобались, та найбільше – Гері Олдмен, він же Сіріус Блек. Він просто запав мені в душу, можна сказати, я навіть закохалася в нього. Уся моя кімната була обвішана постерами з Гері.

Фільм тривав уже доволі довго. Я уже додивилася до того моменту, де головний герой дістає різдвяний подарунок – чарівну карту, коли у двері подзвонили.

Я нажала на пульті кнопку «пауза» і,взувши капці, почалапала в коридор і підійшла до дверей.

- Хто там? – запитала я, вдивляючись у вічко.

- Свої.

Я дістала з полички ключі і відчинила двері. У передпокій увійшов мій найстарший і водночас не улюблений брат Гера.

- Ну, що робиш, Свєтко? Не нудьгувала? – глузливо усміхаючись, запитав він.

- Як бачиш, - пробурмотіла я, не дивлячись на нього. Я замкнула двері в квартиру і пішла у свою кімнату – додивлятися фільм. Але ж від Гери так просто не відчепишся.

Тільки-но я знову увімкнула фільм, як брат приперся, щоб мені позаважати.

- Що, знову дивишся обожнюваного «Гаррі Поттера»? – почав глузувати він. – Не набридло?

- Не такий він обожнюваний, як… - я враз затнулася і почервоніла.

Але брат усе зрозумів без слів. Він наблизився до мого ліжка, над яким висів постер з зображенням Гері Олдмена, і, глузливо усміхнувшись, мовив:

- Я не розумію, як він може тобі подобатись? Ти хоч знаєш, скільки йому зараз років? Фотка-то явно не свіжа. Я там ще розумію Джонні Деп, але він хоч красунчик – і це в свої 50!

- « Серцю не накажеш», - винувато усміхнулася я.

А брат продовжував глузувати:

- А я ще думав, що Софа божевільна, коли втріскалась в Роба Паттісона . Але в неї хоч з мізками все в порядку.

- Ах ти ж… - задихнулася я.

Але він мовби на мене й не зважав:

- А взагалі оцей, поки тривав фільм, здох. Коли закінчуватимеш дивитися п’яту серію, знову будеш ревти, коли його вбє кузина Лестранг?

Мене вже тіпало. От свинюка! Адже він єдиний чудово знав мою слабкість: я завжди плакала над цим місцем.

- Слухай, Германе, заткнися і вимітайся, - прошипіла я.

- Що, зачепив за живе?

Це мене вже дістало. Я схопила свої капці і щосили жбурнула їх у брата, але він зумів ухилитися.

- До речі, третя тридцять, - зауважив він. – Пора за уроки.

Ну все! Зараз він у мене отримає за повною програмою! Я вже хотіла було висловити все, що я про нього думаю, але він пре спокійнісінько вийшов собі з кімнати.

Я глянула на годинник: справді, третя тридцять. Я витягла з ранця щоденник і сіла за письмовий стіл. Я розгорнула щоденник: отже, першим уроком завтра зарубіжна література – завдання 11 на 207 сторінці підручника. Я взяла з полички підручник і розгорнула відповідну сторінку ( До речі, зараз ми якраз вивчаємо «Гаррі Поттера»)

Завдання 11

« Напишіть, який персонаж вам найбільше сподобався і чому.»

Ну, це доволі легко. Я розгорнула свій зошит, узяла ручку і почала писати:

« Який персонаж «Гаррі Поттера мені найбільше подобається»

Серед усіх позитивних персонажів мені найбільше подобається Сіріус Блек. Мені він подобається саме тому, що, незважаючи на те, що його життя було гірше нікуди, незважаючи на всі негаразди, він не зламався і зумів вирости порядною людиною. І хоча він прожив надзвичайно коротке життя, зустріч з ним назавжди змінила долю головного героя – Гаррі Поттера. Саме з вуст Сіріуса Блека я почула чимало мудрих висловів. Найбільше мені запам’ятався отакий : « Насправді ти не погана людина, а дуже хороша, з якою сталося багато поганого. У кожному є і світлий, і темний бік. Головне – що обираєш ти ».»

Я закрила зошит: була дуже задоволена написаним. Але тепер треба було братися до ненависної мені алгебри. Але тільки я потягнулася за підручником, як пролунав дзвінок у двері. Я знала: то прийшла решта сім ї.

Я кинулась відчиняти двері. Так, то справді прийшли мама й тато, а також сестра та решта братів.

- Привіт, доню! – усміхнулась до мене мама. – Як справи?

- Та, власне кажучи, не дуже, - похнюплено відповіла я.

- Так…. - сказала мама. – Зараз я роздягнусь, і ти негайно розповіси мені, що сталося. НЕГАЙНО!

Я кивнула і пішла на кухню готувати чай.

За кілька хвилин мама переодяглася в домашній одяг і прийшла до мене.

- То що сталося? – запитала вона.

Я зітхнула і розповіла мамі про інцидент на уроці фізики. Мама вислухала мене уважно, і коли я закінчила, промовила:

- Але ж ти знаєш, що винна сама і тільки сама.

- Та знаю, знаю , - відмахнулась я. – Та мені від цього не легше. Я не можу перестати бути бібліоманом!

- Але все одно, книжок до школи тягати не можна. Тобі ж там треба знань набиратися!

- Ну гаразд… Більше не буду читати на уроках.

- От і добре, - зраділа мама.

Я мовчала. Потім я зітхнула і зізналася:

- Герман мене дражнив.

- Знову? – стривожилася мама.

- Так. Через…через….

- Через НЬОГО? – запитала вона, зненацька спохмурнівши.

- Так.

- Германе! – гукнула мама. – ГЕРМАНЕ, сюди йди, НЕГАЙНО!

Старший брат з’явився за кілька хвилин. Вигляд у нього був вельми стривожений.

- Що? – похмуро запитав він.

- Треба поговорити. - Мовила мати.

- Це стосується Свєтки, так? – запитав він.

- Певна річ. Ходімо в твою кімнату.

Вони вийшли з кухні. А мені до смерті було цікаво, про що ж будуть говорити мама та старший брат. Я тихенько встала, і рушила до кімнати старшого брата. Звідти долинали репліки:

- Германе, ну чого ти до неї причепився з цим Сіріусом Блеком? Невже ти не розумієш, що він їй подобається?

- Чесно кажучи, НЕ РОЗУМІЮ! По-перше, він старий, по-друге, в ньому немає ні фіга привабливого, а по-третє – він вигаданий персонаж, а вона його любить, як реального пацана! Мене це бісить.

- Германе, так не повинно бути . А щодо «по-друге» - то ти глибоко помиляєшся. Особисто мені цей персонаж теж дуже подобається, то що – назвеш мене божевільною?

- А МЕНІ ВІН НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ!!!!!!!!!!!!

- То не варто цього виказувати, це ж бісить Світлану.

- Гаразд, гаразд, більше не буду…

Я відчула, що розмова добігла кінця, і кинулась на кухню. Мама і старший брат вийшли на кухню за кілька хвилин.

- Я поговорила з Германом, - сказала мама. – А щодо вчительки .. Завтра вранці я з нею домовлюся, добре?

- Гаразд, - кинула я.

Герман зі злістю глянув на мене і прошипів:

- Донощиця! Ябеда малолітня!

Я усміхнулась і рушила в свою кімнату – доробляти домашні завдання.