У школі я зробила для себе ще одне приголомшливе відкриття: місце, де зазвичай сиділа Ліля,тепер було порожнє. « Ага, - злорадно подумала я, - боїшся значить! Не хочеш виставляти свій покалічений писок! Слабачка ти, пані Ковалевська, от що.»

Сівши за свою парту, я помітила, що очі Маринки мають червонуватий відтінок. Отже, вона знову плакала.

- Що сталося? – стурбовано запитала я.

Подруга лиш силувано посміхнулася.

- Нічого такого. Не переймайся.

А проте мене гризла думка, що сталося щось таки погане.

Так, сьогодні – 04.03.15. До п’ятниці тринадцятого лишилось дев’ять днів і я нарешті зможу розгадати ту незбагненну таємницю. Я згадала той сон, що приснився мені три тижні тому. Здійснилося уже кілька пророцтв:

А) Мене зрадила Еріка;

Б) Котик вирішив добряче наді мною познущатись;

В) Я почала дружити з Артемом, що страшенно допекло Маринці.

Лишилася всього розгадка таємниці, яка мене непокоїть – дізнатися, хто такий Котик, а також поява в моєму житті « шокуючої таємниці» друга. Чомусь я підозрювала, що до цієї «ШТ» має якийсь стосунок Гліб. Я згадала його розмову з Маринкою про якусь його таємницю і пирхнула: цікаво, за ким же він так упадає?

…. Дні, що лишалися до свята, проминули якось непомітно.

Ні Роза, ні Ліля в школі так і не з’явилися, зате з Маринки стало видно, що вона таки добряче недосипає і сльози проливає річками: виглядати вона стала дедалі хворобливіше, побитіше і нещасніше.

Як не дивно, але Артем став забирати мене зі школи, причому саме тоді, коли Маринка вже йшла. Поки ми добиралися до нашого будинку, ми довгенько розмовляли – але найбільше про подругу. Артем постійно цікавився Маринкою: яке її хобі, та який характер, чим цікавиться, які уроки обожнює, а які терпіти не може тощо. Я без заперечень виливала йому всю інформацію, а сама потай собі міркувала: мабуть, про почуття подруги він таки здогадався.

До мене стала частіше забігати Діана: побалакавши чверть-третину години, вона йшла «гратися з Андрієм», хоча я насправді думала, що має вона на увазі дещо більше. Кілька разів зазирала і Ася: ми з нею подовгу сиділи у вітальні і говорили на суто нейтральні теми: про школу, книжки, моду і т.д., аж поки одного разу Глібова сестра не спитала:

- То як там у тебе справи з моїм братом?

Я одразу зам’ялась.

- Не дуже, чесно кажучи, - зізналась я. – Хоч Лілі тепер і немає в школі, але все одно він постійно мене уникає. Коли намагаюся з ним заговорити, він весь час посилається на термінові справи.

Сірі Асині очі спалахнули вогнем.

- Ідіот він, я тобі скажу. Він просто сліпий і не помічає нічого довкола, і вважає справжнім те, що насправді фальшиве. Я йому це повсякчас кажу, а він прикидається, що недочуває. Справа, значить, в тому, - вона відкинула з чола біляві кучерики, - у нього є три вибори. І він може зробити будь-який з них, але лише один з них правильний. А якщо він обере невірний, то…

- В тебе що, взагалі ум за розум заїхав? Що ти тут мені мелеш?! – я витріщалась на неї, як на ідіоту. Вона лише глибоко вдихнула.

- Якби поняття « чисте сумління», мені, як і моєму любому братику, було б невідоме, я б взяла і зразу все тобі б розпатякала. Але в мене, на жаль, воно є, тому я можу лише натякати…. – вона криво посміхнулась, і пішла, грюкнувши дверима, на що я лише плечима стенула.

… Дивні сни мені більше не снились, проте стали снитися жахастики: той самий хлопець, якого я бачила з Лілею, Бив мене в обличчя, після чого я падала в прірву, а здалека було чутно Регіт Лілі, вереск Гліба «НІ!!!!!!!!!!!!» і плач Маринки… Після таких снів я зазвичай вскакувала посеред ночі і деякий час вешталась кухнею.

Коли минуло кілька днів, якось Макс зауважив, що я погано виглядаю. Попервах я не надто надавала його словам великої ваги. Але якось, глянувши на себе в дзеркало, я вжахнулася: волосся розпатлане, обличчя зблідле від недосипу, під очима темні кола, а ще я, здається, схудла – хоч зараз іди в « Сутінках» знімайся.

- Ти занадто знервована, - зауважила Соня, коли я в п’ятницю збиралася до школи. – Надто переживаєш, спати стала гірше, недоїдаєш. Навіть книжки – і ті тебе не цікавлять. Що з тобою сталося?

- Шкільне навантаження, - ухильно відповіла я, тим паче, що це була почасти правда.

Проте сестра все й так збагнула.

- Забий ти на того Котика і на ту ненормальну Ковалевську!- роздратовано сказала вона. – Ти вже всі кишки собі з ними вийняла і душу вимотала. Наплюй ти на них, вони почіпляються-почіпляються і відстануть!

- А як же Гліб? – заперечила я. – Він чогось постійно мене уникає. Мені це не подобається: раніше ми були такими гарними друзями, а тепер…

Соня на хвильку замислилась.

- Краще прийди в школу і запитай у нього про все прямо, - нарешті видушила вона.

- Так я і зроблю, - твердо вирішила я.

…. Ще вранці я була рішуче налаштована поговорити з Глібом, проте не так сталося, як гадалося. Певно, він психанув остаточно, бо тепер в класі було аж троє порожніх місць.

До кінця уроків я просиділа мов на голках. У голові я гарячково метала думки і тому геть не чула пояснень учителів на уроках, через що заробила аж три зауваження у щоденник. Кінець-кінцем я вирішила: ну й нехай! Краще забити на нього, коли захоче, він сам все мені пояснить. От тільки… чи буде він такий ласкавий привітати мене післязавтра?

… День пролетів непомітно: п’ять уроків, повернення додому, обід, уроки, кілька годин в « Контакті» - ось уже й вечір підкрався непомітно. Лягаючи в ліжко, я так боялася, що мені насниться знов якийсь жахастик і я остаточно зіпсуюсь до свята, я вирішила спершу не засинати, а краще почитати що-небудь. Я взяла з полички « Мілу Рудик» А. Вольських – книжку, що мені порадила Діана: вона якраз принесла її почитати два дні тому. Я зручно вмостилась у ліжку, і за хвилину мене вже ніщо не цікавило, окрім чарівного світу.

…. Стрілки годинника непомітно підбирались до одиниці. Я з подивом відірвала погляд від сторінки: треба ж, як час летить! А я всього-на-всього дісталася лише до половини. Так! Наступне дочитаю завтра.

Я закрила книжку, поклала біля себе і вляглася. Якось не спалося, тому я почала подумки рахувати слонів. Нарахувала вже, мабуть, цілу сотню, коли я нарешті почала дрімати.

….. – Сюрприз!!!!!

Я злякано підхопилася і сіла на ліжку: кому ж це в біса припекло будити мене з самого рання? Але, побачивши над собою знайомі сірі очі, що так сяяли радістю зустрічі, я нарешті заспокоїлась і навіть пожвавішала.

- Русю!!!!- я міцно-міцно повисла в кузинки на шиї. Стільки часу я її не бачила! Востаннє то було торік під час Різдва.

- Ти приїхала?! Коли? Як? А ти сам…

- Годі, годі! – вона засміялася. – Чесно кажучи я й сама не знала, що це станеться. Йду я, значить, вчора вранці до школи, а тут така приємна новина: ні сіло ні впало оголосили карантин! А у нас же канікули мали початися тільки за тиждень, а тепер вони триватимуть вдвічі довше. Прихожу, я значить додому, починаю займатись музикою. Батьки приходять о третій. Заходять вони в кухню, а вітальню від кухні тільки стінка відділяє, тому я прекрасно чула все, про що вони говорять. І тут тато каже : "«Ксеню, слухай, а як там Агата? Щось я її давненько не бачив, треба її провідати. Сьогодні ж!!!!!» А мама пожвавішала і говорить: « То це ж прекрасно! Заодно і Русю візьмемо, нехай хоч з братами і сестрами поспілкується». А потім вони заходять у вітальню і наказують мені пакувати речі, ще й кажуть, що можна й Агнесу з собою взяти. І вже за годину ми всі в чотирьох посідали в машину і виїхали… Доїхали якраз сьогодні вночі о другій і зразу до вас.

- То ти з Агнесою? – захопилась я. – Кльово! Я за нею так скучила!

За кілька хвилин, коли я нарешті вдягнулась, ми з Русланою уже вийшли на кухню, де зібралася вся моя сімя, а також Русланині батьки – мамин брат, дядько Денис та його дружина, тітка Ксеня, і, звісно ж, Агнеса.

- Привіт, Світланко! – усміхнулася мені тітка Ксеня. – Як же ти виросла! А була такою маленькою ж, коли я приїзжала до вас востаннє. І куди гарніша!

- Що, правда? – скептично гмикнула я. Проте карі очі тітки дивилися цілком серйозно.

- Навіть не сумнівайся, - завірила вона мене. – Ти справді дуже гарненька. В тебе ж там в школі, хлопці, мабуть, за тобою табунами бігатимуть!

На цих її словах Гера голосно пирхнув, що не сховалося від Руслани, тому вона, знаючи про мою нездорову манію, хутко перевела розмову на іншу тему:

- Ти вже вирішила, куди вступатимеш?

- На журфак, - не вагаючись, відповіла я. – Я трошки там пишу – ну казки, віршики… ну, загалом, це мені подобається…

- Та що ти там розказуєш! – обурено вереснув Макс. – Ти, до речі, уже неодноразово перемагала у конкурсах на кращий твір! Особливо вірші в тебе класні виходять – їх уже кілька разів у журналах друкували.

- Ой, як це чудово! – захопилася тітка. – У нас же Русланочка співає гарно, а ще й музикою займається. Можете разом писати пісні: ти, Світланко, слова, а Руслана – музику.

- В такому разі, варто й мого однокласника підключити, - зраділа я. – Він здорово на піаніно грає, а ще на гітарі.

- Гаразд, пропозиція доволі спокуслива… ну, загалом, я ще, подумаю! – засміялась кузинка, від чого на щоках у неї заграли ямочки. – А як щодо вас, шановне товариство? – і вона обвела поглядом моїх братів і сестру.

Гера негайно підключився: - Я збираюся на архітектора вчитися. Я дуже захоплююсь цим, ну тому і вирішив…

- Так, похвально. А решта?

Соня, Андрій і Макс зам’ялись і пробурмотіли щось типу: « Ще не вирішили». Руслана не стала допитувати їх далі і переключилась на подружку:

- Щось я тебе сьогодні, Агнесо, не впізнаю. Де твоя звична охота до балачки?

- Га? – та зненацька прокинулась. – А, нічого… Я просто замислилась… Загалом, я збираюсь стати психологом. Я добре розбираюсь в людських почуттях, можу напевне сказати, що відчуває людина в той чи інший момент. А ще…

- Так, годі! – перервала нашу балачку мама. – вже, до речі пів на восьму! Дітям слід давно снідати і до школи збиратися, а як повернетеся, тоді й потеревените!..

… Уже перед відходом я запитала в Руслани:

- Слухай, а ви взагалі до нас надовго?

- Тижнів на два, не менше. І не переймайся, все одно у нас наступного тижня мали б бути канікули. Так що, сестричко, тут ми разом проведемо незабутній час, який остаточно змінить усі наші життя!...