Я прохворіла цілий тиждень.

Звісно, така довга свобода від школи стала для мене справжнісіньким щастям, тому часу я не гаяла і розважалась як могла: читала нові книжки, слухала музику, грала на комп’ютері, дивилась телевізор. Ну і звісно, спілкувалася з друзями. Вони мене відвідували постійно: то Ася, то Діана, то Артем, а одного разу навіть Роза. Але найбільше я була приголомшена, коли у середу вранці мене відвідала Еріка.

- Пробач мені, - прошепотіла вона, - я була неправа щодо тебе. Якщо чесно, то взагалі були не мої слова. Та Лілька… дівка з твого класу, ось вона й наговорила мені цієї ахінеї про тебе. Я була така дурна, що повірила їй. Загалом… пробач мене.

Ну що тут ще казати? Звісно, я їй пробачила.

Єдиним, хто про мене за ці чотири дні ані разу не згадав, був Гліб. Я звісно, не раз запитувала про нього в Асі, але вона відповідала, що нічого не знає. Не приходила й Маринка, хоча вона, звісно, мені постійно телефонувала і казала, що просто зайнята.

Так минуло пів тижня.

Уранці дванадцятого березня, коли я прокинулась, то звісно, не застала нікого дома, окрім кузинки та її товаришки. Дівчата сиділи у вітальні і про щось жваво балакали. Аби їх не потурбувати, я тихесенько взяла з полиці книгу і почала читати. За десять хвилин до моєї кімнати підійшла Руслана і покликала снідати. Я понуро кивнула і рушила на кухню.

Сніданок минав в похмурій тиші. Я мовчки длубала ложкою в тарілці, в голові думаючи про щось своє. Проте якимось шостим чуттям я відчувала, що очі товаришок, сірі і блакитні, невідривно за мною стежать. І тут я мовби прокинулась:

- Зі мною щось не так?

Моє питання заскочило їх зненацька.

- А-а, звісно, ні.. – пробелькотіла Руслана. – Просто… ми, загалом хотіли сказати… що в тебе сьогодні будуть гості.

- Хто? – аж підскочила я, ледь не перекинувши кашу. – Часом не Гліб?

Агнеса похитала головою:

- Ні. Марина.

Всередині мене все зненацька опустилося.

- Це вона вам сама сказала? - байдуже зронила.

- Умгу… Але, це нічого секретного, ти не подумай! Просто вона хотіла з тобою побалакати.

- Коли вона прийде? – спитала я.

- Одразу після школи.

Я зиркнула на годинник: була за третину одинадцята. Отже, ще три години.

Наступні півгодини по сніданку я тинялась кімнатою, явно не маючи жодних конкретних планів і час від часу зиркала на годинник. Дивно, але чомусь, коли чогось страх як очікуєш, час тягнеться, мов гумовий. Минула дванадцята година… Стрілки поволі пересувалися до першої… Ну ж бо, ще зовсім недовго.

О пів на другу поприходили зі школи мої брати і сестра. Маринка з’явилась за п'ятнадцять хвилин.

- Добридень, Свєто… Ти вже вибачай, що не мала часу тебе навідати, але справ було багато: уроки, уроки…

Ой, добре, - відмахнулась я. – Але ж ти принаймні пояснювала, чому не можеш прийти.

Маринка зрозуміла мій натяк, але промовчала. Натомість вона спитала:

- Артем тобі казав, що збирається стати художником?

- Ну… щось таке згадував.. – невпевнено стенула я плечима.

- Згадував, аякже… А я особисто думаю, що в нього є всі шанси. ТИ ПОДИВИСЯ НА ЦЕ! – з чималенького пакета, що вона до того часу стискала в руках, вона витягнула чималенький мольберт, на якому було щось зображено. Коли я пригляділася, то збагнула,ЩО, а точніше, ХТО там…

- - Це що, подарунок на Восьме?... – охнула я.

Чорнява дівчинка на картині неймовірно скидалася на Маринку. Мало того, це був не просто малюнок, це була абсолютна копія реальної людини: усі риси обличчя правильно окреслені, в яскраво-зелених очах, здавалося, немовби палав вогник справжньої людської душі, а дві довгі чорні, немов смола, коси, здавалося, мовби справді розвівалися вітром.

- Ага, - не без гордості сказала Маринка. – Кльово,скажи? Я все збиралась показати тобі, та часу не було. До речі, він ще твій портрет має, правда лише одній мені показував. Я не ревную, звісно..

- Мій портрет? Як це? Зойкнула я.

Маринка закопилила губки.

- Не хотіла тобі про це розказувати, але…. Коротше, колись Артем був у тебе закоханий. І був ще того вечора, як ви познайомились. Був. А потім… коли зустрів мене.. – вона зашарілась.

- Але ж малоймовірне, щоб він просто так взяв і здогадався про твої почуття? – знизала я плечима.

Маринка не відповіла, але з її обличчя було видно, що вона сама й не раз про це думала. Тоді я сказала:

- Гаразд, проїхали. Ти мені краще скажи… Хто ще, окрім Ковалевської й мене, подобається Глібу?

Маринка випустила з рук мольберт.

- Звідки? – зойкнула вона. – Невже Саня…

- Вона тут ні до чого, - урвала я її. – Так, сама прохідними шляхами вичислила… Це книжкова героїня, так? Мама ГП?

Подруга мовчала, її обличчя побіліло, а губи стислись в тонку лінію.

- Гліб мене приб’є , - прошепотіла вона, - ти не мала цього знати…

- Та я ж не через тебе довідалась, - відмахнулась я. – То це вона? Лілі?

Та ледь помітно кивнула.

- Глібу вона подобалась. Ну примірно, настільки, наскільки Сіріус тобі. А він тобі не говорив… Тому що боявся… Ну, що ти не так збагнеш… Почнеш ревнувати… Він же й зустрічатися з тобою не захотів лише тому, що був тоді зациклений на ній.. Саня, звісно, прочитала йому лекцію…

- Та-ак, - зі злостивою посмішкою протягла я. – Боявся, значить… Та в нього вже зовсім стріху зірвало… Ревнувати до книжкової героїні?! Краще б він через Ковалевську переживав!!!

Ще ніколи я не була такою розлюченою. Навіть тоді, як заїхала Лілі по пиці.

- Свєто, та зрозумій ти… Після того випадку він до тебе придивився.. Ти йому сподобалась.. Але він вирішив більше не нав’язуватись, бо одного разу вже сказав «ні», і думав, що вдруге ти його відштовхнеш. А ще.. Він справді переживав… Дуже, ну знаєш, коли ти закохалася в Сіріуса… Можу навіть сказати, що він таки ревнував…

- А якби я не була б схожа на Лілі, я б йому подобалась?! – із неймовірною люттю в голосі скрикнула я. Злі сльози бризнули з моїх очей. – Він навіть не уявляє, як це!!! Чому тоді я не закохалась в Артема?! Чому?? Ідіот!!

Я вже розійшлась на повну.

- Свєто. Гліб навіть дуже добре уявляє, як це. Ти навіть не уявляєш, ЯК йому було, коли ти захоплювалась Сіріусом. І він нарешті таки збагнув, ЩО відчуєш ти, коли дізнаєшся…. Тому й не хотів з тобою спілкуватись… Боявся, що це тебе ранить..

- Значить так, - люто промовила я, а мої очі ще й досі метали іскри, - як тільки я доберусь до Гліба, то я йому таке влаштую… ТАКЕ влаштую…

- Тільки будь ласка, нічого серйозного, - попрохала мене Маринка. – Усе ж таки він хотів, як краще…

- Добре, забудь, - відмахнулася я. – А зараз послухай, що я тобі розкажу… - І я кількома невеликими реченнями розповіла саме про ту деталь з розмови з Русланою, про яку хотіла розповісти найдужче.

Почувши таке, у подруги аж очі на лоба полізли:

- Руся знайома з самою Іриною Білик?? Ти що, серйозно?! НУ ВЗАГАЛІ!!!! Чого ж тоді вона вас не познайомила?

- Ну, взагалі-то, вона й не знала, що я нею захоплююсь. Хоча, якщо чесно, - заговорила я, і в моєму голосі з’явилися нотки гіркоти, - можливо, Білик і не захоче знатися з такою простою смертною, як я.

- Ой, та ну тебе! – пирхнула Маринка. – Не захоче, аякже! Та для неї всі фани на одне обличчя! Приймає ж вона презенти від них і роздає автографи направо і наліво…

- Це ще гірше, - зітхнула я. – Я не хочу бути посередністю. Я хочу бути не такою, як усі. Щоб саме мене вона запам’ятала і виділила.

Усмішка Маринки згасла.

- Боюсь, доведеться тобі викинути це з голови.

Я лиш мотнула головою. Викинути з голови? Та як би не так! Я не з тих, хто відрікається мрій. Нехай Маринка права і я мрію дістати зірку з неба, але я не здамся! Не забуду! І зроблю усе можливе, щоб Ірина Білик мене подивилася!

Усе це я прорекла, звісно, подумки. А вголос сказала:

- Гаразд, то таке. А давай-но поговоримо…

Решту часу ми провели, розказуючи анекдоти і балакаючи собі на тему планів на літо. Коли підійшла четверта година, Маринка підвелася і сказала:

- Ну гаразд, мені треба йти.

… Після того, як подруга пішла, я вирішила першим ділом дещо перевірити. Відкрила ноутбук, залізла «ВКонтакті» на свою сторінку, полізла на сторінку Артема і почала гортати стрічку.

Останнім часом Артем публікував фотографії, де він був з Маринкою, і звісно, виклав намальований портрет обраниці. Під фотографією містилися такі коментарі, як « Молодець, гарно вийшло!» « Круто! Малюй ще більше», «Ого, як класно!», і т.д., і т.п., Я сама лайкнула запис і продовжила шукати далі. І нарешті я знайшла те, що мене так цікавило.

Це був ще один малюнок Артема. На цій картинці була зображена маленька дівчинка – ну чисто кадр з мультфільму – аніме. Я зауважила, що в дівчинки було довге розкошлане вогнисто-руде волосся і блакитні-блакитні оченята, та ще й усміхнене личко. Малюнок був явно змальований з мене. Що ж іще Артем розмістив на сторінці.

З легеньким хвилюванням я перегорнула стрічку вгору. І… наткнулась на ще один свій портрет, цього разу вже мене справжньої. Мимоволі, розглядаючи картину, я захопилася: цей малюнок був нічим не гірший за шедевр для Маринки. З фотографії на мене мовби гляділо моє відображення – той самий чіпкий погляд світло-голубих очей, та сама радісна і трошечки гордовита посмішка на вустах, а обличчя м’яким водоспадом обрамляють мідні кучері. Картина, звісно, набрала до жаху багато лайків.

Я перегорнула сторінку далі. Тепер вже – запис суто текстовий, вочевидь, сам Артем же і написав. Із замиранням серця я пробігла очима ці рядки:

« І сьогодні я знову побачив її. Вона балакала з товаришками, і, вочевидь, ні про що не здогадувалась. А я просто стояв…. І дивився на неї. В якийсь момент вона помітила, і, вочевидь, ковзнула по мені поглядом, проте сприйняла мене, певно, як простого перехожого хлопця. У будь-якому разі я її не зацікавив.

Але все-таки – хто вона, ця руда красуня? Вона вочевидь незвичайна, і, мабуть, саме тому й зацікавила мене. Я хочу зблизитися з нею… Але не можу. Соромлюсь. Та й, певно, у тій її школі є не один претендент на її руку і серце…»

Дочитувати решту я не стала. Лиш злегка ковзнула поглядом по аудіо записам про кохання, які містилися внизу запису. Кров шугонула мені в голову.

Ой боже мій… Невже все так заплутано? Невже я, думаючи, що остання потвора, в той же час подобалась хлопцю – і ЯКОМУ хлопцю?! Ой, бідолашна Марися… Як же вона зреагувала, коли дізналась про це? Сильний скандал вона навряд чи влаштувала – Маринка від природи нездатна до істерик – проте повчати, як типова Діва, звісно, може.

Двері в мою кімнату злегка прочинились і зазирнула Соня. З її вух звисали навушники MP3-плеєра, а голова легенько похитувалась в такт музиці.

- Що робиш? – безбарвно поцікавилась сестра. З тону її голосу я виснувала, що вона, мабуть, цікавиться просто з ввічливості, бо ж голова в неї забита музикою.

- Таємні послання перечитую, - відрубала я. – А чого тебе це раптом так зацікавило, га? Ти ж, як я бачу, якось не дуже… То й іди й слухай далі свою музику. Що ти там слухаєш? Винника, га?

- Ой, та ну тебе, - буркнула Соня і двері за нею зачинились з того боку. Я тихенько порснула в кулак.

Втомлено відкинулась на спинку крісла. Уперше за останні тижні мені зненацька захотілося розслабитись і забути думати про всю цю дурню: про Лілю з Глібом, Сіріуса, усі ці нескінченні загадки і послання…. Уже й думати забула про просте, спокійне життя…. А сьогодні можна було просто відпочити і ні про що не турбуватися…

Мої повіки вже злипалися. Я поволі відчувала, як мною заволоділа якась тяжкість. Голова повільно опустилася на плече, і вже тоді я абсолютно перестала щось відчувати і думати.

От недаремно ж кажуть, що сни посилають якісь таємні знаки. Може, для когось уся ця моя філософія – чистої води дурня, але я в це чомусь вірю, - «тупо», як сказала б одна украй неприємна особа. Ну не даремно ж всі ці таємні сни колись пригодилися знаменним геніям.

…. Цю дівочу фігурку я впізнала одразу, варто мені було наблизитись. Так, це була та сама таємна посланиця – хвилясте русяве волосся, великі, обрамлені темними віями, горіхові очі, легка бузкова сукня і вінок з айстр на голові. Звісно, це ж вона – Учениця Номер Один, або, коротше, знаменна Герміона Гренджер.

- Привіт, - усміхнулась вона мені сліпучою білозубою посмішкою. – Не чекала?

- Навпаки, я знала, що ти прийдеш, - відказала я їй щиру правду. – Ти ж попередила. Сьогодні я маю довідатись… е-е… таємницю одного з вас, так?

- Взагалі-то так, - промовила вона і проникливо подивилась на мене. – Гадаю, ти сама вже знаєш, хто це.

- Звідки мені?...

- А ти подумай.

Я замислилась. І справді… Взагалі, через кого затіялась вся ця авантюра? Хто змусив Гліба ре… відсторонитися від мене? І взагалі… зненацька мене осяяла здогадка – чому я повинна була ( ну, принаймні я так думала) полюбити Артема?

- Сіріус Блек, - байдуже промовила я. – Ну і що такого я про нього не знаю?

- Тебе ніколи не мучило одне питання, пов’язане з ним?

- Читаєш мої думки? – огризнулась я.

- Можливо, - вона невідступно дивилася на мене. – Ти просто скажи.

Так… Питання… Дійсно, я ніколи не могла зрозуміти однієї речі: Сіріус Блек був надзвичайно привабливий, і, певне, за часи юності мав не один десяток прихильниць. А якщо так, то… Дійсно, чому ж… Чому у книжці ні разу не було згадано його історію кохання?

- На те є свої причини. – Герміона усе ще дивилася мені в очі. Я негайно відвела погляд, знаючи, що постійний зоровий контакт справді встановлює телепатичний зв'язок. – Невдовзі ти про все дізнаєшся.

В її руці блиснуло щось лазурне.

- Перстень?! То це… ЇЇ?

- Так, і не тільки. Ось іще…

Лівою рукою вона тримала щось схоже на пожмаканий папірець, як подумала я спочатку. Але ж ні – дівчина присіла навпочіпки, поклала папірець собі на коліна і розгладила його. І це виявилась фотографія – зображення чорнявого юнака, що радісно посміхався, і вродливої дівчини з каштановим волоссям, котра тулилась до нього, а її лицем також блукала щаслива усмішка. Я одразу згадала, де бачила цю дівчину – це вона мені наснилась тиждень тому, і на руці її точно був той перстень.

- Імені її я не знаю. – У погляді Герміони стояла гіркота. – Тільки дещо… Я знаю, що у свій перший день у школі вона зустріла Сіріуса і покохала з першого погляду… згодом він відповів їй взаємністю… І з кожним днем їхні почуття сильнішали… А потім, під час війни… Вона загинула.

- Сумно, - проказала я, проводячи долонею по очах. – Але красиво… Ну, по-моєму, всі карти розкриті, значить, все?

- Не зовсім. Маю ще деяке завдання для тебе…. От тільки… Скажи, ти маєш до когось певні почуття?

Ні, чесно слово! Яке право вона має копирсатись у моїй душі?! Проте перечити їй я не наважилась. І сказала:

- Взагалі-то… Є одна людина, до якої мої почуття доволі сильні. Я думала, справа з Сіріусом уже закрита… Але іноді виникають такі моменти, що…

- Це не проблема. – Герміона різко встала і випросталась.

Ах, не проблема?! Та що вона взагалі про це знає?

- Багато чого. – Вона знову невідступно дивилася на мене. – Не забувай, що всі дівчата свого часу теж думали так, як ти. І я – не виняток. Крім того, саме через тебе я й тут.

- Ну і яку ж справу ти для мене маєш? – запитала я, цього разу вже зацікавлено.

- О, нічого складного. –Цього разу похмурість на її лиці минулась, і його осяяла сліпуча, щира усмішка. – Ти просто маєш виконати одне завдання. Перевіримо.. що насправді коїться у твоїй душі.

- Я не…

- Серйозно, це нічого такого, не переймайся. А зараз ми вирушимо… у Міністерство Чарів.

- Міністерство Чарів? – здивувалась я. – Ти серйозно?

- Серйозніше не буває. – Вона всміхнулась. – А вирушимо ми… ну, способом, скажімо, не зовсім звичайним. Ось поглянь.

Сказавши це, вона легенько змахнула рукою, а після цього… Небо заграло веселковим сяйвом. І тут раптом… З небес немовби спустилися різнобарвні промінці і торкнулися землі. І дивлячись на них, я раптом усвідомила, що усі ці промінці – ні що інше, як сім кольорів веселки.

- Ну от, - вдоволено сказала Герміона. – А тепер можемо вирушати. Просто… Візьмись за промінець.

Я здивовано кліпнула: як же можна взятись за промінець? Отже, я підійшла ближче. Промінець золотавого кольору одразу кинувсь мені в очі. Я злегка простягнула руку вперед… і виявила, що міцно за щось тримаюсь. Я повторила ту саму маніпуляцію з іншою рукою.

- Ось так, - посміхнулась Герміона,котра трималась за блакитний промінець. – Ну а тепер… Гайда у Міністерство!

Певну мить нічого не відбувалося. А тоді… Я просто відчувала, як дрижить під моїми ногами земля. Це тривало недовго – і ось уже мої ноги не відчували під собою ґрунту, а я сама тепер могла зблизька розгледіти небо, котре ставало все ближче, ближче, ближче…. А потім… Зі швидкістю світла я просто знялася в повітря і рвонула, тримаючись за промінець.

Так, я чітко розуміла, що все мені лиш сниться… Але це було неперевершено – як у справжнісінькому мультфільмі, чесне слово! Я неслась небом і могла роздивлятися все, що бачила внизу – і річну, і ліси, і поля, всіяні квітами… А, злегка простягнувши вгору одну руку, можна було навіть торкнутись хмаринок… Шкода, звісно, що у реалі такого не буває і бути не може.

… Здавалося, політ триватиме безкінечно. Я насолоджувалась спогляданням чарівних пейзажів, що розташовувались унизу, а різкий вітер приємно бив мені в обличчя. Як раптом зненацька мені не стало видно абсолютно нічого: різкі сірі хмари огорнули поле мого зору, а в ніс ударив доволі неприємний запах, від котрого я аж закашлялась. І тут я з подивом відчула, що мої руки більше нічого не стискають. А потім, мало-помалу, густа хмара розсіялась… І більше не було видно ні неба, ні гарних краєвидів: лише просте сіре місто ( правда, чомусь безлюдне) і тверда бруківка під ногами. А навколо – лише похмурі сірі будинки.

- От ми й на місці, - вдоволено проказала моя супутниця. – Тепер можемо заходити в Міністерство.

Я озирнулась, проте ніде не побачила тієї будівлі, що, на мою думку, могла скидатись на Міністерство Чарів. Поки я розгублено снувала здогадки, Герміона взяла мене за руку і потягла до найближчої сірої будівлі, що була просто перед нами. Поруч з цим будинком я помітила телефонну будку.

Герміона увійшла всередину будки і торкнулась телефону. Її пальці легко забігали клавішами, набираючи магічний код 6-2-4-4-2. Раптово зсередини пролунав холодний жіночий голос:

- Доброго дня. Вас вітають у Міністерстві Чарів. Будь ласка, назвіть ваше ім’я та справу, у якій ви прибули.

- Герміона Гренджер, - жваво проторохтіла відвідувачка, - прибула сюди з метою виконати певне завдання.

- Дуже добре,- холодно озвався голос. – А тепер візьміть значок, який зараз отримаєте.

За хвилину Герміона вийшла з будки. Я помітила на її грудях значок з написом: « Герміона Гренджер, доручена місія».

- А мені? – здивовано запитала я.

- Тобі це не потрібно, - усміхнулась Герміона.- У тобі ж немає жодної краплини магічної крові, отже, ти лишишся невидимою для решти чаклунів і можеш сміливо пройти. – З цими словами вона відхилила клямку вхідних дверей, і ті різко розчахнулись. Ми вдвох пройшли всередину, після чого двері за нами зачинились.

В коридорах також було пусто. Не було ані магічного фонтану, ані літачків-записничків, ні навіть працівників Міністерства. Узагалі, ЦЕ анітрохи не скидалось на те Міністерство, про яке я читала у книжці.

Ми наблизились до ліфта, і його двері розкрились. Ми пройшли всередину, і вони зачинились.

- Нам на восьмий рівень, - відказала Герміона, - у Департамент Таїнств.

- Куди?..

- Не дивуйся, так треба.

Ліфт почав повільно підніматися вгору. На якийсь момент між нами запала пауза. Тоді, щоб порушити цю незручну мовчанку, я спитала:

- Герміоно, скажи… А всі ці мої сни – вони справжні? Тільки… не треба говорити, що це все – гра моєї фантазії, проте вони цілком можуть бути справжніми.

Вона промовчала. Тоді заговорила:

- Знаєш.. Двері в казку відчиняються не кожному і не просто так. Лише тим, хто по-справжньому в неї вірить. З приходом 21-го століття, коли з’явилися усі ці комп’ютерні цяцьки, телевізори і тому подібне, діти зовсім перестали мріяти. Перестали фантазувати, вірити в існування справжньої магії. Адже магія – це не просто слова і керування магічним артефактом! Це та сила, яка знаходиться всередині тебе самої. І у той момент, коли тобі здаватиметься що світ згас і ти повністю переможена, вона зненацька випливе назовні і захистить тебе. Доведе, що ти не слабка. Але, як я уже казала, вона відкриється далеко не кожному. Найголовніше- повірити в неї… О, а ось і наш рівень.

Двері ліфта зненацька розкрилися. Ми вийшли з нього і опинилися у Департаменті Таїнств. В руці Герміони щось спалахнуло: приглядівшись, я збагнула, що то маленький вогник. « Він освічуватиме нам дорогу», - пошепки шепнула вона і ми рушили.

Коридор, здавалося, триватиме безкінечно. Усі ці нескінченні ряди шафок, і довгий, довгий, путь… Джерелом світла був лиш вогник в руці моєї супутниці, а тому дорогу було погано видно. Одного разу я спіткнулась і, можливо, з розгону налетіла б на шафку, якби Герміона мене не втримала б.

..Нарешті, здолавши кілька десятків метрів, ми наблизилися до центру…. І тієї ж миті мені у вічі вдарило сліпуче сяйво, та таке, що я аж замружилась. Мимоволі відчула дотик до моєї руки і як супутниця витягнула мене на середину. І от тоді я очі вже розплющила і побачила….

Це була велетенська, певно, на півкімнати куля, заповнена палахкотливим золотавим сяйвом, що неймовірно різало очі. Я підступила ближче і злегка торкнулась до кулі, тієї ж миті відскочивши: руку обпалило доволі сильно.

-Це?..

- Це не просто куля, - усміхнулась Герміона. – Це своєрідний магічний артефакт. Всередині неї – те, що колись ти відчувала до Сіріуса. Тому я й привела тебе сюди, щоб ти могла зробити вибір.

Ти можеш розбити цю кулю, таким чином остаточно викинувши з голови думки про нерозділене кохання і зосередитися на іншому… Але можеш не розбивати… І тоді полум’я ще більше розгориться… А почуття залишаться назавжди…

- Справді? – доволі скептично запитала я.

- Здається, я вже все пояснила. – Погляд Герміони знов став похмурим. – Так що тобі вирішувати.

А я глибоко замислилась.

Чи хочу я перестати божеволіти від Сіріуса? Ще й як хочу! Зустрічатися з реальним хлопцем, гарно проводити час… а в майбутньому, може, й одружитися – ось що мені перекриває ця захопленість… Ні. Не хочу його. Хочу Гліба.

Крім того, Сіріус Блек мав дівчину. Це й стало вирішальним кроком – почуття слабко спалахнули і погасли назавжди. Я зважилась.

- Гаразд, - глибоко вдихнула я, прибравши з чола волосся, - я розіб’ю цю кулю.

- От і молодець, посміхнулась Герміона. – Так, не варто покладати великі надії на те, чого все одно не станеться ніколи…. Бери, але тільки акуратно, за краєчки. – і вона зробила кілька кроків назад, до проходу.

Я ж, навпаки, наблизилась уперед. Світло, здавалося, забило в очі ще різкіше, проте це не зупинило мене. Руками, що аж тремтіли, а обережно узяла кулю за краї: на мій подив, вона виявилась напрочуд легкою. Штовхнула ногою позолочену підставку, на якій стояла куля, і та відлетіла вбік. Я злегка роздивилася по боках, наміряючись, куди б краще кинути. Мій погляд упав на шафу у кутку. І вже тоді я замахнулась з усієї сили, трошечки відступила назад і швиргонула кулю прямо на шафу.

Ефект був блискавичний: куля долетіла до шафи, змусивши її впасти і розбити весь вміст, і сама також розлетілась на друзки: все золоте сяйво, що містилося всередині неї, розліталося кімнатою і било в очі. Здалека було чутно брязкіт побитого скла і шафок. Різкий струмінь повітря бив в обличчя, а золотий вогонь, здавалося, горітиме вічно. Дивитися було нікуди: він був усюди, тому, щоб не осліпнути, лишалося хіба що потупити очі.

Я упала на підлогу. Сильні пориви вітру розкуйовджували моє волосся, від чого воно часто падало на очі. Герміони я не бачила, тому почала роззиратися навкруги, аби помітити її. Зрештою мені це вдалося: я запримітила її аж в дальному кутку кімнати, за стіною світла. Її русяве волосся і краї сукенки шалено розвівалися, а очі шалено метались туди-сюди. Раптово вона вихопила зі складок сукні золоте люстерко. Я ще не встигла нічого повністю збагнути, як вона кинула його прямо мені в руки.

- Кажеш, серце не обдурить? – крикнула вона мені крізь завивання вітру. – Маєш перевірити!

Я на льоту схопила люстро. Якусь мить в ньому нічого не відбивалося, лиш поверхня була запітніла… А потім на поверхні мало-помалу почали проступати образи вродливого чорнявого юнака. Він щасливо посміхався.

Побачивши це, я аж задихнулася, і крикнула на повен голос:

- НІ! НЕ ХОЧУ!!! НЕ ТРЕБА, ПРОШУ!!!

Спершу нічого не відбувалося. Та вже за кілька хвилин картина в дзеркалі почала різко змінюватися. Образи чарівного хлопця почали поступово танути і поволі обертатися на щось інше. Його волосся коротшало і світлішало. Риси обличчя змінювались і робилися схожі на інші, такі мені до болю знайомі і рідні… Не минуло й кількох хвилин, як я бачила у дзеркалі абсолютно іншого хлопця. От тільки очі його і досі лишались темно-сірими.

- Гліб?! – скрикнула я.

І прокинулась.