Ще в неділю ввечері я міцно постановила собі неодмінно поговорити з Розою. Проте в понеділок усі плани зійшли нанівець: як повідомила нам з Маринкою всезнаюча Берта Вишневецька, донька « класної», саме на свято Роза застудилася і тепер не ходитиме в школу мінімум два тижні.

Це вже був повний облом. Тепер доведеться два тижні ( а може, й довше) чекати, щоб дізнатись, від кого та клята записка. Телефону – ні домашнього, ні мобільного, - Роза не мала, і в жодних соц. мережах вона не була зареєстрована.

- А власне, нащо нам її чекати? – запитала Маринка. – І так ясно, що записка від неї, - ми ж, здається, це вже обговорювали.

- Знаєш, чомусь я тепер не така впевнена, - зізналась я. – Учора ми з Глібом теж говорили про це, і він сказав, що не думає, що вона тоді збрехала.

- Ну і кому ти віриш? – отруйно мовила Маринка, вперши в мене свої зеленаві очиці.

Мені абсолютно не хотілось сваритися з подругою ( тим паче, що ми раніше ніколи й не сварилися). Але я не встигла відповісти, бо почула вигук Лілі, яка щойно увійшла в клас:

- Агов, Подільська! Що на святі робила? Мабуть, книжечки свої почитувала? – Скрикнула вона і зареготала.

Взагалі-то Ліля доволі нормальна дівка. Проте коли вона буває не в дусі, то явно не дружить з язиком. От і тепер я помітила, що вона трохи не в собі.

Ліля була єдиною дочкою якихось… ну, не те щоб мільйонерів, але доволі успішних людей. Саме тому, коли вона відчайдушно чогось хотіла, то добивалась цього максимум за два тижні. Таким способом вона добилася й Гліба. У школі ж вона в принципі ладила з усіма, але зверталася до людей тільки тоді, коли їй було від них щось треба.

Ліля була схожа на Герміону не тільки ззовні. Абсолютно з усіх предметів вона мала пятірочки, але як їй це вдавалося – чорт збагнеш, бо ні для кого не було секретом що книжок вона не читає, і три чверті вільного часу проводить на гулянках чи в нічних клубах. Крім того, якщо їй щось не подобалось, вона завжди відстоювала свою точку зору, за що її не надто любили вчителі.

…. – Слухай, Подільська, тобі не здається часом, що в тебе вже стріха поїхала з цим Гаррі Поттером? Чому ти весь час про книжки говориш? Тобі, що, немає більш чим зайнятись?

- По-перше, я не тільки книжки читаю. А по-друге, не тобі мене вчити.

- Ну і чим же ти там займаєшся, га? – Ліля вже глузувала з мене відкрито. – Слухаєш усіляку застарілу музику, так?

- Це я-то застарілу слухаю?! – я так різко зіскочила зі стільця, що перекинула на підлогу всі підручники. Ні, ви не думайте, що я не можу дати відсічі. Якщо мене добряче розлютити, можна йти копати собі могилу. – Знаєш, що, розумнице ти наша недороблена, краще вже та музика, що я слухаю… і яка, до речі, ні чорта не застаріла, аніж оті твої дурнуваті іноземні пісні, де ані рядка не можна зрозуміти. Та щоб тебе…

Ліля одразу оцінила обстановку і різко повернула до попередньої теми:

- Гаразд, припустимо, не в музиці справа. Я тільки хотіла сказати, що нормальні дівчата… - вона кинула швидкий погляд на двері, - …. Нормальні дівчата не сидять безвилазно вдома, а ще й ходять на побачення чи на вечірки.

- Ну,Лілю, - отруйно посміхнулась я, - не у всіх же є талант, як у тебе, тому для більшості дівчат зараз важливіший нормальний атестат: це раз. А по-друге, ми ще маленькі для подібних заходів.

Ліля пропустила мої слова повз вуха. Натомість вона базікала далі:

- І взагалі, я не вважаю, що книжки – це пристойне заняття. Книжки читають тільки недоумки, або ті, кому нема куди діти гроші, чи в кого тих грошей замало. Книжки – то вчорашній день, а зараз двадцять перше століття, популярні усілякі там модні гаджети…

Це базікання було явно у стилі Котика, що мені дуже-дуже не сподобалось. Тому я запитала:

- До речі, щодо гаджетів: як ти підписана « ВКонтакті»?

На що вона мені відповіла:

- Який « ВКонтакті»?! Я не сиджу на цих сайтах для розумово відсталих, зайнятися мені нема чим, чи що…

- Ну хоч у чомусь ти в нас принципова дівчинка, - прошипіла я.

Маринка пирхнула. А от Лілю це реально розізлило. Вона вся пішла червоними плямами, і, залізши на парту, гаркнула:

- Тут ще якась дрібнота, голки-палки, буде мені нотації читати! На себе, зараза, подивися!!! Носишся зі своїм… е… ,- зам’ялася вона, явно проковтнувши якесь непристойне слово, -…. Сіріусом Блеком, як з писаною торбою! Сіріус Блек, Сіріус Блек,Сіріус Блек! ГОСПОДИ!!! Не набридло?! Знайшла на кого оком накинути, так на якогось ненормального!! Чокнулась зовсім!!! Психічно хвора!!!!!!!!!!

Я помітила, що багато кому з однокласників явно не подобалась поведінка Лілі: видно було по їхнім обличчям. А Маринки чомусь поруч зі мною не виявилось, хоча ще три хвилини тому вона була тут… Але я взяла себе в руки і зневажливо кинула Лілі в обличчя:

- Слухай, Ковалевська, а ти натуральна шатенка? Бо в деякі моменти мені здається, що ти пофарбувалася, щоб не було видно, що твої мізки пасують до волосся.

ТОРОХ!!!!!!

Виявилося, що то Наталка Дика впала зі стільця, так сильно її розбирав сміх. Ліля хотіла сказати мені ще щось образливе, але в ту мить задзвенів дзвоник, а в коридорі почулися чиїсь кроки.

- Лізка! – перелякалися дівчата і кинулись по своїм місцям. Двері відчинились, але в клас увійшла не « класна», а Маринка, і швидко підбігла до нашої з нею парти, і впала на стілець. А буквально за хвилину увійшла Єлизавета Ігорівна.

- Що відбувається? – запитала вона.

Усе-таки з класухою нам дуже пощастило. Вона ніколи з першого разу не кричить, завжди розбирається в ситуації і намагається все залагодити. Їй можна розказати усі свої секрети, і вона ніколи нікому їх не видасть.

… Усі мовчали, тож вчителька сказала:

- Що ж, тоді приведіть, будь ласка, себе в порядок. Дика, підніми стілець. Сідайте. Сподіваюся, за моєї відсутності нічого не сталося?

- Та ні, Єлизавето Ігорівно… Чого там, - буркнула Ліля.

Гліб гнівно відкрив було рота, але вчителька зупинила його жестом:

- Спокійно, Щербина. Я вже все знаю. Сядь. А тепер давайте приділимо трохи уваги біології.. – Урок почався.

.. Коли урок добіг кінця, Єлизавета сказала:

- Отже, домашнє завдання всім однакове: параграф 26… Окрім Ковалевської, - додала вона. – Ковалевській до наступного уроку здати доповідь про психічно хворих людей.

У Лілі відвисла щелепа, а Маринка глянула на мене і підморгнула. Я благополучна розсміялася: все-таки Маринка дуже хороша подруга.

… Після уроків до мене підійшов Гліб.

- Вибач за Лілю, - сказав він. – Мабуть, у неї депресія… ну знаєш, грошей не вистачає, - тому вона така й зла.

- А чого це ти переді мною за неї розписуєшся? – здивувалась я.

- Ну як же! – щиро вразився Гліб. – Як-не-як, а вона ж все-таки моя дівчина, і я не допущу, щоб своє жимоя дівчина ображала моїх найкращих друзів.

- Про що це ви там так мило щебечете? – похмуро гукнула Ліля, натягаючи на себе пальто.

- Е-е… Нічого, - поспіхом мовив Гліб. – Так, треба було дещо дізнатися в Світлани… - він підійшов до її парти та взяв її сумку. - Ходімо, кицюню, - сказав він і взяв Лілю за руку, після чого вони обоє рушили до виходу.

Не знаю сама чому, але від того «кицюню» мене аж пересмикнуло. Він навмисно оте сказав чи випадково? Ще й чомусь став вибачатися переді мною за вибрики сторонньої людини…. Хоча мені, звісно, було приємно, що Гліб не дасть нікому мене скривдити. В голові раптово промайнула підступна думка: а що, як він…

СТОП!!!!!

Як же я, дурна, можу таке думати? У нього ж є Ліля, яка ревнує без кінця й без приводу, з якою він,певне, й пов’яже життя. А щодо мене…

« Мені подобається Сіріус», - твердо сказала я. І ніхто більше.

Раптово я згадала випадок, що стався відносно недавно. Тоді, як Соня запитала в мене:

- Ти взагалі заміж збираєшся виходити?

- Угу, - неуважно мовила я. І додала: - За того,хто буде як дві краплі води схожий на Сіріуса.

Сестра пирхнула:

- Так же ж ти довіку дівуватимеш. Такі красунчики трапляються один на мільйон.

- Мені пощастить, - твердо сказала я.

- Як собі знаєш, - мовила Соня, але мені здалося, що в її голосі прослизнуло розчарування. Опісля хвилинної паузи вона додала: - А що там у вас із Щербиною?

- Він мене не цікавить, - твердо мовила я. – Він зайнятий, у нього своє життя. Ми можемо лише товаришувати.

…. Так, Гліб мене не обходить. У нього своя друга половинка, у мене буде своя. Він ясно мені підтвердив того травневого дня, що відносин більших, ніж дружба, у нас із ним не вийде.