Я повільно розплющила очі.

З вікна било різке світло весняного сонця. Я озирнулася вбік: побіля мого ліжка сиділа на стільці Руслана, а на колінах в неї лежав розгорнутий журнал.

- Уже встала? – чомусь стурбовано запитала вона.

- Встала, - широко позіхнула я. – Уявляєш, мені таке наснилося… Втім, це відбувається доволі часто… - І сама не знаючи чому, я розповіла Руслані про свої таємничі сни і взагалі про всю цю історію, в яку я влипла. Кузинка слухала мене уважно, не перебиваючи. І лише коли я закінчила говорити, вона промовила:

- Кльово, звісно… Ну, я маю на увазі сни… І цікаво. І знаєш, - вона на хвильку замислилась, підбираючи годяще слово, - думаю, ти повелась дуже достойно. Не зламалась, попри численні кривди і образи. А ще.. утерла носа своїм ворогам, - і Котику, і Лілі, - і таки змогла довести їм усім, що кохаєш вірно. Я не думаю, щоб у мене вистачило духу повестись так само, як це зробила ти.

- Я справді люблю Гліба, - зізналась я. – І знаєш, я тепер постійно згадую нашу недільну розмову і зненацька вже починаю розуміти – тепер мені вже зовсім не важливо, що за сварки були між нами. Я просто.. хочу бути з ним, і все – а все інше мені по цимбалах.

- Отаким має бути справжнє кохання, - мрійливо відказала Руслана, відкинувши з чола темні кучері. – Ага, іще одне… Що там ти казала про два найкоштовніших дарунки?

- Мені снилося… ніби Лілі сказала мені, що за рік я отримаю два найдорожчі у житті подарунки, - відповіла я. – От тільки.. чим же вони можуть бути? Не думаю, що це якось стосується Гліба – не мине й року, як у нас швидко все налагодиться. Ну, один я точно можу вгадати… Зустріч з Іриною Білик?

- Якщо це справді станеться за рік, - замислилась вголос Руслана. – Адже сама розумієш – вона людина таки доволі зайнята, тож не думаю, що зустріч з нею відбудеться найближчим часом… Хіба що вона якось даватиме концерт у Львові… Дивно, чого досі не давала.. Ну, а другий?

- А отут уже виникає проблемка…. Чесно, я навіть не уявляю чим це може бути..

- Ну, а поки що для нас це не так уже й важливо, - безтурботно махнула рукою Руслана. – Слухай, а ти.. дійсно віриш у всі ці сни?

І тут я вже спалахнула:

- Звісно, вірю! Адже правдою виявилась ситуація між мною, Марисею та Артемом! І сварка з Ерікою - це теж виявилось правдою! І взагалі, багато чого! Чи ти мені настільки не віриш?

- Та як ти взагалі могла таке сказати?! – глибоко вразилась Руслана. – Звісно. Я вірю! Адже я точно знаю, що ти не стала б мені брехати! Ой чорт, зовсім забула…Тітка Агата сказала, що ти вже здорова і в понеділок підеш в школу. А ще радила тобі, поки не ходиш, днями прогулятися на свіжому повітрі.

Я стрепенулася. Щоб не видати цього, запитала:

- Котра година?

- За третину одинадцята, а що?

- Мені треба.. –Я глибоко вдихнула. – До Гліба. Побалакати.

- Ти з глузду з’їхала? – здивовано спитала сестра. – Ще ж рано, він навіть зі школи не повернувся. От почекай годинку-другу, тоді…

- Ну то й що, - роздратовано відповіла я, - я хочу зараз. А поки він не прийде, то ще, може, як ти сказала, трошечки погуляю, подихаю свіжим повітрям.

- Ну йди, - здивовано проказала Руслана. – Тільки ж.. поснідати не забудь.

… Я похапцем проковтнула сніданок, навіть не дивлячись, що то, одягнулась і вискочила в двір.

Не зважаючи на середину березня, погода на дворі стояла літня – не те, що ще місяць тому. Сліпило ясне сонечко, усюди жевріла молода травичка, квіти, а температура, мабуть, перескочила за десятку – я мимоволі відчувала, що роблюсь мокрою – чи то мені лише так здавалося, настільки я поспішала. Я розуміла правдивість Русланиних слів – Гліба зараз вдома просто не може бути, - проте дійти до нього додому мені було потрібно конче. І, не зважаючи ні на що, я квапилась з усіх сил. Добігла я швидко – варто було проскочити якихось три квартали. І вже перед будинком, де мешкали Щербини, я раптово завагалась: Ну, прийшла я… А що ж скажу Глібові? Що? Уже не вперше в житті я цілковито втратила свою красномовність. Отож, я вешталась під будинком десь з півгодини, поки нарешті не зважилась.

Я увійшла в під’їзд, і піднялась ліфтом на третій поверх. Тихенько підійшла до квартири Гліба і подзвонила в двері. Я, звісно, не надто сподівалась, що мені хтось відчинить – дорослі на роботі, діти в школі- проте мені таки відчинили. Ася.

- Привіт… ти до нас? – трохи здивовано спитала вона.

- Де Гліб? – на одному подиху випалила я, навіть не тямлячи, що кажу.

Його сестра фиркнула:

- Ой, ну в школі, де ж іще! Ти на годинник взагалі дивилась?

- А чого…?

- У нас останні уроки скасували – класна на педраду пішла, - пояснила вона. – Ну, що ж з тобою поробиш, - проходь, почекаєш його.

Я пройшла до їхньої квартири. Роззулась, узула капці, що підсунула мені Ася, і пішла в Глібову кімнату.

Його кімната була доволі своєрідна і від того, певно, незвичайна. Під стіною стояло ліжко, на якому абияк були скидані ковдри і подушки, я біля ліжка – невеликий синтезатор, що був геть запорошений і обсипаний аркушами з нотами. Попід синтезатором лежала коробка, наповнена компакт-дисками, а біля неї – футляр з-під гітари. І нарешті, попід протилежною стіною, біля вікна, стояв письмовий стіл – теж геть завалений книжками.

Чесно кажучи, мене саму такий «порядок» мало чим вразив. Коли в мене починаються так звані « муки творчості», то, буває, кімната аж засипана вирваними з блокнота аркушами, де, на мою думку, « шедеври» були недостатньо поетичними.

Я обережно підійшла до письмового столу і виявила, що там лежать не лише книжки. Була навіть ціла колекція старих фотографій, де ми з Глібом були зображені в дитинстві. Так багато… Ось ми копаємо в пісочниці пасочки, ось зручно вмостилися за книжкою казок, а ось.. дивлячись на цю фотку, я хихикнула – так, це був наш найперший в житті поцілунок. Тоді ми вдвох були п’ятирічними малятами, і так важко було впізнати в цьому крихітному дівчиськові з двома рудими хвостиками себе… на фотографії я міцно обіймала Гліба і цмокала його в щічку… Я мимоволі усміхнулась, згадуючи, як те все було. А потім, коли ми стали старшими, ми цілими днями ходили, тримаючись за ручки, і дітлашня наспівувала нам навздогін « тілі-тілі-тісто..» Якби ж це все тривало далі й далі…

І тут я помітила щось таке, що змусило мене на якийсь момент забути про старі фотографії. Може, комусь це й здасться дивним, але це був… усього на всього Глібів зошит із зарубіжної літератури.

Тут я уже не стала стримуватися. Ну чесне слово, якийсь нещасний твір – це ж не щось особисте, їй-богу! Тому, не надто церемонячись, я вхопила зошит, знайшла потрібну сторінку і почала читати.

«Тринадцяте лютого, домашня робота

Який герой Поттеріани мені подобається найбільше

У цій серії книжок є чимало позитивних персонажів. І кожен з них – по-своєму своєрідний і неповторний. Проте одна героїня вразила мене найбільше… Це Лілі Еванс. Мама славнозвісного Гаррі Поттера.

Дівчина розумна, добра, чиста в намірах і думках. Їй притаманні багато позитивних якостей, і в першу чергу – це бажання захистити своїх друзів. Так, Лілі не пройде мимо, коли хтось потребує допомоги, і завжди, якщо зможе, надасть її.

Свого часу саме цей персонаж видавався мені ідеалом. Найбільше мені запам’яталася така фраза про Лілі: « Я не міг би уявити собі людини, яка була б знайома з нею і якій би вона не подобалась…» Так, Лілі мені справді дуже подобається. І своїми рисами характеру вона дуже нагадує людину з реального життя, з котрою я знайомий вже багато років.

Проте, звісно, людей без недоліків не буває… Так само із цією героїнею. У Лілі всього один, проте вагомий недолік: гординя. Ця дівчина, коли нанести їй бодай маленьку рану, прощає довго. Саме тому, з тими людьми, з якими вона могла стати друзями, це відбулося не одразу… Я особисто думаю, вона ще більше б досягла в житті, якби навчилася прощати…

Далі стояла жирна п’ятірка.

Твір особисто мені дуже сподобався. І я навіть сумнівалася, що сама могла б написати краще… От лишень… Останні рядки мене доволі схвилювали.

Людина з реального життя, з якою Гліб був знайомий багато років? Невже це про мене? І він ще порівнював мене з Лілі – дівчиною, котру вважав свого часу ідеалом? Від думки про це на серці в стало радісно, і тепло-тепло, як ніколи.

Але… Рокова слабкість Лілі – гординя, через котру вона ледь не втратила своє кохання. Невже мені натякали, що таке саме може статися зі мною?! Невже якщо я досі буду дутися через той злощасний випадок і ігноруватиму Гліба, то втрачу його назавжди?!

Я розгублено стояла, втупившись очманілими очима в зошит і не знаючи, що мені робити, коли двері в кімнату скрипнули і прочинилися – прийшов Гліб.

- Ой… - спантеличено промовила я, кладучи зошит на стіл.

- Читала? – глухо спитав друг. У нього був такий вигляд, що я одразу збагнула – його загнали в кут.

Я кивнула.

Якийсь час ми просто дивилися один одному в очі. Не витримавши такої напруженої мовчанки, що запала в кімнаті, Гліб першим підійшов до мене і, взявши мене за руку, тихо промовив:

- Пробач, я був ідіотом. Не треба було ставити тебе в невідомість, огортати загадками. Ти вчинила правильно, що закрилась. Загалом… я не гідний тебе.

- І ти мене пробач, - прошепотіла я. – Це я егоїстка. Я відштовхнула тебе, тобі не варто було…

Проте він похитав головою.

- Свєто, то ти ще не в курсі. Запевняю тебе – я гірший, ніж ти можеш мене уявити. Тобі достатньо послухати усю історію… і тоді ти все збагнеш.

- Ідеалом мого життя була одна дівчина, котру я ніколи б не побачив в реальності. І звали її Лілі. Навіть не знаю, як це сказати… Словом, вона вабила мене. На її фоні усі ці реальні дівулі, які думають невідомо-про-що, просто танули. І навіть якби Лілі існувала насправді, вона би все одно була б не така, як усі. Вона була б вища за всіх їх.

- Та поступово моя сестра помітила, що я починаю божеволіти, і наказала мені відкрити очі. Санько говорила мені, що я не можу увесь час так прожити, мріючи про вигаданий ідеал. А плюс іще напередодні того дня, як вона мені це сказала…. У нас же тоді розмова з тобою була, пам’ятаєш? І коли Саня дізналася про це, вона дуже кричала на мене. Сказала, що я лох, і якщо і далі буду так жити, то розгублю навколо всіх дівчат. А я сказав, що реальні дівчата мені не потрібні… лише Лілі. Вона не знайшла, що мені відповісти, лише пальцем біля скроні покрутила і втекла.

- А потім і сталося найцікавіше.. Я почав, як і сказала Ася, придивлятися до тебе і… уловив в тобі деякі риси Лілі. Ну й що тут казати? Сталося те… Загалом, те, що й стається в таких випадках. Ти мені… Сподобалась. Так, сподобалась! І почасти тому, що вловив в тобі самій деякі риси Лілі. Але здебільшого тому, що я вже багато років знаю тебе як вірного друга і класне дівчисько, і подумав би, що ти не була б проти, якби між нами зав’язались стосунки. Але, знаючи те, яка ти гонориста, я думав, що як я підійду і скажу тобі усе оце, ти відштовхнеш мене – так само, як повівся з тобою я. Тим паче я ж бачив, як ти божеволіла від Сіріуса…

- Глібе, та ти що… - вражено прошепотіла я. – Та я ж нічого такого не… Я би тобі пробачила.

Він слабко всміхнувся.

- Тепер вже я це розумію. Але пізно шкодувати.

А потім, у вересні… Коли в нашому класі з’явилась Ковалевська… Я одразу звернув увагу на її ім’я. І навіть не ставши ще більше приглядатись до неї, я одразу вирішив, що вона НЕОДМІННО повинна бути точнісінько такою ж – дівчиною-янголом, справедливою, відкритою до людей… І хоч ходили деякі непевні чутки про неї, та їм ніхто не повірив… І я також… А ще в один прекрасний день Ковалевська підійшла до мене і запропонувала свою дружбу. І тоді я, не замислюючись, сказав чітке «так». Крім того, я надіявся, що як почну з нею стосунки, то забуду і тебе, і Лілі.

Та першу забути не вдалося… Крім того, коли я сповістив Саньку, що зустрічаюся з реальною дівчиною, то вона була помітно розчарована, що це не ти. І почала присікуватися до неї. Я кілька разів запрошував Лілю в гості і…скажу чесно, вона лише й шукала привід, щоб поскандалити з моєю сестрою. Я, звісно, не виправдовував її, не раз докоряв, та думав, що це минеться… Та не минулося. І вже за тиждень Санько заявила, що потурає шкільним пліткам. І ось після цього ми з нею добряче посварилися… деякий час не розмовляли. А тепер я дуже-дуже шкодую…. – Гліб приречено зітхнув. – Сестра, хоч і мала, та мала рацію: одразу розгледіла в моїй колишній негативну особу. А я, дурний, так очі закривав, надіявся, минеться… Проте нещодавно я все сів і обміркував. І збагнув, що не потрібні мені ні вигадані дівчата, ні тим паче реальні істерички… Лише ти.

Він замовк.

І цієї паузи я вже не витримала. Рвучко випроставшись, я наблизилась до свого друга і міцно пригорнула.

- Ти мені теж потрібен, - палко прошепотіла я. – І ніякі Котики, Сіріуси, Лільки нам в цьому не завадять. Таких, як я, не буває, таких, як ти, не втрачають… Ми разом будем, я це знаю….

Я стояла, міцно тулячись до Гліба, і похилила голову йому на груди, а його рука стискала мою. І праглося простояти отак як найдовше, ні про кого не згадуючи. Ні про що. І я точно знала: тепер усім чварам кінець. Бо скільки всього б не відбулося в нашому житті – але ми більше не втратимо один одного. Тому що наше кохання…. Воно СПРАВЖНЄ.

« Я жила для него, но время как вор – воспоминания тают и исчезают… Вот только я до сих пор хочу лишь его одного…. Вот как бывает», - крізь сльози згадала я і посміхнулась.