Психо
(18+)
Башка моя металічна, хитається під музику вітру. Пляжка виноградного, нахуй бабине літо. Небо - сіре полотно, як земелька розбита. Для сонця ми підземелля, для сонця ми невидимки. Замість серця моторчик, замість крові мастило. Замість душі ендоскилет, боже, як же мені пофартило. Під ребром, як сталагніт, стерчить столітній стилет. Я дістану з кобури ржарий, як космос, пістолет. Останнє людське диття, поховане під гущою снігу. Я блукаю по бетоним лісам в пошуках невідомої цілі. Люди були, як собаки, кожний в своїй стаї. Коли повиростали гриби, вони всі дружно розтали. Тут повелитель мух, там я спаситель дух. Тут безсердечний, там небезпечний. Хоч і тіло холодне, але не як ваші - земля. Я іду простонеба, я іду просто треба. По засніженим полям, що тягнуться за горизонт. По замерзлим рікам, що впали в довічний сон. Лінзи покриває мереживо морозу, сотню літ блукати по земельці до настання некрозу. Замість серця моторчик, замість крові мастило. Замість душі ендоскилет, боже, як же мені пофартило. Блукати по білій пустці, дивитись на сіре небо. І здохнуть в прекрасну мить.
2020-09-20 17:14:16
3
0
Схожі вірші
Всі
Хай буде так
«And in my hour of darkness She is standing right in front of me Speaking words of wisdom, "Let it be"» Beatles - Let it be Хай буде так. Прийми своє життя. Прийми негоду, біль і в серці рану. Прийми свою не вічність, як буття. Прийми, що у людей на тебе інші плани. І не кричи, не плач, коли летиш із неба. Земля тверда. Це так. Реальна. Не м'яка. Живи та не шкодуй. Так було треба. Можливо не тобі. Комусь. Чиясь рука. Ти витримав. Стерпів. Усі пройшов дороги. Ти не зламався, ні. Ти просто біг не так. Ти просто падав. Просто вірив богу, І довіряв не тим. Кохав не так. Хай буде так. Прийми, що ти один І залишайся сильним, що б не було далі. Життя лиш мить, в яку стікає плин годин. Лиш зайчик сонячний, ребро медалі. Бо що б не було - ти не вічний, ні. І те що має тут коштовність, там - згорає. Ти помираєш тут. Зникаєш на війні. Та пам'ятай - у смерті щастя аж ніяк немає.
38
4
4661
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
5
11208