Стріла повстання
Зникаємо. Все меркне в чорнім димі.
І те, що звуть душею, так болить...
Втікаєм. Разом з сонцем. Разом з Нею -
Лампадка, що не згасне цілу мить.
І гірко. Млосно. Тонемо в скорботі
Причини так небачено-малі.
Обсмалені в морозно-сірій сльоті,
Та все ще необдумано живі.
Біліє горизонт, що так далеко,
І близько - лиш рукою досягни.
І серед хвиль сталево-синіх - спека.
А в серці кодло змій - чужі сліди.
Смола і лава, як єдині ліки,
Як кролик серед вітряних химер.
Чорніють зорі, грім скріпив повіки,
І світ - німий - неначебто завмер.
Ховаєм жало: ми своє зробили,
Розверглася обсмалена земля.
Отруєні собою ж, не зуміли
Згасити ці розбурхані моря.
Звортній відлік вивів до спочинку,
Секунди зтліли в білому вогні.
Поволі перегорнемо сторінку -
Знов по колу. Знову ми живі.
Відмірені хвилинами мовчання,
Підвішені надіями на гак,
Для себе - стріли тихого повстання,
Для себе - зло і кара. Та маяк.
2018-12-07 13:38:45
16
4